Громадське управління в сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів.

Вступ. 3

1. Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. 4

2. Розподіл функцій управління природоохоронною діяльністю.. 7

3. Практичні заходи, щодо вдосконалення системи управління раціональним природокористуванням. 11

Висновки. 13

Список використаної літератури. 14

Вступ

Управління в галузі екології — урегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, що спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист екологічних прав громадян.

Ознаки управління в галузі екології

1) Різновид соціального управління що регламентується правовими нормами 2) Система правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо управління в галузі екології, визначає його мету і завдання, функції в цій сфері, повноваження і функції суб'єктів управління, права і обов'язки фізичних і юридичних осіб та порядок їх взаємовідносин

3) В основу управління в галузі екології покладено цілеспрямовану діяльність органів держави, місцевого самоврядування та громадських об'єднань (суб'єктів управління)

4) Діяльність суб'єктів управління спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки.

5) Функції суб'єктів управління передбачають організацію, погодження, координацію і контроль за діяльністю інших суб'єктів управлінських правовідносин.

6) Державно-правове забезпечення дотримання вимог екологічного законодавства, попередження і упередження екологічних правопорушень та заходів щодо захисту екологічних прав громадян.

1. Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності.

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють Кабінет Міністрів України, Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів у республіці є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України та Автономної Республіки Крим віднесено здійснення зазначених функцій.

Громадське управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими об'єднаннями і організаціями, якщо така діяльність передбачена їх статутами, зареєстрованими відповідно до законодавства України.

Метою управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Громадські природоохоронні об'єднання мають право:

а) брати участь у розробці планів, програм, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища, розробляти і пропагувати свої екологічні програми;

б) утворювати громадські фонди охорони природи; за погодженням з місцевими Радами за рахунок власних коштів і добровільної трудової участі членів громадських об'єднань виконувати роботи по охороні та відтворенню природних ресурсів, збереженню та поліпшенню стану навколишнього природного середовища;

в) брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів;

г) проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення;

д) вільного доступу до екологічної інформації;

е) виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища, використанням природних ресурсів та забезпеченням екологічної безпеки;

є) вносити до відповідних органів пропозиції про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

ж) подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань;

з) брати участь у заходах міжнародних неурядових організацій з питань охорони навколишнього природного середовища;

и) брати участь у підготовці проектів нормативно-правових актів з екологічних питань;

і) оскаржувати в установленому законом порядку рішення про відмову чи несвоєчасне надання за запитом екологічної інформації або неправомірне відхилення запиту та його неповне задоволення[3, c. 169-171].

Діяльність громадських об'єднань в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється відповідно до законодавства України на основі їх статутів.

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в України створюється система державного моніторингу навколишнього природного середовища. Спостереження за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, іншими спеціально уповноваженими державними органами, а також підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища.

Зазначені підприємства, установи та організації зобов'язані безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень.

Порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища визначається Кабінетом Міністрів України.

Спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового і довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища, які повинні враховуватися при розробці і виконанні програм та заходів щодо економічного та соціального розвитку республіки, в тому числі щодо охорони навколишнього природного середовища, використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки[6, c. 217-218].

2. Розподіл функцій управління природоохоронною діяльністю

Громадська екологічна експертиза здійснюється незалежними групами спеціалістів з ініціативи громадських об'єднань, а також місцевих органів влади за рахунок їх власних коштів або на громадських засадах.

Громадська екологічна експертиза проводиться незалежно від державної екологічної експертизи.

Висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися органами, які здійснюють державну екологічну експертизу, а також органами, що заінтересовані у реалізації проектних рішень або експлуатують відповідний об'єкт.

Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища згідно з Положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища:

а) беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державного контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природного середовища, додержання норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;

б) проводять перевірки і складають протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подають їх органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;

в) подають допомогу органам державного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища в діяльності по запобіганню екологічним правопорушенням.

Органи громадського контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища можуть здійснювати й інші функції відповідно до законодавства України[2, c. 166-168].

В загальному аспекті визначення раціонального розподілу функцій реалізації державної екологічної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях здійснено в "Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, затверджених Постановою Верховної Ради України від 5.03.98 р. № 188/98-ВР. Стаття 33 цього документа проголошує, що до функцій національного рівня управління належить вирішення таких питань:

1. Розроблення методологічного, нормативного та правового забезпечення;

2. Розроблення політики регулювання ядерної безпеки ;

3. Проведення держаної екологічної експертизи;

4. Формування економічного механізму природокористування;

5. Регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля;

6. Ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності ;

7. Державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

8. Встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

9. Формування та використання державних фондів охорони довкілля;

10. Регулювання використання ресурсів державного значення;

11. Державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, в тому числі ядерної та радіаційної безпеки;

12. Впровадження екологічного аудиту;

13. Проведення єдиної науково-технічної політики охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

14. Проведення державної політики збереження біорізноманіття;

15. Забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

16. Реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе в рамках цих угод зобовязань та підтримка міждержавних відносин у природоохоронній сфері;

17. Забезпечення процесу прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування);

18. Екологічна освіта та екологічне виховання[8, c. 241-242].

До функцій регіонального рівня управління належить вирішення таких питань:

1. Регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;

2. Визначення нормативів забруднення природного середовища;

3. Впровадження економічного механізму природокористування;

4. Проведення моніторингу та обліку об'єктів природокористування і забруднення довкілля;

5. Проведення державної екологічної експертизи;

6. Здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

7. Розробка програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізація інвестиційної політики;8. Інформування населення та зацікавлених підприємств, установ і організацій з екологічних питань.

До функцій місцевого рівня управління належить вирішення таких питань:

1. Проведення локального та об'єктного моніторингу;

2. Здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства;

3. Організація розробки місцевих екологічних програм та проектів.

Найбільш дослідженими в екологічному праві є класифікація екологічного управління залежно від суб'єктів і поділ його на державне, громадське, виробниче. Хоча дехто із вчених взагалі розглядає владну діяльність у галузі екології лише як діяльність органів виконавчої влади, з цією точкою зору не можна погодитися тому, що відповідно до чинного законодавства певними повноваженнями у сфері екологічного управління також наділяються громадяни і громадські організації, регламентуються екологічні аспекти управління підприємствами, установами, організаціями різних форм власності.

Зокрема, ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» наділяє певними управлінськими повноваженнями у галузі екології громадян (одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення; участь у проведенні громадської екологічної експертизи; одержання екологічної освіти). Подальший розвиток отримує це положення у ст. 21 «Повноваження громадських об'єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища» вищевказаного Закону, саме розміщення якої в розділі «Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища» свідчить про виділення законодавцем такого виду екологічного управління, як громадське[1, c. 157-158].

3. Практичні заходи, щодо вдосконалення системи управління раціональним природокористуванням

В 2005-2006 рр. було здійснено низку заходів щодо централізації управління Мінекобезпеки у сферах екологічного контролю та природно-заповідної справи. Було уточнено повноваження та удосконалено структури Головного управління національних природних парків і заповідної справи Мінекобезпеки. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 12.11.1997 р. № 1259 "Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні” та на виконання Закону України "Про природно-заповідний фонд України” створено адміністрацію парків-памяток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення "Лівадійський”, "Місхорський”, "Масандрівський”.

Оперативне керівництво адміністрацією здійснює Республіканський комітет по охороні навколишнього природного середовища та природних ресурсів Автономної Республіки Крим. З метою вдосконалення системи екологічного контролю на базі Головної екологічної інспекції Мінекобезпеки України створено Головну державну екологічну інспекцію, а в її складі - госпрозрахунковий підрозділ, що дає змогу більш ефективно надавати практичну допомогу і послуги з питань, пов'язаних з аналітичною та інспекційною діяльністю охорони довкілля і використання природних ресурсів.

Прийнято низку необхідних нормативних документів з метою підвищення інспекційної роботи, зокрема Інструкцію про порядок отримання та використання зборів за виконання робіт, пов'язаних з наданням послуг під час здійснення екологічного контролю в пунктах пропуску через державний кордон, Методичні вказівки про порядок притягнення до адміністративної відповідальності порушників природоохоронного законодавства тощо.

Протягом 2005-2006 рр. двічі відбувалися зміни в структурі Мінекобезпеки з метою поступового підвищення функціональної ефективності роботи управлінь міністерства. В вересні 1998 р. Кабінет Міністрів України затвердив структуру Мінекобезпеки, згідно з якою управління міністерства були об'єднані за функціональним призначенням у три департаменти та Адміністрацію ядерного регулювання під керівництвом відповідних заступників міністра. Ці зміни сприяли посиленню координації та регулювання роботи управлінь.

До актуальних структурних новоутворень слід віднести Управління державної екологічної експертизи та аудиту, Управління державного екологічного моніторингу, Управління проблем Дніпра та водних екосистем тощо. Мінекобезпеки постійно здійснювало заходи з посилення співпраці з відповідними комітетами Верховної Ради України, що сприяло ефективному і оперативному здійсненню процесу узгодження законодавчих актів, проекти яких було розроблено мінекобезпеки відповідно до плану дій уряду.

Протягом 2005 р. Мінекобезпеки, ініціативно або на виконання завдань Уряду за сприяння профільного Комітету Верховної Ради України, здійснило організаційні, законодавчо-нормативні й інституціональні заходи, що сприяли підвищенню ефективності управління охороною навколишнього природного середовища, ядерною безпекою і раціональним природокористуванням та стали базою для більш суттєвого і органічного реформування управління у секторі охорони довкілля як одного з актуальних напрямів функціональної адміністративної реформи в центральних органах влади держави[5, c. 279-280].

Висновки

Органи громадського управління в галузі екології — громадські об'єднання і формування в галузі екології, які створюються на національному та місцевому рівні - Українське товариство охорони природи (Загальні збори (конференція), Українська екологічна академія наук (Загальні збори), Українська екологічна асоціація «Зелений світ», Національний екологічний центр (Конференція), Український екологічний фонд.

Функція управління в галузі екології — основні напрямки діяльності державних, самоврядних та громадських об'єднань в сфері ефективного використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Основними завданнями держуправління є:

- здійснення управління та регулювання у сферах охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, у сфері поводження з відходами, пестицидами та агрохімікатами, організації, охорони і використання територій та об'єктів природно-за повідного фонду України, формування, збереження та використання екологічної мережі;

- державний контроль за додержанням норм і правил у сфері охорони навколишнього природного середовища підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності на території області, додержанням екологічних вимог у пунктах пропуску через державний кордон та в зоні діяльності митниць призначення та виправлення.

. Основні функції управління в сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів:

Метоюуправління у відповідній галузі є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Під функціямиуправління в галузі охорони навколишнього природного середовища (екологічного управління) слід розуміти основні напрями організаційно-правового впливу на суспільні відносини в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Функції управління забезпечуються діяльністю суб'єктів управління. Основним суб'єктом управлінської діяльності є держава в особі її органів, в першу чергу, органів виконавчої влади. Ті функції управління, реалізація яких покладається на державу, є функціями державного управління. Але в соціальній державі сфера управлінської діяльності набагато ширша, за суб'єктним складом вона не обмежується лише діяльністю державних органів. Суб'єктами управління в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в Україні також є територіальні громади, заінтересована громадськість (окремі громадяни чи громадські об'єднання), суб'єкти господарювання та інші представники громадянського суспільства.

Стаття 16 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» до функцій управління охороною навколишнього природного середовища відносить спостереження, дослідження, екологічну експертизу, контроль, прогнозування, програмування, інформування та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність. Відповідний перелік функцій, звісно, не є вичерпним.

У цьому розділі передбачається розкрити основні управлінські функції, використовуючи механізм яких суб'єкти управління реалізують національну екологічну політику і забезпечують виконання норм екологічного законодавства. Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища забезпечується реалізацією різних за характером функцій, як тих, що притаманні всім сферам управління (координаційна, організаційна, фінансування, контролю), так і функцій, які є специфічними саме для сфери управління, яку ми розглядаємо. Основна увага буде зосереджена саме на цих, специфічних, функціях. Будуть проаналізовані як функції державного управління, що реалізуються від імені держави — через діяльність її органів (зокрема, державний моніторинг довкілля, державний облік та ведення державних кадастрів природних ресурсів, екологічні ліцензування, стандартизація та нормування, екологічна сертифікація), так і функції управління, які реалізуються на рівні суб'єктів господарювання (екологічний менеджмент, екологічний аудит, екологічне декларування), або ж функції, здійснення яких одночасно покладається як на державу, так і на інших соціальних суб'єктів (наприклад, програмування та прогнозування, екологічна експертиза тощо).

Однією з найважливіших управлінських функцій, здійснення якої покладається як на державу, так і на територіальні громади та різні ланки громадянського суспільства, є екологічний контроль. Зважаючи на суттєве значення контролю в галузі охорони довкілля, розгалуженість його форм та велике змістовне навантаження, пов'язане з відповідною функцією, матеріал щодо екологічного контролю виділений в окремий розділ цього підручника.

А) Ведення кадастрів та обліку;

Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони довкілля регулюється: Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст.23), Земельним кодексом України 2001 року (статті 193 – 204), Кодексом України про надра 1994 року (статті 42 – 44), Водним кодексом України 1995 року (статті 24 – 28), Лісовим кодексом України у редакції від 8 лютого 2006 року (глава 9), Законами України „Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року (ст. 23); “Про рослинний світ” від 9 квітня 1999 року (ст.38), “Про тваринний світ” від 13 грудня 2001 року, (ст. 56), “Про мисливське господарство та полювання” від 22 лютого 2000 року (статті 6, 30), “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року (статті 56 – 59), “Про Червону книгу України” від 7 лютого 2002 року (ст. 15), “Про курорти” від 5 жовтня 2000 року (статті 35 – 37), “Про поводження з радіоактивними відходами” від 30 червня 1995 року (ст.16), ст. 4 Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 9 травня 1992 року, ратифікованої Законом України від 29 жовтня 1996 року тощо.

Порядок ведення природноресурсових кадастрів визначається постановами Кабінету Міністрів України та наказами Мінприроди, інших екологічних органів. Положення про регіональні кадастри природних ресурсів затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року № 1781.

Природноресурсовий кадастр – це систематизований звід відомостей про об’єкти довкілля (про кількісні та якісні характеристики, обсяг, оцінку, характер та правовий режим природних ресурсів, розподіл їх між власниками та природо-користувачами у т.ч. орендарями, розподіл за категоріями цільового призначення та видами природних ресурсів, народногосподарською та ін. цінностями тощо), який ведеться для потреб екологічного управління.

Види державних екологічних кадастрів: лісовий, земельний, водний, родовищ і проявів корисних копалин, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, кадастр рослинного світу, кадастр тваринного світу, кадастр природних територій курортів, кадастр природних лікувальних ресурсів, кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, кадастр сховищ радіоактивних відходів, містобудівний кадастр населених пунктів.

Ведення державних кадастрів здійснюють: Мінприроди, Держземаґенція, Держкомлісгосп, Держводгосп,Держкурорт, Нацекоінвестаґенція та інші органи.

) Екологічний моніторинг;

Моніторинг – це комплексна система спостережень, збору, обробки, систематизації та аналізу інформації про стан навколишнього середовища, яка дає оцінку і прогнозує його зміни; розробляє обґрунтовані рекомендації для прийняття управлінських рішень.

Залежно від призначення :

Загальний (стандартний) моніторинг навколишнього середовища – це оптимальні за кількістю параметрів спостереження на пунктах, об’єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля регулярно розробляти управлінські рішення на всіх рівнях.

Оперативний (кризовий) моніторинг навколишнього природного середовища – це спостереження спеціальних показників у цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об’єктами, джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, які визначено як зони надзвичайноїекологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення безпечних умов для населення.

Фоновий (науковий) моніторинг навколишнього середовища – це спеціальні високоточні спостереження за всіма складовими навколишнього середовища, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднюючих речовин, за реакцією організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, екосистем і біосфери в цілому. Цей моніторинг здійснюється у природних і біосферних заповідниках, на інших територіях, що охороняються, на базових станціях.

Комплекс екологічного моніторингу має такі підсистеми:

Геосферний моніторинг. Передбачає оцінку стану і прогнозування змін в літосфері, геофізсфері, геоморфосфері.

Геохімічний моніторинг. Включає дослідження й інвентаризацію джерел забруднення, встановлення об’ємів викидів і скидів, вивчення хімічного складу повітря, опадів, ґрунтів, наземної і водної рослинності, поверхневих і підземних вод, донних відкладів та ін.

Біологічний моніторинг. Основою його є вивчення стану рослинності за візуальними симптомами пошкодження листя, розвитку епіфічних лишайників на деревах, динаміки змін видів рослин і структури рослинних угруповань під впливом природних і антропогенних факторів.

Екологічний моніторинг здійснюється на чотирьох рівнях:

локальному - на території окремих об’єктів (підприємств), міст, ділянках ландшафтів.;

регіональному – в межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних і природних регіонів. Здебільшого він отримує дані про забруднення атмосфери і водойм від міських і промислових контрольних станцій;

національному – на території країни в цілому моніторинг означає статистичну обробку та аналіз даних про забруднення навколишнього середовища від регіональних систем, зі штучних супутників землі та космічних орбітальних станцій.;

глобальному – система моніторингу за всією земною кулею. Глобальні системи моніторингу навколишнього середовища використовуються для досліджень і охорони природи та здійснюються на основі міжнародних угод у цій сфері

В) Стандартизація та нормування;

Стандартизація та нормування є функцією державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Ці норми (правила, вимоги) набувають форми нормативно-технічних документів — міжнародних, державних, галузевих, міжгалузевих стандартів та нормативів.

Стандартизацієювідповідно до ст. 1 Закону України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію» є діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступенявідповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Стандартами цей Закон визнає документи, розроблені на основі консенсусу та затверджені уповноваженим органом, що встановлюють призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.

Ці загальні для всіх сфер управління ознаки стандартів конкретизуються ст. 32 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», яка визначає державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища як обов'язкові для виконання документи, що визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів. На наш погляд, зміст цієї статті дещо вужчий за її назву «Екологічні стандарти», до яких слід відносити не лишедержавні стандарти, а й інші типи нормативно-технічних документів, що підпадають під категорію «екологічні стандарти». На сьогодні система екологічної стандартизації містить таківиди стандартів:

1. ГОСТи —колишні державні стандарти СРСР, які визнано чинними на території України як міждержавні стандарти із збереженням абревіатури «ГОСТ» (Угода СНД про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації від 13 березня 1992 р. з Протоколами до неї від 3 листопада 1995 р. та 20 червня 2000 р.). Одним з основних напрямів, за якими 12 держав колишнього СРСР домовилися про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, було визнано встановлення єдиних обов'язкових вимог до продукції та послуг, що забезпечують їх безпеку для життя та здоров'я людини, охорону навколишнього середовища, сумісність і взаємозамінність, а також єдині методи випробувань (ст. 3 Угоди). При цьому Сторони мають повну самостійність у питаннях формування та реалізації власних систем стандартизації. ГОСТи є чітко структурованою системою, що поділяється на певні класи. У галузі охорони довкілля діють ГОСТи класу 17 «Система стандартів і галузі охоронинавколишнього середовища та поліпшення використання природних ресурсів». Споріднені до цього класу відносини регулюють ГОСТи класу 12 «Системи стандартів безпеки праці».

ГОСТи періодично переглядаються, щодо деяких поновлюється термін чинності. У тих сферах, у яких визнано за необхідне проводити узгоджену міждержавну політику, приймаються нові ГОСТи. Станом на 2006 р. у галузі охорони довкілля в Україні діяло 159 ГОСТів.

Водночас наказом Держспоживстандарту України від 13 березня 2006 р. № 77 затверджено Програму перегляду чинних в Україні міждержавних стандартів (ГОСТ), розроблених до 1992 року, та приведення їх у відповідність до Угоди про технічні бар'єри у торгівлі Світової організації торгівлі. Метою Програми є гармонізація системи стандартизації в Україні з європейською моделлю стандартизації. Згідно з цією Програмою всі ГОСТи підлягають перегляду протягом 2007—2010 років з метою виявлення тих, що підлягають скасуванню, іперегляду тих, які пропонуються для подальшого застосування.

2. Державні сшандарти України— ДСТУ.Система таких стандартів, у тому числі у сфері охорони довкілля, почала розвиватись в Україні з 1992 року.

Відповідно до Державного класифікатора України «Український класифікатор нормативних документів ДК 004-2003», прийнятого наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 р. № 53, встановлено трирівневу класифікацію ДСТУ: двозначний цифровий код класу стандартів, тризначний код групи і двозначний код підгрупи (кожен код відокремлюється крапкою). Відповідно до цієї класифікації охорони довкілля стосуються, зокрема, такі групи і підгрупи стандартів:

01.040.13 Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека (Словники).

Клас 13 охоплює проблематику «Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека», а саме:

13.020 Захист довкілля

13.020.10 Керування довкіллям (охоплює також сертифікацію та аудит систем керування довкіллям (ЕМS)

13.020.20 Економіка довкілля

13.020.30 Оцінювання впливу на довкілля (охоплює також керування довкіллям у разі ризику)

13.020.40 Забруднювання, боротьба з забруднюванням та консервування

13.020.50 Екологічне маркування

13.020.70 Проекти в сфері захисту довкілля

13.020.99 Інші стандарти стосовно захисту довкілля

13.030 Відходи

13.040 Якість повітря

13.060 Якість води

13.080 Якість ґрунту

13.140 Шум та його вплив на людину та інші.

За загальним правилом з набуттям чинності державного стандарту України (ДСТУ) міждержавний стандарт (ГОСТ), що регулював відповідні відносини у сфері охорони довкілля, втрачає чинність в Україні.

3. Міжнародні стандарти, в першу чергу стандарти міжнародної організації з питань стандартизації (ISO).Протягом 90-х років XX сторіччя в Україні адаптовано (тобто надано юридичної сили державного стандарту України) групі стандартів ISO, якими регулюються питання екологічного менеджменту, екологічного аудиту, а також екологічного маркування. Сьогодні чинними в Україні є такі міжнародні стандарти ISO:

ДСТУ ISO 14001:2006. Системи екологічного керування. Вимоги та настанови щодо застосування (ISO 14001:2004, IDТ);

ДСТУ ISO 14004:2006. Системи екологічного управління. Загальні настанови щодо принципів, систем та засобів забезпечення (ISO 14004:2004, IDТ);

ДСТУ ISO 14020:2003. Екологічні маркування та декларації. Загальні принципи (180 14020:2000,IDТ);

ДСТУ ISO 14021:2002. Екологічні маркування та декларації. Екологічні самодекларації (Екологічне маркування типу II) (ISO 14021:1999, IDТ);

ДСТУ 180 14024:2002. Екологічні маркування та декларації. Екологічне маркування типу I.Принципи та методи (ISO 14024:1999, IDТ);

ДСТУ ISO/ТR 14025:2002. Екологічні маркування та декларації. Екологічні декларації типу III(ISO/ТR 14025:2000, IDТ);

ДСТУ ISO — 19011:2003. Настанови щодо здійснення аудитів систем управління якістю і (або) екологічного управління.

4. Галузеві стандарти/технічні умови —стандарти, дія яких поширюється на підприємства (установи, організації), підпорядковані певному міністерству чи іншому центральному органу виконавчої влади, яким і затверджуються відповідні стандарти. Якщо дія стандартів поширюється на підприємства, що підпорядковані двом (кільком) центральним органам виконавчої влади, вони підлягають затвердженню всіма цими органами і набувають юридичної сили міжгалузевих стандартів.

5. Стандарти підприємства —нормативно-технічні документи, затверджені наказом керівника (органу управління) конкретного підприємства, на яке і поширюється їх дія. Інколи дія таких екологічних стандартів може бути поширена на групу аналогічних підприємств галузі (в цьому випадку необхідно затвердження стандарту вищим(и) органом(ами) управління, він втрачає юридичну силу стандарту підприємства, набуваючи сили галузевого/міжгалузевого стандарту).

Розроблення, затвердження, перегляд, скасування стандартів перших трьох груп, організація їх виконання та контроль за дотриманням покладається в Україні на Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики. Участь у відповідній діяльності на різних стадіях беруть також інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (в першу чергу Мінприроди та МОЗ України).

Екологічне нормування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, інших центральних органів виконавчої влади щодо розроблення та затвердження меж допустимого впливу на довкілля хімічного забруднення, фізичних, біологічних та інших шкідливих факторів, що походять від стаціонарних та пересувних джерел, а також меж використання природних ресурсів та дозволених природо-перетворюючих заходів.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до екологічних нормативів у першу чергу належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) у атмосферне повітря та гранично допустимих скидів (ГДС) у воду та ґрунти забруднюючих хімічних речовин, а також гранично допустимих рівнів (ГДР) фізичних факторів, зокрема шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання (радіації), електромагнітних факторів, а також шкідливих біологічних факторів, тобто будь-яких чинників біотичного походження (віруси, бактерії, грибки, токсини, чинники біохімічної дії, генетично модифіковані організми тощо), що здатніспричиняти масові захворювання людей, тварин, рослин, можуть призвести до погіршення стану довкілля, заподіяння значних економічних збитків, погіршення умов життєдіяльності населення. Ці нормативи є індивідуальними і встановлюються розрахунковим шляхом для кожного стаціонарного джерела можливих викидів, скидів чи інших негативних впливів на довкілля, а також для типів устаткування чи пересувних джерел.

Відповідно до змін, внесених до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» 6 квітня 2000 р., до екологічних нормативів не відносять нормативи екологічної безпеки. Водночас саме ці нормативи до цього часу слугують ледь не єдиними критеріями якості навколишнього природного середовища. Йдеться насамперед про нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин у воді, повітрі, ґрунті, у продуктах харчування та тваринних кормах, а також про рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на навколишнє природне середовище. Зараз нормативи цієї групи називаються «гігієнічними нормативами». Вони є диференційованими за видом забруднюючих речовин і типом природного ресурсу, в якому ці речовини поширюються. Водночас ці нормативи є єдиними для всієї території України. При цьому у разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів, для території АРК можуть встановлюватися більш суворі нормативи ГДК.

Законодавством забезпечується правовий зв'язок між цією групою нормативів і нормативами ГДВ/ГДС/ГДР, а саме: нормативи ГДВ/ГДС/ГДР встановлюються для кожного стаціонарного джерела хімічного, акустичного, електромагнітного, іонізуючого та інших фізичних і біологічних факторів на рівні, за якого хімічний, фізичний та біологічний вплив усіх джерел у цьому районі з урахуванням перспектив його розвитку в період терміну дії встановленого нормативу не призведе до перевищення нормативів ГДК (за найбільш суворим нормативом).

Крім нормативів ГДВ/ГДС/ГДР, до екологічних нормативів ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» відносить також нормативи використання природних ресурсів. Ці нормативи (законодавство називає їх «лімітами») встановлюються, зокрема, щодо таких видів природокористування:

—ліміти використання води— граничні обсяги використання води, які встановлюються дозволом на спеціальне водокористування;

—ліміти забору води— граничні обсяги забирання води з водних об'єктів, які встановлюються в дозволі на спеціальне водокористування;

—ліміти використання мисливських тварин —дозволені обсяги вилучення (добування шляхом відстрілу або відлову) мисливських тварин певного виду, які перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь;

—ліміти використання рибних ресурсів— дозволені обсяги вилучення риби з природного середовища;

—ліміт заготівлі деревини в порядку рубок головного користування —затверджена в установленому порядку розрахункова лісосіка;

—ліміт лісосічного фонду— максимально допустимий обсяг деревини, яку дозволяється заготовити у лісовому фонді при здійсненні рубок головного користування і лісовідновних рубок у черговому плановому році;

—ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсівзагальнодержавного значення;

—ліміт на розміщення відходів —обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінприроди на місцях;

—ліміт на утворення відходів —максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (нарозміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території; та деякі інші.

Спеціальне природоресурсне законодавство більш детально регулює питання екологічного нормування стосовно кожного природного ресурсу. Так, стаття 5 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» до нормативів у галузі охорони атмосферного повітря відносить нормативи: екологічної безпеки атмосферного повітря; гранично допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел; гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел; вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та впливу фізичних факторів пересувних джерел; технологічні нормативи допустимого викиду забруднюючих речовин.

Екологічні нормативи розробляються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та іншими уповноваженими на те державними органами, насамперед МОЗ України, відповідно до законодавства України. Ці ж органи контролюють дотримання відповідних нормативів.

Г) Екологічне планування, прогнозування та програмування

Будь-яку діяльність потрібно спланувати, виділити її мету, пріоритети, основні складові, обрахувати ресурси, необхідні для її здійснення, послідовність дій та строки здійснення, а також визначити суб'єктів, які здатні здійснити відповідну діяльність найбільш ефективно. Важливо також всебічно проаналізувати можливі наслідки реалізації такої діяльності, її вплив не лише на ту сферу, щодо якої вона здійснюється, а й на суміжні сфери, причому вплив не лишенайближчий, безпосередній, а й віддалений в часі, довгостроковий, або опосередкований.

У результаті усвідомлення суспільством наведених чинників виникла соціальна функція програмування та прогнозування. Ця функція управління у сфері охорони навколишнього природного середовища прийшла на зміну функції планування — основі управлінської діяльності радянської доби, що домінувала і в сфері природоресурсних відносин. Гіпертрофований розвиток функції планування в той період, часом на шкоду іншим напрямам управлінської діяльності, за умови небаченої централізації управління, призвів до небажаних результатів, що виявилося в ігноруванні природно-кліматичних та інших особливостей окремих регіонів, неврахуванні необхідності коригуючих дій щодо раніше запланованої діяльності тощо. Як наслідок — неефективність управління, недосягнення тієї мети, з якою пов'язувалося планування відповідної діяльності.

З набуттям Україною незалежності ставлення до управлінської функції планування змінилося на діаметрально протилежне: незважаючи на позитивну раціональну сутність цієї функції, в 90-ті роки XX сторіччя спостерігається відторгнення її суспільною свідомістю і відхід від основних принципів, з якими пов'язувалось її запровадження. У результаті ми могли спостерігати цілий ряд заходів, які здійснювались безсистемно, без попереднього опрацювання етапів та напрямів їх здійснення, тих наслідків, до яких вони можуть призвести, особливо в довгостроковому контексті, без визначення їх ресурсної складової та суб'єктів, на які можна покласти здійснення цих заходів. Як класичний «взірець» таких безсистемних заходів у масштабах країни в цілому можна навести земельну реформу в Україні, яка ось уже понад 15 років здійснюється без належного концептуального опрацювання, шляхом проб і помилок, на догоду тим чи іншим політичним силам, чи в пошуку компромісу між ними, без урахування всіх неодмінних умов та ефектів від її реалізації. Іншим прикладом ігнорування необхідності планово-прогностичних засад при здійсненні екологічно значущої господарської діяльності може слугувати реалізація масштабного проекту будівництва глибоководного судового ходу через заповідну зону міжнародного (білатерального) Дунайського біосферного заповідника. I таких прикладів можна навести чимало. Тим важливішим вбачається відродження на принципово новому рівні відповідної функції соціального управління, а саме функції програмування та прогнозування в галузі охорони навколишнього природного середовища. При цьому термінологія «планування» фак тично викреслена з управлінського «тезаурусу» як така, що скомпрометувала себе в минулому, хоча раціональне зерно цієї функції слід зберегти і розвинути у функцїї програмування та прогнозування. Ми розглядаємо цю функцію як єдину, зважаючи на нерозривну взаємозалежність програмування та прогнозування: неможливо планувати (програмувати) діяльність, не прогнозуючи ефекти від її здійснення; водночас прогноз завжди базується на програмі досягнення найкращого результату та запобігання негативних наслідків.

Правовою підставою здійснення відповідної управлінської функції є закони України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000), «Про державні цільові програми» (2004) і «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991). Ці закони встановлюють правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової загальної системи державного регулювання економічного і соніального розвитку держави. Цими законами встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення державних цільових програм. На жаль, питання охорони довкілля не знайшли адекватного відображення в Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Тільки в статтях 10 та 11, які стосуються прогнозу економічного та соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на середньостроковий період та програми економічного і соціального розвитку АРК, області, району міста на короткостроковий період зазначається, що в таких документах має бути відображена екологічна ситуація. Звичайно, цього недостатньо. Цьому Закону бракує комплексного підходу, орієнтації на принципи сталого розвитку, які, зокрема, вимагають збалансованості екологічних, економічних та соціальних чинників розвитку, обов'язкового врахування в процесі економічного та соціального програмування екологічних важелів і програм, взаємоузгодженості секторальних політик. Більш комплексний підхід у цьому відношенні притаманний Закону України «Про державні цільові програми». Так, класифікуючи в ст. 3 відповідні програми за спрямованістю, Закон окремо виділяє екологічні програми, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків.

Мета розробки екологічних програм (проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності з організації та координації відповідних заходів), їх масштаб (державні цільові, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні) визначаються ст. 6 Закону «Про охоронунавколишнього природного середовища». При цьому зазначається, що порядок розробки державних цільових екологічних програм відповідно до Закону визначається Кабінетом Міністрів України.

Аналізована управлінська функція в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом прийняття та реалізації прогнозних та програмно-стратегічних документів.

Саме в таких документах, затверджених на різних рівнях, чи-то національними органами влади чи управління, чи-то республіканськими органами АРК, чи-то органами місцевого самоврядування, чи-то іншими суб'єктами громадянського суспільства, відображаєтьсясуспільний інтерес до екологічної сфери, забезпечення сталого розвитку. Тому аналіз саме таких документів та ефективності їх реалізації дає найбільш повне уявлення про пріоритети державно-правового будівництва в екологічній сфері (якщо йдеться про державне програмування), чи екологічну мету та завдання іншої спільноти (якщо йдеться про прогнозно-програмне забезпечення на недержавному рівні).

Безумовно, найбільший інтерес з точки зору стратегічних напрямів розвитку України становить аналіз відповідної функції державного управління. При цьому для сфери охорони навколишнього природного середовища важливими є два блоки політико-правових документів, що різняться за предметною ознакою: з одного боку, документи, що регулюють суспільні відносини саме в екологічній предметній сфері, з другого боку — ті програмно-стратегічні документи, які охоплюють більш широке коло економічних, соціальних та інших відносин, але мають вплив на сферу охорони довкілля.

В Україні за роки незалежного державотворення прийнято чимало програм, стратегій та планів екологічної спрямованості, які передбачають досягнення як загальних, так і специфічних завдань охорони довкілля.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спрямування, так і з питань економічного та соціального розвитку в цілому можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками:затерміном програмування(довгострокові — на строк більше 5 років, середньострокові — на 5 років та короткострокові - на 1 рік); замасштабом поширення (загальнонаціональні, регіональні, місцеві, галузеві, локальні); за рівнем затвердження(зокрема, загальнодержавні тадеякі регіональні програми затверджуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо); за змістом(комплексні програми чи прогнози економічного та соціального розвитку та секторальні (міжсекторальні, цільові); за ступенем опрацьованостішляхів і методів досягнення результатів(прогнозні чи програмні) та інші. Залежно від виду документа різняться порядок їх розроблення, затвердження та здійснення, джерела фінансового, матеріально-технічного, організаційного та іншого забезпечення.

Серед прогнозно-програмних документів загальнонаціонального характеру з питань охорони навколишнього природного середовища, прийнятих в Україні за часів незалежності, слід виокремити основнінапрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки,затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року. Цей документ комплексного характеру, базуючись на всебічному аналізі поточного стану в екологічній сфері, накреслює перспективні напрями вирішення екологічних проблем з використанням як державно-правових механізмів, так і всього спектру організаційних, економічних, матеріально-технічних, фінансових та інших механізми на довгострокову перспективу. Основні напрями за формою поєднують елементи прогнозного і програмного документа.

Серед найбільш важливих державних цільових програм, які прийняті для розв'язання окремих екологічних проблем і мають довгостроковий характер, можна, зокрема, виділити такі:

—Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні(«Заповідники»), затверджена постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.;

—Загальнодержавна програма формування національної екологічноїмережі України на 2000-2015 роки,схвалена Законом України від 21 вересня 2000 р.;

— Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами,затверджена Законом України від 14 вересня 2000 р.;

— Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілляАзовського і Чорного морів,затверджена Законом України від 22 березня 2001р.;

— Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра таполіпшення якості питної води,затверджена постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.;

—Загальнодержавна програма подолання наслідків Чорнобильськоїкатастрофи на 2006—2010 роки,затверджена Законом України від 14 березня 2006 р.;

—Комплексна програма розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь у 2001—2005роках тапрогноз до 2010 року,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 р.;

—Державна програма «Ліси України» на 2002— 2015роки,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р.;

—Комплексна програма протизсувних заходів на 2005—2014роки,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. та інші.

Важливо зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України від24 грудня 2001 р. затверджено Перелік державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки ітехніки»,де одним із пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки визнано збереження довкілля та сталий розвиток.

Виконання національних, галузевих, регіональних програм значною мірою залежить від їх фінансування, яке, на жаль, не завжди повною мірою забезпечується.

На результативність екологічних програм суттєво впливає також доступність інформації про хід їх виконання та результати реалізації передбачених ними заходів. Вочевидь, така інформація має бути доступна широкому загалу. Відповідно до змін, внесених до ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» в 2002 та 2006 роках, центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм. Мабуть, доцільно залучати громадськість не лише на стадії розроблення відповідних програм, а й на стадії їх виконання. У засобах масової інформації доцільно оприлюднювати періодичні звіти про хід виконання програм, дані про зміни у стані довкілля внаслідок виконання заходів, передбачених програмами, оцінки фахівців щодо ефективності реалізації програм та інших заходів, з якими можуть ознайомитися зацікавлені особи. Ці питання потребують належноговрегулювання як на законодавчому рівні, так і у самих програмах, що сприятиме реалізації основних положень Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25 червня 1998 р.).

Чимало екологічних програм мають регіональний чи локальний характер. Інколи прийняття регіональних чи місцевих екологічних програм обумовлюється відповідними загальнодержавними програмами. Так, прийняття Комплексної програми ліквідації наслідків підтоплення територій в містах і селищах України викликало необхідність розроблення відповідних програм у регіонах. Виходячи з цього, Київська обласна рада, зокрема, затвердила Програму ліквідації наслідків підтоплення територій в містах і селищах Київської області у 2003—2030 роках.

Функцію екологічного програмування здійснює не лише держава в особі її органів влади й управління та територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування. Програмно-цільовий підхід притаманний діяльності в галузі охорони довкілля й інших суб'єктів. Так,екологічні плани дій сьогодні приймаються та реалізуються на рівні окремих природних та економічних регіонів, громадськими організаціями екологічного профілю, суб'єктами господарювання. А відповідно до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» (2000) передбачена необхідність розроблення та здійснення планів запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на регіональному місцевому та об'єктовому рівнях.

Д) Екологічний контроль;

Екологічний контроль становить одну з основних функцій управління охороною навколишнього природного середовища і забезпечення раціонального природокористування. Під екологічним контролем розуміється діяльність уповноважених суб'єктів, які здійснюють перевірку додержання і виконання чинного екологічного законодавства.

Завдання екологічного контролю сформульовані у ст. 34 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Вони полягають у забезпеченні додержання вимог чинного екологічного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами. Контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони республіки, природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні, стан довкілля.

Екологічний контроль проводиться у формах попереднього і поточного контролю. Попередній контроль здійснюється стосовно різних видів діяльності, які можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища (погодження з органами з охорони навколишньогоприродного середовища проектів будівництва господарських об'єктів, участь представників цих органів у роботі державних приймальних комісій тощо). Поточний екологічний контроль здійснюється на стадіях експлуатації об'єктів, які впливають на стан навколишнього природного середовища, у процесі використання природних ресурсів тощо.

Залежно від уповноваженого суб'єкта, який здійснює функції контролю, та сфери його дії екологічний контроль поділяється на види: державний, відомчий, виробничий, громадський. У своїй сукупності ці види становлять механізм контролю за додержанням екологічного законодавства у будь-якій сфері його дії.

Поиск по сайту: