Публіцистика І.Франка у журналі.

ЖУРНАЛІСТИКА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

З середини 90-х років революційних рух у Росії заполонив і Україну, де також активізується ідея побудови соціалістичного суспільства. У поширенні й утвердженні робітничого руху в цей час активну роль відігравала преса. Однак на східноукраїнських землях для української преси умови залишалися вкрай несприятливими.

Прогресивна громадськість Східної України шукала друкованої трибуни і за межами царської імперії, головним чином у Галичині і Буковині, де існували українські періодичні видання, які, незважаючи на постійні переслідування з боку офіційної і неофіційної австрійської цензури, виконували тоді роль всеукраїнських друкованих органів. Вонипідтримували революційні події у Росії, пропагували ідеї єднання з визвольним рухом усього українського народу.

Важливим завданням єднання трудящих значною мірою служили журнали «Народ», «Житє і слово», газети «Хлібороб», «Громадський голос», «Громада», «Радикал» та ін., які, підтримуючи загальноросійський революційний процес, набули певного відголосу і за межами Галичини, стали загальноукраїнськими виданнями за характером і змістом.

Революційно-демократична журналістика 90-х років XIX ст. являла собою нове явище в громадському житті: в ній знайшли відбиття ті найбільш важливі процеси, які відбувались у суспільно-політичній і культурній сферах, становили суть епохи, визначали її характер; відобразилась боротьба, що розвивалась і ширилась на західноукраїнських землях. Одночасно вона уособлює процес дальшого розвитку журналістики як соціального інституту, як продукт історичного розвитку.

Змінилася типологія революціїіио-демократичних видань, кількісно й якісно виросли читачі. Якщо революційно-демократичні видання 70 – 80-х років XIX ст. більше нагадували літературні збірники, альманахи, мали невеликий тираж, були розраховані на демократичну, головно студентську молодь і різночинну інтелігенцію, то видання 90-х років адресувались переважно трудящим, здебільшого селянам і міським трудівникам. У цьому середовищі вони мали дописувачів — авторів викривальних заміток і кореспонденцій.

У цей період значно погіршується становище трудових верств у Галичині. Інтенсивно відбувається соціальна диференціація на селі, зубожіле селянство масово емігрує, загострюються класові і національні суперечності. Польська панівна верхівка, якій австро-угорський уряд дав на «відкуп» Галичину, прагне до посилення експлуатації трудящих краю. Українська буржуазна інтелігенція, церковники, чиновники блокуються з польською шляхтою, сподіваючись на дрібні уступки з її боку. Угода, «братання» цих двох класово ворожих сил для трудящих української і польської національностей набуло в пресі назви «нової ери».

Боротьба проти «нової ери» і дальшого закабалення трудящих, проти зради їх національних інтересів, а також проти усіх форм соціального і національного поневолення з боку Австро-Угорщини — все це стало основним змістом діяльності революційно-демократичної преси цього періоду.

Важливою подією у суспільному житті Галичини було створення прогресивної української радикальної партії, яка очолила боротьбу, головним чином, селянських мас '.і їх ішзволеннн. У 90 і роки ця партія, незважаючи на неоднорідність складу, активно захищала інтереси насамперед трудового селянства і робітників.

Хронологічно першим виданням 90-х років у Галичині були журнал “Народ” та газета “Хлібороб”, діяльність і функціонування яких тісно пов’язані з виникненням УРП (1890), організаторами якої стали І.Франко та М.Павлик.

Журнал “Народ” (1890 – 1895)

Задум видавати незалежний орган виник у 1888 р., коли під редагуванням І.Франка та М.Павлика вийшов єдиний номер журналу “Товариш” і після того, як М.Павлик змушений був під тиском попівства у 1889 р. залишити редагування газети “Батьківщина”.

Спочатку підготовка видання велася у Коломиї, було вирішено редагування його доручити М. Павлику, проте він переконав ініціаторів у доцільності видавати такий журнал у Львові. У перших числах грудня 1889 р. було складено програму нового видання, яке планувалось назвати «Русин», але згодом кращою визнано назву «Народ». Встановлено і періодичність виходу — двотижневик. Відповідальним редактором журналу став Іван Франко, видавцем — Михайло Павлик.

Завдяки наполегливій роботі редакторів уже в грудні 1889 р. було набрано перший номер. Програма «Народу», складена М.Павликом, передбачала публікацію в журналі передових статей суспільно-політичного характеру, творів художньої літератури, матеріалів про діяльність просвітніх товариств, літературно-критичних, економічних та інших розвідок.

Суттєвою матеріальною допомогою новому органові була пропозиція М.Драгоманова використати одержані ним від емігрантів з України 1000 франків для оплати поліграфічних витрат.

З приводу початку видання «Народу» І. Франко згодом писав: «Недавні арештанти, по розумінню зі значнішим кружком молодих галичан, заснували політично-літературний часопис «Народ», а восени 1890 року заснували радикальну партію з метою: внести в народні маси свідомість його економічних, політичних і національних інтересів і публіцистично прояснювати ці інтереси і боронити їх».

Високу оцінку цьому виданню І.Франко дав і в «Нарисах історії українсько-руської літератури». Він писав, що «Народ» уже відразу став найкращим журналом, доступним і цікавим як для селян, так і для інтелігенції.

Редакція проголосила основне завдання журналу — підготувати створення загальнодемократичної партії, яка повинна вести політично-освітню роботу серед селян і робітників. Першочерговим своїм обов'язком редакція вважала боротьбу прогресивної інтелігенції за поліпшення економічного становища трудящих, за пробудження їхньої класової свідомості. Організована політична боротьба трудящих за свої права могла розпочатися, на думку редакції, лише після подолання злиднів народу, з посиленням політичної активності мас.

На початку жовтня 1890 р. у Львові на першому з'їзді представників прогресивної інтелігенції було вирішено створити Русько-українську радикальну партію і перетворити журнал «Народ» на її друкований орган. Уже в проголошеній на з'їзді програмі, підписаній Франком, Павликом, Даниловичем, Левіцьким та Яросевичем, проявилися внутрішні ідейні суперечності, що випливали з неоднорідності складу партії.

Програма радикальної партії складалася з двох частин: програми-максимум і програми-мінімум.

У програмі-максимум висувалися вимоги зміни суспільно-економічних умон (ліквідації приватної власності), вимоги свободи особи, слова, зборів, преси і совісті, забезпечення кожному права впливу на вирішення всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв у справах, які тільки їх стосуються, надання кожному, без винятку, народові можливості якнайповнішого їх культурного розвитку.

У галузі культури програма проголошувала раціоналізм у справі віри і реалізм у мистецтві, вимагала, щоб усі здобутки культури і науки належали народу.

Щодо програми мінімальної, то вона складалась з двох пунктів — економічного і політичного характеру. Для досягнення економічних завдань радикальна партія висувала нпмоги проведення цілого ряду реформ, за допомогою яких передбачалося стримати пауперизацію селян, зменшити податки і різні побори, загальмувати руйнівну силу капіталізму, що нещадно розорював селянські господарства, та ряд інших заходів, спрямованих на поліпшення економічного становища галицького села.

У справах політичних радикальна партія визначала завдання добиватися загального безпосереднього і таємного голосування, ліквідації політичних привілеїв панівних класів, скорочення війська, укладання договорів про мирне співіснування в Європі, децентралізації і розвитку автономії країв, захисту національних прав тощо.

Мінімальна програма передбачала і вимагала у справі освіти: безплатної початкової, середньої і вищої освіти, державної допомоги в здобутті освіти незаможним класам, реформу шкільної системи навчання, введення в шкільні програми здобутків передової суспільної науки.

Радикальна партія швидко набуває популярності серед селянських мас, і в першу чергу завдяки своїм нечуваним досі в Галичині вимогам: загальне виборче право, свобода преси, розширення демократичних свобод, здійснення податкових і аграрних реформ, введення загального безплатного навчання тощо.

В одній із статей, опублікованих у «Народі», з'ясовувалось, що радикали ставлять перед собою завдання боротися за інтереси селян, робітничого люду, а не багатіїв, попів та ін.

Радикальна партія не була однорідною. Найбільш послідовними були ті радикали, що групувалися навколо Франка і Павлика, утворюючи її ліве крило. Якщо в перший рік існування партії різні ідеологічні засади обох угруповань різко не відчувалися, бо всіх об'єднувала боротьба проти новоерівців, то згодом радикали, що входили до правого крила, керувалися націоналістичними ідеями.

У перший рік існування «Народ» мав такі рубрики: «Речі суспільно-економічиі», «Речі суспільно-політичні», «Речі просвітні», «Речі критичні про галицьку інтелігенцію руську», «Речі загальнопрограмові, партійні і полемічні», «Критична література», «Справи робітницькі», «Справи жіночі», «Перегляд дописей з Галичини і Буковини», «Письма з Америки і справи американські», «Письма з України і справи українські», «Справи заграничні», «Оповідання», «Драмати», «Матеріал етнографічний». З 1891 р. в журналі було введено нові рубрики: «Політика крайова і загранична», «Справи суспільно-економічні», «Наука і штука», «Критика і бібліографія», «Полеміка і дописи», «Заяви і запити» та ін.

У журналі активно виступали І.Франко, М.Павлик, М.Драгоманов, Леся Українка, П.Грабовський, О.Кобилянська, В.Стефаник, Лесь Мартович, Н.Кобринська, А.Кримський, чимало селянських кореспондентів. З 1892 по 1894 рр. І.Франко перебував у Відні, однак продовжував виступати в журналі як автор ряду статей.

Франко і Павлик організували кілька додатків до «Народу», в тому числі додаток «Из России и для России» (1892, № 2) з метою інформувати громадськість про революційні події, що відбувалися в Росії.

«Служіння справі свободи в Росії, — говорилося у редакційній статті першого випуску листка «Из России и для России», — ми вважаємо своїм першим обов'язком як русько-українські патріоти і радикали, так як, по нашому глибокому переконанню, свобода і успішний національний і культурний розвиток нашої русько-української нації прямо залежить і нерозривно зв'язаний зі свободою і прогресом всієї останньої Росії» (1892, № 2).

Як додаток до «Народу» (на замовлення російських соціал-демократів) вийшла також брошура Ф.Енгельса «Соціалізм утопічний і науковий», за що у серпні 1891 р. Франка і Павлика було притягнуто до судової відповідальності.

У період видання «Народу» посилилися зв'язки І.Франка і М.Павлика з російськими політичними емігрантами, зокрема з женевською групою «Визволення праці» та підпільними революційними організаціями в Росії. Франко і Павлик організували пересилку до Росії нелегальної літератури, яка видавалась російськими політичними емігрантами за кордоном, збирали для них кошти і передавали в Женеву та Лондон.

Редакція нового журналу прагнула вивести його за межі Галичини, надати йому всеукраїнського характеру. Це особливо помітно у публікації статей, різного роду заміток, інформацій, дописів, які порушували питання, що стосувалися життя і боротьби українського трудового населення.

Журнал по-різному зустріла громадськість. Уже після виходу першого номера «Народу» друкарня товариства ім. Шевченка відмовилась далі друкувати його, почалися наклепницькі виступи клерикально-буржуазної преси. І москвофіли, і народовці виносили спеціальні ухвали про заборону будь-якої підтримки «Народу». Неодноразово проти цього журналу виступав В.Антонович.

Проте журнал торував собі шлях до демократичного читача. Він надходив на Україну — в Київ, Чернігів, Ніжин, Лубни, Одесу, Ковель, у Росію — Москву, Петербург, Рос-тов-на-Дону, Севастополь, Саратов, Вілюйськ, в деякі міста Білорусії, в країни Західної Європи й Америки.

Розповсюдження «Народу» було справою нелегкою: вже в перший рік видання журналу органи царської цензури заборонили ввозити і розповсюджувати його в Росії як журнал ворожий для російського самодержавства.

Пересилання «Народу» через кордон разом з іншою літературою при допомозі спеціальних осіб, а також поширення його там було пов'язане з небезпекою, на випадок провалу розповсюджувачів ув'язнювали. Так, у червні 1892 р. на австрійсько-російському кордоні заарештовано Якова Невестюка, наступного року у Харкові затримано кількох осіб, у тому числі студентів, яких звинувачено у розповсюдженні «Народу». Під час обшуків у Києві у кількох осіб вилучено номер «Народу» і розпочато судовий процес «За сношения с Галицией».

Зазнавав утиску з боку уряду журнал «Народ» і в Галичині. Уже в 1890 р. було конфісковано № 7 і 19, в 1891 р. — № 4-5, в 1892 р. — № 20-21. Підставою для конфіскації останнього номера було звинувачення автора статті «На чім стоїмо» в тому, що він, обговорюючи причини і наслідки еміграції селян до Росії, домагається «зміни дотеперішнього порядку і реформи цілої системи».

З 1891 р. в ряді матеріалів журналу міститься вимога переглянути програму партії.

У період між першим і другим з'їздами Русько-української радикальної партії з ряду обставин М.Павлик змушений був передати право власності і редагування журналу в руки партії. Незважаючи на це, М.Павлик залишався його фактичним редактором, добившись ведення органу на колегіальній основі.

На другому з'їзді (1892) було ухвалено створити спеціальний орган, який мав вести адміністративні і фінансові справи журналу, що значно полегшувало Павликові і Франкові працю у журналі, бо давало змогу більше займатися підготовкою і редагуванням матеріалів. Незабаром виявилось, що рішення з'їзду про фінансове забезпечення видання залишалось існувати на папері. Виконавчий (екзекутивний) комітет не виявляв належної активності, і весь тягар знову ліг на плечі М.Павлика.

З огляду на тяжке фінансове становище, неоплачені рахунки у друкарні М.Павлик змушений прийняти рішення про перенесення видання «Народу» до Коломиї, де друкарські витрати були менші. Крім того, наприкінці 1892 р. І.Франко виїхав до Відня для завершення і захисту докторської дисертації, і М.Павлик залишився у Львові один.

У 1893—1894 рр. «Народ» видавався у Коломиї. Початок роботи тут був успішним. Але вже у травні знову заявив про свої претензії редакційний комітеті який постановив, щоб усі матеріали, що йдуть до журналу, обов’язково зачитувалися на засіданні редакційного комітету.

Члени комітету збиралися на засідання нерегулярно, що затримувало підготовку редакційних оригіналів, зовсім не турбувалися збільшенням кількості передплатників. Група молодих радикалів на чолі з В.Будзиновським оголосила ультиматум редакторові – не робити на власний розсуд жодних змін у поданих до журналу статтях, «крім правописних і граматичних».

З № 15 «Народу» (1893) було знято підзаголовок «Орган русько української радикальної партії», пропонувалось змінити і назву журналу — на «Поступ» або «Радикал». Однак М.Павлик не погоджувався на зміну назви і зумів переконати в тому інших.

Молоді радикали вирішили видавати з 1894 р. свою газету під назвою «Боротьба» або «Україна». Газета не вийшла, але постало питання про повернення «Народу» до Львова. Цього вимагав і І.Франко. М.Павлик спочатку був проти, однак потім погодився і на початку листопада 1894 р. повернувся до Львова.

У перших номерах «Народу» за 1895 р. багато уваги приділено ювілейним матеріалам, присвяченим 30-річчю діяльності М.Драгоманова. А вже № 12 вийшов у траурному оформленні з передовою, яка повідомляла про смерть М.Драгоманова.

Через три місяці, у № 17, М. Павлик заявив про припинення дальшого видання «Народу».

Журнал «Народ» був громадсько-політичним та науково-популярним виданням. Переважали в ньому публіцистичні твори: полемічні статті, памфлети, кореспонденції, політичні огляди, науково-популярні статті, бойові, полемічні рецензії, коментарі. Значне місце займали інформаційні жанри, хроніка тощо.

У журналі друкувалися також статті з історії мовних питань, вміщувались фольклорно-етнографічні матеріали. Чимало статей присвячувалось питанням організації, розвитку і функціонування українського театру, зокрема в Галичині. Всі вони становлять значний інтерес для вивчення історії культури минулого.

Питанням літератури і літературної критики та бібліографії приділяли увагу П.Грабовський, М.Драгоманов, М.Павлик, І.Франко.

Редакція журналу пильно стежила за розвитком народної освіти, порушувала такі важливі суспільні питання, як жіноча емансипація тощо.

З порівняно незначної кількості художніх творів, вміщених у «Народі» (зокрема, у перші роки виходу), слід відзначити насамперед поезії І.Франка («З тюремних сонетів» та ін.), Лесі Українки («Ридання», «Невільничі пісні» та ін.), переклади Кримського та ін.

З прозових творів були надруковані казки Івана Франка «Казка про Добробит», «Свиня», «Як то згода дім будувала», оповідання Лесі Українки «Волинські образки», Леся Мартовича «Лумера», переклади М. Павлика з російської мови творів М.Лєскова «На краю світу», Л.Толстого “Два старці», Г.Успенського «Народна совість», М.Салтикова-Щедріна «Влада темноти».

У журналі яскраво розквітла публіцистика І.Франка, вирізьбився палкий талант М.Павлика, збагатили зміст журналу ерудиція і полемізм М.Драгоманова, співробітництво Лесі Українки, Павла Грабовського, а також деяких молодих публіцистів.

Публіцистика І.Франка у журналі.

Новаторство публіцистики І.Франка у журналі “Народ” – статті про економічне становище трудящих Галичини.

Цикл статей на тему зубожіння галицького села відкривала стаття “Як би нам у біді рятуватися” (1890, № 4). Стаття була розрахована на селянського читача, тому мова її дохідлива, факти зрозумілі селянам. Публіцист закликав “самим робітним людям, а також усім щирим народолюбцям дати привід до пильнішого думання і розмов о тих річах”. Розкривав справжню причину злиднів на селі.

Про те, що справжня причина злиднів криється в існуючому суспільно-економічному устрої, Франко писав також у статті «Що таке громада і чим би вона повинна бути», де йдеться про класове розшарування на селі, про глибоку економічну прірву між мужицькими громадами та папськими дворами.

Наступу на село і руйнівній дії капіталу, його впливу на посилення класового розшарування на селі присвячена стаття «Машини і порядки громадські»: «Все йде до того, щоб і в нашім краю витворити дві сили: велике, машинове рільництво і великий фабричний промисел» (1890, №7). Франко розкривав, що несе капіталізм галицькому селянству. Він писав, що бідні селяни «стануть ще бідніші, бо стратять і ту рештку землі, що мають і, мов те сухе листя, котрим кидає вітер, куди хоче", будуть зимою і літом мандрувати від фільварків до фабрик і від фабрик до фільварків, шукаючи заробітків при машинах» (1890, І& 7). Порівнюючи розорених, обезземелених селян з сухим листям, відірваним від своєї основи і відданим на поталу вітрам, він створює надзвичайно рельєфний публіцистичний образ, посилюючи емоційний вплив на читача.

Приділяючи велику увагу хліборобським спілкам в умовах капіталістичного виробництва, І.Франко переоцінював їхню роль, оскільки вважав їх одним із засобів порятунку селян від розорення.

У наступних статтях, що стосувалися економічного становища Галичини, Франко переходить від розгляду конкретних прикладів злиденного життя трудящих до узагальнених питань (статті «Сільські робітники в Данії», «Про-«кти і здобутки», рецензія «Ще про пашу культурну нужду» на книгу радикала В.Будзшювського «Культурна нужда австрійської Русі»). Франко проаналізував економічний розвиток Галичини і вказав на основні хиби книги В.Будзиновського. Одним із основних недоліків її учений вважав відірваність теоретичних положень від фактів реальної дійсності. Автор книги посилався на Маркса, стверджував, що він спирається на марксистські положення про суспільно-економічні формації та перехідні періоди між ними, проте Франко вказав на догматизм суджень автора і неправильне розуміння ним марксизму. В.Будзиновський писав, що і феодалізм, і капіталізм у всіх країнах були однакові, і «соціалізм, очевидно, також мусить бути однаковий, так само, як і перехід від капіталізму до соціалізму мусить іти однаковою дорогою». Франко ж вказував на специфічні особливості розвитку капіталізму в різних країнах, хоча й відзначав, що «остаточні форми капіталізму, які бачимо нині, де в чому похожі в усіх краях особливо що торкається промислу фабричного». Стосовно галичини Франко заперечував твердження Будзиновського, начебто капіталізм тут принесений ззовні; на думку вченого, капіталізм в Галичині «народжений самим суспільно-політичним розвитком краю».

Чимало статей Франко присвятив питанням боротьби за демократичні свободи взагалі, яких добивалася радикальна партія. Так, у статті “Соціологія руських послів” (1890, № 23) він гнівно засудив поведінку посла К.Телішевського, який заперечував необхідність боротьби за загальне голосування під приводом того, нібито народні маси “не дозріли” до політичної боротьби. І.Франко викрив антинародну виборчу систему Австро-Угорщини і переконливо довів, що депутати парламенту далекі від того, щоб представлвти там інтереси народних мас.

Тему загального виборчого права порушив публіцист і в статті “Русько-українська радикальна партія і загальне голосування” (1891, № 1).

У статті “Проекти і здобутки” І.Франко чітко вказав на те, що реформа виборчої системи “поперед усього мусила би дати значніший вплив містам, котрі в Галичині в останніх роках сильно зростають мусила би вменшити силу шляхти... а в кінці мусила би дати більше простору селянству і робітникам промисловим».

Разом з тим публіцист розумів, що сама боротьба за виборчу реформу великого впливу на піднесення політичної свідомості народу не має. Це він відзначав у статті «Ще про нашу культурну нужду».

Важливою темою публіцистики І.Франка була критика опортунізму австрійської соціал-демократії, зокрема нерозуміння нею ролі селянства у суспільно-визвольному русі та неправильне тлумачення класової боротьби взагалі. «Видно, — писав він. у статті «Перший з'їзд галицьких соціал-демократів», — ті пани або не читали «Капіталу» Маркса, або мають коротку пам'яті., або з якої іншої причини вважають потрібним у такій формі перемелювати старий абсурд: «чим гірше, тим ліпше».

І.Франко піддав критиці точку зору галицького соціал-демократа Дашинського на селянство як «реакційну масу», вказав, що селянство є природним союзником робітників у революційному русі. Він роз'яснював позицію радикальної партії у суспільному русі, зазначав, що партія спирається на селянство і намагається інтереси селян «зв'язати нерозривно з тими поступовими змаганнями, що ведуть вільних людей нашого віку назустріч світлішій будущині» (1892, № 5—6).

До критики опортунізму соціал-демократів письменник повертався не раз. Поштовхом до одного з виступів стала промова редактора соціал-демократичної газети, що виходила у Кракові, Регера на зборах, де він пояснював селянам, що «надійніше буде, коли вони якнайшвидше зовсім пропадуть і стануть пролетарями». І.Франко вказав на шкідливість подібного твердження: «доктрина о пролетаризації мас мужицьких може хіба відігнати мужиків від інтелігенції і від соціальної демократії» (1893, №22).

І.Франко вважав необхідним залучити всі прошарки трудового населення для «боротьби з деспотизмом». Дав він оцінку також діяльності російських соціал-демократів, зауваживши, що настав час, коли російське народництво стає пережитком, його «пора зложити до архіву», водночас він застерігав російських соціал-демократів від нехтування селянством як революційною силою, радив не «відвертатися й від самого мужика і покладати виключно надію визволу і прогресу на пролетаря фабричного, та й то ще в такім краю, як Росія» (1891, № 24).

Редакційна стаття «Міняй кріцу за лошіцу» була першим ударом по угоді народовців з польською шляхтою, а вже у наступному номері (1890, № 24) цій справі було відведено більше місця. У спільній статті І.Франка та М.Павлика “В справі угоди” автори засуджували угоду народовців із польською шляхтою, підкреслюючи, що вона селянам нічого не дала. Адже галицькі посли “змушені голосувати за правительство в усіх важніших справах, незважаючи зовсім на інтереси свого краю і своїх виборців” (1890, № 24). Жодної користі, на думку авторів, не принесуть також випрошені українська гімназія і учительська семінарія, бо, по-перше, існуюча система навчання далека від справжніх потреб народу, а по-друге, “доступ до тих шкіл є для мужицьких дітей задля високих оплат майже неможливий” (1890, № 24).

І.Франко велику увагу приділяв вирішенню національного питання у Галичині.

У перші роки видання редакційні статті часто належали двом авторам — Франку і Павлику. В одній із таких статей «Наше москвофільство» автори рішуче відмежувалися у національному питанні від народовців і москвофілів. Націоналістична програма народовців відвертала увагу народних мас від найважливіших практичних справ, скошувала «свободу думок, переконань, вірувань», підривала можливість широкого розвитку, закривала перед народом можливість боротьби за соціальні права. Перебуваючи на службі деспотизму, москвофіли проповідували презирство і погорду до народу і його мови. Автори називали їх ворогами прогресу у розвитку нашого народу.

У статті «Сучасна хроніка» Франко засудив газетярів ворожого табору, які, позбавлені елементарної порядності, вдаються у полеміці до брудних вуличних прийомів.

Як і в публіцистичних виступах попередніх десятиліть, у статтях, надрукованих у «Народі», І.Франко послідовно викривав загарбницькі наміри польських шовіністів. Він розумів усю складність національних взаємин для обох сусідніх народів, бачив шкоду від політики шовінізму польської шляхти та інших реакційних польських кіл, що прагнули Польщі «від моря і до моря». У статті «Сучасна хроніка» він писав, що такої Польщі хоче шляхта, а у трудівників «досить ясно пробивається ідеал Польщі хлопської” (1894, № 16). І.Франко закликав до єднання українського і польського народів у революційно-визвольній боротьбі, вказував на спільність їхніх інтересів.

На сторінках «Народу» приділялася увага і зміцненню братерських зв'язків між іншими слов'янськими народами. Так, про українсько-болгарські взаємини писав І.Франко, ірецензуючи наукові праці Михайла Драгоманова.

Цікаві міркування з приводу міжслов’янських зв’язків висловив письменник у статті “Слов’янська взаїмність у розумінні Я.Коллара і тепер”, яка друкувалася у кількох номерах журналу (1893, № 16, 1821). Це була рецензія на збірку наукових праць, присвячених Я.Коллару. У статті йшлося про право всіх слов’янських народів на вільний самостійний розвиток, що послужило найкращою запорукою їх спілкування. Письменник критикував обмеженість поглядів Я.Коллара щодо шляхів розвитку слов’янської освіти, зауваживши, що налагодження лише одних культурних зв’язків між слов’янськими народами звужує спілкування і що “мовчання про політичний бік слов’янського діла... треба вважати великою хибою Колларової програми” (1893, № 18). Він відділяє російське самодержавство від російського народу, виступає поборником слов’янської солідарності, прагнучи пов’язати питання національного визволення всіх слов’янських народів з боротьбою за соціальне визволення.

Редакція журналу «Народ» висувала як позитивну програму дружби між народами принцип рівноправності і визнання за кожним народом рівних прав у галузі економічного, політичного і культурного життя, вбачаючи в цьому важливу запоруку їх справжнього братерства.

Постійною мішенню бойової публіцистики журналу «Народ» була церква, попівство, релігія взагалі, церковні організації і клерикальні органи преси. Велика частина антиклерикальних виступів належала І.Франку.

Уже в одній із перших статей цієї тематики І.Франко розглянув питання про взаємовідношення преси і попівства. Оцінюючи пропозицію попа Негребецького створити спеціальну попівську газету, Франко підкреслював, що така газета принесе лише шкоду інтересам трудящих, що вона буде рупором клерикалізму і боротиметься проти впливу прогресивних ідей. І.Франко переконливо довів, що церква завжди переслідувала вільнодумців, затемнювала світогляд народу, і в більшості випадків галицька преса була слухняним її знаряддям. Церковна цензура була найбільшим злом, бо вона накладала заборону навіть на ті думки, проти яких не заперечувала цензура світська. Цій темі присвячена також стаття «Набік — святий Юр іде!» (1890, № 14), написана у зв'язку з виданою митрополитом у 1890 р. курендою (забороною) проти «Народу». Публіцист неодноразово вказував на реакційну роль попівства, церкви, вважаючи їх «гальмом... нашого народного поступу», бо, пропагуючи серед народних мас слухняність, покірність, пасивність, вони сприяли дальшому закабаленню, соціальному поневоленню трудового народу.

У статтях «В справі угоди», «Наше попівство і цивілізація» він показав реакційну роль церковної унії 1596 р. та її наслідки.

Як учений-літературознавець Франко рішуче виступив на захист революційно-демократичної творчості Т.Шевченка (статті Франка «Про нове видання торів Т. Шевченка» (1891, № 6), «Нове видання Шевчен-(1891, № 7), «Шевченко в чужій хаті» (1891, № 8), “В справі нового видання Шевченка» (1891, № 9).

Однією з важливих ознак публіцистичної діяльності І.Франка в журналі «Народ» була пильна увага до питань літератури, до явищ літературно-громадського життя. У першому ж номері «Народу» він виступив із грунтовною рецензією на збірку творів російського письменника Гліба Успенського, назвавши її золотою книгою, “якій нема пари, мабуть, у жоднім письменстві цілого світу”. Цінність творів Г.Успенського Франко вбачав насамперед у тому, що “одинокою його школою є життя, одиноким учителем — народ, простий, робучий, звичайно бідний і нещасливий. Життю того народу він придивлюється, вглиблюється в нього ціле життя і мов з невичерпної криниці видобуває з нього щораз нові появи , щораз нові погляди» (1890, № 1).

Погляд І.Франка на суспільну роль літератури, мистецтва знайшов вираження і в статті «Наш театр». Театр, вважав він, має бути “підоймою поступу і просвіти”. Проте галицький театр не виконує та й не може виконати свого призначення тому, що в його репертуарі нема п’єс, що відображали б життя галицьких трудящих, на його сцені йдуть лише перекладні польські, німецькі та французькі комедії. Франко вимагав, щоб галицький театр став школою життя.

Вимагаючи від письменника-реаліста глибоких і всебічних знань для правдивого зображення суспільно вагомих явищ у літературі, Франко підкреслював, що обмеженість світогляду письменника здрібнює його творчість, робить нездатним до створення справді мистецьких творів. Так, молодому селянському поетові П.Думці він радив працювати над розширенням своїх знань, світоглядних обріїв (1890, № 7).

Виступаючи за тенденційність у літературі, Франко пояснював, що тенденційність обов'язково мусить втілюватися в художніх образах, природно випливати з логіки цих образів. Письменник, який прагне правдиво образити важке життя селянина, не буде говорити: «Ой горе, горе бідному на світі», бо слова ті, хоч і правдиві, але занадто загальні, — він постарається показати нам бідного чоловіка, як він живе в нужденній хаті у голоді і холоді, як робить на чужій ниві, як турбується такими речами, на котрі другий і уваги не звертає, постарається заглянути в душу того бідного чоловіка, що він думає, чого надіється; а чого бажає» (1890, № 7).

Розглядаючи вірші Павла Думки, Франко зазначав, що творчість кожного письменника повинна мати індивідуальні риси, а кожен митець — своє індивідуальне обличчя, добре знати досвід своїх попередників, оволодівати широкими знаннями, бо в «нинішніх часах кожен правдивий поет не може обійтись без школи, без вироблення форм і язика, без знання того, що і як виказували і виказують інші великі поети».

У цій статті Франко виклав ще ряд важливих теоретичних положень, зокрема про народність літератури, які близькі до поглядів російських революційних демократів з даного питання. Він вказав на велике значення творів тих письменників, які перебувають у народному середовищі, бо «живуть його життям і можуть краще, ніж хто інший, висказувати думки, потреби і бажання народу». Такі твори «будуть усім зрозумілі для простого народу і пісні їх можуть мати тим більше для нього значення». Разом з тим Франко виступив і проти спрощеного розуміння народності літератури, підкресливши, що не досить «зложити докупи неглупі вірші» з життя селян, знати добре побут народний чи навіть самому походити з селян. В першу чергу у своїх творах треба глибоко відбивати думи і сподівання народу, саме ця риса незаперечно свідчить про народність літературного твору.

Актуальною була стаття Франка «Етимологія і фонетика в южно-руській літературі» (1894, № 13—15), присвячена питанням української орфографії і принципам правопису. Франко критикував тих, хто заперечував існування української мови, демонстративно ігнорував її, прагнучи запровадити у практику штучно створену ними «мову», що являла собою мішанину говірок південно-західного наріччя з елементами лексичних, фонетичних та інших нашарувань старослов'янської, російської, польської мов (язичіє).

Ця стаття, крім великого історичного значення, що полягало у з'ясуванні необхідності боротьби за створення норм української мови, мала ще великий практичний інтерес, відіграючи значну роль у розвитку мовної культури, у виробленні і становленні правопису.

І.Франко надрукував у журналі “Народ” понад 70 матеріалів різних за тематикою та жанрами, головно статей, причому у 1890–1892 рр. водночас він був і відповідальним редактором цього видання, а в наступні роки – найактивнішим його автором.

Поиск по сайту: