ОСНОВНЕ ПИТАННЯ ПРАВОЗНАВСТВА

Вітчизняна юридична наука знахо­диться в стані кризи, викликаному, зокрема, кри­зою її ме­тодоло­гії. Сьогодні полиці бібліотек заповню­ються так званими “науковими пра­цями” з юрис­пруденції, в яких псевдонауковість при­кри­ва­ється деклара­ціями про використання авто­рами діалектичного методу. Насправді ж у таких “тво­рах” не викори­сто­вується жодний ме­тод. А це означає, що така робота не є науковою пра­цею, бо без належного викори­стання прави­льно піді­браного методу до­слідження вона може бути лише викладом влас­них суб’єктивних, а саме во­люнтаристських і утопіч­них, оцінок тих чи ін­ших правових явищ або компі­ляцією чужих прав. У зв’язку з цим но­вітні публі­кації в галузі правознавства здебіль­шого носять характер своєрідної “юридичної ал­хімії”.

Згадування сучасними авторами діалекти­ч­ного методу – це часто данина марксистсько-ле­нін­ським традиціям інтерпретації цього ме­тоду. А які ж його можливості насправді? На наш по­гляд, діа­лектика не є самодостатнім меха­нізмом наукового пізнання, а лише засобом дослі­дження, який вико­ристовується правильно чи неправильно залежно від того принципу, яким керується дослідник, тобто діалектика як метод – це, образно висловлюючись, палиця з двома кін­цями. Так, в марксистсько-ленінсь­кій філософії – це метод “роби” те, на що його скерував прин­цип матеріалізму, а в гегелівській філо­софії – те, на що його скерував принцип ідеалізму. На наш погляд, це варто мати на увазі, розробляючи ме­тодологічні засади віт­чизня­ної юридичної науки. Крім того, вважаємо, що сьогодні настав час по-новому глянути на той фундамент, на якому ба­зується юридична наука. І тут не обійтися без допомоги філософії, зокрема такої її галузі як філософія права.

Від того, як люди розуміють право, зале­жить, як вони будуть ним користуватися. Звісно, що неправильне його розуміння призводить до не­правильного користування ним, і, відповідно, чим краще розуміння, тим краще користування. Якщо, наприклад, у сучасній Україні є достатньо ознак, що свід­чать про недоліки в правокорис­туванні, то це означає, що існу­ють недоліки і в пра­ворозумінні.

Очевидно, має існувати якесь основне пи­тання правознавства, від розв’язання якого за­ле­жить розуміння права загалом.

При найближчому розгляді історії право­знав­ства можна зробити висно­вок, що основне пи­тання правознавства має бути сформульо­ване так: “Право – це витвір природи чи лю­дей? А якщо того й іншого, то яка роль природи і яка роль людей у творенні права?”. Саме це пи­тання визначає всі інші питання, що постають у право­знавстві: як вирішується воно, так вирішуються й усі інші. Є досить підстав вважати, що основне питання право­знавства належно розв’язувалось творцями рим­ського права, адже останнє і сього­дні вражає своєю досконалістю. А якщо це так, то потрі­бно особливу увагу надати дослідженню того, як саме творці римського права ви­рішували основне питання правознавства, зокрема Уль­піан, Цицерон та інші. І тут зазначимо, що ви­датний правознавець Гуго Гроцій виявив прові­дну роль ідеї природного права в доктрині римсь­кого права. Більше того, Гуго Гроцій, роз­глядаючи історію правознавства, доходить ви­сновку, що правознавство може бути наукою лише тоді, коли визнає участь природи у тво­ренні права. Він писав: “Багато хто до цього часу намагався надати цій галузі (юриспруденції. – О.К.) наукову форму, але жоден не зміг цього зробити, та й, по правді кажучи, це й неможливо було здійснити інакше як… відокре­мивши те, що виникло внаслідок установлення, від того, що виникає з самої природи”. [1, с. 52] Ця ідея Гуго Гроція особливо актуальна нині, коли виникає нагальна потреба в модернізації української юри­дичної науки.

Велике значення для розвитку юридичної на­уки має також правова доктрина англійського фі­лософа Джона Локка, в якій запропоноване таке розв’язання основного питання правознавс­тва. “…Закони, встановлені в державах, – писав він, – зобов’язують не самі по собі, не своїм ав­торите­том, не якось ще, а саме в силу закону природи, що повеліває коритися вищестоящим і охоро­няти громадянський мир; більше того, без такого закону силою зброї правителі, може, й могли б приму­сити натовп до покори, але не мо­гли б зо­бов’язати його до цього” [15, с. 8]. І вже в ін­шому місці Дж. Локк підкреслює: “Отже, зо­бов’язання, що покладається громадянським за­коном, випливає із закону природи, і ми не сті­льки змушені силою правителя коритися йому (громадянському закону. – О.К.), скільки зо­бов’язані робити це за природним правом” [15, с. 40]. Відомо, що правова доктрина Дж. Локка про співвідношення “закону природи” і “закону, встановленого в державі” (або: “громадянсь­кого закону”) була одним із атрибутів Просвітництва і відіграла визначальну роль у розвитку сучас­ного права країн Заходу. Це свідчить про її плід­ність як справжньої (істинної) науки, тобто про її на­укові достоїнства.

Виходячи з викладеного, можна зробити ви­сновок: правознавство стає справжньою нау­кою тоді, коли досліджує не лише людське, а й при­родне начало права, тобто, коли, вирішу­ючи ос­новне питання правознавс­тва, визнає, що право є витвором не лише людей, а й природи.

Розв’язання основного питання правознавс­тва у такий спосіб, що право визнається не лише ви­твором людей, а й витвором природи, є визна­чальним для розвитку самого права. Про це пе­рекон­ливо свідчить той факт, що новий етап у розвитку права завжди починався з відроджен­ня ідеї приро­дного права. Зокрема, сучасне право найрозвинутіших країн світу виникло і розвива­ється на основі відродженої в епоху Про­світниц­тва ідеї природного права.

На наш погляд, історія ідеї природного права вказує на існування такої закономірності: про­грес права завжди пов’язаний з пристосуван­ням його до природних законів існування суспі­льс­тва, а регрес – з непристосованістю до цих зако­нів, внаслідок чого чинне законодавство ста­вало проявом правового волюнтаризму (напри­клад, феодальне право епохи Середньовіччя).

Саме виходячи з цього, на науково-прак­тич­ній конференції “Правова система України: тео­рія і практика”, яка відбулася 7-8 жовтня 1993 року в м. Києві, нами було запропоновано запо­чаткувати відродження в Україні ідеї природного права на новій методологічній основі – на заса­дах принципу соціального натуралізму [11, с. 390-392]. Подальші дослідження підтвердили перспе­ктив­ність такого підходу [12, с. 15-16; 8, с. 77-84; 4, с. 118-125; 7, с. 64-66; 9, с. 130-136; 13, с. 562-576; 10, с. 5-10; 5, с. 75-79]. Необ­хідність відродження в Україні ідеї природного права зумовлюється тим, що вона має власти­вість “виліковувати” право від хво­роби, яка на­зивається правовим во­люнтаризмом і проявля­ється, зокрема, у законо­давчому свавіллі. Саме тому в історії розвитку права ідея природ­ного права завжди використо­вувалась як засіб для по­долання правового во­люнтаризму.

Щоб правильно зрозуміти роль ідеї приро­д­ного права в подоланні правового волюнтари­зму, необхідно правильно визначити, що є саме право. На нашу думку, робити це належить з до­помогою так званого принципу соціального на­ту­ралізму [6, с. 118-124; 18, с. 19-21]. Згідно з цим принципом соці­альні явища не можна роз­глядати за межами дії законів природи, а, на­впаки, їх треба розглядати як такі, що є не менш природ­ними, ніж фізичні й біологічні, а більш природ­ними, бо вони є вищою фор­мою розвитку природи. Це стосується і такого соціального явища, як право.

Виходячи з принципу соціального натура­лі­зму, право – це соціальна форма законів при­роди, і зокрема природних законів суспільного життя. А якщо це так, то право як соціальне явище має два аспекти:

– природний зміст;

– соціальну форму.

Інакше кажучи, право насправді має бути при­родним за своїм змістом і соціальним за фор­мою.

За допомогою принципу соціального нату­ра­лізму можна дійти висновку, що поняття “при­ро­дне право” належить розглядати як засіб для ві­дображення першого аспекту права – а саме: природ­ного змісту права; а поняття “позитивне право” для відображення другого аспекту права – його соціальної форми. Тому, на наш погляд, варто не протиставляти два права між собою: “позитивне право” і “природне право”, а зістав­ляти їх як два невід’ємні аспе­кти одного і того ж соціального феномена – права. Отже, відповідно до принципу соціаль­ного натуралізму, не іс­нує “природне право” і “позитивне право” як два фе­номени, що проти­стоять один одному, а є один феномен – право, що має два невіддільні один від одного аспекти: “природний” і “позитивний”. У такий спосіб можна, на наш погляд, зняти спір про те, що є істинним – “позитивне право” чи “природне право”, а також вирішити інші диску­сійні питання щодо тлумачення цих понять і суті са­мого права [17; 2; 16].

Згідно з викладеною концепцією права, ігно­рування “природного аспекту” права веде до правового волюнтаризму, а ігнорування “позити­в­ного аспекту” права – до правового безладу (анархії). Найдосконаліше те право, в якому “природний аспект” (тобто природний зміст права) на­йоптимальніше втілюється в “позитив­ному аспекті” (тобто в соціальній формі права – законодавстві).

Отже, принцип соціального натуралізму може стати тим ключем, який відкриє шлях до нових можливостей у розв’язанні багатьох про­блем, пов’язаних із з’ясуванням основного пи­тання право­знавства.

Відповідно до принципу соціального нату­ра­лі­зму основне питання правознавства може бути ви­рішене так: у творенні права природа ві­діграє ту роль, що створює закони, які ми нази­ваємо “зако­нами природи”, а люди відіграють ту роль, що на­дають “законам природи” соціальну фо­рму, яку ми називаємо “законодавством”, або “нормативно-правовими актами”. Виходячи з такого вирішення основного питання правознав­ства, право можна визначити так: Право – це за­снований на законах природи, яким надана фо­рма нормативно-право­вих актів, інститут забез­печення соціального по­рядку, сприятливого для нормального існування людей в суспільстві.

Запропонований вище спосіб розв’язання ос­новного питання правознавства з допомогою принципу соціального натуралізму дозволяє не лише визначити, що є право, а й що є антиподом права, тобто неправом. Згідно з принципом со­ціального натуралізму неправо, тобто антипод права, – це прояв особливого стану волі людини, який називається сваволею, у вигляді діяння, що порушує закони природи, яким надано форму законодавства або інших нормативно-правових актів. З цього можна зробити висновок, що будь-яке правопорушення, – чи то злочин, чи адмініс­тративний просту­пок, чи порушення Конститу­ції, чи норми цивільного або міжнародного права, – є не що інше, як прояв людської сваволі.

А з визначення правопорушення як прояву сваволі людської, відкривається перспектива ви­значення того, що антиподом сваволі є культура людей, і зокрема соціальна культура людей. А це означає, що стає можливим по-новому визначити роль соціальної культури людей у протидії право­порушенням, у забезпеченні соціального порядку. Зокрема, нами здійснюється спроба розробити культурно-правову концепцію забезпечення соціального порядку [9, с. 130-136], згі­дно з якою цей порядок належить забезпечувати відповідно до формули: “культура + право”.

Відповідно до цієї концепції, право має свої межі, які визначаються тим, що воно здатне впливати на волю людей лише утримуючи її від прояву у вигляді правопорушення, якщо ця воля зна­ходиться у стані сваволі. Намагання застосо­вувати право для усунення самого стану сваволі було б проявом правового волюнтаризму. Усу­вати цей стан можна лише за допомогою соціаль­ної культури людей.

Запропоноване вище розв’язання основного питання правознавства, зумовлює, на нашу ду­мку, підвищення ролі правової доктрини в юрис­пруденції. Лише за допомогою правової докт­рини можна належно забезпечити “природний аспект” права, бо вона є знаряддям пізнання природних законів су­спільного життя, на яких законодавець має засновувати законодавчі акти. У зв’язку з цим підвищу­ється також роль докт­ринального тлумачення в праві, оскільки лише з його допомогою той, хто за­стосовує законодав­ство, має виявляти “природний” зміст, на якому воно засноване. Завдяки цьому правознавство може стати справжньою наукою, а не апологією правового волюнтаризму законодавця або, на­впаки, критикою законодавця з позиції право­вого волюнтаризму правознавців. Все це може сприяти також розвінчанню міфа про те, що практика є крите­рієм істини в правознавстві. Якщо право розгля­дається як природне за зміс­том і соціальне за формою, то крите­рієм істини в право­знавстві має бути природа, а не соціальна практика, бо остання є лише способом пристосу­вання життя людей до природи, її законів, поряд з наукою. Ін­акше кажучи, практика не є крите­рієм іс­тини, а є способом відшукування істини, як і на­ука. Прак­тика людей, будучи проявом їх волі, здатна впадати в суперечність із законами при­роди, тобто бути протиприродною, не менше, ніж наука. Тому по­милковість властива практиці так само, як і науці, а критерієм істинності для тієї й іншої має бути від­повідність їх природі, її законам.

Історія свідчить, що соціальна практика захо­дить час від часу в глухий кут, з якого її може вивести лише наука. Так, зокрема, сталося в епоху Просвітництва, коли наука вказала євро­пейським народам, що перебували в середньові­чному занепаді, шлях до прогресу. Це стосується і юриспруден­ції. Правова практика в Європі до XVII століття також відійшла від істини і потрі­бна була нова, за­снована на “природному праві” “просвітницька ідеологія Дж. Локка, Ч. Беккаріа, Ш. Монтеск’є та інших просвітителів, для того, щоб повернути її на істинний шлях.

Сучасна криза права в Україні, про що сві­д­чить стан правопорядку, є проявом кризи соціа­льної, зокрема і правової, культури гро­мадян. А це наслідок того, що україн­ська юридична на­ука знаходиться в стані, який робить її нездат­ною відігравати культуризуючу роль у суспільс­тві. Вийти з цього стану вона може тоді, коли почне займатися, як до того і закликав Гуго Гро­цій, а піз­ніше й Еміль Дюрк­гейм, дослідженням “при­родного аспекту” права, а не буде обмежу­ватися лише вивченням текстів законодавчих актів, як однієї із складових “по­зитивного аспе­кту” права. І тут за­значимо, що правова прак­тика, оскільки вона так само є про­явом волі лю­дей, як і законо­давство, теж має бути віднесена, як і законодав­ство, до “позитив­ного аспекту” права. Тому ви­вчення правової практики, як і ви­вчення текстів законодавчих актів, не створює юри­дичної на­уки, якщо воно не пов’язане з до­слідженням “природного аспекту” права, а саме: природних законів життя людей у суспільстві.

Якщо виходити з цього, то можна конста­ту­вати: не все те, що сьогодні у нас називають “юри­дичною наукою” є нею насправді. Інакше кажучи, всі ті праці, які обмежуються вивченням текстів законодавчих актів і правової практики, без пошуку в них “природного начала”, можна розцінювати не як юридичну науку, а лише як тлумачення волі законодавця чи волі громадян, що проявилася у законодавчих актах і в правовій практиці, тобто в “позитивному аспекті” права. Зазначена воля може бути правовою сваволею (волюнтаризмом), а виявити це можливо лише спі­вставивши її з “природним началом” права. Тому і потрібна справжня юридична наука, зда­тна пізнавати те, що стоїть “по той бік” волі лю­дей, а саме: закони природи. А волю людей в правознавстві слід розглядати, – відповідно до принципу соціального натуралізму, – лише як інструмент, призначений для того, щоб забезпе­чити людям свободу, тобто можливість жити за законами природи.

Отже, основним предметом юридичної на­уки мають бути природні закони життя людей в су­спільстві, яким законодавець своєю волею на­дає форму законодавства, а громадяни – форму пра­во­вої практики.

Крім “природного аспекту” права, який є ос­новним предметом юридичної науки, вона має та­кож досліджувати “позитивний аспект” права для забезпечення якнайкращого втілення в ньому при­родних законів життя людей у суспільстві.

Оскільки воля законодавця і громадян може набрати форму сваволі і вступити у супе­речність із законами природи, то юридична на­ука повинна досліджувати феномен сваволі, що проявляється у вигляді тих чи інших правопору­шень, щоб протидіяти виникненню цього фено­мена, а також його проявам у вигляді правопо­рушень. Засобом протидії виникненню феномена сваволі є пра­вова культура громадян, а засобом про­тидії про­явам сваволі у вигляді правопору­шень є правова відповідальність. Отже, і вони мають дослі­джу­ватись юридичною наукою.

Згідно з принципом соціального натуралі­зму, джерелом благополуччя людей в суспільстві є соціальний порядок, заснований на природних законах людського життя. Звідси випливає висно­вок, що право, аби бути “нормальним” пра­вом, повинно найефективніше забезпечу­вати со­ціальний порядок, заснований саме на природ­них законах людського життя. Звісно, що будучи “неприродним”, а лише “пози­тивним”, воно на­вряд чи буде виконувати нале­жно свою роль. Тому юри­дична наука має бути справжньою, тобто такою, яка б забезпечувала “природність” права.

Отже, виходячи із викладеної вище “при­ро­дно-позитивістської” формули розв’язання ос­нов­ного питання правознавства, юридична наука повинна бути “природно-позитивістською”.

При найближчому розгляді можна поба­чити, що саме таким підходом керувався Чезаре Бек­каріа, який розробив у XVIII столітті концеп­цію, що вивела кримінальне право європейських країн із кризи на шлях прогресу.

Сьогодні Україні найбільше потрібні не праці, які обмежуються тлумаченням волі зако­нода­вця чи волі громадян, а наукові концепції, подібні до концепції Чезаре Беккаріа. Його твори можуть бути тим еталоном, з допомогою якого належить вимірювати ступінь науковості сучас­них юридичних пуб­лікацій (монографій, статей, ди­сертацій тощо).

З нашої точки зору, принцип гуманізму в кримінальному праві був сформульований Че­заре Беккаріа саме завдяки “природно-позитиві­стському” підходу. Проте сьогодні в науці кри­мінального права зазначений принцип тлума­читься свавільно (волюнтаристськи), з “позитив­ного” підходу, в зв’язку з чим поняття гуманізму втрачає межі: як наслідок, гуманізм у криміналь­ному праві інколи впадає в іншу крайність – або­ліціонізм, що ратує за скасування не лише смер­тної кари, а й кари за злочин взагалі. Це свідчить про те, що для правильного тлумачення сформу­льованого Ч. Беккаріа прин­ципу гуманізму треба користуватися тим же ключем, що і він, а саме: “природно-позитив­ним” підходом. З його допо­могою, на наш по­гляд, можна дійти наступного висновку. Сфор­мульований Ч. Беккаріа принцип гуманізму варто розуміти так: “Покарання не повинно бути несправедливо суворим!” Але це і не означає, що покарання має бути несправед­ливо м’яким. Гуманним може бути лише справед­ливе пока­рання. Суть принципу гумані­зму, очевидно, по­лягає не в тому, щоб покарання було неспра­вед­ливо м’яким, а в тому, що при призначенні пока­рання як найповніше має вра­ховуватись природа людини. Гуманізм взагалі з позицій соціального натуралізму – це врахову­вання природи людини при розв’язання будь-яких соціальних проблем. Таким же чином його слід розуміти і в юриспру­денції.

Диференціація в праві “природного” і “по­зи­тивного” аспектів, – відповідно до вирішення ос­новного питання правознавства з допомогою принципу соціального натуралізму, – відкриває також можли­вість для правильного розуміння справедливості у праві.

З позицій “позитивного” підходу джерелом справедливості в праві мо­жуть бути лише зако­нодавчий акт і правова практика людей. А з по­зицій “природно-позитив­ного” підходу законо­давчі акти і правова прак­тика людей можуть бути і справедливими і не­справедливими, зале­жно від того узгоджені вони з природними зако­нами людського життя чи ні, бо лише вони є джере­лом справедливості. Особ­ливе значення проблема справедливості має для оцінки спосо­бів набуття власності, і зокрема в сучасній Україні.

Для її розв’язання теж, на нашу думку, треба виходити із запропонованого вище вирі­шення основного питання правознавства. Спра­ведли­вим у праві належить вважати усе те, що узгоджу­ється з природними законами людського життя. Таким є критерій справедливості. Відпо­відно до нього вла­сність може набуватися спосо­бом, що не порушує чинного законодавства чи правової практики лю­дей, але водночас цей спо­сіб може бути несправедливим, тобто супере­чити природ­ним законам люд­ського життя.

Якщо ігнорувати “природний” аспект права і звести право лише до “позитивного” ас­пекту, то за допомогою чинного законодавства і правової практики людей можна виправдати будь-яку не­спра­ведливість, будь-який несправе­дливий спо­сіб збагачення. Саме на цьому спеку­люють не­добросовісні багатії, виправдовуючись тим, що вони розбагатіли, не порушуючи чинне законо­давство чи правову практику людей. Це спра­вді так і може бути, тому що в “позитив­ному” аспекті права з допомогою продажного законо­давця чи юриста завжди можна знайти спосіб легалізувати несправедливість. Але ошукати чи підкупити природу для того, щоб не­справедливе зробити справедливим – немож­ливо. Тому ві­доме висловлювання Ж. Прудона “власність – це краді­жка”, яким свого часу захоплювався К. Маркс, пра­вильно було б пере­фразувати так: “Власність, на­бута способом, що не відповідає при­родним зако­нам людського життя, зокрема законам ринку, має визначатися у кримінальних кодексах як зло­чинна”. Інакше кажучи, набуття власності проти­природним спо­собом завжди має визнаватися злочином. До речі, К. Маркс погли­бив помилку Ж. Прудона, який вважав будь-яку власність краді­жкою, а не лише набуту проти­природним спосо­бом. Помилково припустивши, що капіта­лізм існує завдяки злочинності, а не всупереч їй, він пере­клав відповідальність за усі антисоціа­льні наслідки злочинності на капіталіс­тичний спосіб набуття власності. Ця “криміноло­гічна” помилка і стала в марксизмі одним із ос­новних ар­гументів на користь соціальної рево­люції, спрямо­ваної проти капіталізму. Історич­ний до­свід, пока­зує, що не капіталізм є джерелом соці­альних лих, а злочинність як найнебезпечні­ший прояв сваволі людської, яка порушує закони природи.

Відповідно до принципу соціального нату­ра­лізму, природним критерієм справедливості спо­собу набуття власності є те, що вона набута в результаті проходження через горно конкурен­ції, а не те, що власник не порушував чинне за­коно­давство чи правову практику людей.

Виходячи з “природно-позитивного” під­ходу, будь-яку несправедливість люди можуть зро­бити легальною (в “позитивному” аспекті), але не мо­жуть її зробити правовою (в “природ­ному” аспе­кті).

Принцип соціального натуралізму – це „ключ”, який дає можливість по-новому розв’язувати й інші проблеми, що постають в юридичній науці. Зок­рема, це проявляється в та­ких тезах:

1. Відповідно до принципу соціального на­ту­ралізму, право можна визначити як інститут за­безпечення соціального порядку, заснований на законах природи, яким надана форма законо­дав­ства (нормативно-правових актів).

2. Найдосконалішим є те законодавство, яке найповніше відображає закони природи, і, зок­рема, закони природного права.

3. Виходячи з цього, будь-яке правопору­шення, зокрема і злочин, – це порушення за­конів природи, яким надана форма законодав­ства.

4. Будь-яке порушення законів природи є про­явом сваволі, а це значить, що будь-яке право­порушення, зокрема і злочин, нале­жить розгля­дати як прояв людської сваволі.

5. Злочинець – це особа, у якої воля знахо­диться в стані сваволі, а свідомість в стані ілю­зій, утворюючи так званий комплекс сваволі та ілюзій, що проявився у вигляді вчинення зло­чину. Це визначення стосується і будь-якого правопорушника, тобто особи, яка вчиняє кон­ституційне, адміністративне, цивільне чи будь-яке інше правопорушення.

6. Зважаючи на те, що міру узгодженості волі людини із законами природи можна визна­чити як культуру людини, потрібно зробити такий висновок: найефективнішим засобом про­тидії людсь­кій сваволі, яка проявляється у ви­гляді правопорушень є культура людей, зокрема соці­альна культура громадян, яка містить і правову культуру. Це дає підстави для створення куль­турно-правової концепції забезпечення соціа­льного порядку. Відповідно до цієї концепції проблеми юриспруденції (зокрема і криміноло­гії) потрібно розв’язувати керуючись прин­ципом “культура вирішує все!”.

7. Основою правової держави і правопо­рядку необхідно визнати правову культуру гро­мадян.

8. Справедливість, – виходячи з принципу со­ціального натуралізму, – можна визначити як відповідність проявів волі людей законам при­роди, і, зокрема, законам природного права.

9. Правова поведінка людей визначається їх правовою культурою, а не законодавством. Нор­мативно-правові акти є лише засобами для: а) визначення, яка поведінка є правовою і яка не­правовою; б) соціального реагування на пра­вову і неправову поведінку людей.

10. Так званий принцип „верховенства права”, як норму суспільного життя, можна за­безпе­чити лише при належній правовій культурі громадян.

11. Закони в будь-якому суспільстві „пра­цю­ють” оскільки до цього їх скеровує соціальна куль­тура громадян.

12. Свобода людини в суспільстві – це не­за­лежність її від будь-чиєї сваволі, завдяки чому вона має можливість жити за законами природи.

13. Безпека людини в суспільстві – це за­хи­щеність її свободи від будь-яких проявів люд­ської сваволі.

14. Гуманізм в кримінальному праві по­лягає у врахуванні природи людини при розв’язанні тих чи інших правових проблем, а не в безмеж­ному пом’якшенні покарання.

15. Критерієм істини в юридичній науці та кримінології має визнаватися не правова прак­тика, а природні закони соціального життя лю­дей.

16. Прогрес права як засобу забезпечення со­ціального порядку неможливий без пізнання за­конів природного права. Тому науковцям варто було б найперше розробити певний Кодекс за­конів природного права, основу якого за­клали своїми працями ще творці римського права.

Викладене дає підстави стверджувати: “При­ро­дно-позитивний” підхід в юридичній на­уці, який випливає із запропонованого вище розв’язання ос­новного питання правознавства, від­криває нові пе­рспективи у вирішенні питань, що виникають у всіх галузях права: конституцій­ному, цивільному, кри­мінальному, адміністрати­вному тощо.