Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

У той час, як ді-джеї придумували все нові і нові способи «зведення платівок», танцюристи cушили голову» над винаходом все нових і нових танцювальних елементів.



Незабаром з’явився ще один трюк, який згодом став дуже популярним, це коли людина падає на спину і тут же різко вистрибує у вихідне положення. Завдяки цьому елементу перше покоління танцівників почало себе називати «boie-оie-oings».

Саме вони придумали «footwork», одну із складових частин брейкінгу.

«B-boying» зародився у Бронксі, в одному з районів Нью-Йорка. Сам термін «B-boy» чи «B-boying» придумав dj Kool Herc, який часто крутив платівки на різних вуличних тусовках [15].

«Break boys» – хлопці, які танцюють під ламані ритми музики (звідси, до речі, пішла назва «Breakbeat»). Деякі танцівники-початківці, бувало зациклювались на окремих елементах і намага­лись працювати в межах якогось одного напрямку. Більшість вважали, що це не зовсім правильно, оскільки справжній «B-boy» повинен вміти все.

Першим, хто виділився із натовпу і продемонстрував свою індивідуальність, був колектив «Rock Steady Crew», який об’єднав між собою всі напрямки і зумів надати кожному танцювальному елементу свою особливу відмінну рису.

Сьогодні мало хто танцює брейк-данс на професійному рівні. Найчастіше ми можемо впізнавати цей танець з екрану телевізорів, коли дивимось кліпи заокеанських зірок, у нас брек-данс танцюють в основному підлітки на шкільних дискотеках чи влітку в оздоровчих таборах.

 

РЕЙВЕРИ

 

В основному, це молоді люди, яких об’єднує пристрасть до сучасної комп’ютеризованої музики і до проведення часу у нічних дискотеках та клубах. Вони заперечують «сіру» дійсність.

Рейвера можна легко відрізнити з-поміж інших. Їхній одяг – це яскраві, кислотного кольору штани, зелені боти, салатові окуляри, сумка, яка теліпається на колінах. Волосся пофарбоване у будь-який колір, якого немає в природі.

Рейвери – прихильники комп’ютеризованої музики, в якій переважає велика кількість ритм-басів, що не відрізняються особливою мелодійністю, мінімум слів. Наприклад, «Rugga Jungle», «Artcore».

У тусовках рейверів часто випивають. В основному пиво та слабоалкогольні коктейлі. Мають місце і наркотики.

Головна функція наркотиків – стимулююча (стимулятори: ХТС, Red Diablo – абсолютно нешкідливі, продаються у клубах, кіосках за доступною ціною): надання енергії для танців, досягнення трансу, демонстрування своєї причетності до сучасної моди [8].

У «продвинутих» рейверів у хід ідуть більш серйозні речовини: нелегальні синтетичні, порівняно дорогі: амфетамін, екстазі, LSD, (LSD + амфетамін), індійська конопля (маріхуана, гашиш).

Сленг:

клубитись – тусуватись у клубі;

вініл – вінілова пластинка, на якій DJ зводить музику на вертушках;

вертушки – два програвачі, на яких зводять пластинки;

дискооксид – магазин, де продається вініл;

кислотник – різновид рейверів;

ультра – дещо особливе, найкраще для рейвера;

«продвинутий» – найкраща похвала тусовки.

РЕПЕРИ

 

Даний напрямок зародився у США серед афроамериканців та вихідців з Азії. У нашій країні він популярний серед хлопців середнього шкільного віку. Назва походить від одного з музичних напрямків: репу, що означає «озвучений ритм». У Західній Європі дана неформальна організація деформувалась. Її метою став вуличний рекет – варіант «гоп-стоп».

 

Репівці об’єднуються в групи за різновидами репівської музики. Слухають «Down Low», «Black Rain», «Black attack», Децела, «Дельфін». За спрямованістю музики вони себе поділяють на «добрих» та «агресивних».

Групи реперів, як і скінів, вважають деліквентно-кримінальними, оскільки їм притаманний агресивний характер поведінки, їх структура є регламентованою, вони не бажають йти на контакт.

Сленг: брат – звернення до іншого репера; «обезьяна» – лайка; гангстер – найвища ланка у їхній ієрархії; клан – угрупування, на які розподіляються репери.

Основним об'єднуючим чинником є орієнтація на афроамериканську культуру. Тому для реперів характерним є вживання англійських слів зі словом «Black», згадування батьків і всеможливих частин тіл (але все на English).

За іншою версією ця культура зародилася в Африці. «Сидели негры возле реки Нил, били в там-тамы и рассказывали своим сородичам об охоте. Потом их забрали в рабство, затем освободили, и они стали жить в самой демократической стране мира, но до сих пор поют свои песни и бьют в барабаны. И есть в этом мире белые братья, которые солидарны с чернокожими, и им тоже нравится рассказывать о своей жизни в ритме ударных сэмплов» [9].

Одяг: штани, схожі на мішки з-під картоплі на 2 – 3 розміри більші, футболка до колін (можна дві, найкраще – три) з зображенням Бівіса та Бат-хеда (Beavis & Buut-Head) – персонажів з MTV.

Репери не дуже полюбляють бувати в клубах, їх можна зустріти в лісі, у парку чи просто на вулиці.

Вони ходять з великими магнітофонами, наприклад, «Boombmblaster» фірми JVS, з яких доносяться ненав’язливі ритми і не обтяжений римою, простий, доступний реп.

Структура репівської організації є регламентованою. Вони не бажають йти на контакт. Репери, так само як і рейвери, не надто агресивні. Попивають «Coca Cola», пиво, деякі курять травку.

 

«BABES»

 

«Babes» – найбільш миролюбний молодіжний напрямок, що об’єднує молодих людей віком 14-20 років, які слухають «Back street boys», Britney Spears, «Five» та ін.

Це любителі гарненьких хлопчиків та довгоногих дівчаток, які співають сумні пісні під танцювальний мотив – «Ooops, I did it again!» – Ой, я знову це зробила! (Britney Spears), чи наш варіант «Глаза в глаза, а по щеке слеза, как лодка по реке» (Алсу). Від таких пісень хочеться плакати, ридати і … танцювати.

Але чималу небезпеку вони несуть у собі для 15-річних дівчаток та хлопчиків, котрі в усьому наслідують своїх кумирів, закохуються у них настільки, що готові на будь-які жертви, аж до того, що з криком «Ricky Martin, I love you!» кидаються куди завгодно, до тих пір доки в пресі не з’явиться щось на кшталт: «Енріке Іглесіас – наркоман». Тоді слід бути на чеку.

Вони не вживають наркотиків, не п’ють, більшість з них не курить.

Одягаються «Babes» так, щоб бути схожими на ляльку «Barby» чи свого кумира: білі штани, що обтягують тіло, топіки і т.д.; люблять подарунки у вигляді м’яких іграшок.

Сленг:

«Малыш, я так по тебе соскучилась, ты так хорошо выглядишь, на тебе прелестные брючки» – привітання, яке нічого не означає;

«Он та-а-а-кой забавный» – коментарій, який нічого не значить;

«Зайчик, вчера со мной познакомился такой мальчик…» – розповідь про проведений день, в якому важливим є тільки суфікс -чик, що означає, що все було «ужасно мило».

 

САТАНІСТИ

 

Сатаністи – найчастіше граючі, але іноді сповідуючі релігію поклоніння Сатані. Відрізняються за «ідеологією» та зовнішнім виглядом, але способом життя вони досить схожі один на одного і повторюють традиції молодших «неформалів». Ці субкультури порівняно нечисленні.

Сатанізм – джерело темряви.

У сатаністів немає заповідей, подібних до християнських, але є правила, яких повинен дотримуватись той, хто вважає себе сатаністом.

Сатанізм не має поняття «гріх». «Гріх», у розумінні сатаністів – це необдуманий вчинок, усвідомивши який ти вже більше його не повториш. Основне правило сатаністів: все те, що робиш за своїм бажанням та на свій розсуд, не повинно заважати іншим, оскільки ти відповідаєш за кожен вчинок [3].

Послідовників сатаністського культу можна поділити на кілька типів:

Любителі, які вивчають все, що пов’язане з сатанізмом, самостійно – як правило ті, кого сатанізм захопив через популярні книги та фільми з даного предмету, рок-групи, атрибутику станізму.

Психопатичні сатаністи – це морально покалічені індивіди, що мають потяг до насильства, садизму, некрофілії, яких сатанізм приваблює тому, що він чітко виражає і зовнішньо «облагороджує» їх патологічні схильності і надає їм ідейне ритуальне забарвлення.

Релігійні сатаністи – це вже групи, які склались: «Південний хрест», «Чорний ангел», «Російська церква сатани» та ін. Це таємні нечисленні угрупування, які складаються переважно із нащадків адептів сатани, які серйозно займаються найбільш відштовхуючими формами окультизму і поклоняються сатані. Вони не афішують своєї діяльності [17].

У Європі пік захоплення сатанізмом припав на середину XVIIст., причому у достатньо знатних світських кругах. У якості жертв чорні маси сатаністів у той час використовували новонароджених. Тоді ж і були детально розроблені основні сатаністські обряди.

Ідейним натхненником сучасних сатаністів вважається випускник Кембріджу, окультист, автор ряду магічних книг Алістер Кроулі (1875-1947), який вважав, що «Не Сатана – ворог людини, а Життя, Світло та Любов». Він іменував себе звіром Апокаліпсису, мав багато учнів.

Із найбільш відомих об’єднань сатаністів нашого часу можна назвати «Церкву сатани», «Міжнародну асоціацію люциферистів кельтсько-східного обряду», «Зелений орден», культ Афіни Паллади, культ Ізіди та ін [11].

Трохи відгороджено від культів сатаністської спрямованості, але тісно з ними пов’язані, стоять церква сайєнтології Рона Хаббарда, Центр «Юнівер» та ряд окультних сект і так званих цілителів та чаклунів, які працюють під прикриттям різних назв [16].

Кожен союз сатаністів побудований за принципом суворої п’ятиступеневої ієрархії. Вищий орган – рада. Часто на верхні рівні вибирають жінок.

Перші сатаністські групи з’явились у колишньому СРСР на початку 1980-х років. Сплеск захоплення сатанізмом у певних колах неформального молодіжного середовища починається після початку перебудови.

«Мораль» сатаністів базується не тільки на запереченні, але й на повному перекрученні християнських життєвих цінностей.

Основа культу сатаністів – принесення жертви. Справжня жертва для них – не вбивство як таке, а смертні муки живої істоти. Вибір жертви простий. Замість справжньої жертви іноді може бути використаний її образ: лялька, фотографія, малюнок, письмовий чи словесний опис, над яким здійснюються магічні дії. Жертвами часто є тварини. Під час обряду активно застосовуються наркотичні та психотропні речовини.

У США тільки у штаті Огайо сатаністи щорічно приносять у жертву п’ять немовлят. Усього ж за даними Інтерполу у країнах Заходу щорічно розслідується до 100 подібних випадків [16].

Переважно людям важко повірити, що сатаністські секти – реалії наших днів. Але це – факт, який необхідно приймати до уваги співробітникам державних органів, правоохоронних відомств, службам у справах сім’ї та молоді, вчителям, психологам, соціальним педагогам.

РОЛЬОВИКИ

 

Шанувальники літературного стилю «fantasy» та середньовічної холодної зброї.

У нашій країні панує думка, що у рольові ігри граються діти дошкільного віку, молодші школярі та студенти педагогічних факультетів.

Часто, їдучи влітку на дачу, можна помітити на пероні групу людей, одягнених по-походньому, з рюкзаками за спиною. Але деяка риса заважає назвати їх просто туристами. Погляд падає на щит, дерев’яний меч, лук чи якісь інші речі, які не виглядають як звичайне туристське спорядження. Якщо випадково почути, про що вони спілкуються, то виникне враження якоїсь «інородності» їх у нашому світі. Ельфи, гноми, Елберт, Саурон та інші незнайомі слова – ось теми розмов цих дивних туристів. Вони розмовляють на своїй особливій, зрозумілій тільки їм, мові.

Все частіше і частіше на відкритих місцевостях ми можемо побачити підлітків, та й людей старшого віку, переодягнених у костюми рицарів, демонів, орків, розумних грибів, якихось незвичайних тварин..., котрі, підійшовши на безлюдній дорозі до вас з мечем, можуть запитати щось на зразок: «А чи не бачили ви поблизу дракона?» «Що це? – запитаєте ви, – хто ці люди?»

Ці люди не божевільні, не іноземці і не прибульці з інших світів, це – рольовики [2].

«Люди одягають лати, кольчуги, беруть в руки щит, меч, сокиру, булаву, дубину. Об’єднуються в команди, будують фортеці, виставляють свої прапори, і йдуть у бій, розігруючи той чи інший історичний період. Навіщо? Що за кайф у наш час високих комп’ютерних технологій, одягати важкезну збрую і лізти у бій з такими ж безголовими, ризикуючи при цьому доволі серйозно отримати удар яким-небудь шматком металу по голові? Невже це так захоплююче і цікаво?».

Відповідь на таку серію запитань проста:

– Так, це прикольно! Гра дає тобі відчути, що ти ще не зовсім перетворився у кімнатну рослину, і що в тебе ще є порох у порохівницях. Я беру участь в іграх тому, що це забава для справжніх чоловіків. Під час бою можна реально отримати в голову чи куди-інше. Звичайно, буває трапляються нещасні випадки, не спорю, але вони трапляються тільки в результаті дурості. І травмування це розуміють. Так що, переважно, образ не буває. Найстрашніше, що я бачив – це три вибиті зуби. А так максимальне каліцтво – це звичайне забите місце. Ігри дійсно дають вихід для негативної енергії. І мені не потрібно виходити на вулицю, напиватися до нестями і ломитися, щоб «начистити» комусь «гризло», як це робить дехто. Під час ігрового бою отримуєш таку велику кількість адреналіну і позитивних емоцій, що на вуличні бійки тебе уже не вистачає. Тому в житті я намагаюсь вирішувати всі проблеми мирним шляхом [14, с.40]. Це фрагмент інтерв’ю з членом одного з київських клубів, поданого в журналі.

Правила ігор рольовиків прості, як саме життя. Ти – людина, і тебе, як будь-яку іншу людину, можна вбити (тільки не насправді, а «нібито»). У тебе є зброя, якою ти можеш забирати життя в інших. У залежності від міцності доспіхів та зброї тобі начисляють «хіти». Це своєрідні бали, які є показником твоєї життєздатності і сили твоєї зброї. Наприклад, якщо у тебе було два «хіта» і ти два рази отримав «смертельні удари», то значить, ти – труп. Але так буває не завжди. Іноді, під час січі, трупом вважають тільки того, хто сам про це дуже голосно скаже: «Ой! Все! Я вже і так мертвий, досить!». Мертві відправляються до майстра по «мертв’ятнику» і дві-чотири години відігрують роль селян: рубають дрова, носять воду, варять їсти і т.д.

Рольовики поділяють рольові ігри на: польові, кабінетні та настільні.

Польові ігри проводяться на відкритій місцевості, на розвалинах якогось замку, склепу… Гравці в цій грі здійснюють ті ж дії, що і їх уявні персонажі (якщо Густав повинен битись на мечах з Трегусом-брехуном, гравці Вася і Петро, які їх зображають, роблять те ж саме – тільки з ігровою зброєю, розуміється). Тільки деякі моменти, які не можна втілити в життя, «відігруються» (так, якщо чаклун Зенас повідомляє своїм противникам-гравцям, що щойно запустив в їхню сторону вогняну кулю, вони діють відповідно до реакцій своїх персонажів. Для цього потрібна деяка доля уяви – не будь-хто може уявити, що жменька дивно одягнених людей – це величезна армія, а триметровий відрізок дерев’яної стіни – могутня фортеця).

Кабінетні ігри в основному моделюють невеликі ігрові ситуації (торгова угода, розслідування вбивства у ізольованому від зовнішнього світу замку, переговори…), вони не насичені бойовими ситуаціями. Для їх проведення достатньо невеликого приміщення. Кількість людей, задіяних в таких іграх – близько десяти.

Настільні ігри – у них працює уява – все, що бачать і відчувають ваші персонажі, ви дізнаєтесь від ведучого (у різних іграх: «Dungeon Master», «Game Master», «Storyteller, Referee» – всі ці назви так чи інакше відображають значимість ведучого для гри). У своїй грі він – Бог, тому що він керує всім світом і всіма його жителями, тоді як ви – тільки своїм персонажем. У настільних іграм може бути змодельована будь-яка ситуація. Особливістю цих ігор є їх комерційна спрямованість – існує багато компаній, що випускають книги правил та описів світів для настільних ігор («Wizards of the Coast», «White Wolf», «Talsorian Games», «Steve Jackson Games»). Очевидний мінус – невелика кількість гравців (середній ведучий просто не зможе якісно працювати більш ніж з 3-ма гравцями) [19, с.13].

У нашій країні рольовики з’явились тільки у 90-х роках ХХ століття, тоді як увесь світ уже в 70-і р. насолоджувався настільними рольовими іграми (цей час відзначений хвилею протесту проти настільних ігор – вони, нібито «змінюють психіку людей і ведуть до самогубства, а взагалі, усі ці рольовики – сатаністи і ненормальні» [19, с.13]. Звичайно, вони мали дещо інший вигляд і були орієнтовані більше на бій і стратегію, ніж на «відігрування», а у нас у цей час були тільки іграшкові солдатики.

В Україні існує чимало груп, які об’єднують шанувальників рольових ігор. Кожна група має свою назву. Наприклад, «Аdventuring party» («Компанія шукачів пригод»), «Фантастичний світ», «Богатирі»… Рольовики проводять свої СібКони – конференції, де проходять різноманітні зустрічі, семінари, обговорення, має місце пиятика і процвітає торгівля різноманітними рольовими «прибамбасами»).

Що стосується зовнішнього вигляду, то навряд чи ви відрізните рольовика у натовпі людей. Одягаються вони як більшість сучасних хлопців та дівчат і поводять себе як усі, хіба що фантазують більше.

Рольовики вважають, що рольові ігри – це не просто хобі. Та людина, яка захопиться ними серйозно, може змінитись (до кращого чи до гіршого), знайти нових друзів та нові інтереси. Якщо ця людина стане переконаним рольовиком, то без сумніву у її життя увійдуть регулярні зустрічі з такими ж «ненормальними» як вона, поїздки на ігри («денжени») та конференції; купівля різного «хламу» (скажімо меча, чи книги правил для настільних ігор («настолок») за $20-30) [19].

 

ТОЛКІЄНІСТИ

 

Толкієністи – це група людей, на яких справила великий вплив, який виникає від прочитання хорошої книги, творчість англійського письменника Толкієна. Але цей вплив був настільки сильним, що став частиною життя деяких людей.

Толкієн народився в кінці ХІХ ст. в Оранжевій республіці (Південна Африка). Після смерті батька з матір’ю переїхав до Англії, де і прожив усе своє життя. Його приваблювали лінгвістика та міфологія, у вивченні яких він мав успіхи і навіть випустив кілька робіт з цих тем. Але головною його роботою для всього світу залишається створення казкового «Середзем’я» («MiddleEarth»).

«Легко придумати зелене сонце, складно видумати світ, де воно було б природнім», – писав Толкієн в одному зі своїх листів [18].

У результаті кропіткої роботи йому вдалось створити світ, який для декого є настільки ж реальним, як і той, у якому живемо ми. У трьох казках «Хоббіт, чи туди і назад», трилогії «Повелитель кілець» та збірнику переказів «Сільмарілліон» була описана епічна історія нового світу, де серед траге­дій, зради, підступництва мали місце любов, благо­родство, самопожертва та милосердя. Пророблена

робота була унікальною. Толкієном було придумано кілька мов (словник декількох сьогодні налічує близько 3 тисяч слів), нові алфавіти, міфологія та історія цього світу.

Спочатку книги не були помічені широким загалом, але через кілька років після виходу «Повелителя кілець» настав час хіпі, і саме тоді Середзем’я набуло популярності. Світ, створений англійським професором, завоював серця та розум багатьох.

У нашій країні все відбувалось трохи по-іншому. Толкієна у нас знали дуже погано. Все почалось у кінці 80-х на початку 90-х років. У цей час з’явились офіційно видані переклади професора і колишній СРСР «здригнувся». Толкієністів ставало все більше і більше, і, нарешті, вони почали об’єднуватись. Вплив творів Толкієна був фундаментальним. Люди хотіли потрапити до того світу, який так приваблював їх своєю незвичайністю [18].

Частково феномен популярності Середзем’я полягає у тому, що широка відомість прийшла під час кризи соціалізму та його ідеалів. У людей вибили землю з-під ніг. Почався час хаосу, а, як відомо, у такі періоди історії люди проявляють неабиякий інтерес до всього казкового та містичного. Толкієнізм не можна ставити в один ряд з окультними науками. Він – явище іншого порядку. Хто з нас у дитинстві не хотів помахати мечем, постріляти з лука, відчути себе Робін Гудом, Айвенго чи благородним принцом ельфійської крові чи простим гномом? Людина ніби отримує можливість знову народитись. А на світі мало таких людей, які не хотіли б спробувати жити по-іншому. Людям було дано унікальну можливість стати іншими, не схожими на себе в реальному житі, реалізувати якісь свої дитячі мрії. Звинувачувати толкієністів у втечі від реального світу, мабуть, не треба, оскільки, це аналогічно звинуваченню і комп’ютерних гравців, і людей, які читають художні твори.

Але для того, щоб жити так, потрібно спілкуватись з такими ж людьми, чому сприяє FIDO. Віртуального спілкування було б мало, тому поступово у великих містах почали з’являтись місця, куди толкієністи приходять поспілкуватись, відчути подих Середземномор’я. Однак хотілось більш повного занурення. Так з’явились хоббітські ігрища. На тиждень толкієністи СНД збираються на полігоні, подалі від людей, і перетворюють це місце в частину толкієнівського світу. Будують фортеці, ведуть дипломатичні переговори, «проливають кров та умирають». Підготовка до такої події займає багато часу. Потрібно пошити собі костюми «а-ля середньовіччя», змайструвати зброю (меч, лук, щит, збрую).

Пройшли роки, частина толкієністів повністю порвала з рухом, інша перейшла у військово-історичні клуби (наприклад, «Спадок предків»), на зміну старому поколінню прийшло нове, більш молоде. Толкієнізм ще живе, оскільки бути толкієністом ще не означає мати дерев’яного меча та їздити на ігри. Частина займається кабінетною роботою, вивчає мови, штудіює першоджерела для більш повного розуміння Толкієна. У FIDO існує кілька конференцій, призначених для толкієністів. Більшість переписуються по Інтернету. Існують сайти, присвячені Толкієну (http://www.kulichki.com/tolkien). Але масовий рух переживає занепад. Більшість «бувших» толкієністів починають називати себе толкієнутими. Молодь шкільного віку, яка складає основну масу толкієністів сьогодні, про Толкієна навіть і не чула. Вона приходить на ігрища, щоб побитись на мечах, випити і «потусуватись» у компанії собі подібних. Це викликає негативну реакцію серед толкієністів і дискредитує рух в суспільстві. Лайка стала нормальним явищем, що було немислимо років п’ять тому. Отже, толкієнізм переживає чергову кризу, причини якої знаходяться скоріше не в самому русі, а в суспільстві.

Не можна не сказати і про те, що толкієністи є тією субкультурою, в якій наркотики та сп’яніння має на меті досягнення розслабленості, млявості, спокою, байдужості. Найбільш ходовими наркотиками є конопля, галюциногени. Щодо алкогольних напоїв, то приймають все, починаючи від пива та вина. Звичайно, палять.

Сьогодні швидкими темпами формується нове молодіжне об’єднання «поттеромани» – фанати Гаррі Поттера. В основному, його прихильники згуртовані тільки віртуально завдяки книжкам Джоан Роулінг.

НАРКОМАНИ

 

Багато представників усіх перерахованих вище субкультур, експериментуючи з наркотиками, зустрічаються з ін'єкційними препаратами опіумної групи. Якщо ці препарати займають важливе місце в житті людини і виникає наркотична залежність, то досить швидко ця людина випадає зі своєї «вихідної» субкультури і переходить у субкультуру ін'єкційних наркоманів, де розходження між різними її представниками поступово нівелюються і виникають нові, схожі для всіх наркоманів, риси.

Наркоманія – це загальна назва хвороб, які полягають у непереборному потязі до постійного вживання зі збільшенням дози наркотичних речовин, появі психічної і фізичної залежності людини від них, а при припиненні їх вживання – розвитку абстиненцій (синдром відміни).

Не можна не згадати і про токсикоманію – хвороба, яка полягає у непереборному потязі до постійного вживання токсичних речовин, внаслідок чого розвивається хронічна інтоксикація з явищами психічної та фізичної залежності, порушення психічної діяльності, розвитку патології всіх органів і систем організму людини.

Формування наркоманії та токсикоманії характеризується розвитком наступних ознак:

– абстиненції;

– психічної залежності;

– фізичної залежності;

– толерантності (переносимості);

– зростання толерантності [4, с.75].

 

Наркотизм – це різновид ретритичної поведінки (за класифікацією Р.Мертона). Очевидно, що наркотики, як і алкоголь, виконують цілком визначені соціальні та психологічні функції:

– знімають чи ослаблюють фізичний біль (анестезуюча дія);

– долають чи послаблюють душевні переживання та тривогу (седативний ефект), втому (психостимулятори) та ін.;

– демонструють протест людини і т.д.

Більшість людей, із задоволенням приймаючи каву чи чай, не замислюються над тим, що вони приймають наркотичні засоби (теїн чи кофеїн). Колективний, сумісний прийом наркотичних засобів допомагає зближенню, спілкуванню, виробляє почуття причетності. Це і знаменита «трубка миру», і звичні «перекури» (вживання нікотину), і східні курильні, і навіть китайські «чайні церемонії». Спільний прийом наркомістких засобів, включаючи алкоголь, може носити ритуальний характер [4,с.75].

У деяких субкультурах вживання наркотиків (алкоголю) служить показником певного соціального статусу (статусне, престижне вживання).

Психологія пояснює наркотизм як форму «відходу» від життєвих негараздів та конфліктів. У наркоманії вбачають втечу не тільки від жорстоких умов існування, але і від всезагальної стандартизації, регламентації, запрограмованості життя в сучасному суспільстві.

У генезисі індивідуального прилучення до наркотиків можуть лежати різні причини: соціальна невлаштованість, неблагополуччя, відчуження у бездушному суспільстві, втрата чи відсутність смислу життя – «екзистенційний вакуум» (В.Франкл) [4, с.76].

Сказане не виправдовує вживання людьми наркотиків. Адже, наслідки їх вживання не найкращі. Наркотики наносять шкоду фізичному, психічному та соціальному здоров’ю людини, стають справжнім горем для близьких, несуть більш чи менш прямі чи побічні збитки для суспільства.

Факторами, що сприяють цим тенденціям є:

– соціальна криза;

– нестача соціокультурної сфери;

– недоліки у виховній роботі серед молоді;

– вплив гірших зразків західної молодіжної субкультури;

– вплив окремих осіб, фінансово зацікавлених у реалізації наркотичних речовин;

– доступність наркотиків та токсичних речовин;

– прозорість сучасних кордонів;

– середовище, в якому нейтрально чи прихильно ставляться до вживання, наркотик найчастіше вперше пробують не з цікавості, а тільки тому, що так роблять усі;

– некритичне сприймання зарубіжної та вітчизняної відео- та кіноінформації про вживання наркотиків;

– відсутність об’єктивної вільно доступної інформації про наркоманію та токсикоманію та ін.

«ХАКЕРИ»

Найцінніший ресурс у наш час – це інформація. Той, хто володіє інформацією, володіє світом. Сьогодні з допомогою комп’ютера можна зробити якщо не все, то майже все. Хіпі, панки, толкієністи, скінхеди, пацифісти, «хакери»… будь-яка з цих субкультур – боротьба поти чогось, ствердження своїх життєвих принципів. І не важливо, що засобом вираження для одних служить меч із обрізка труби, а для інших – комп’ютер.

«Хакерів» називають анархістами ХХІ століття.

У них є п’ять принципів:

1. Доступ до комп’ютерів повинен бути необмежений і повний.

2. Вся інформація повинна бути безкоштовною.

3. Не вір владі – борись за децентралізацію.

4. Ти можеш творити на комп’ютері мистецтво і красу.

5. Комп’ютери можуть змінити твоє життя до кращого [20].

Вважається, що все почалося у 60-х роках, коли, звичайно, персональних комп’ютерів і на гадці не було, а були ті, що здаються зараз майже казковими, «монстри загального користування», найкомпактніший з яких був за розміром як холодильник. Проте покоління «хакерів» зародилось в університетах та спеціалізованих закладах, пов’язаних з комп’ютерними дослідженнями. Використовуючи технологію розподілу часу, ці «древні хакери» створювали віртуальні комп’ютери особистого користування.

Після появи на початку 1975 року першого комерційно поширеного персонального комп’ютера «Альтаир-8800» у наступні 5 – 6 років сформувалось друге покоління «хакерів». Персональний комп’ютер змінив природу «хакерів»: якщо тварини стали домашніми з диких, то «хакери» вийшли з приуніверситетських пасовищ на волю і, ставши незалежними, зайнялись власною діяльністю. У цей період добре помітною була близькість культури хіпі та кіберкультури. Хоча можна сказати, що в той час усе нове кроїлось під хіпі.

У серпні 1981 року з’явився перший персональний комп’ютер у звичному для нас смислі цього словосполучення – ІВМ РС. Почала свій зоряний шлях маленька фірма «Microsoft».

Наступним кроком був вихід з пентагонівської мережі інформаційної підтримки та стабілізації ARPAnet Internet, чи просто Мережі. «Хакери» з самого початку протистояли комерціоналізації Мережі, створюючи і поширюючи безкоштовне програмне забезпечення. З того часу, часу глобальної інформатизації, «хакерів» по-справжньому стали поважати та боятись [19].

«Хакерів» поділяють на тих, що пишуть програми, тих, що їх ламають та таких, які нищать все, до чого можуть дотягнутись, без будь-якої визначеної мети.

До недавнього часу вважалось, що «хакер» – це блідий юнак чи підліток, який постійно сидить за екраном свого комп’ютера, позбавлений будь-яких життєвих інтересів. Він постійно ламає голову над якоюсь черговою системою захисту чи придумує новий вірус. Сьогодні «хакерство» стало очевидним способом заробляння на життя. Розширена мережа комп’ютерних

ринків дозволяє збувати велику кількість піратської програмної продукції, отримувати прибуток та організовувати бізнес. Основою такого бізнесу, його головною робочою силою є «хакери» – звичайні молоді люди, які отримали програмістську освіту.

Існують і суб’єктивні причини комп’ютерної злочинності: спроба молодих людей реалізувати себе у вірусонаписанні, пов’язана з бажанням самоствердитись, «прогриміти», а також з відсутністю усвідомлених життєвих цілей.

До конкретних соціальних груп, які ототожнюють з кіберпанками відносяться: «хакери», «крекери» та «фрікіри» [19].

«Хакери» – «вершки» комп’ютерного суспільства. Це люди, які прекрасно розбираються у роботі комп’ютера.

«Крекери» – реальні аналоги «ковбоїв пульту» із фантастики в стилі кіберпанк, які вламуються у комп’ютерні системи, як для незаконного збагачення, так і заради задоволення.

«Фрікіри» – це ті, хто займається аналогічними речами у телефонній мережі. «Фрікіри» винаходять способи залишити телефонні компанії без оплати за послуги, які їм належать.

С.Кліменко та В.Уразметов вважають, що «хакер» (hacker) – це програміст, здатний писати програми без попередньої розробки детальних специфікацій і оперативно вносити виправлення у програми, які працюють, у машинні коди, що вимагає високої кваліфікації. Іноді під «хакером» помилково розуміють зломщика, тоді як зломщик (cracer) – це користувач обчислювальної системи (переважно комп’ютерної мережі), який займається пошуком незаконних способів отримати доступ до захищених ресурсів, наприклад, конфіденційної інформації.

Аналогічного підходу дотримуються В.І.Першиков та В.М.Савінков, які вважають «хакером» програміста-фанатика, який займається досконалим вивченням обчислювальних систем з метою розширення їх можливостей [19].

Отже, поняття «хакер» може розглядатись у широкому та вузькому значенні слова. У вузькому значенні слова «хакер» – це людина – представник певної соціальної групи, який нетрадиційно реалізує себе в умовах нової інформаційної реальності, тобто носій певного стилю життя. У широкому значенні слова («вирок суспільства») – це синонім комп’ютерного злочинця та комп’ютеромана.

Криміналізація змісту поняття «хакер» пов’язана з відсутністю соціального регулювання процесів самореалізації молоді у сучасному інформаційному середовищі.

Особливої позиції дотримується болгарський дослідник Х.Домозетов, який вважає, що потрібно дотримуватись дефініції комп’ютерного пірата чи «хакера» від «особи, яка стала маніяком своєї роботи» до «особи, яка використовує свої уміння для забороненого доступу до комп’ютерних програм, систем та баз даних». Основними мотивами даної проблеми він вважає відсутність законів і практики захисту авторських прав на програмні продукти, а також інтелектуальне суперництво. Вторинними мотивами, на його думку, є недостатня потреба у спеціалістах, відсутність системи етичних норм, цікавість.

У західних країнах причини поширення комп’ютерних вірусів скоріше інтелектуальні (суперництво, цікавість), ніж юридичні та економічні.

Спробуємо накинути портрет посереднього хакера.

Перш за все це людина-одиночка. Не тільки тому, що хакери рідко зустрічаються в житті. Перш за все тому, що, як би там не було, в основі всього, що робить хакер – він сам. Не його інтереси, а він як особистість. Він зламує захист інформації, тому що він хоче знати, що там, тому що його не приваблюють закриті двері чи просто тому, що він може це зробити. Людина, потрапляючи в «Мережу» – світ, створений руками не Бога, а людини – в один прекрасний момент розуміє, що вона така ж людина, як і ті, хто створив цей світ. Отже, вона в змозі змінити його так, як вважає за потрібне. Вона може вибрати роль «Творця», «Руйнівника», «Контролера», але в будь-якому випадку в її руках буде знаходитись така влада, з якою зможе потягатись тільки інший такий же хакер. Хоча все частіше хакери об’єднуються в мікрогрупи по 2-4 чоловіки.

Що стосується симпатій до алкоголю та наркотиків, то у цій групі все індивідуально: хтось надає перевагу сигаретам, хтось – пиву, а хтось – «мульці» (ефедрину), «винту» (первитину) чи «коці» (кокаїну).

Стиль одягу теж індивідуальний. Головне – щоб було зручно.

 

ГОМОСЕКСУАЛІСТИ

 

Гомосексуалісти були, є і, мабуть, будуть, незалежно від нашого ставлення до цього явища. І, мабуть, людям не під силу відмінити це. У нашій країні гомосексуалізм не визнаний, на відміну від Нідерландів, які фактично стали центром вільного виявлення гомосексуалізму. На це явище вже досить звично дивляться в Англії, Німеччині, США.

Але для психології гомосексуалізм – до цих пір загадка, яку ми не можемо до кінця пояснити.

Гомосексуалізм (одностатева любов) був у дрeвніх культурах, грецькій та римській, хоча сам термін у науковий обіг був введений у 1869 році угорським лікарем К.М.Бенкертом. Під гомосексуалізмом (і чоловічим – уранізм, геїзм, і жіночим – лесбіянство, сафізм) прийнято розуміти сексуальний потяг до осіб своєї статі [4].

Ще до недавнього часу дослідники вважали, що гомосексуалізм – це наслідок психологічної травми чоловіка, його страху перед жінкою взагалі і неправильного ставлення до нього матері.

Тридцять років тому з’явилась інша гіпотеза, згідно з якою гомосексуалізм – внутрішньоутробне порушення розвитку плода, що проявляється між третім та четвертим місяцями вагітності, якщо мати перенесла яке-небудь захворювання, найчастіше краснуху. В результаті з’являється дитина, у якої не сформований центр потягу до протилежної статі. Ця гіпотеза була підтверджена на лабораторних тваринах. Можна сказати, що 90% гомосексуалістів є «вродженими», а 10% – «набутими».

Дослідження показують що гомосексуалісти є майже у всіх приматів. У деяких навіть більше, ніж у людей – до 10% (гібони, шимпанзе, орангутанги) [4, с.84].

Ставлення суспільства до гомосексуалістів здебільшого агресивне. Гомосексуалісти частіше зустрічаються серед людей, робота яких пов’язана зі спілкуванням – журналістів, вчителів, артистів.

У 1932 році З.Фрейд запропонував гомосексуальне спрямування статевого потягу назвати інверсією, але даний термін не отримав поширення.

Існує багато теорій, які пояснюють гомосексуалізм:

– генетична теорія – витікає з генетичної обумовленості гомосексуальної спрямованості. Але достовірно встановлених хромосомних відхилень у гомосексуалістів не виявлено;

– ендокринна теорія – ґрунтується на порушенні функції кори наднирників. Це стосується як вироблення у жінки чоловічих статевих гормонів, так і перевищення вмісту естрадіолу у гомосексуалістів-чоловіків. Але жодних репрезентативних даних, що свідчать про гормональні відмінності осіб з гомо- та гетеросексуальними потягами немає;

– існують концепції, що розглядають гомосексуалізм, як набуте явище під впливом соціально-психологічних та соціальних факторів: випадкові враження, спокуса, спокушання, відсутність доступу до осіб протилежної статі, культурний вплив, материнська гіперопіка, страх сексуальної невдачі…

І.С.Кон вважає, що «якими б причинами не детермінувалась сексуальна орієнтація, вона не є справою вільного вибору, і не може бути змінена мимовільно», тобто при наявності бажання у людини. Якщо така зміна і можлива, то вона вимагає інтенсивної психотерапії та психокорекції у поєднанні з гормонотерапією при незмінному сильному бажанні самої людини. Але і при цьому успіх лікування не гарантований [4, с.86].

Статева приналежність зовсім не така вже й очевидна і безумовна. Не випадково розрізняють стать генетичну (хромосомну), гормональну, генітальну і громадянську (паспортну, акушерську), «суб’єктивну» як статеву аутоідентифікацію суб’єкта. Між цими «статями» можливі неузгодження в силу якихось порушень на якійсь ступені формування індивіда. Наприклад, гермафродитизм – двостатевість, вроджена двоякість репродуктивних органів, коли стать індивіда неможливо визначити ні як чоловічу, ні як жіночу. А у випадках транссексуалізму людина не тільки відчуває свою приналежність до протилежної статі, а й прагне до відповідної зміни, в тому числі за допомогою хірургічного втручання. Нездійсненні бажання змінити стать можуть привести транссексуала до самогубства.

Спрямованість статевого потягу може бути не тільки гетеросексуальною чи гоосексуальною, але і бісексуальною (статевий потяг до осіб обох статей).

Гомосексуалізм і біосексуалізм – «нормальні» в тому значенні, що вони представляють собою результат деякого розкиду, поліваріантності сексуального потягу, що сформувався в процесі еволюції людського роду. Якщо б усі інші форми, крім гетеросексуальності, були абсолютно патологічні, вони б давно елімінувались в результаті природного відбору. Про «нормальність» (у цьому значенні) гомосексуалізму свідчить і його відносно постійна величина в популяціях [4, с.84 – 87].

Гомосексуалісти об’єднуються у невеликі групи, мають свої місця для зустрічей (клуби, бари). Багато з них вживають алкоголь, наркотики, палять.

 

ГРАФІТІ

 

Термін «графіті» походить від італійського «graffito», що означає «видряпаний», «проводити лінії», «писати каракулі». Спочатку його використовували тільки історики та археологи, позначаючи ним древні надписи. Сьогодні він означає будь-який «невирішений» надпис, знак, зроблений будь-яким способом на об’єктах громадської і приватної власності.

Сьогодні графіті стали невід’ємною частиною пейзажу наших міст та сіл, внутрішньої обстановки громадських приміщень. Вони «прикрашають» стіни будинків, огорожі, рекламні щити, пам’ятники культури та архітектури, лавки, транспорт, ліфти, сходи, громадські туалети, столи у навчальних закладах та ін. Виконують дані малюнки всеможливими способами: крейдою, ручками та олівцями, маркерами, фарбою, іноді видряпані чи вибиті. Графіті містять всеможливі повідомлення, лайки, вислови, малюнки, символи.

Графіті вважаютьори­гінальною формою прояву девіантної поведінки серед підлітків та молоді. В нашій країні цей феномен майже не вивчений, дуже мало публікацій і здебільшого всі вони носять історико-етнографічний характер.

Соціологічні та психологічні дослідження графіті у нашій країні практично не проводились. Є кілька дослідників, які торкались цієї теми: А.С.Скороходова (1998, 1999), В.Сєднєв (1993), В.Н.Руденко (1997), Ю.Борисов (1995), Т.Б.Щепанська (1993) [4, с.76].

У сучасному світі графіті є однією із найпоширеніших форм вандалізму і наносить значні фінансові та соціальні збитки міському середовищу в багатьох країнах світу. За даними американських дослідників, у 1970 році збитки, задані графіті станціям і вагонам метро Нью-Йорка, оцінювалися в 250 тис. доларів, в 1974 році – в 2 млн. доларів.

Графіті відносяться до того типу руйнувань, збитки від яких розглядаються як «неминучі та інституціоналізовані видатки» (тобто вони очікувані), а діяльність по усуненню надписів є рутинним обов’язком. Порівняно з іншими різновидами вандалізму (підпали, опоганення пам’ятників і т.д.) та насильницькими злочинами графіті є дрібними, незначними, відносно безпечними проявами девіантної поведінки людини.

Міський простір, насичений графіті, знижує психологічну та функціональну підтримку зі сторони навколишнього середовища. Графіті, як і розбите скло, сміття та інші ознаки неохайності, сприймаються як симптом деградації, викликаний послабленим механізмом соціального контролю, що породжує у людей занепокоєння, відчуття страху та уразливості. Окрім того, відчуття безладу і упадку знижує поріг стримування від деструктивних дій, а це, в свою чергу, збільшує ймовірність подальших руйнувань. Деякі види графіті, наприклад, псування інформаційних стендів та знаків, особливо попереджуючих, перешкоджають функціональному впливові дизайну. Графіті виконують і деякі позитивні соціальні функції. Настінні малюнки і надписи – різновид комунікації, вільної від суспільних обмежень в силу своєї анонімності. Вони є способом вираження установок, конфліктів та проблем, більшою частиною придушених та прихованих. Не випадково деякі автори відзначають психодинамічне значення графіті (Є.Л.Ейбл, Б.Є.Беклі, 1977; Дж.Бухнелл, 1990) [4, с. 84].

Спеціальних досліджень, присвячених вивченню мотивів даного виду девіантної поведінки, не проводилось, але на основі вивчення цінностей субкультур малювальників і змістових класифікацій надписів та малюнків можна визначити причини, що спонукають до створення графіті: ствердження особистості чи групової ідентичності; протест проти соціальних та культурних норм; злобні реакції; мотиви творчості; сексуальні та розважальні мотиви [4, с.76-84].

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.