ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ПРЕДМЕТА Й МЕТОДОЛОГІЇ

Вступні зауваження. Однією з сучасних тен­денцій розвитку вітчизняного загальнотеоре­тич­ного правознавства є, як доводилось відзна­чати, фундамента­лізація його методології [6, с. 4-6; 19, с. 2; 18, с. 20-21; 4, с. 38-39].

Це знаходить вияв, насамперед, у неаби­якій ін­тенсифікації філософсько-правових досліджень в Україні та використанні їх результатів у навчаль­ному процесі [14; 15; 2; 3; 13; 11; 9; 10; 16], у “рес­таврації” ві­тчизняної філософсько-правової спад­щини [1; 8], й нарешті, у прове­денні низки спеціа­льних нау­ково-організаційних заходів.

Серед останніх відзначимо виділення філо­со­фії права в окрему наукову спеціальність, з якої нині можна захищати дисертації як умежах за­гальнотеоре­тичної юриспруденції, так і науки філософії. Прикметним у цьому аспекті є прове­дення Інститутом держави і права імені В.М. Ко­рецького спільно з Інсти­тутом філософії імені Григорія Сковороди НАН України навесні 2003 року “круглого столу” з актуальних проблем фі­лософії права [7, с. 151], а Національною акаде­мією внутрішніх справ України (за участю пре­зидента Міжнародної асо­ціації філософії права та соціальної філософії Є. Булигіна) – науково-практич­ної конференції “Філософія права: стан і тенденції розвитку в Україні та світі”, на якій, зокрема, було розширено склад фахової громад­ської організації “Все­українська асоціація філо­софії права і соціальної філософії” [12, с. 158-159]. Представники цієї організації згодом взяли участь у роботі XXI конгресу Міжнародної асо­ціа­ції філософії права та соціальної філософії “Право і політика в пошуках бала­нсу”, що відбу­вався у серпні 2003 р. у м. Лунд (Швеція). Ве­льми важливим є й започаткування у 2003 році Інститутом держави і права НАН України імені В.М. Корецького, Інсти­тутом філософії імені Григорія Сковороди НАН України та Чернівець­ким національним університетом імені Юрія Федьковича ви­дання міжнародного теоретич­ного журналу “Проблеми філософії права”.

У зв’язку з усім цим потребують, гада­ємо, подальшого обгово­рення фундаментальні, вла­сне наукознавчі, проблеми філософії права, які й до­нині залишаються надто дискусійними. Обгово­ренню основних з них присвя­чено дану статтю.

Що є предметом філософії права?Відпо­відь на це питання має постати в результаті ана­лізу принаймні двох його аспектів: змісту право­розу­міння та спе­цифіки предмета філософії.

Щодо першого з них, то усім добре відомо, що інтерпретація поняття права ніколи не була й сьогодні не лишається однозначною. Тому вже з цієї причини предмет філософії права, будучи явищем похідним від праворозуміння, не зможе змістовно витлумачуватися завжди, повсюди й усіма однаково. І якщо саме філософія покла­дає на себе місію визначати: що є право або, ін­акше ка­жучи, яке явище відображається зазначе­ним терміно-поняттям, то скільки існу­вало й іс­нує різних “філософій”, стільки було й буде не­одно­значних праворо­зумінь. А тоді, отже, про­блема змістовної, неформальної уніфікації пред­мета філософії права може видатись принципово не­розв’язуваною ...

Це проявляється, наприклад, у тому, що філо­софи та й, зрештою, юристи часто-густо ак­сіома­тизують певний варіант праворозуміння (ска­жімо, вважають правом одне з таких явищ (а висловлюючись більш точно, – деякі їх різно­види), як-от: свобода, справедливість, мораль, інтереси, певні суспільні відносини, де­які ідеї, внутрішній психічний стан, переживання, інди­відуальний досвід лю­дини), а вже потім вда­ються до філософського осмислення, освоєння “обра­ного” праворозуміння. Але ж саме таке по­стулювання є, зі свого боку, продук­том і виявом певної світоглядно-філософської доктрини, ідео­логії, установки, яка, вочевидь, сформувалась не­безпричинно, невипадково.

Можливість неоднозначного праворозу­міння породжується, взагалі ка­жучи, складноструктур­ністю, різнорівневістю, багато якісністю того явища, яке відображають терміно-поняттям права. Але це тільки-но можливість (гносеоло­гічна передумова) плюралізації праворозуміння. Дійс­ністю ж вона стає тоді, коли у процес інтер­пре­тації поняття права включаються – причому, за­звичай, досить опосередковано, неявно, а іноді й неусвідомлювано – певні індивідуа­льні та гру­пові інтереси, які зумовлюють акцентування (аж до спотвореного гі­перболізування) того чи ін­шого аспекта, “зрізу” цього явища. У цьому по­лягає соціальна передумова плюралізації право­розуміння.

Визнання впливу цихдвох чинників неод­но­зна­чної філософської інтерпре­тації онтології й сутності права, конкретизація цього впливу у процесі аналізу й оцінки різних філософсько-пра­вових течій – це, по-перше, неодмінна скла­дова демістифікації наукових уявлень про фено­мен права. А по-друге, це дозволяє раціонально пояс­нити, обґрунтувати ті або інші типологічні харак­теристики праворозуміння, “вивести” їх як і з спе­цифіки його предмета, так і з особливос­тей умов життя, потреб та інтересів якоїсь частини певного суспільства або ж усього певного суспі­льства.

Як би то не було, але обґрунтування неви­пад­ковості (а можливо, й навпаки – випадково­сті) виникнення й поширення тих чи інших по­глядів щодо онтології та сутності права завжди зали­шатиметься актуальним завданням науки.

Ситуація принципово не міняється й тоді, коли замість терміно-поняття “право” викорис­товується термін-поняття “правова реальність”. Скажімо, якщо у літературі обговорюється пи­тання про філософські способи та рівні осмис­лення правової реальності, то віднесення того чи іншого явища саме до право­вого зазвичай попе­редньо не доводиться, а просто постулюється. У такий спо­сіб, так би мовити, віз ставиться попе­ред коня: те, що має стати результатом, ви­снов­ком філософсько-правових досліджень, без­дока­зово береться за їх вихі­дний, першопочатко­вий пункт – постулюється начебто на віру.

Менш вразливим видається інший шлях: ви­значити в онтологічному й со­ціальному аспек­тах гранично загально, абстрактно (а отже, знач­ною мі­рою беззмістовно) той феномен, який кваліфі­кується як правова реаль­ність. Розкриття ж його сутності залишити тим філософсько-правовим “школам”, кожна з яких вже змістовно досліджує лише один з аспектів цього явища (хоча резуль­тати дослідження вона прагне потім гіпертрофо­вано поширити на все явище у цілому і вважає його сутністю те, що насправді є лише одним із його проявів).

З огляду на викладене, можна вважати, що предметом науки філософії права є найзагаль­ніші (гранично загальні) об'єктивні закономірно­сті виник­нення, структури й функціонування того явища, яке відображається терміно-по­няттям права. А сама ця наука становить, від­повідно, систему знань про такі закономірності.

Зазначене явище неминуче виступає спіль­ним об'єктом дослідження двох самостійних наук: філософії (конкретніше – соціальної філо­софії) та загальної теорії права. Проте кожна з них “освоює” цю – як мені вже колись доводи­лося висловлюватись – “спільну територію” під різ­ними кутами зору [5, с. 44-46].

У рамках першої науки, філософія права ви­являє такі закономірності "права" (сказати то­чніше – закономірності того явища, котре відо­бражається терміно-поняттям права), які прита­манні усім без винятку явищам природи й суспі­льства, а цим якраз і забезпечується гранично загальний, тобто суто філо­софський, рівень знань про “право”. У рамках же загальнотеоре­тичної юридич­ної науки філософія права виявляє саме специфіку прояву зазначених (“філо­софсь­ких”) закономірностей. Отже, кожна з названих наук досліджує феномен права під кутом зору лише тих об’єктивних законів, які становлять їх відповідні предмети й котрі є невипадковою, не­свавільною підставою розрізнення, відме­жу­вання цих наук.

Нагадаємо у зв’язку з цим концепцію дер­жа­вно-правових (точніше – пра­водержавних) зако­номірностей, згідно із якою такими законо­мір­ностями є об’єктивні, необхідні, суттєві й для певних умов сталі взаємозв’язки державно-пра­вових явищ між собою, а також з іншими соціа­льними феноменами, які (взаємозв’язки) безпо­середньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивос­тях. Інакше кажучи, це такий зв’язок, який юри­дично опосередковує соціальну детермінованість, структуру, функціо­нування й розвиток та соціальну впливовість, дієвість державно-право­вих явищ. Саме наявність специфічних держа­вно-правових закономірностей якраз і виступає об’єктивною основою для виділення теоретичної юриспруденції (пра­водержавознавства) у само­стійну науку в системі всього суспільствознавс­тва [17, с. 162-163].

Актуальність з’ясування проблеми співвід­ношення філософії права із зага­льною теорією права у черговий раз виявилась на згаданому XXI конгресі Між­народної асоціації філософії права і соціальної філософії. Серед тем його ро­бо­чих груп і спеціальних секцій були такі, як: “Правова теорія і філософія”, “Ло­гічний аналіз юридичної аргументації”. А під егідою цієї Між­народної асоціації у 2003 році видається цикл праць, об'єднаних назвою: “Компедіум правової фі­лософії та загальної юриспруденції” (до складу цієї серії входять монографії професорів Є. Паттаро (Болонський університет, Італія) –“Реальність, яка має бути, і право”; X. Ротлеуз­нера (Вільний університет, Берлін) – “Підвалини права”; Р. Шайнера (Університет Альберти, Ка­нада) – “Правові інститути і дже­рела права”; О. Печеника (Лундський університет, Швеція) – “Наукова юриди­чна доктрина як знання права й як джерело права”; Дж. Сартора (Болонський університет) – “Правове обґрунтування”. Така ситуація відображає, як на мене, підхід, згідно з яким та галузь знань, яка за нашою традицією зветься “загальна теорія права”, вважається складовою частиною науки філософії права, тобто наче поглинається останньою. Тож це – ще одне свідчення того, що зазначена проблема по­требує подальших досліджень.

Методологія філософії права– це сис­тема концептуальних підходів, за­гальнонаукових і спе-ціальних методів та засобів дослідження її предмета, а також знання про закономірності їх застосування.

Концептуальним підходом можна вва­жати побудовану на гранично зага­льних (філо­софсь­ких) категоріях світоглядну аксіоматичну ідею (засаду), яка постулює загальну стратегію дослі­дження, відбір досліджуваних фактів та ін­тер­претацію результатів дослідження. Серед та­ких підходів можна вирізнити, зокрема, діалек­тич­ний, метафізичний, матеріалістичний, ідеалі­сти­чний, гности­чний, агностичний, антропологі­ч­ний, потребовий, персоналістичний (людино­мір­ний), комунітарний (колективістський), ко­муні­кативний, герменевтичний, сінергетичний.

Концептуальний підхід реалізовується за до­помогою певних методів дослі­дження – як за­гальнонаукових, так і власне філософсько-пра­вових (спеціаль­них).

Спеціальні (філософсько-правові) дослід­ни­цькі методи можна розуміти як процедури ін­терпретації та застосування гранично загаль­них (філософських) категорій у процесі дослі­дження тих явищ, які відображаються терміно-понят­тям права (наприклад, метод дослідження переходу кількісних змін відповід­ного явища в якісні). Такі методи реалізуються за допомогою відповідних спо­собів (прийомів) дослідження.

Способи (прийоми) дослідження –це зу­мов­лені певним концептуальним підходом і від­пові­дними пізнавальними методами діяльнісні опе­рації (інтелек­туальні й фізичні), спрямовані на встановлення та інтерпретацію тих явищ, що входять до складу предмета філософії права.

Сучасна методологічна ситуація в усьому су­спільствознавстві України, та й інших країн ко­лишнього Союзу РСР, яка характеризується пе­реходом від уніфікованої, єдино дозволеної, “одержавленої” методології до розмаїття мето­дологічних засад, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняну філософію права. Демонополіза­ція або, інакше кажучи, роздержавлення методо­ло­гії, – без­перечно, плідний процес, який збага­чує, демократизує пошуки істини, вивіль­няє та сти­мулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осяг­нути предмет дослідження – гранично загальні закономірності того явища, яке відображено терміно-поняттям права.

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методоло­гічний анархізм, на методологічну нерозбірливість, сваволю, “всеїстивність”.

Плюралістичне використання концептуа­льних підходів, дослідницьких ме­тодів і засобів, аби не призводити до, так би мовити, методоло­гічного анархі­зму, має відповідати, “підпорядковува­тись” принаймні таким трьом гносеологі­чним постулатам:

– об’єктивна зумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет до­слідження (тобто певна сторона, грань, власти­вість об’єкта до­слідження) “веде” за собою до­слідницький метод, визначає межі його застосо­вуваності, придатності;

– необхідність установлення єдиної істини, вірогідність якої можна дове­сти й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію. (Щоправда, якщо поняття істинності інтерпрету­вати як відповідність суспільствознавчих поло­жень об'єктивним інтересам (потребам) лише окремих частин соціально неоднорідного суспі­льства, тоді доведеться визнавати плюралізм іс­тин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких “часткових”, групових інтересів. Та чи не буде такий “плюралізм” своєрідним проявом аг­ностицизму й виправданням будь-яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам? Це пи­тання, вважаю, вимагає подальших диску­сій...);

– неодмінним показником прийнятності, ев­ристичності певного концептуа­льного підходу та дослідницького методу є їх спроможність наближувати, призводити до розкриття соціа­льної сутності явища, що вивчається (а не до приховування, затушовування її). Гадаю, що та­кою сутністю є здатність явища задовольняти потреби й інтереси певної частини соціально не­однорідного сус­пільства (а у деяких випадках – й усіх його членів).

Наведені положення видаються наукознав­чими аксіомами: вони стверджені реа­льною до­слі­дницькою практикою багатьох поко­лінь уче­них.

Проте в сучасних процесах плюралізації кон­цептуальних підходів і дослідницьких мето­дів (у тому числі філософсько-правових) зазна­чені ак­сіоми подекуди ігноруються, внаслідок чого саме і виникають ситуації мето­дологічного безладдя, еклектизму, “хаосу”. Ці, можна ска­зати, методоло­гічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

– використання певних загальнонаукових та інших методів дослідження поза межами їх за­стосовуваності, тобто абсолютизації, гіперболі­зації їх евристич­них можливостей (зокрема, че­рез ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження; так виникає загроза перемонополізації мето­дології);

– “оприродничування” закономірностей со­ці­альних явищ (зокрема, косміза­ції, фізікалізації, біологізації дослідницьких засад щодо права і держави), тобто “механічного” виведення право­державних закономірностей безпосередньо з по­ложень природничих наук;

– надмірної, тобто соціально-беззмістовної, “вихолощувальної”, абстрак­тизації понять про досліджуванні соціальні явища (шляхом викори­стання зага­льнолюдських термінів без конкре­тно-історичної сутнісної інтерпретації сми­слу понять, що такими термінами позначаються). Але чи мають ці поняття (скажімо, поняття прав людини) дійсно загальна, а не частковолюдське зна­чення, виявляється лише тоді, коли вони “за­землюються”, тобто застосову­ються в конкрет­них умовах місця й часу, якими, власне, й визна­чається соціа­льно-змістовне розуміння, смислове “наповнення” відповідних термінів. А воно ж, як свідчить соціальна практика, нерідко буває до­сить неоднозначним, неод­номанітним;

– факторної “зрівнялівки”, тобто прокла­му­вання рівнозначності, однаково­сті впливу на до­сліджуване явище численних різноманітних об­ставин, від яких воно так чи інакше залежить. У такий спосіб затушовуються відмінності між не­обхідними й випадковими зв’язками явищ, ство­рюється грунт для запере­чення й дискреди­тації поняття об’єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) понят­тям “залежність”;

– методологічної “зрівнялівки”, тобто про­го­лошення абсолютної рівноцін­ності усіх мето­дів дослідження, заперечення будь-якої їх субор­ди­нованості (у той час як така субординованість об'єктивно зумовлюється різноякісністю, ба­гато­гранністю досліджуваних явищ);

– термінологічної мімікрії, тобто словес­ного “перевдягання”, як-то кажуть, зміни “виві­сок”, дослідницьких підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли внаслідок своєрідної терміно­логі­чної алергії колишні назви (які справді дис­кре­дитовані помилковою практикою викорис­тання понять, що позначаються ними) заміню­ються на інші, котрі хоча й звучать надто “моде­рно”, проте реа­льно застосовуються, інтерпре­туються у тому ж значенні, зречення від якого було заде­кларовано зовні.

Викладене свідчить про підставність ви­моги дотримання наукознавчої, ме­тодологічної дис­ципліни (безперечно, не формально уніфіко­ваної, не “одержав­леної”). Звільнення методоло­гії від адміністративно-командної ідеологічної за­прог­рамованості не означає її свободу від фак­тологі­чної, логічної, й, врешті решт, істиннісної “дис­ципліни”, свободу від необхідності вдава­тися до такого визначального критерію підстав­ності ме­тодології, як реальні наслідки впрова­дження її результатів у суспільну практику. Саме ця прак­тика й “вирішує”, якою ж бути методоло­гії.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не іс­нує й не існуватиме методології соціального пі­знання, абсолютно нейтральної у соціально змі­стовному аспекті, тобто методології, так би мо­вити, соціально дистильованої, “очищеної” від залежності, від впливу з його загального сві­тогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним про­дук­том певних соціальних і природних умов, пе­вних обставин життя його носія або тієї частини сус­пільства, інтересам якої об’єкти­вно відповіда­ють, “слугують” результати дослі­дження.

Список літератури

1. Антологія української юридичної ду­мки. У 6 т. Редкол.: Ю.С. Шемчушенко(го­лова редколегії) та ін. – Том І.

2. Бачинин В.А. Философия права. Конспект лекций. – Харьков, 2002;

3. Бачинін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник. – Київ, 2002;

4. Бюлетень Міністерства юстиції Укра­їни. – 2003. – № 1.

5. Вісник Академії правових наук Укра­їни. – 1997. – № 1.

6. Вісник Академії правових наук Укра­їни. – 2002. – № 4.

7. Гудима Д.А., Дудаш Т.І. Актуальні про­блеми філософії права // Право України. – 2003. – № 5.

8. Загальна теорія держави і права, філо­со­фія та енциклопедія права / Упоряд­ники: В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко, Н.М. Пархо­менко. – Київ, 2002.

9. Козловський А.А. Філософія права. Нав-чально-методичний посібник. – Чернівці, 2003;

10. Кузнецов В.І. Філософія права та сучас-ність: (Навч. посібник). – Київ, 2003;

11. Патей-Братасюк М.Г. Філософія права: Навч. посібник. Частина перша. – Тернопіль, 2002;

12. Семенова Н. Розвиток філософсько-пра­во­вої думки в Україні: запози­чення кращої світової спадщини // Право України. – 2003. – № 9.

13. Философия права. Хрестоматия. Учебн. пособие. Под ред. Н.И. Панова. – Киев, 2002;

14. Філософія права: Навч. Посібник / За ред. В.М. Костицького і Б.Ф. Чміля. – Київ, 2000;

15. Філософія права: Навч. Посібник / За ред. О.Г. Даніль'яна. – Київ, 2002;

16. Філософія права: Словник. – Київ, 2003.

17. Юридична енциклопедія. Т. 2. – Київ, 1999.

18. Юридична Україна. – 2003. – № 1.

19. Юридич­ний вісник України. – 2002 – № 45.

П. М. Рабинович

НАУКА ФИЛОСОФИИ ПРАВА:

Поиск по сайту: