Рельєф як туристичний ресурс 9 страница

На території сучасного Новгород-Сіверськогознайдені численні археологічні пам'ятки кам'яного віку, періоду бронзи, часів зародження слов'янства. В ІХ-Х ст. на Замковій горі існувало городище. У X ст. після пожежі на його місці споруджено нову фортецю.

Ще в XI ст. виник Спаський монастир. Однак монастирський комп­лекс, який дійшов до нашого часу, почав формуватися з другої половини XVI ст., коли він став резиденцією чернігівського митрополита Лазаря Барановича. У той час побудовано Спаський собор, Петропавлівську трапезну церкву, келії, нову муровану огорожу. В цей час ансамбль набув рис українського бароко.

Протягом 1674-1679 рр. при монастирі діяла перша на Лівобереж­ній Україні друкарня, пізніше переведена доТроїцько-Іллінського монас­тиря у Чернігові.

У 1791-1796 рр. за наказом Катерини II на місці стародавнього Спаського ^ч храму побудували Спасо-Преображенський собор за проектом Джакомо Ква-ренгі — автора Смольного інституту та інших споруд у Петербурзі.

З 1979 р. територія Спасо-Преображенського монастиря є архітектурно-історичним заповідником.

Успенський собор розташований на місці, де, за переказами, стоя­ли ідоли в дохристиянську епоху. Після хрещення цих земель на місці капища було збудовано храм на честь Богородиці (ХІ-ХІІ ст.). Коли було зведено будівлю собору, що прикрашає місто в наші дні, точно невідомо, Є відомості про закладку храму ще у XVII ст.

В Новгород-Сіверському збереглися також Михайлівська (1845) та Предтеченська (1834) церкви.

Своєрідність місту надають і пам'ятки цивільної архітектури. Серед них Тріумфальна арка з гербами 10 повітів, що була споруджена до при­їзду Катерини II в січні 1787 р. Від тих часів збереглися в центрі міста і Торгові ряди. Торгові склади і Будинок земства репрезентують XIX ст. Батуринзаснований на початку XVII ст. Назву виводять від батурив, батирів - богатирів. Ще одне пояснення пов'язує назву міста з польським королем Стефаном Баторієм, який заснував його у 1576 р.

У 1669-1708 рр. був резиденцією гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи. У 1708 р. після переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII Батурин був знищений російськи­ми військами на чолі з О. Мєншіковим. Батурин знову стає столицею козацького Лівобережжя за К. Розумовського, який отримав дозвіл на відбудову гетьманської столиці (1750).

У 1799-1803 роках архітекторами А. Рінальді, Ч. Камероном був споруджений палацово-парковий комплекс (Палац Розумовського). На сьогодні збереглася лише центральна частина палацу.

На кошти Розумовських також було побудовано Воскресенську церкву (1803), у якій було поховано останнього гетьмана Кирила Розу­мовського.

Зберігся будинок Кочубея (ХУІІ-ХУІІІ ст.), в якому розмістився Батуринський історико-краєзнавчий музей. Уцілів Покровський собор (1789).

Сьогодні Батурин є історико-культурним заповідником «Гетьман­ська столиця».

Історичним містом є і стародавній Любеч,який вперше згадуєть­ся в літописах під 882 роком. Поселення з'явилися на цій території в ранньому залізному віці. Про Любеч як значний торговий центр писав у 942 році візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті «Про управління державою».

Любецький замок був побудований у другій половині XI ст. на місці стародавнього слов'янського укріпленого городища.

У XI ст. Антип (згодом Антоній Печерський) викопав печеру, що започаткувала діяльність Любецького Антонівського монастиря, який з перервами існував до 1786 р. Його споруди дійшли до XX ст., проте на сьогодні збереглася лише печера.

На початку XVIII ст. була збудована в межах старої фортеці на замов­лення гетьмана І. Мазепи будівля господарського призначення, яка в історію увійшла під назвою кам'яниця Полуботка (з 1709 р. знаходилася в складі маєтку П. Полуботка).

Ніжинрозташований на обох берегах р. Остер. У першій чверті XVII ст. на лівому березі Остра була побудована цитадель (замок). Після приєднання наприкінці XVIII ст. Правобережної України до Росії ніжин­ський замок втратив своє оборонне значення і почав руйнуватися. Вели­ких руйнувань замку завдала пожежа 1797 р., коли в місті згоріло понад сто будинків, у т. ч. і на території замку. Згодом вали зрівняли, засипали рів. Планом забудови міста 1803 р. цю територію відвели під ринок, який існує і зараз у дещо зменшених розмірах.

З 1742 р. через Ніжин проходив поштовий тракт Глухів - Київ. У 1770-і рр. було споруджено приміщення Ніжинської поштової контори (зараз діє як музей), де зупинялися численні подорожуючі, у т.ч. Д. Фонві-зін, О. Пушкін, О. Грибоєдов, М. Глинка, Т. Шевченко, В. Даль, А. Міцкевич, С. Гулак-Артемовський та ін.

Ніжин був єдиним повітовим містом, що мав вищий навчальний заклад - Гімназію вищих наук, засновану 4 вересня 1820 р. на кошти князів О.А. та І.А. Безбородьків. Навчальний корпус був споруджений за проектом Л. Руска.

В місті збереглося баТато архітектурних пам'яток,: Миколаївський собор (1668), грецька Михайлівська (1731), Троїцька (1733), Преобра-женська (1748), Покровська (1757), Хрестовоздвиженська (1775), грець­ка Всіхсвятська (1786), Іоанна Богослова (XVIII ст.) церкви, Введенський собор (1788).

До пам'яток цивільної архітектури міста належить Купецький буди­нок (XVIII ст.) і приміщення Ліцею вищих наук (1820).

Остер- одне з найдавніших міст Придніпров'я. Запис у літопису під 1098 р. повідомляє про заснування Володимиром Мономахом «Городця на Вістрі» - фортеці для захисту Русі від половців. Городище «Городок Остерський» є пам'яткою археології (XI ст.).

У південно-східній частині городища збереглася божниця св. Миха-їла, згадувана в літопису, її збудовано, як гадають, за князя Володими­ра Мономаха. За його сина, Юрія Долгорукого вона була прикрашена фресками, тому її почали називати «Юр'євою божницею» (частково збе­реглася).

1240 р. Остерський Городець був спалений. На початку XIV ст. ближ­че до Десни виросло нове поселення, яке дістало назву Остер.

Палац (1782-1787), що був побудований фельдмаршалом П. Румян-цевим-Задунайським, частково зберігся в селі Вишеньки.

У селищі Коропрозташована єдина на Лівобережжі церква-фортеця XVIII ст. - Ільїнська. Тут також збереглися Вознесенська церква (1764) і садиба Дараганів (Ю.Ф. Дараган - козелецький полковник XVIII ст.).

В с. Густиніна початку XVII ст. на землях Вишневецьких серед гус­тих дубових лісів (з цим пов'язують назву) було засновано монастир, архітектурний ансамбль якого складався протягом другої половини XVII-XVIII ст. Центром монастирського комплексу є Троїцький собор (1676). У 1994 р. монастир відродився як жіночий. При обителі є готель для паломників.

У селищі Седнівв XVII ст. зберігся маєток Я. Лизогуба. Тут також збереглася лизогубівська кам'яниця (1690) та Воскресенська (1690),

Георгіївська (1747, 1852), Успенська (1860) церкви. Про Седнів як дав­ньоруське місто-фортецю Сновськ вперше згадується в 1068 р. Сучасна назва вживається з XVI ст.

Цікаву історико-культурну спадщину мають Козелець, Мена, Кага-нівка, Тростянець, Пфилуки, Короп, Сосниця тощо.

Прикінцеве хотілось би, зауважити, що Україна в цілому, а деякі регі­они зокрема (Галичина, Закарпаття, Південний берег Криму, Київщина, Новгород-Сіверщина та ін.) мають надзвичайно багату і різнопланову культурно-історичну спадщину.

Серед туристичних ресурсів важливу роль відіграють місця, пов'я­зані з життям і діяльністю видатних людей, де створено меморіальні музеї-садиби: Т. Шевченка - с. Моринці Черкаської обл., Лесі Україки -м. Новоград-Волинський Житомирської обл. та с. Колодяжне Волинської обл., /. Франка - с. Нагуєвичі Львівської обл., /. Карпенка-Карого - с. Мико­лаївка (Хутір «Надія») Кіровоградської обл., К. Білокур - с. Богданівка Київської обл., О. Довженка - м. Сосниця Чернігівської обл., Г. Сковоро ди - с. Чорнухи Полтавської обл. та с. Сковородинівка Харківської обл., /. Котляревського та Панаса Мирного - м. Полтава, М. Гоголя - с. Гоголе-ве Полтавської обл., В. Даля - м. Луганськ, М. Пирогова - м. Вінниця, М. Коцюбинського - м. Чернігів, О. Кобилянської та Ю. Федьковича -м. Чернівці, А. Чехова - м. Ялта та м. Суми, /. Айвазовського - м. Феодо­сія. В Україні функціонує понад 50 літературно-меморіальних музеїв вітчизняних і зарубіжних письменників.

Музеї України є справжніми скарбницями національної культури. За профілем вони поділяються на історичні, краєзнавчі, мистецькі, літера­турні, етнографічні, галузеві тощо.

Перші в Україні /иузеі'були відкриті в Миколаєві (1806), Феодо­сії (1811), Одесі (1825) і при Київському університеті (1835). За даними довідника «Музеї України» в державі функціонує понад 550 офіційно зареєстрованих музеїв, з яких 18 мають статус національних. За кіль­кістю музеїв лідерами серед міст є Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Одеса, Переяслав-Хмельницький; серед областей - Черкаська, Чернігівська, Вінницька, Донецька та Ар Крим. Однак, кожне містечко та чимало сіл України мають краєзнавчі музеї, де зібрано цікаві факти їх самобутньої історії. Всього на громадських засадах функціонує близько 7 тис. музеїв.

Своєю специфікою відрізняються музеї: історії соляних копалень (Солотвино Закарпатської обл.), писанки (Коломия Івано-Франківська обл.), лісу і сплаву (НПП «Синевир» Закарпатської обл.), авіації і космосу (Житомир і Полтава), діаспори (Чернівці), мініатюрної книги (Горлівка

Донецької обл.), рідкісної книги (Ніжин Чернігівської обл.), порцеляни (Баранівка Житомирської обл..), історичних коштовностей, гетьманства та однієї вулиці (Київ), ткацтва (с. Обуховичі Київської обл.), вишива­них ікон та образів, пива, аптека-музей «Під чорним орлом» (Львів), партизанської слави (в катакомбах с. Нерубайське Одеської обл.), цукру (с. Чорномик Вінницької обл.), бджільництва (Гадяч Полтавської обл.), коштовного каміння (смт. Володар-Волинський Житомирської обл.) та ін.

Список посилань:

1. Андриевский Н.Ю. Одесса: Путеводитель-справочник. - Одесса, 1984.

2. БагалійД.І. Історія Слобідської України. - Харків, 1990.

3. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его
существования /с 1655 по 1905 гг/. - Харьков, 1905.

4. Барановская Г.И. Туристу о Закарпатье: Путеводитель. - Ужгород,
1986.

5. Бейдик О.О. Рекреаційно-туристські ресурси України: Методологія та
метелика аналізу, термінологія, районування. - К., 2001.

6. Белоус А.Г. УлицьІ ОдессьІ: Путеводитель-справочник. - Одесса,
1987.

7. Берг П. Население Бесарабии, зтнографический состав й численность.
- П.,1923.

8. Бондаренко Б.А. Каменная летопись: Архитектурньїе памятники Харь-
ковщиньї. - Харьков, 1972.

9. Бурдейний П.А. Вінницька область: Географічний нарис. - К., 1967.

10. Вечерський В. Спадщина містобудівництва України. - К., 2003.

11. Виборний П.М. Миколаївщина: Путівник по пам'ятних місцях. - Одеса,
1970.

'\2.Вирлич А.Є. Памятники природьі Херсонской области. - Симферо­поль, 1984.

ІЗ.Йихрущ В. Тернопільщина. - К., 1983. 14. Віроцький В.Д- Храми Чернігова. — К.: Техніка, 1998. ЇБ.Воронцова О. Лаврські печери. - К., 2000.

16.Все о Крьіме. - Харьков, 1998.

17.Все про Україну: В двох томах. - К., 1998.

18.Географічна енциклопедія України: У 3-х т. К., 1989-1993.

19.Гладьіш К.В. Архитектура й памятники ПолтавщиньІ. - Харьков,
1982.

20. Грищук Б.А. Хмельницький: Путівник. - Львів, 1989.

21.Гу/иенкж С.К. Туристські маршрути Хмельниччини: Путівник. - Львів,

1983. 22.Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир.

- К.,

23.Дуда І.М., Мельничук Б.І.Тернопіль. Що? Де? Як? Фотопутівник. - К.,

1989. 24.3аремба С.З. Українське пам'яткознавство: історія, теорія, сучасність.

- К., 1995.

25. Кальницький М. Київ. Верхнє місто: Путівник - К.,1998. 26.Кальницький М.Б, Григорук А.А. Прогулка по Києву: Путеводитель.

- К.,2002.

27. Крикун Е. Архитектурньїе памятники Крьіма. - Симферополь, 1977.

28.ЛавренюкВ.А. Тернопільщина туристська: Путівник, - Львів, 1983.

29.Лапко М.В. Дніпропетровська область: Географічний нарис. - К., 1967.

ЗО.Леонтьєво Г.Г. Села Сумської області: соціально-географічне дослі­дження. - Суми, 1996.

31./Иот/'вос Ю.УИ. Туристські маршрути Кіровоградщини: Путівник. -Дніпропетровськ, 1978.

32. Некрасов ЗА По Южному Бугу: Путеводитель. - Одесса, 1976.

ЗЗ.Нижура А. «Пещерньїе города» Крьіма. - Симферополь, 1971.

34.Пам'ятки архітектури та містобудування України. Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. / За ред. А. Мардера та В. Печерського. - К.: Техніка, 2000. - 664 с.

35. Петров С. Оборонні споруди Києва ХІ-ХІХ століть. - К.

36. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицько-
го.-К.:УЕ, 1992.

37.ПушикС.Г. Івано-Франківщина. - К. -1984.

ЗВ.Рибаков М. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. - К., 1997.

39.Ситкарева О. Киевская крепость ХУІІІ-ХІХ вв. - К.,1997.

40. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна: Іст. Нарис ХУІІ-ХУІІІ ст. - Харків,

1954.

41.Степоненко А.Г. Вінниччина. - К., 1985. 42.Стогний Н.П. Запорожская область. Природа й хозяйство. -

Запорожье, 1963.

43. Шкальний В. Чернігів. - К.: Мистецтво, 1990.

44. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В. Кудрицького.

- К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1990.

Етнічні ресурси

І/ультура є одним з найбільш складних наукових понять і в той Г\же час одним з найвживаніших у повсякденній практиці термі­нів. Ще в середені XX ст. американські вчені нарахували майже сотню дефініцій культури, що свідчить про складність даної наукової катего­рії, яка відбиває всю множину відношень і станів суспільства у його взаємодії з людиною і природою. Значна кількість дефініцій саме свід­чить про висвітлення певних аспектів цього складного феномену, назва якого - культура. Відповідно до декларації ЮНЕСКО (1982р.), культура визначається як комплекс характерних матеріальних, духовних, інте­лектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе як різні мистецтва, так і спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Одним з видів культури, який характеризується певною організаці­єю духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності і світосприйнят­тя, в основу якої покладено звичаї, традиції, норми та цінності, прита­манні даному етносу, є етнічна культура. [З, с. 106]. Культура як суттєва ознака кожного етносу, спосіб його буття, закладається в ході етногенезу або процесу адаптації певного етносу до умов довкілля, «яке його годує» (за висловом відомого історика і географа Л.М. Гумільова) [2], а далі, весь час свого розвитку або етнічної історії, зазнає еволюційних змін та трансформацій. «Етнос, як соціальна система функціонує і розвивається за допомогою інформаційних зв'язків, котрі, з одного боку, мають між-поколінний характер, а з іншого - просторовий, вбираючи іншоетнічні елементи культури», - зазначає відомий український етнограф А. Поно-марьов [10, с. 87] Міжпоколінні зв'язки забезпечують етносу усталеність, стабільність і неповторність, а просторові - інноваційність розвитку, постійне оновлення. Таким чином, культура кожного етносу є багато­шаровою, конгломеративною і водночас унікальною, в ній поєднуються і одночасно функціонують традиційні і сучасні компоненти.

Традиція в культурі є зв'язком минулого з сучасним, результатом акумуляції, селекції і просторово-часової передачі життєвого досвіду від минулих поколінь, яке закріплюється в певних стереотипах побутової поведінки і системах господарювання, тобто в навичках виготовлення та використання певних знарядь праці, домашнього начиння, в прави­лах поведінки, звичаях, ритуалах тощо. Так традиційна культура консо­лідує людські спільності і локалізує їх в певних ареалах. Традиційною культурою з її мовою, традиціями, вихованням, релігійними уявленнями та всією суспільною практикою формується образ світу, тип мислення, почуттів окремої людини, тобто формується ментальність як окремої людини, так і соціальної групи, і певного етносу (народу чи нації). Мен­тальність як домінуючий в суспільстві образ світу знаходить свій вираз в філософських, релігійних, політичних, естетичних доктринах, в духо­вному житті суспільства, визначаючи його сучасну культуру.

«Людство культурно дискретне», - зазначає відомий український філософ М. Попович [11, с. 5] і етнічна (національна) організація є однією із структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколін­ням. Етнічна диференціація людства і взаємодія етносів в процесі жит­тєдіяльності формують етносферу - частину антропосфери, яка визна­чається мозаїчністю та полілінійністю.

Таким чином, традиція в культурі консолідує націю (як вищий рівень саморозвитку етносу). Але культура кожного народу не є застиглою, а зазнає постійних змін, добровільних чи вимушених трансформацій. Дифузія культури або її змішування внаслідок контактів і запозичень між сусідами, поширення світових релігій (буддизму, християнства, ісламу), а в новітні часи - економічних та суспільно-політичних моделей є тими механізмами, які трансформують традиційну культуру в культуру сучас­ну, притаманну тому чи іншому етносу, оскільки вона все одно несе в собі риси неповторної етнічності. Але є ще й третя сила, яка впливає на трансформації етнічної культури і яка позначається тим більше, чим відкритішим і демократичнішим стає сучасне суспільство. Ця третя сила отримала назву глобалізації, її дію можна визначити як вплив надетнічного культурного поля, яке формується внаслідок поширення сучасних високих технологій, «втиснення» світу за рахунок використання інфор­маційних мереж і надшвидкісного транспорту. Застосування сучасних технологій практично в усіх сферах життєдіяльності від виробництва до повсякденного побуту обумовлює інтенсивний інноваційний тип господарювання, інтернаціоналізацію праці, прискорює урбанізаційні процеси і проявляється врешті-решт у формуванні стереотипу життя (від елементів матеріальної культури до систем світосприйняття і пове-

дінки), у функціонуванні певної масової культури, позбавленої будь-яких етнічних рис. Більше того, ці універсальні моделі спрямовані на нівелю­вання, розмивання етнічності. Тобто, вплив глобалізації на традиційну етнічну культуру подвійний: з одного боку, він є етнонівелюючим, а з іншого - етноконсолідуючим, оскільки формує геосвідомість, розумін­ня єдності і взаємозалежності світу (звідси і розуміння, і визначення глобальності проблем людства - ядерної загрози, екологічної кризи, боротьби з голодом, бідністю, тероризмом та інших). Безумовно, в сучас­ному світі людина дедалі менше залежна від етнічних коренів, але «жит­тєвий успіх» кожної особистості залежить від того, наскільки глибоко вона засвоїла власні етнічні цінності, бо настільки ж вона відкрита для засвоєння світового культурного надбання. Можна стверджувати, що в сучасному світі складаються дві рушійні етноконсолідуючі сили: в пер­шому випадку - це національна еліта, сформована етнічними і світовими цінностями; а в другому - це органічні носії етнічної культури, етнічних цінностей, сформованих в локальному етнокультурному середовищі. Звідси вимальовуються й дві моделі взаємодії традиційної і масової культури - на основі толерантності і нетерпимості.

Еволюція етнічних культур в умовах зростання глобалізаційного тиску надетнічного культурного поля об'єктивно формує ситуацію «культурних бар'єрів». Ці бар'єри різного порядку (наприклад, взаємодії сучасних цивілізацій на глобальному рівні) і різного характеру залежно від зрілості і, відповідно, відкритості того чи іншого етносу. Можна при­пустити, аналізуючи сучасні міжнародні і внутрішні конфлікти, що чим більш зрілим і консолідованим є етнос, чим більш виражені в ньому етно-національні тенденції (самосвідомість, використання рідної мови на всіх рівнях, підтримка освіти і просвітництва тощо), тим «прозорішим» є його «культурний бар'єр», який зберігає традиційну культуру і відтворюється у дотриманні більшістю населення ритуалів і обрядовості, традиційних свят, використанні ритуальної їжі і традиційного святкового вбрання та інших ознак своєї етнічної ідентифікації. В той же час, в силу різних природних чи історичних обставин, певна частина етносів в ході своїє етнічної історії не зазнавала і зараз не зазнає значного тиску надетніч­ного поля, знаходиться на периферії сучасних глобалізаційних процесів і ці «культурні бар'єри» також є достатньо прозорими, але не несуть етнозахисної функції сформованої нації і можуть бути легко зруйновані тиском надетнічного культурного поля. Збереження традиційної куль­тури реліктових суспільств є одним із завдань збереження культурного надбання людства сучасним глобалізованим суспільством. Тому завдан­ня збереження етнокультурного розмаїття людства є не менш актуаль­ним, ніж збереження його біологічного розмаїття.

Таким чином, традиційна етнічна культура населення кожної країни є невичерпним ресурсом для розвитку туризму, і значення цього ресур­су зростає, набуваючи самостійної цінності.

Українська нація є достатньо консолідованою і традиційна україн­ська культура має становити значну складову національного туристич­ного продукту на ринку міжнародного туризму.

Етнічну основу українства становлять східні слов'яни, приналежні до слов'янської мовної групи індо-європейської культурно-мовної сім'ї, хоча етногенетичні процеси, в ході яких сформувався український етнос мають більш пізнє (УЛ/ІІ ст.) походження [10, с. 82]. Етногенез, етнічна історія українства є предметом спеціальних досліджень і не входить в предметне коло, яке ми розглядаємо в даному випадку. З цієї пробле­матики існує значна наукова і науково-популярна література, написані підручники, зокрема з української культури, української етнографії, укра­їнознавства та численні монографії.

Однак слід, хоча б побіжно, зупинитися на основних етапах форму­вання українського етносу і української традиційної культури. Етнічна історія народу нерозривно пов'язана з історією землі, з територією, в межах якої він формувався.

На етногенетичні процеси могли мати вплив всі попередні етапи історії території, на якій формувався український етнос, хоча однозначно стверджувати це неможливо. В той же час слід зазначити, що на території України знаходяться сліди різноманітних культур, які, залишивши по собі пам'ятки своєї матеріальної культури, включені в загальну скарбницю української культури сьогодення.

Однією з найдавніших культур на теренах сучасної України є Трипільська культура У-ІІІ тис. до н.е., позначена численими археологіч­ними знахідками, які не мають аналогів в світовій культурній спадщині. Археологічна культура, яка отримала назву «трипільська», була відкрита у 1896 р. В. Хвойком, який проводив розкопки біля містечка Трипілля, сіл Верем'я, Халеп'я, Жуківці, Щербанівка, Стайки та сусідніх на Київщині. Знайдені глиняні «площадки», дивної форми і розпису посуд, глиняні статуетки не мали аналогів. За сторіччя археологами досліджено понад тисячу трипільських поселень і поховань на значній території від Чер­нівецької області на заході до Київської - на сході. Археологічні та археометричні дослідження підтверджують наукову гіпотезу про існування прадавньої цивілізації землеробів і скотарів, які зналися на агротехніці і пристосовували її до місцевих умов. Однак, ресурсозатратні технології, виснаження землі, як зазначають археологи, спонукали трипільців до зміни місця поселення кожні 50-80 років. Серед розвинених ремесел

особливо вражає розвиток обробітку металу (ковальська обробка міді, термообробка та лиття) і гончарство (поворотний пристрій, двоярусні горни для випалювання посуду, кольоровий розпис, який і досі зберігає колір фарб).

Нині трипільська спадщина активно досліджується, формується нау­ковий напрямок, який об'єднує вчених більш ніж десяти країн Європи. Багаті археологічні колекції зібрані та експонуються в м.Києві (Націо­нальний музей історії України, Археологічний музей Інституту археологи НАН України), а також більш ніж у ЗО музеях України, наприклад у Львові, Одесі, Вінниці, Черкасах. Колекції часів трипільської культури експону­ються і в зарубіжних музеях: в Польщі (Краків, Варшава, Познань), Росії (Санкт-Петербург, Москва), Великій Британії (Лондон), Австрії (Відень). Це свідчить про значну увагу і світове визнання цієї однієї з найдавніших в Європі цивілізацій.

Увага до трипільської культури позначилась не тільки активізацією археологічних досліджень, а й використанням трипільського надбання в туризмі. Зокрема, туристи відвідують місця розкопок, музей Трипіль­ської культури в м.Трипілля, печеру Вертеба на Тернопільщині, в якій трипільці жили впродовж тисячі років і де виявлений мальований посід та глиняні фігурки. [1].

Важливі зміни ужитті стародавнього населення на території Украї­ни відбулися у І тис. до н.е. Фактично в цей час майже вся лісостепова територія нинішньої України була освоєна землеробами, які викорис­товували залізний плуг, запряжений волами чи кіньми, що дозволяло виорювати значні площі і отримувати більші врожаї зернових. Ремесла і торгівля зерном ставали основою «благополуччя» землеробського населення цього краю, яке мало достатньо широкі зв'язки з сусіда­ми - кочовими народами степового півдня та греками, які заснували на узбережжі Чорного моря міста. Власне греки й дали назву цьому краю і його мешканцям - Скіфія, що й було зафіксовано відомим дав­ньогрецьким істориком і географом Геродотом у IV томі його відомої праці «Історія». Землеробське населення лісостепової' зони мешкало в городищах, які являють собою синтез поселень і фортифікаційних спо­руд, оскільки територія поселення обносилась земляним валом і глибо­кими ровами, щоб боронитись від кочовиків. Городища розкидані майже по всій території України. Найбільш відомі з них Більське городище на р. Ворсклі, Трахтемирівське городище біля м. Переяслав-Хмельницький та багато інших менших за площею. Археологами розвідані також скіф­ські кургани-поховання, куди разом з небіжчиком ховали зброю, посуд, прикраси, коней.

Степові території були зайняті кочовими народами, серед яких най­
більше зберіглося відомостей про кіммерійців та кочових скіфів. Скіфи
витіснили кіммерійців з причорноморських степів у VII ст. до н.е. і най­
більшої могутності досягли у IV ст. до н.е., коли їх вплив поширився на
Подунав'я і Балкани. Кочові скіфи не залишили по собі поселень, але
залишили тисячі курганів: малих бідного люду та величних царських,
деякі з них мають власну назву (Товста Могила, Висока Могила тощо).
Царські кургани - поховання катакомбного типу із просторими під­
земними приміщеннями, де небіжчика ховали в пишному вбранні з
золотими прикрасами, які вражають майстерністю виконання, ставили
амфори з вином, золотими та срібними келихами, посуд грецької робо­
ти, казани з м'ясом. Чоловіків ховали разом із зброєю, кіньми, слугами.
Жінкам до поховань клали люстерко, веретено, також грецькі пахо­
щі. У царських курганах знайдено видатні шедеври давньої культури.
Зокрема, в кургані Товста Могила археологом Б. Мозолевським був зна­
йдений справжній мистецький
шедевр, знаний нині в усьому
світі - пектораль. Це золота
нагрудна прикраса у формі пів­
місяця, яка складається з трьох
частин: на нижній зображе­
на боротьба звірів, на серед­
ній - рослинний орнамент, на
верхній - побутові сцени. Нині
вона, як і інші речі зі скіфських
поховань, експонується в Музеї
історичних коштовностей Укра­
їни (на території Києво-Печер­
ської лаври в м. Києві). Більшість
речей, знайдених у скіфських

курганах, виготовлено у вигляді фігурки якогось звіра або частини його тіла - лапи ведмедя, голови хижого птаха, кігтя орла тощо, а на посуді часто зображені сцени боротьби звірів - реальних чи фантастичних. Наприклад, на нижньому ярусі вже згаданої пекторалі зображені крилаті чудовиська, які накинулись на коней. Ця тематика, а також вишуканий рельєфний стиль зображення отримали назву звіриного стилю скіфської культури. Але на знахідках скіфської доби багато й зображень людей. Нариклад, на чащі з Гайманової Могили зображені бородаті скіфи, які ведуть неквапну бесіду. У скіфському образотворчому мистецтві позна­чені впливи давньогрецької міфологи, часто зустрічаються зображення

Геракла (Геродот в «Історії» оповідає легенду про походження скіфів від давньогрецького героя Ґеракла) та богині-праматері (напівдіви-напів-змії, в якої замість ніг - змії). Геродотом описаний також звичай побра­тимства у скіфів, який полягав у тому, що воїни скріплювали свою дружбу келихом вина, до якого додавали краплі власної крові. Цей обряд також зображений на відомих золотих прикрасах. Крім зброї, прикрас, посуду та інших рештків матеріальної культури, кочові скіфи залишили по собі числених «кам'яних баб», розкиданих по степах України, які зображують воїнів у військовому обладунку і є яскравими свідченнями самобутньої скіфської культури.

Поиск по сайту: