FORMAL AND REAL JUSTICE

IN THE CONCEPT OF HUMAN RIGHTS

Justice consists of two main sides, formal justice and real justice. The formal justice lies in the consecutive and impartial application of rules. The real justice is reflected in the most significant legal values. The intrinsic content of the real justice is most clearly manifested in the idea of human rights.

2003 р. О. П. Донченко

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

МЕТОДОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ КАТЕГОРІЇ

СВОБОДИ В ПРАВІ

Свобода є сутнісною константою у визначенні індивіда як самостійно діючого суб’єкта, наділе­ного можливістю вибору відповідно до своїх по­треб, бажань та цілей [3, с. 340]. В свою чергу, ві­льна, творча людина, яка проголошується в Україні найвищою соціальною цінністю, пови­нна врешті-решт не тільки декларативно, але й реально визна­чати нормативно оформлений зміст діяльності дер­жави. Якщо ж вказані су­дження об’єднати, то сфор­мулюється тріада “свобода-особистість-право”, до­тримання якої, на наш погляд, є умовою оптимізації процесів державотворення в демократичній країні.

Отже, виникає необхідність аналізу дієвості ме­тодологічної функції категорії свободи. Адже право як міра, масштаб поведінки [7, с. 23-27; 1, с. 172-173] виражає ступінь поліваріантності вчин­ків ініціативної особи. В цьому розумінні можли­вість правового самовизначення суб’єктів повинна стати своєрідним “компасом”, показни­ком істинно­сті юридичних приписів та настанов.

Особлива роль у конкретизації цього поло­ження належить природному праву. Коли ми спробуємо з’ясувати, яке з основних питань со­ціально-філосо-фського знання сягає глибокої давнини, то не поми­лимося, стверджуючи, що в якості такого постає про-блема його співвідно­шення з позитивним правом.

Вже в античний період греки розмежовували за­кон і справедливість. Погляди мислителів були сповнені прагненням винайти абсолютні начала в праві, зумовлені самим людським буттям. Де­мокріт вважав, що “Закон намагається допомо­гти в житті людей. Але досягти цього можна лише тоді, коли громадяни хочуть жити щас­ливо: для підпорядко­ваних він є тільки свідчен­ням їх власної доброчин­ності” [4, с. 361].

Є різні інтерпретації природного права: кос­мо­логічне (як божествений світовий порядок); антро­пологічне (як вираження людської сутно­сті); раціо­нальне (як розум).

Ми розглядаємо його як таке, що по суті ви­сту­пає субстанційною основою свободи. Адже люди є вільними лише настільки, наскільки вони можуть здійснювати природні права (на життя, особисту недоторканість, вибір місця прожи­вання, безпечне довкілля тощо). Тобто, свобода у вигляді життєво важливих інтересів індивіда на­буває певного змі­сту. І завдяки цьому вона отри­мує достатню основу, щоби виконувати роль методологічного оріє­нтира для законодавця.

З іншого боку, окрім змістового наповнення будь-яке явище повинно мати спосіб свого існу­вання. В даному випадку, якщо відсутній меха­нізм практичного втілення, то йдеться тільки про сво­боду-можливість і людина буде не здатна ре­алізу­вати свою самобутність через відсутність визначе­но­сті, а головне, гарантованості. Вести ж мову про свободу як дійсність, “наявне буття” можна лише без відриву від системи забезпечу­ваних державою норм. Але таке твердженя по­требує доведення. Тому наступним нашим за­вданням є розкриття си­нтезу природного і пози­тивного права.

Однак, перш ніж досліджувати співвідно­шення та інтегрцію цих концепцій, необхідно зазначити, що проблема їх єдності та взає­мозв’язку, як свідчить історія та сучасність, розв’язується неоднозначно.

Соціальна і політична специфіка позицій, що розглядаються, їх якісні відмінності створюють можливість різних поглядів, у тому числі й для ви­знання в якості основоположого взагалі тільки од­ного з типів праворозуміння. Так в 40-50-ті рр. в багатьох країнах відбувся перехід до позитив­ного підходу. Природно-правове мислення було піддане значній критиці, аргументи якої цікаві й показові. Перший аргумент стосувався нечітко­сті кон­цепції внаслідок розмитості її елементів – визна­чень “природа” і “природне.” Другий еле­мент критики полягав у вказуванні на відсутність трьох основних компонентів пози­тивізму: при­мусового характеру; меж дії, вста­новлених дер­жавою; забезпечення державного контролю. Такі міркування не можна визнати вагомими, оскі­льки було зроблено сплуту­вання понять: власти­вості позитивного права по­милково трак­тувались як такі, що є обов’язковими для приро­дного. Аналогічні дискусії досить актуа­льні і в наш час, в тому числі для сучасної юридич­ної науки [8, с. 52].

Разом із тим, у світі все більше стверджується думка, що саме взаємозв’язок вказаних концеп­цій [2, с. 179, 186] є необхідною підставою ство­рення найбільш сприятливих умов для творчої самореалі­зації особистості. І не зважаючи на те, що людині від народження належать невідчужу­вані права, "за­хист" їм все ж таки надає форма закону.

Отже, вихідним моментом встановлення вну­т­рішнього зв’язку між природним і позитивним пра­вом є усвідомлення того, що при всіх своєрі­дних відмінностях обидва поняття перебувають в єди­ному правовому просторі, який характеризу­ється спільною сутністю. Це, по-пе­рше. По-друге, діалек­тичний підхід до розкриття дина­міки та взаємопро­никнення складових цього простору пока­зує, що в суспільному житті при­родне і позитивне право є не просто протилеж­ностями, а іманентним протиріччям у відно­шенні сутності правової сво­боди. Остання ж в такій ситуації містить специфі­чне нормативне об­меження, переслідуючи мету самозахисту.

По-третє, згідно з проведеним аналізом, сво­бода має два джерела – змістове (природні права) і фор­мальне (юридичні норми). Отже, правове регулю­вання полягає в її трансформу­ванні в юридичну сферу. Разом із цим відбува­ється наповнення фо­рми закону загальновизна­ними цінностями, що по­яснюється за допомогою методу детермінізму [3,с.90]. Важливо зазна­чити, що в цьому випадку використовується не жорсткий причинно-наслідко-вий зв’язок, а при­чинність як взаємодія.

Така інтерпретація свободи має принципове зна­чення для теорії та філософії права, діагностики сучасної ситуації. Перш за все, це значення про­яв­ляється у співвідношенні закону і права [5, с. 19-31; 6, с. 17-26], визначенні правового за­кону. Основ­ною ж властивістю останнього є зу­мовленість його змісту таким показником як життєво важливі по­треби та інтереси індивідів. Тобто, місце законода­вчого акту в соціальному житті визначається тим, наскільки він відповідає природним, суспільно-іс­торичним, економічним, національним, психологі­чним факторам і проце­сам цього життя. Будь-яке ж нехтування або зне­важливе ставлення до викорис­тання свободи в якості критерію права зумовлює стан соціаль­ної напруги та нестійкості у суспільс­тві.

Отже, юридичний закон буде виступати в якості справедливого, “правильного” тоді, коли держав­ним законом стане природний закон сво­боди. Звідси зрозуміло, що для перетворення акту держа­вної волі в правовий акт законодавець повинен пе­ревіряти його зміст на відповідність свободі, і тільки при дотриманні цієї вимоги з’являться під­стави стверджувати про гармоніза­цію й ефектив­ність правотворчості та правоза­стосування.

Список літератури

1. Иконникова Г.И., Ляшенко В.П. Основы фи­ло­софии права. – М.: ИНФРА-М, Издатель­ство “Весь Мир”, 2001.

2. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999.

3. Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2001.

4. Лурье С.Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Ис­следования. – Л.: “Наука”, 1970.

5. Нерсесянц В.С. Право и закон: их различе­ние и соотношение // Вопросы филосо­фии. – 1988. – № 5.

6. Нерсесянц В.С. Право – математика сво­боды. Опыт прошлого и перспективы. – М.: Юрист, 1996.

7. Нерсесянц В.С. Философия права. Учеб­ник для вузов. – М.: Издательская группа ИН­ФРА-М – НОРМА, 1997.

8. Петрова Л.В. О естественном и позитив­ном праве (Критические заметки по поводу учебника С.С. Алексеева) // Государство и право. – М., 1995. – № 2.

О. П. Донченко

Поиск по сайту: