Рівність, свобода, справедливість як аксіологічні аспекти права.

Важливого значення для характеристики аксіологічного аспекту права є рівень його відповідності таким ціннісним характеристикам, як рівність, справедливість та свобода.

Правильне розуміння і регламентація рівності є необхідною умовою для з’ясування і вирішення багатьох практичних питань, зокрема шляхів розбудови демократичної, соціальної держави.

Проблема рівності у праві була і є об’єктом дослідження мислителів усіх епох. Так, на загальнотеоретичному рівні вчення про рівність як категорію права досліджувалося у працях видатних стародавніх мислителів і філософів – Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Марка Аврелія, Сенеки тощо, середньовічних мислителів – Фоми Аквінського, Ніколо Макіавеллі, Томаса Мора, Томазо Кампанелли. Як політико-правовий принцип рівність досліджувалася у працях практично всіх філософів Просвітництва – Вольтера, Руссо, а також представників німецької класичної філософії – Канта, Гегеля, діячів Великої французької революції та багатьох інших, зокрема Фрідріха Ніцше. Серед вітчизняних дореволюційних філософів і учених-правників, які розробляли питання рівності у праві, варто назвати, насамперед, М.О. Бердяєва, П.І. Новгородцева, І.Я. Франка. Дискусії про роль категорії рівності у праві та соціумі тривають і досі.

Рівність є одним з колючих понять минулої і сучасної правової думки. Проблемі рівності приділена значна увага в історії філософії взагалі, філософії права в особливості.

Рівність – поняття, що означає однакове положення людей в суспільстві, яке має, проте, рівний зміст в різні історичні епохи.

За радянських часів вона означала однакове відношення всіх членів суспільства до знарядь і засобів виробництва, до громадянських прав і обов’язків, рівне право користуватися всіма створеними суспільством матеріальними і духовними цінностями. Об’єктивною передумовою встановлення справжньої соціальної рівності було знищення приватної власності на знаряддя і засоби виробництва й поділу суспільства на антагоністичні класи.

У сучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльного розподілу і встановлення повної рівності. Найбільше поширення отримали концепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов старту для поколінь, які вступають у життя.

Рівність як політичний принцип відігравала значну роль вже в древній Греції, особливо в Афінах, де вона була одним із постійних і важливих вимог демократії, проте розумілася вузько, як рівність перед законом і рівне право на участь в управлінні державними справами, але не для всіх, а тільки для вільних громадян.

Піфагорійці ж, в цьому контексті, надалі розвинули ідею рівності і сформулювали досить важливе для природньоправових поглядів положення про те, що «справедливе полягає у віддані іншому рівним». Це визначення є філософською абстракцією і інтерпретацією стародавнього принципу таліону.

Правда і справедливість являються рівністю. Таким чином, рівність вперше отримує юридичне значення. Критикуючи демократію, де править натовп і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління кращих. На його думку, для формування і прийняття закону зовсім не обов’язково загальне схвалення на народних зборах: головне в законі – його відповідність загальному логосу, розуміння якого одному (кращому) більш доступно, ніж багатьом.

Наступним етапом у розвитку античної грецької філософії була творчість Демокрита. На його думку, щоб досягти стабільності держави, потрібно усунути крайнощі, зробивши їх неможливими.

Значне місце ідеям рівності відводилося і у поглядах софістів. Так, Протагор, в принципі, теж визнавав рівність всіх людей – по їх однаковій належності до мудрості, доброчесності і мистецтву державного життя.

Лікофрон характеризував державні відносини як результат договору людей між собою щодо утворення взаємного союзу. В основі цієї концепції лежать уявлення про природну рівність людей. Заперечуючи нерівність людей по природі Лікофрон розумів благородство походження як «порожній звук».

За Платоном, справедливість припускає «належну міру», певну рівність. При цьому він розрізняє два види рівності: «геометричну рівність» (рівність по гідності і чеснотам) і «арифметичну рівність» (рівність міри, ваги і числа). В подальшому погляди Платона щодо двох видів рівності були розвинуті у вченні Аристотеля.

Давньогрецькі ідеї вплинули на римську правову думку, зокрема, на філософсько-правові погляди Цицерона. Мова при цьому йде саме про правові рівність, а не про зрівняння майнового положення людей. Причому рівність тут полягає в тому, що всі люди формально, в однаковій мірі, але з різними фактичними передумовами і наслідками, підпадають під дію всезагального природно-правового принципу, що вимагає віддати кожному своє.

Середньовіччя і Новий час, до XVIII ст. включно, були епохою панування всіляких привілеїв і нерівностей, станових, класових, расових. Боротьба середніх класів проти аристократії воскресила у XVIII ст. Ідею рівності.

У своїх працях Томас Мор і Томазо Кампанелла розвинули і адаптували до реалій Нового часу ідеї устрою загальної рівності.

З обґрунтуванням філософсько-правових ідей Нового часу виступив Френсіс Бекон, який вважав, що закон, по суті, повинен бути справедливим, протистояти насиллю і включати в себе принцип формальної рівності та вимогу загальної справедливості.

Вольтер розвивав ідею рівності всіх громадян перед законом, рівного для всіх обов’язку платити податки пропорційно майну тощо.

Жан-Жак Руссо виходив з гіпотези про природний стан людства, в якому всі люди рівні і який він називав золотим віком.

Згідно поглядів Іммануїла Канта, всі знаходяться у певному стані, і всі у цьому стані однаково мають природжене право примушувати кожного, щоб застосування його свободи постійно залишалося в межах злагоди з моєю свободою

Георг Гегель обґрунтовує формальну рівність людей: люди рівні саме як вільні особистості, рівні в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю.

У середині ХІХ ст. у європейській політико-правовій думці почалося формування марксистського політичного і правового вчення. Марксизм обґрунтовував ідею майнової рівності теорією надлишкового продукту і необхідністю справедливого перерозподілу.

Рівності, як правовій категорії, у вітчизняній філософії права теж приділялась значна увага. Іван Франко відстоював рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, як першочергового завдання для держави.

Торкаючись сучасного розуміння рівності у філософії права, необхідно звернути увагу на ліберальну концепцію рівності, яка опрацьована американським політологом Рональдом Дворкіним: «Ми маємо розглядати два відмінні принципи, для яких рівність є політичним ідеалом. Перший вимагає, щоб уряд ставився до всіх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу і повагу. Другий принцип вимагає, щоб при розподілі певного ресурсу можливостей уряд однаково ставився до всіх підданих, чи, в усякому разу, забезпечив стан справ, за якого всі вони були б рівними чи майже рівними в цьому плані».

Інший американський політолог Джон Роулз, виділяє два основні принципи ліберальної концепції рівності: «Перший принцип: кожна особа повинна мати рівне право на найвищу загальну систему рівних базових свобод, що узгоджується з такою самою системою свободи для всіх…Другий принцип: характер соціальних та економічних нерівностей має бути таким, що вони: а) сприяли якнайбільшій вигоді найменш успішних членів суспільства; б) були пов’язані з посадами і становищами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей…».

На даний час, в межах юридичного право розуміння, прогресує лібертарно-юридичний підхід, в основі якого лежить принцип розмежування права і закону (позитивного права). З позиції загальної теорії право розуміння даний підхід визначає право не як «природне право», а як «буття і нормативне вираження (конкретизація) принципу формальної рівності».

Історія розвитку категорії рівності пронизана боротьбою, в цілому, трьох течій: аристократичної, демократичної та соціалістичної. Відповідно, кожна з цих течій представлена певним соціальним прошарком. Так, аристократичний напрямок підтримують, в основному, представники вищих прошарків суспільства. Прихильниками демократичної течії є середні прошарки, а останньої – представники нижчих прошарків.

Важливого значення для розуміння аксіологічних основ права має втілення в ньому категорії справедливість.

Справедливість з давніх часів настає визначальною ознакою і невід’ємним механізмом регулювання людських відносин, пов’язаних з пануванням і підпорядкуванням, необхідністю підтримання взаємоповаги між людьми, гармонізації різних, в тому числі протилежних (конкуруючих) інтересів.

Ідея справедливості сягає своїми витоками Давнього Світу. Платон називав справедливістю доброчесність, що означає правильне ставлення до інших людей, а також суму всіх чеснот взагалі. Аристотель пов’язував справедливість із заслугами членів суспільства, на основі яких можна розподіляти певні блага. Юстиніан визначав її як постійну і вічну волю віддавати кожному належне. Середньовічні мислителі намагались узгодити справедливість з ідеєю перерозподілу надлишкового багатства. Фома Аквінський навіть вважав, що людина в крайній нужді має право претендувати на чужу власність. На думку І. Канта, те, чого вимагає справедливість, має бути виконано незалежно від будь-яких обставин суспільного розвитку. На думку В. Гумбольдта, мету і зміст діяльності держави, з одного боку, становить проведення меж між справедливим і несправедливим, а з другого боку, допустиме обмеження свободи окремої особистості задля її справедливої реалізації рівною мірою разом з усіма. Ідеєю примусової справедливості пізніше активно відстоював у своїх працях В. Соловйов.

Поряд з цими підходами на початку ХІХ ст. у соціальних науках з'явилося поняття «соціальна справедливість», що стало загальновживаним завдяки працям Д.С. Мілля. Значний внесок у розуміння соціальної справедливості належить К. Марксу і Ф. Енгельсу, які розглядали її як складне явище, у якому реалізуються ідеалізовані та реальні прагнення людей морального, соціально-економічного, правового і політичного характеру.

Ідея соціальної справедливості знайшла своє відображення у двох основних підходах, які стверджують: 1) рівність можливостей в рамках відкритого суспільства, де люди зможуть максимально проявити свої здібності; 2) рівномірний розподіл благ з урахуванням різних потреб кожної людини.

Найвідоміший із сучасних теоретиків справедливості американський філософ Джон Ролз, який в основу свого підходу поклав принцип: нерівність у розподілі суспільних благ допускається лише тоді, коли вона відповідає інтересам найменш забезпечених членів суспільства.

Спираючись на існуючі в суспільних науках підходи, із сучасної правової точки зору справедливість може бути визначена як внутрішня властивість і якість права; нормативне поняття моралі, що відіграє значну роль у соціально-політичній і правовій свідомості людей; соціальна цінність, захищати і культивувати яку в умовах демократичного розвитку покликана вся система права.

Аналіз справедливості як правового феномена передбачає її дуалістичне тлумачення через досягнення змісту понять «справедливість як моральна детермінанта правовідносин». Перше передбачає визнання того, що право «завжди справедливе і є носієм справедливості в соціальному світі». Друге виходить з того, що право не ігнорує особливих інтересів і потреб соціальних суб’єктів, які повинні «знайти в ньому своє належне визнання, задоволення і захист».

Із соціально-правового погляду розрізняють три основні різновиди справедливості: 1) зрівняльну справедливість, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей соціальних суб’єктів; 2) розподільчу справедливість, що орієнтує на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності всіх людей, залежно від їх національних, станових, класових, майнових та інших відмінностей, але з урахуванням заслуг конкретного громадянина перед суспільством та державою; 3) відплатну справедливість, яка поширюється на сферу покарань за правопорушення та злочини.

Характерним аспектом сучасного права у аксіологічній площині є свобода.

Свобода є сутнісною константою у визначенні індивіда як самостійно діючого суб’єкта, наділеного можливістю вибору відповідно до свої потреб, бажань та цілей.

Вже в античний період греки розмежовували закон і справедливість. Погляди мислителів були сповнені прагненням винайти абсолютні начала в праві, зумовлені самим людським буттям. Демокріт вважав, що «Закон намагається допомогти в житті людей. Але досягти цього можна лише тоді, коли громадяни хочуть жити щасливо: для підпорядкованих він є тільки свідченням їх власної доброчинності».

Свобода у вигляді життєво важливих інтересів індивіда набуває певного змісту. І завдяки цьому вона отримує достатню основу, щоб виконувати роль методологічного орієнтира для законодавця.

Отже, вихідним моментом встановлення внутрішнього зв’язку між природним і позитивним правом є усвідомлення того, що при всіх своєрідних відмінностях обидва поняття перебувають в єдиному правовому просторі, який характеризується спільною сутністю. Це, по-перше. По-друге, діалектичний підхід до розкриття динаміки та взаємопроникнення складових цього простору показує, що в суспільному житті природне і позитивне право є не просто протилежностями, а іманентним протиріччям у відношенні сутності правової свободи. Остання ж в такій ситуації містить специфічне нормативне обмеження, переслідуючи мету самозахисту. По-третє, згідно з проведеним аналізом, свобода має два джерела – змістовне (природні права) і формальне (юридичні норми). Отже, правове регулювання полягає в її трансформуванні в юридичну сферу. Наповнення форми закону загальновизнаними цінностями, що пояснюється за допомогою методу детермінізму.

Поиск по сайту: