ІІІ. «Образ людини» прав людини

Запропонована формула, яка складається з п’яти елементів, вказує на те, що права людини мають на меті забезпечення «самовизначального, зна­чущого та відповідального способу життя» кож­ній людині [11, s. 578-584; 39, s. 22-27; 19, s. 418-423; 17, s. 663, 637-639; 38, s. 2425, 2433]. У цьому розділі статті роз’яснюються складові елементи формули та їхнє поєднання. У наступ­ному, IV розділі роз­глядаються різні функції фо­рмули. Зокрема по­яснюється, як досягти балансу між вимогою про універсальне значення прав людини та розумін­ням прав людини, яке часто перебуває під впли­вом специфічних аспектів культури. Для візуалі­зації концепції дивіться на­ступну таблицю.

Образ людини в концепції прав людини

А. Самовизначення

Самовизначення означає здатність людини ста­вити цілі та розробляти, втілювати й захи­щати свій життєвий план. До певної міри, кожен жит­тєвий план неминуче є продуктом розвитку ем­піричної природи людей, себто їхніх основних потреб. Емпіричні рушії, як наприклад, інстинкт самозбереження, однак, самі по собі не вичер­пують змісту людського самовизначення. Для того, щоб людські потреби стали визначальними планами дій, «я» зазвичай має надати цим ру­шіям форми через їхнє утвердження, обмеження чи інтенсифікацію; цей процес стосується не тільки базових рушіїв, притаманним усім людям, але також і конкретних індивідів й їхньому спо­собу життя [36, p. 90-91]. Інакше кажучи, у біль­шості си­туацій індивід має визначитися зі своїми схиль­ностями і таким чином обрати конкретний план своїх дій, що зазвичай передбачає вибірко­вий характер діяльності.

У контексті самовизначення необхідно виді­ляти два аспекти.

Свобода вибору. Слідування природним на­хилам спричиняє багатоваріантність напрямів вибору. Вибір партнера, професії, політичної партії, релігії належить до найбільш важливих для людини категорій вибору та виявляє специ­фічні погляди на різні аспекти життя, які людина вважає важливими.

Персональна відповідальність. Водночас те, що людина звітує перед собою за власні рі­шення, виділяє й інший бік аспекту вибору – пе­рсональну відповідальність. Серйозне сприй­няття свободи вибору означає, що відповідаль­ний вибір не тільки передбачає переваги та над­бання, але також пов’язаний з потенційним ри­зиком зазнати втрат та невдач.

Б. Значущість

Значущість – це елемент образу людини, який висуває на перший план фундаментальне антропологічне положення про те, що людський розвиток індивіда, спільноти чи людства у ці­лому ґрунтується на культурі. Культура, як при­йнято вважати, – це друге єство людини. Це тве­рдження засвідчує факт звільнення людини від суворої біологічної залежності. Часткове звіль­нення від визначальної сили інстинктів започат­ковує нову залежність. Соціальні норми та куль­турні концепції повинні розроблятися людством в усіх сферах життя для того, щоб визначити спосіб дій та відповідні їм поняття як ідентичні у будь-якому контексті. У цьому процесі куль­тури формують свою особливість (ідентичність), а індивіди – свою особистість. Люди, через неви­значеність своїх природних схильностей, мають розвинути соціальні та культурні програми щодо того, чого вони хочуть досягти та чого уникнути. Кожна культура має розробити загальні дорого­вкази про те, що є добром, а що злом, що є чесні­стю, а що нечесністю.

Особливо важливими у контексті образу лю­дини є представлені культурами засадничі ідеали добра та справедливості, наприклад, про те, чого має прагнути батько, друг, урядовець або демок­ратія, чи до чого бути подібними [24, s. 85-91]. Це, однак, не означає, що культура повністю зу­мовлює життя і розвиток індивіда. Радше вона провадить загальні горизонти потенційного роз­витку, з якими індивід неодмінно зіткнеться пе­редусім тоді, коли виникне бажання відхилитися від до­мінуючих у певній культурі стандартів по­веді­нки.

В. Відповідальність

Про відповідальність, тобто про те, що лю­дина звітує перед собою за своє життя і поведі­нку, вже згадувалося вище. В інших відношен­нях відповідальність складається з трьох додат­кових елементів, що розглядаються нижче.

Взаємність. Той, хто вимагає прав та сво­боди, повинен надавати такі самі права та сво­боди іншим в ідентичних ситуаціях. Ця вимога може розглядатися як така, що випливає з мірку­вань логічної послідовності у дискусіях про права людини. У будь-якому випадку, взаємне надання прав та обов’язків є елементом гідності у вимогах (претензіях), пов’язаних із правами людини. Це означає, що ніхто не може претенду­вати на те, щоб ставити себе вище за інших, оскільки усі люди як люди наділені однаковою гідність та цінністю [6].

Юридична відповідальність. Відповідаль­ність за власне життя передбачає юридичну від­повідальність за порушення прав інших, напри­клад, у контексті кримінального чи деліктного права. Суспільство, яке ґрунтується на принципі верховенства права, має гарантувати серйозне сприйняття законних прав та їх повагу громадя­нами, а також захист з боку державних службов­ців законодавства країни. Так, наприклад, делік­тне право передбачає способи відшкодування завданих збитків тим, кому їх завдано, а система кримінального судочинства встановлює спосіб притягнення до відповідальності та покарання державою тих, хто порушив важливі приватні чи публічні інтереси.

Соціальна відповідальність. Нарешті, у ви­падках, коли індивіди не здатні піклуватися про себе, соціальний обов’язок щодо надання їм до­помоги покладається на інших. До цієї категорії належать: по-перше, члени сім’ї та інші особи, які перебувають у тісних стосунках з безпорад­ними індивідами через такі інституції, як релі­гійні організації та професійні асоціації та, по-друге, політичне співтовариство. Подібна соціа­льна відповідальність є необхідною для певних груп суспільства через суттєву прірву між пра­вами на свободу і власність та їх цінністю. Це трапляється тому, що такі групи не мають мож­ливості суттєво актуалізувати право на самореа­лізацію чи право на володіння власністю* [32, p. 204; 26, p. 370]. Причини їхньої неспро­можності можуть бути різними: можливо, вони занадто молоді, занадто старі чи дуже хворі для того, щоб конкурувати у суспільстві, або ж вони є членами груп, до яких ставляться неприхильно, груп, які дискриміну­ються, і тому вони опиня­ються у гіршому стано­вищі у порівнянні з ін­шими групами. У таких випадках соціальна від­повідальність існує для того, щоб гарантувати стан, при якому «цінність свободи» не стала б занадто нерівномірною для членів різних соціа­льних класів. При впрова­дженні, наприклад, сис­теми соціального забез­печення чи страхування здоров’я, держава має забезпечити рівні можли­вості кожному члену суспільства. Варто зазна­чити, що відповідаль­ність політичного співтова­риства носить допо­міжний характер. Вона є га­рантією у тих випад­ках, коли особиста чи сі­мейна відповідальність не є достатньо функціо­нальною, або ж стає оче­видним, що ці чинники не спрацюють.

Г. Захист життя

Людині має гарантуватися фізична безпека (виживання) ще до прийняття нею рішення про те, як їй вести своє життя. Оскільки фізичне ви­живання насправді є фундаментальним людсь­ким інтересом, остільки лише ті люди, які опи­няються в екстраординарних ситуаціях, виявля­ють готовність ризикувати чи жертвувати своїм життям. Деякі політичні філософи, серед яких найвідомішим є Томас Гоббс, дійшли висновку, що фізичне виживання є найважливішим полі­тичним інтересом, який у разі його колізії з ін­шими набуває більшого значення, ніж будь-що інше, у тому числі вимоги індивідуальних сво­бод, наприклад таких, як свобода переконань та совісті [22, p. 7-9; 1]. Звідси й випливає важли­вість «habeas corpus» (тобто закону про недотор­кан­ність особи) та справедливого судочинства. Ці гарантії сягають апогею у тому, що англосак­сон­ський світ називає державою верховенства права (the rule of law state), а німецька традиція визна­чає як правову державу (Rechtsstaat). До цих традиційних аспектів захисту життя, фізич­ної цілісності та особистої свободи нещодавно дода­лися міркування щодо необхідності захисту до­вкілля заради виживання людських істот. Дис­ку­сії з цього приводу часто трансцендентують ас­пект виживання, оскільки припускається, що людське життя процвітатиме тільки тоді, коли людство досягне гармонії з іншими формами життя та природи в цілому.

Ґ. Спосіб життя

Спосіб (стиль) життя є останнім елементом запропонованої формули образу людини та сто­сується власне того стилю життя, який людина обирає для себе. Ще точніше, це не просто один із аспектів образу людини, але й кінцева ціль, оскільки стиль життя охоплює усі згадані раніше елементи. Людина не може «будувати» життя до тих пір, поки вона не володіє певним рівнем сво­боди вибору (вироблення) власного плану життя* [14, s. 7, 15; 15, s. 1, 44]. Цей вибір, у свою чергу, залежить від того, що відбувається в оточуючому світі в цілому. Можливість відходу від усталених соціальних стандартів є важливою альтернативою, адже люди є одночасно і творін­нями, і творцями [40, s. 16]. І справді, саме зв’язок між цими двома аспектами спричиняє появу та існування «особистості» та «автентич­ності» [32, p. 12, 27]. До того ж, певна культура забезпечує критерії взаємної поступливості, ін­дивідуальної відповідальності, індивідуальної підзвітності та соціального забезпечення, які є чотирма головними рівнями відповідальності. Людина, яка зважає на усі ці аспекти, не тільки «живе» своїм життя, але й діє адекватно, оскі­льки у такому балансі між індивідом, громадою та культурою людська гідність знаходить своє найкраще втілення.

Поиск по сайту: