XX ст. поширювалась серед єврейського населення і зараз є державною мовою Ізраїлю.
Єврейське населення-переселенці з Європи (ашкеназі) принесло в Україну свою мову - ідиш. їдиш, за свідченнями фахівців, почав складатися у ХІІ-ХІІІ ст., коли в німецьких землях з'явилися перші поселення євреїв. Ідиш складався на основі верхньонімецьких діалектів у взаємодії з семітськими (давньоєврейськими) та слов'янськими елементами і відноситься до західної групи німецьких мов. Але спосіб життя і заняття єврейського населення, якому було заборонено в Німеччині оселятися в сільській місцевості, сприяв тому, шо вже у XVI ст. ідиш значно відрізнявся від німецьких діалектів. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. ідиш розвивається як літературна мова, завдяки діяльності єврейських просвітителів. На ідиш писали свої твори Шолом-Алейхем та Іцхак Перец - видатні письменники, життя і творчість яких пов'язані з Україною. З Україною пов'язане життя видатного єврейського філософа світового рівня Нахма-на Крохмаля та ще багатьох і багатьох діячів науки, техніки, мистецтва, творчої інтелегенції. їх діяльність сприяла не тільки розвиткові єврейської культури, а й культури всього народу України. Україна є центром паломництва хасидів (ортодоксальний напрямок іудаїзму), оскільки в малих містечках країни, таких як Умань, Меджибож та інші, жили хасидські проповідники, розвиваючи хасидське вчення.
Єврейське населення, незважаючи на тисячолітні утиски, зберегло релігійні традиції, своєрідність побутових традицій і культури. Переважно міський спосіб життя сформував традиційний костюм: жилет, сюртук, шляпа у чоловіків, фартук та особливим чином пов'язана хустка у жінок; в традиційній кухні багато особливим чином приготованих рибних та борошняних страв. Духовною основою життя євреїв, формування релігійних норм є Талмуд - збірник священних текстів, в якому містяться не тільки притчи і повчання, а й багато відомостей з історії, природи та прикладних наук. Єврейські свята і святкова обрядовість також корінням сягають тисячоліть. Найбільші свята - Пурим, Ханука, Песах. Пурим (28 лютого) по'язаний із врятуванням євреїв від винищення під час правління перського царя Ахашвейроша (485-463 р. до н.е.). Це свято милосердя і радості, коли діти з подарунками приходять до рідних і близьких, на стіл подається багата трапеза з вином, обов'язковими є булочки з маком і медом. Свято Ханука (12-19 грудня) встановлене у 165 р. до н.е. Ієгудою Маккавеєм та ізраїльськими старійшинами на честь перемоги над завойовниками за збереження віри та її символу - Єрусалимського храму. При визволенні й очищенні Храму зберігся лише один не осквернений збанок з єлеєм, якого могло вистачити на один день, але він горів вісім
днів. «Вісім днів оновлення» - Хануки, символом якого є семисвічник, який зберігається в єврейських родинах і запалюється в цей день на честь спасіння й збереження віри. Песах - свято чудесного виходу євреїв з єгипетської неволі 3,5 тис. років тому під проводом Пророка Мойсея. Про ці події читають у перший і другий вечір свята, відливаючи вино з чаш, печуть мацу - твердий хліб з борошна і води, який мали з собою тоді втікачі, запрошують до столу самотніх і знедолених.
Протягом 90-х років і на початку XXI ст. відбувається національно-культурне відродження єврейського народу. Створені культурно-освітні товариства (у Києві, Львові), Товариство українсько-єврейських зв'язків в Ізраїлі, діють не тільки недільні, а й загальноосвітні школи (Київ), поновлені видання (переважно на ідиш) газет та журналів, вивчається іврит.
Поява інших європейських народів на теренах сучасної України пов'язана з активною політикою колонізації, яка проводилась царським урядом і заохочувалась всілякими пільгами (здешевлений продаж землі, звільнення від податків на тривалий термін та від призову на військову службу). Німецькіколоністи на українських землях з'явилися у XVIII ст., заснувавши німецьке поселення у Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. відбулось їх розселення у півдненних районах та в Криму, в Галичині, Закарпатті та на Волині. Хвилю німецької колонізації посилили ліквідація кріпацтва та придушення польського повстання 1863 р., коли колоністам фактично роздавалися конфісковані землі польських панів. Колоністами ставали переважно сільська і міська біднота, сектанти, переслідувані у себе на батьківщині за віру (менноні-ти, сектанти-хіалісти тощо). Західноєвропейські колоністи (а крім німців, проживали ще голландці, французи, австрійці, швейцарці, шведи тощо) завозили і широко використовували західноєвропейську сільськогосподарську техніку, застосовували новітні землеробські технології, будували млини, круподерні, налагоджена була переробка соняшнику на олію. Активно застосовувались засоби захисту і збереження врожаю. Зокрема, в Приазов'ї німецькі колоністи чи не вперше на Україні почали створювати культурні пасовища та насаджувати лісозахисні смуги. Національний розвиток німців в Україні був достатньо значним і впливав на місцеве населення, але напередодні спочатку першої, а потім другої світової війни значну частину німецького населення депортували. У 1964 р. звинувачення з німецького народу були зняті, а у 1991 р. відмінені репресивні законодавчі акти. Останні десятиріччя XX ст. позначені еміграцією німецького населення до Німеччини. Але в то й же час відбувається імміграція німців до України переважно з районів, куди вони були примусово переселені (Казахстан, Киргизія). Зараз в Україні проживає
33,3 тис. німців. Компактно вони розселені в Закарпатті, відновлюються німецькі поселення в південних районах та в Криму. Відповідно до міждержавних угод між Україною та Німеччиною, переселенцям надається допомога в облаштуванні, у національно-культурному відродженні.
Швейцарськимиколоністами було засноване поселення Шабо (Одеська область), а шведськими- с. Старошведське в гирлі Дніпра, які також відігравали помітну роль в господарському освоєнні Півдня України.
Чеські і словацькіколоністи з'явилися в Україні в другій половині ХІХст. внаслідок цілеспрямованої політики царату. Спочатку вони заселили Волинь, утворивши чеські та мішані чесько-українські поселення, потім розселилися на Поділлі, в Криму та Приазов'ї'. Особливо складалися контакти українців, чехів і словаків в часи, коли вони разом співіснували в складі Австро-Угорської імперії. Значний вплив на становлення національної самосвідомості та боротьбу за національне відродження поневолених народів Габсбурзької імперії, і українців Галичини в тому числі, здійснили ідеї чеського ученого-славіста П-Й. Шафарика, якому Т.Шевченко присвятив свою поему «Єретик». Його славістичні праці та особисті контакти з М. Максимовичем, І. Головацьким сприяли розвиткові гуманітраних наук в Україні, пробудженню національної і громадянської самосвідомості. Зараз в Україні проживає 6,4 тис. словаків та 5,9 тис. чехів, які значною мірою зберігають рідну мову і національні традиції. Найбільше чехів на Житомирщині, а словаків - у Закарпатті.
Серед інших слов'янських народів на території України з середини ХУІІІст. проживають серби.Вони втікали на Україну, рятуючись від турецького гноблення, і отримали тут державну допомогу та підтримку, їх переселяли в південні райони, де згодом виникли «Слов'яно-Сербія» та «Ново-Сербія», що мали автономні права. Зараз в Україні налічується всього 623 серби, з яких 28,3 % визнають рідною мову своєї національності, а решта розмовляє російською.
Естонці-переселенці з'явилися у другій половині XIX ст. в Криму, заснувавши 1861 р. перше поселення с. Самруки (нині с. Берегове Бахчисарайського району). Це були сектанти, які втікали від переслідувань. Пізніше естонці розселилися по степовому Криму, де їх нащадки проживають і зараз (2,9 тис. чол.), практично втративши національну мову і традиційну культуру.
Кавказькі народи, крім вже згадуваних вірмен, представлені в Україні грузинами(нині їх 34,2 тис. осіб) та азербайджанцями (45,2 тис. осіб). Гризини емігрували в Україну у XVIII ст., рятуючись від турецького поневолення. Ця еміграція була представлена переважно знаттю (князі,
дворянство), які отримували земельні наділи і служили на військовій службі. Грузинські військові поселення були відомі на Полтавщині та на півдні України. Ще одна частина грузинів була переселена на українські землі за участь у повстанні Шаміля. Зараз грузини, як і азербайджанці, живуть в різних районах країни, багато їх в містах. Вони частково (від 37 до 53 %) визнають рідною мову своєї національності, але часто спілкуються російською.
Караїми,як доведено наукою про народонаселення, є корінними жителями Кримського півострова, прямими нащадками хозар. Караїзм є різновидом іудаїзму, що визнає тільки писаний Ветхій завіт і відкидає Талмуд. Караїмська віра була поширена в Хозарському каганаті. Були шановані караїми і при ханському дворі як освічені люди. Згодом караїми мігрували на західноукраїнські землі, засновуючи колонії у Львові, Луцьку, Галичі, Тисмениці, Жовкві, Самборі та інших містах. У Києві з XV ст. проживала караїмська колонія. Караїмам були притаманні общинні форми життя, де адміністративна, правова та релігійна влада поєднувались. Саме така форма соціальної організації дала змогу караїмам зберегти мову, культуру і традиції. Караїмська мова належить до кипчакської підгрупи групи тюркських мов і зберегла багато архаічних форм. Караїми були сільськими жителями і їх побутова культура найтісніше пов'язана з сільськими господарством. Вони славляться як вправні городники, садівники, виноградарі, мають власну технологію консервування. Своєрідною є національна караїмська кухня та технологія приготування їжі, значні тюркські впливи спостерігаються в національному одязі, обрядах, фольклорі. Караїмські культові споруди в тій чи іншій формі збереглися в багатьох місцях їх компактного проживання. Відомі пам'ятки караїмської культури є в Євпаторії (кенаса або молитовний будинок), Феодосії (фонтан). Історичною пам'яткою караїмів є фортеця Чуфут-Кале. Зараз в Україні налічується 1,2 тис. караїмів, але тільки 6 % з них вважають рідною мову своєї національності, що свідить про кризову ситуацію з караїмським етносом, незважаючи на діяльність караїмської асоціації, що ставить за мету культурно-просвітницьку роботу та відродження національних традицій.
Кримчакиживуть переважно в великих містах Криму - Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії, їх походження остаточно не встановлене, національною мовою є тюркська, а релігією - іудаїзм..
Гагаузи- народ, який населяє південні райони України (переважно Буджак) та Молдови і налічує 31,9 тис.чол. Існують найрізноманітніші версії походження гагаузів: а) за болгарською версією це потомки православних болгар, які втратили під тиском турків рідну мову; б) за тюркською версією це народ, який походить від тюркомовних куман і
є нащадками турків-сельджуків; в) «кочова» теорія виводить їх родовід від печенігів та інших кочових тюркських народів, які населяли степову зону від Алтаю до Карпат, тобто пращурами гагаузів вважають половців чи печенігів. Половці залишили після себе самобутню культуру, відому по високих, насипаних в степу на місці поховань могилах, на яких встановлювались скульптури, часто максимально наближені до оригиналу, орієнтовані обличчям на схід. До XVII ст. ці кургани були невід'ємною частиною південного степового ландшафту. Печеніги були таборними кочовиками, племена яких становили постійну загрозу для Київської Русі. Однак остаточної версії походження гагаузів немає й досі. Гагаузи розмовляють тюркською мовою, яка не ідентична турецькій, але близька їй. Гагаузька мова склалася остаточно в ХІУ-ХУІІ ст. у взаємодії тюркської, румунської, грецької та південно-східнослов'янських мов. Після втрати стародавньої писемності до 1957 р. гагаузи не мали власної писемності, коли на основі російської графіки був створений гагаузький алфавіт і розпочалось викладання гагаузької мови, яке швидко було припинене. З 90-х років XX ст. в деяких школах відновилось викладання гагаузької мови, створені численні етнографічні колективи. Матеріальна і духовна культура гагаузів близька до болгарської. Вони сповідують православ'я. Гагаузи давно стали осілим народом, який спеціалізується на вирощуванні зернових, винограду та на вівчарстві. У районах розселення гагаузів немає великих міст, переважають сільські поселення. Вважають рідною мову своєї національності 71,5 % населення, що свідчить про значну національну свідомість і відродження національних традицій.
Албанці,які з'явилися в Україні одночасно з гагаузами, налічують 3,3 тис. чол. і більше половини з них спілкується національною мовою. Проживають вони здебільшого в Бессарабії та в Запорізькій області в етнічно мішаних поселеннях, заснованих ще у XIX ст.
В Україні проживає багато народів колишнього СРСР, становлячи більш (узбеки, чуваши, мордва, литовці, латиші, казахи, чисельністю понад 5,0 тис. чол. кожен) чи менш чисельні громади. Більшість з них утворюють національні об'єднання, творчі етнографічні колективи, що дає можливість підтримувати національні традиції.
Регіональні особливості культури і побуту, народні пісні і танці, святкові гуляння (Різдво, Масляна, Івана Купала, весільний обряд і т.ін.) також виступають вагомим туристичним ресурсом, що характерно, зокрема, для Гуцульщини, Бойківщини, Полісся, Буковини. Серед основних осередків традиційної культури слід назвати Коломию, Косів, Рахів, (гуцульські ремесла і народне мистецтво), Космач (писанкарство), Кро-левець (художнє ткацтво), Боромля (лозоплетіння), Петриківка (худож-
ній розпис), Вашківці (музей майстра української народної творчості Г. Тараса), Дігтярі та Решетилівка (килимарство, вишиванка), Опішня (гончарство). Відродженим центром колись традиційних українських ярмарок стали Сорочинці. В окремих регіонах можна познайомитися з обрядами, звичаями, кухнею інших народів, що населяють Україну: кримських татар (АР Крим), болгар (Одещина), євреїв (Одещина, Київщина, Житомирщина), молдаван (Буковина, Одещина), румун (Закарпаття, Буковина), угорців, словаків (Закарпаття), поляків (Житомирщина, Львівщина), греків (Донеччина) та ін. Етнографічним особливостям регіонів України присвячені експозиції музеїв архітектури і побуту під відкритим небом, що у Львові (найстаріший), Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Києві, Чернівцях, Галичі, Черкасах, Корсунь-Шевченківському, Луцьку, Краснограді, Дніпропетровську, Коломиї', Сарнах.
Список посилань:
1. Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація в праісторії Європи. // Перший Всесвітній конгрес «Трипільська цивілізація». Тез доп. - К., 2004, с. 10-13.
2. Гумилев Л.Н. География зтноса в исторический период. - Л.: «Наука» ЛО, 1980.-280с.
3. Енциклопедія етнокультурознавства. Понятійно-термінологічний інструментарій, концептуальні підходи. Ч. І, кн. II. - К.:, 2001. - 521 с.