Кодифікація права міжнародних договорів

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найважливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому значенні слова, що давно зайняв міцні позиції провідного й основного джерела міжнародного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. У цьому відношенні дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжнародне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжнародного права є однією з основних рис сучасного міжнародного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

Договірна форма відносин між державами має древню історію. Першим таким договором прийнято вважати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетом Хаттусилем приблизно в 1270 році до нашої ери.

Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIX сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом в галузі права міжнародних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона підписала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічного примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конференції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'язковій реєстрації підлягають усі договори і міжнародні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укладені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозволяють із достатнім ступенем ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припинення дії міжнародних договорів.

Поиск по сайту: