Рельєф як туристичний ресурс 12 страница

Частина Бессарабії, прилегла до Дунаю, виділяється як історична зона Буджак(в перекладі з турецької - кут), відома ще як Ногайські

степи, оскільки з XVI по Х\ЛІІст. була заселена переважно ногайцями. Цей народ, що жив за власним устроєм, не визнаючи ні хана, ні турків, відомий напівкочовим способом життя та своїми набігами на осілі хрис­тиянські народи. Етнокультурні традиції населення краю формувалися внаслідок міграційних хвиль «руснаків» з Галичини, «малоросів» зі Схід­ної України та козаків, які почали переселятися сюди після скасування Запорізької Січі, а також молдаван, гагаузів, циган та росіян, що були переважно старообрядцями і тікали від переслідувань.

Такою визнана загальна схема етнографічного районування Укра­їни за даними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX - першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-побутової культури певних районів і етнографічних груп населення про­стежувалися ще досить виразно. Однак треба пам'ятати, що межі етно­графічних районів нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Уже розвиток капіталістичних відносин дуже стиму­лював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів міського одягу, все більше витіснення саморобних знарядь праці про­мисловими, розширення позарегіональних зв'язків і т. д.). Але особли­во інтенсивний його розвиток і значні наслідки після 1917 р. Побудова нових політичних, соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифі­кація внутрішньорегіональних і позарегіональних міграцій, насильниць­кі депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масо­ві заходи русифікації і культивування національного нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби масової інформації тощо.

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етно­графічні райони України, етнографічні групи українського народу - це реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регі­онів збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають та плекають їх і в діаспорі.

Відзначаючись більш чи менш виразними регіональними особли­востями побуту і традиційної культури, корінне населення етнографіч­них районів України й етнографічні групи українського народу і в мину-

лому і, тим паче, у новітні часи усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість зда­вен основувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалося і розвивалося в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. Проте слід мати на увазі і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольо­вано від загальноукраїнської етнокультурної цілості. Нерідко такий під­хід мав і досі має тенденційний характер, обслуговуючи певну політич­ну мету. Він простежується у сучасних спробах відновлення на Півдні України так званого Новоросійського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, у впертому від­стоюванні деякими вченими окремішності лемків від українського наро­ду. Тому винятково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільного, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні і поза її межами.

Населення України становить 48,2 тис. осіб* і має тенденцію до ско­рочення, яка намітилась з кінця XX ст. як і в більшості європейських країн. Населення складається з більш ніж 130 національностей, тобто Україна є багатонаціональною державою із складною етнічною струк­турою. Українці є найбільш чисельною нацією (майже 78 % від загаль­ної чисельності населення), а українську мову вважають рідною 82,2 % населення країни. Друге місце за чисельністю займають росіяни(17,3 %), кількість яких за період між двома переписами населення (1989 та 2001 рр.) скоротилась майже на 3 млн осіб. У сільській місцевості найбільш компактні етнічні масиви російського населення розташовані в смузі прикордонних контактів: Сумська, Харківська, Луганська області. Російські поселення на Слобожанщині виникали, починаючи з ХУ-ХУІІ ст. внаслідок як урядової, поміщицької, так і стихійної селянської колоні­зації. Але в основному чисельність постійного російського населення в Україні зростала за рахунок регулярної армії - військові після завер­шення служби залишалися жити в Україні. Значну частину в поселеннях становили так звані «службово-ратні люди» (пушкарі, стрільці тощо), які одержували «в службу» приміські слободи та землі. Багато слобод одно­часно засновувались росіянами і українцями, тому в побутовій куль­турі простежується багато спільних рис. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зростає

* Тут і далі статистичні відомості подаються за даними перепису населення 2001 р. та даними Державного комітету статистики України.

поміщицька колонізація, створюються поселення при фортифікаційних спорудах, які також заселяються переважно вихідцями з південних тери­торій Росії. Деякі етнографічні групи росіян, наприклад, горюни, що про­живають у Путивльському районі Сумської області [15, с. 80], етногенетично пов'язані з давньослов'янським автохтонним населенням.

Освоєння Північного Причорномор'я, Бесарабії та Буковини росія­нами у ХУІІІст. також пов'язане з віськово-стратегічним значенням цього району для Російської Імперії, тому й характер заселення подібний до Слобожанщини - це поміщицька колонізація і заснування слобод, засе­лених «служилим людом».

Значну частину російських сільських поселень в Україні заснували «розкольники», які тікали від релігійних переслідувань. Перші старо­вірські поселення виникли в Україні в другій половині XVII ст. на Черні­гівщині - Сіверщині. У XVIII ст. вони поширились на Єлизаветградщину (нині Кіровоградська область). У XIX ст. представники одного з напрямків сторообрядства - филипівці або «пилипони» оселились на Поділлі, духо­бори та молокани - на Мілітопільщині. Старообрядці розселилися також в межиріччі Прута й Дністра, а в північній Буковині з кінця XVIII ст. жили липовани.

З розвитком капіталізму в другій половині ХІХст. потік росіян до України збільшується, концентруючись переважно в містах і на про­мислових об'єктах Півдня, що пов'язане з будівництвом залізниць, роз­витком гірничовидобувної промисловості і металургії. Зараз росіяни переважають в АР Крим та М.Севастополь, значну частину населення (понад 20 %) становлять у Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізь­кій, Одеській областях.

Росіяни є найбільшою етнічною меншиною в Україні. Чисельність інших етносів значно менша і інколи нараховує з десяток осіб, але цін­ність етнокультурного розмаїття від цього не зменшується. До числе­них етносів можна відднести ще чотири (білоруси, молдовани, кримьскі татари, болгари), які мають чисельність понад 200 тис. осіб. Це, крім корінного кримсько-татарського народу, представники етносів-сусідів. Білорусів в Україні проживає 275,8 тис. осіб. Значні хвилі переселення білорусів відбулися після першого поділу Польщі в східні райони Укра­їнського Полісся та на Слобожанщину. Протягом XVIII-XIXст. виникають білоруські поселення в Північному Причорномор'ї, переважно військо­ві. Але особливо значною білоруська міграція стала за часи розвитку капіталізму і в радянський час. Зараз білоруси переважно проживають в містах практично по всій території України. Рідною мовою визнають білоруську менше 20 % з них, а більшість спілкується російською.

Зв'язки слов'ян і романізованого населення Карпатсько-Дунайсько-го регіону, які відносяться до У-А/ІІ ст., стали, вважають етнологи, осно­вою формування етнічної спільності волохів - найближчих етногенетич-них предків молдаван - і цей етнонім тривалий час зберігався поряд із самоназвою молдавани. У ХІУст. утворилося Молдавське князівство, до якого увійшли землі спільного проживання молдован і слов'ян. З XVI ст., коли воно було загарбано Османською імперією, починається стихійний міграційний рух населення з поневолених земель на тере­ни України. Волохів було немало у Запорізькому війську: як відомо, молдавсько-козацька армія на чолі з Василем Лупулом відзначилася у національно-визвольних змаганнях під проводом Б. Хмельницького. [4, с. 484-485]. Молдовани розселялися на Лівобережжі, на Поділлі, пів­денній Брацлавщині і Київщині. В степових районах (сучасна Кировоградська, Дніпропетровська області) протягом XVIII ст. створювались військові поселення. В цей же час відбувалися зворотні міграційні рухи українців до молдавських земель «на Волощину», які особливо посили­лись після невдалих селянських повстань. Чимало молдавських посе­лень було утворено після Жовтневої революції і створення в 1924 р. Молдавської АРСР у складі України. Міграція населення з Молдови була також значною в кінці 80-на початку 90-х років XX ст. у зв'язку з При­дністровським конфліктом.

Зараз в Україні проживає 258,6 тис. молдаван, які в переважній біль­шості рідною вважають молдавську мову. В культурі українського й мол­давського народу за часи спільної етнічної історії склалися певні спільні риси. Напариклад, в традиційній сільській архітектурі наявні відкриті тераси, поширений двосхилий дах. Хати щедро декоровані ззовні, часто дерев'яними різними деталями, які прикрашають дахи й веранди, стіни тоновані різними кольорами і розписані. Молдавське населення відзна­чається оригінальним фольклором, пісенною й хореографічною культу­рою, народним костюмом, звичаями. В місцях компактного проживання молдаван, в Чернівецькій, Закарпатській областях, молдавською мовою виходять газети і журнали, радіо- і телепередачі, навчаються школярі і студенти, діють численні етнографічні колективи.

Частина молдаван зі створенням у XIX ст. Румунської держави поступово почала вважати себе румунами. Румуни почали оселятися серед українців з XIII ст. Це були переважно вихідці з Марамуроша і Південної Трансільванії. Ареал розселення румунів охоплює південно-західну частину Чернівецької області (найбільше у Глибоцькому районі) та Закарпаття, де вони мешкають як мішано з українцями, так і окремими поселеннями. Нині їх чисельність становить майже 151 тис. осіб, з них майже 92 % вважають рідною румунську мову. Спільність мови і схожість

культури дають змогу румунам і молдаванам проводити спільні етногра­фічні заходи, хоча в місцях їх компактного проживання діють румунські школи, численні етнографічні колективи, працюють румунською мовою засоби масової інформації.

Переселення болгарна українські землі розпочалось з кінця XVIII ст. і активно продовжувалось до середини XIX ст. і було викликане турець­ким поневоленням. Переселялися болгари здебільшого морським шля­хом і розселялися в степових районах Причорномор'я. Болгари-військові поселенці входили до складу Бугського козацького війська і заснували ряд поселень на території нинішніх Одеської, Миколаївської, Запорізької, Кіровоградські областей. Царський уряд, забезпечуючи державний престиж на Балканах, надавав переселенцям всілякі пільги, колоніст­ські права, звільняв від податків та військових повинностей. Це значно сприяло пожвавленню міграційних процесів і болгари протягом XIX ст. заселили Бессарабію, Приазов'я, Крим. В Бессарабм було створено чоти­ри округи (Прутський, Кагульський, Ізмаїльський, Буджацький), які мали певні автономні права. На початку ХІХст. болгарські поселенці заснували поселення з колоністським статусом в Південній Бессарабії з центром в Болграді. У 20-30-х роках XX ст. болгари мали на Україні національний район. Зараз в Україні проживає 204,6 тис. болгар, які переважно роз­селені в Одеській, Запорізькій, Миколаївській та Кіровоградській облас­тях і більшість з них (64,1 %) зберегли рідну мову і культуру. Міжетнічні контакти в той же час позначились на особливостях культури болгар в Україні багатьма спільними рисами, зокрема, в веденні сільського господарства, що зафіксовано в назвах сільськогосподарських знарядь. Болгари завозили в Україну сільськогосподарські знаряддя праці - серп, косу, вили, ціп, мотики і плуги, мали ту ж технологію молотьби та про­катування ріллі [4, с. 483]. Багато спільного є між українськими, молдав­ськими і болгарськими селами у плануванні сільського житла та госпо­дарських будівель, в національному костюмі (очіпок, прикраси з коралів, крій сорочки, вишивка тощо). В Криму та на Одещині побутують змішані болгаро-грецькі села, які дуже схожі за типом житла: комплекс надвір­них будівель складається з хати та літньої кухні, побудованих з саману і каменю; двір обносився мурованою огорожею. На територіях, населених болгарами, нині діють не тільки етнографічні колективи, болгарською мовою ведуться радіопередачі, виходять друковані видання.

Кримські татари,які повертаються в Україну, становлять лише 0,5 % населення, але вони здавна населяли південь України та Кримській півострів. Татари з'явилися в Криму у XIII ст. (1223 р.), коли Таврійський півострів захопила Золота Орда, яка була однією з найбільших середньо-

вічних держав кочовиків. Тоді ж змінив назву і півострів і став зватися Кримом - від назви головного міста. Етнонім татари означав збірну назву кочових племен. В Київській Русі його вживали для означення сусідніх кочових племен, а ще раніше, вважають етнологи [4, с. 467], це була назва монгольських племен татанів.

На півострові чітко виокремились кочова і осіла культури. Кочовики займали північну частину півострова, а на південному узбережжі і поде­куди в горах існували напівзалежні від Золотої Орди міста-колонії Кафа (Феодосія), Салдайя (Судак), Чембало (Балаклава) та інші.

Кочове населення займалося скотарством і скотарський цикл визна­чав спосіб життя (переносні житла), систему харчування (з переважанням молочних продуктів, кумису, м'яса), особливості побутової культури та навіть фольклору. У фольклорі жителів Кримського улусу значного поши­рення набули героїчні билини, було розвинуте прикладне мистецтво, існувала власна писемність - уйгурський алфавіт. У 1312 р. ханом Узбеком було введене мусульманство, однак татарські жінки не носили паранжі на відміну від інших мусульманських країн. З введенням мусульманства розпочалось значне монументальне будівництво, переважно за традиці­ями, які завезли майстри з Хорезму (Центральна Азія). Мечеті, мінарети, медресе, мавзолеї, палаци будувалися з тесаного каменю і пишно оздо­блювались глазурованими різнокольоровими керамічними плитками, сусальним золотом. В орнаменті геометричний малюнок поєднувався з рослинним, куди художніми шрифтами були вписані тексти з Корану. Зна­чного розвитку набули ремесла. З розпадом Золотої Орди у 1443 р. на чолі з Хаджі-Преєм утворилося Кримське ханство зі столицею в м. Бахчисараї, яке згодом визнало вассальну залежність від Османської імперії. Відповід­но були поділені і володіння: Кримське ханство займало внутрішню части­ну півострова, землі Північного Причорномор'я, Приазов'я, Прикубання, а міста південного узбережжя Криму контролювала Туреччина.

З XVI ст. Кримьскі татари переходять до осілості і землеробства. Тип житла, сформований монгольськими впливами, відзначався сво­єрідністю і представляв собою квадратну глинобитну однокімнатну будівлю. Центром цієї' будівлі, що мала максимальний розмір 6 х 6м, був кан - піч-лежанка, де сім'я вдень їла, застеливши скатертиною, а вночі спала, вкривши килимами та ковдрами. Крім сільського господарства, економіку Криму підтримувала торгівля, завдяки вигідному географічно­му положенню, та війни, результатом яких були пограбування і невіль­ництво. Міста Кафа і Стамбул в ці часи розквітали як відомі невільницькі ринки, де щороку продавалися десятки тисяч українських юнаків і дівчат, захоплених у полон.

У XVIII ст. в результаті Кючук-Кайнарджійської мирної угоди між Російською імперією і Туреччиною Кримське ханство отримало неза­лежність, але згодом було приєднане до Російської імперії. З цього часу розпочалися масові переселення в Крим українського і російсько­го населення, а дещо пізніше й колоністів - німців, швейцарців, греків, болгар, вірмен.

Подальша історія Криму XX ст. позначена його автономізацією. В передвоєнні часи (30-ті роки XX ст.) етнічна структура півострова була досить строкатою і кримські татари не становили більшості населення, але були одним з найчисленіших етносів (200 тис.чол.) і мали діловод­ство та шкільне навчання на національній мові, факультети у вузах, наці­ональні театри і музеї.

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони за вказівкою Й.В. Сталіна постановив виселити 188,6 тис. кримських татар, 14 тис. гре­ків, 12 тис. болгар, 11 тис. вірмен з Криму в Середню Азію, Казахстан та Сибір. Розпочалися департації та репресії проти народів і навіть Указ про реабілітацію 1967 р. не дав можливості кримським татарам повернутися на Батьківщину. Така можливість реально виникла тільки після проголо­шення Україною Незалежності. Зараз чисельність кримсько-татарського населення в Україні становить 248,2 тис. осіб. Вони зберегли своєрідну культуру і мову - 92 % населення вважають рідною мову своєї національ­ності. Основна маса кримсько-татарського населення проживає в Криму і становить 12 % від загальної чисельності населення автономії, а також в Херсонській області (0,2 %). Татари,вихідці з Поволжя, становлять в країні понад 70 тис. осіб і проживають переважно в Криму, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях.

В Криму та в Причорноморьї здавна оселилися греки.Найдавнішою грецькою колонією на землях нинішньої України вважається поселення, засноване у другій половині VII ст. до н.е. на о-ві Березань. Греки, що населяли Крим, в ході етнічної історії поділилмся на дві групи: одна, греки-елліни, зберегли свою мову, яка значно відрізняється від сучас­ної грецької, друга частина грецьких поселенців перейшла на татарську мову (греки-татари) і багато запозичила з кримсько-татарської побуто­вої культури. Спільність релігії, економічні та культурні зв'язки з часів Київської Русі обумовили певні привілеї, які надавалися грекам після приєднання Криму до Російської імперії і стимулювали грецьку міграцію до районів Півдня - переважно у Причорноморря та Приазов'я, де були засновані численні поселення. Греками засноване місто Маріуполь, де і зараз вони складають помітну частину населення. З XVII ст. відоме Ніжин­ське братство, утворене греками. Грецьки громади діяли в Києві, Одесі,

Миколаєві, Ізмаїлі, Кілії, Аккермані, Рені та в інших південних районах. Тут діяли грецькі церкви, а громади користувались адміністративними та економічними привілеями. В сільській місцевості греки займалися спочатку скотарством, а згодом перейшли до землеробства, їх земель­ні наділи становили не менше 60 десятин, на будівництво помешкань виділялося дерево, каміння, будівлі були достатньо просторими, кри­тими черепицею, мали, як правило, відкриту галерею, побілені стіни. В інтер'єрі помешкання були поширені різні декоративні деталі - різьблені сволоки, вишиті рушники, домоткані килими, домашній посуд з червоної і жовтої міді. В побуті використовувалось чимало речей з вовняних тка­нин, сукна, шкіри. Традиційний костюм прикрашав своєрідний орнамент з металізованих ниток.

У побутовій культурі спостерігалось багато запозичень і взаємовпли­вів між греками, кримськими татарами, болгарами, молдаванами, укра­їнцями, росіянами та іншими народами, які населяли південні території. Це помітно в традиційній сільській архітектурі, в костюмі, харчуванні. Кримські греки, так само як татари та інші народи Криму, були репре­совані під час Другої світової війни. Спостерігалася еміграція греків і наприкінці 80-х років XX ст. Зараз в Україні проживає 91,5 тис. греків і більшість з них розмовляє російською мовою і тільки 6,4 % вважають рід­ною мову своєї національності. Але поступово відроджується еллінська мова, відновлюються відділи етнографічних і краєзнавчих музеїв, діють фольклорні і хореографічні мистецькі колективи та національно-куль­турні товариства, які сприяють національно-культурному відродженню грецької еллінської культури.

З Кримом пов'язана й історія вірменв Україні. Саме тут у Х-ХІ ст. з'явились перші поселення Вірменіє, які втікали від арабського і турець­кого поневолення, їх поселення більше закріпилися на західних землях. У Львові вже у 1183 р. діяла вірменська церква Св. Анни, а у XIII ст. вірменські архітектори і будівничі отримали запрошення до Львова від Данила Галицького, якому сподобалась своєрідність вірменського архі­тектурного стилю і забудови. Вірменські колонії з того часу поширились у Луцьку, Кам'янець-Подільському, Могилеві-Подільському. Але до XIX ст. більшість вірменських колоній під впливом соціально-економічних чин­ників розпалася, хоча чисельність вірменського етносу в Україні завжди була значною і зараз становить 99,9 тис. чол.

В Україні проживає 144,1 тис. поляків.Український і польський народи зв'язують спільні слов'янські корені та сусідське положення, що й визначило тривалі міжетнічні стосунки та взаємодію двох національ­них культур, незважаючи на трагічні історичні події.

Своєрідністю польської колонізації стало розселення поляків етніч­ними громадами в межах суцільного українського етнічного масиву. Колонізація відбувалася протягом тривалого історичного періоду, але помітними є хвилі посилення міграційних процесів: у XIV ст. це пов'зане з загарбанням Галицько-Волинського князівства; у XVI ст. із рухом сіль­ської та міської бідноти на західноукраїнські землі; у ХУІІ-ХУІІІ ст. - помі­щицько-магнатською колонізацією. Найбільш заселена поляками Право­бережна Україна та Східна Галичина, але протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зона їх розселення поширилась на південні райони, Донбас, Крим. На тери­торіях, підвладних Польщі, провадилась активна політика полонізації та окатоличення українського населення, що й спонукало українців до національно-визвольної боротьби.

Для польського населення властиве було соціальне розшаруван­ня: з одного боку, це «мазури» - бідні селяни, переселенці з Мазовії; з іншого - «шляхта» - нащадки дрібної польської шляхти, які осіли після закінчення військової служби. Відповідно, розрізнялася їх побутова куль­тура. Якщо будівлі бідних польських селян та їх подвір'я майже нічим не відрізнялися від сусідніх українських, то будинки шляхти зводились обов'язково з ґанками, а огороджене подвір'я мало браму.

Після Другої світової війни чисельність польського населення Украї­ни скоротилась внаслідок здійснення репатріаційних договорів між ПНР та СРСР. З Радянського Союзу було репатрійовано 1526 тис. поляків, в тому числі з України - 810,4 тис. чол., а з Польщі до України - 518 тис. українців. [15, с. 84]

В Україні склалась етнічно-мішана українсько-польська система роз­селення в сільській місцевості Полісся, Поділля, Галичини; багато поляків проживає в містах. Відповідно, в традиційній побутовій культурі україн­ського та польського населення районів спільного проживання, незва­жаючи по етно-релігійні відмінності, спостерігається багато спільних рис, зокрема, в архітектурі сільського житла. Наприклад, на Поліссі це були зрубні хати з двоскатним дахом, які в південних районах обмазувались глиною, а згодом їх замінили цегляні будівлі з чотирискатним дахом. Багато спільного в традиційному харчуванні, народному одязі, хоча польський традиційний костюм містить більше міських елементів.

Життя та діяльність багатьох польських вчених, митців, політиків пов'язана з Україною, особливо з її західними територіями. Достатньо згадати Т. Костюшко, А. Міцкевича, Ст. Лема, В. Василевську та бага­тьох інших діячів польської політики і культури, життя яких найтісніше зв'язане з Україною.

Зараз жителі польської національності в Україні мають не тільки релігійну свободу і католицькі храми, а й національні школи (у Львові

та Києві), численні товариства польської культури, які опікуються роз­витком польської національної культури і збереженням національних традицій і пам'яток. Тісними на всіх рівнях і в усіх сферах життя є сто­сунки між Польщею і Україною. Особливо тісним є прикордонний обмін і жителі Львівщини мають можливість, скориставшись рейсовими авто­бусами і потягами, відвідати рідних на польській території. Інтенсивними і зростаючими є туристичні польсько-українські зв'язки. Польща входить до найвідвідуваніших українцями країн, так само і Польща займає про­відні позиції серед країн-постачальників туристів (Україна має з Поль­щею позитивне сальдо туристичного балансу: потік польських туристів майже втричі перевищує потік українських туристів до Польщі [14].

Угорці(самоназва - мадьяри) з'являються на теренах України в ранньому середньовіччі. У УН/ІІ ст. вони жили у приазовських степах, займаючись скотарством, спочатку під владою племен онурів, а потім Хозарського каганату. Протягом IX ст. Угорські племена перейшли тери­торію Київської Русі, подолали Карпати і оселилися в Придунайській низовині і в Закарпатті, відтіснівши в гори слов'янське населення, і вже в ХІУст. перетворили цю територію у власну державу. Друга хвиля коло­нізації угорцями передгірських територій Карпат пов'язана з загарбан­ням Угорської держави Османською імперією. Етно-релігійні строкатість Закарпаття пов'язана і з пануванням Авро-Угорської імперії, а в пізніші часи імміграція сюди угорців була викликана розвитком капіталістичного підприємництва.

Зараз в Україні проживає 156,6 тис. угорців, їх розселення компак­тне - переважна більшість сконцентрована в південно-західній части­ні Закарпатської області на території Берегівського, Виноградівського, Мукачівського та Ужгородського районів. Угорці в Закарпатті зберегли свою мову, традиції та культуру, 95,4 % угорського населення вважа­ють рідною мову своєї національності, постійно підтримують зв'язки з історичною батьківщиною. В районах компактного розселення угорців діють національні школи і видаються підручники угорською мовою, рід­ною мовою ведуться теле- і радіопередачі, виходять численні друко­вані видання. У Закарпатті діють сотні етнографічних колективів, яких вирізняє самобутність у фольклорі, танцях, співах. В сільській архітектурі, одязі, обрядовості, традиційних святах угорців вирізняє яскрава само­бутність. Вони відомі своєю господарністю, є умілими виноградарями та садівниками.

Євреїна українських землях з'явилися ще в ранньому середньовіч­чі. Вже за часів Данила Галицького у Львові існував єврейський квартал з синагогою (церквою) і школою. Основні міграційні хвилі єврейського

населення на історичні землі України просувалися з країн Центральної Європи, зокрема, з Польщі, у ХУ-Х\ЛІ ст. Масові переселення євреїв були пов'язані з переділами Польщі і вже наприкінці XVII ст. єврейські общи­ни з'являються не тільки в західних землях (у Львові, Луцьку, Коломиї, Жовкві), а й у Причорномор'ї. У 1796 р. був введений царський указ про «смугу осілості» для єврейського населення, яким їм дозволялося жити лише на Правобережжі, що значно вплинуло на розселення євре­їв у малих містах і містечках, де вони переважно займалися торгівлею, управлінням виробництвом, фінансовою діяльністю. На Правобережжі євреї розселялися окремими етно-релігійними громадами серед місце­вого населення. У XIX ст. великі громади виникають в Одесі, Маріуполі, в інших містах Півдня. Переважно в південних районах засновувались єврейські сільськогосподарські поселення (у Бессарабії, Катеринослав­ській, Херсонській губерніях). Єврейське населення самоорганізовува-лось за принципами територіальної громади (кегила) і мало громад­ське самоуправління (кагал), яке в межах Росії офіційно було скасоване 1844 р., але фактично продовжувало існувати. У великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гетто), які також жили за принципами самоуправління. На початку XX ст. в Україні проживало близько третини євреїв світу, що свідчить про певні сприятливі умови для їх розвитку серед населення країни [4, с. 461], незважаючи на національне гноблен­ня єврейського народу в Російській імперії і розпалювання антисемітиз­му. Протягом XX ст. чисельність єврейського населення зменшувалась внаслідок міграційних та етнічних процесів, масового винищення в роки Другої світової війни. Від рук нацистів в Україні загинуло близько 1,2 млн. євреїв, понад 200 тис. з них не повернулося з фронту [4, с. 462]. Емігра­ційні процеси поширилися серед єврейського населення в 70-80-ті роки XX ст. і були спрямовані до Ізраїлю, Західної Європи та США.

Сьогодні чисельність єврейського населення в Україні становить 103,6 тис. осіб (10 місце в структурі національного складу населення кра­їни), але тільки 3,1 % з них вважають рідною мову своєю національності. Тривала політика національних утисків, передвоєнної та післявоєнної «боротьби з космополітизмом» позначилась негативно на збереженні національних традицій і національної мови єврейським населенням. Більшість єврейського населення говорить російською мовою. В той же час саме євреї дали світові приклад не тільки збереження традицій, а й відродження національної мови. Наприкінці XIX - у першій поло­вині XX ст. зусиллями єврейської інтелегенції, яка емігрувала з Євро­пи (в тому числі і з Російської імперії) до Палестини, була відродже­на давня єврейська мова, мова біблійних текстів - іврит, яка протягом

Поиск по сайту: