Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Інноваційні технології соціальної роботи щодо профілактики відмов від новонароджених дітей



Україна, як і багато країн в усьому світі, занепокоєна загостренням соціальних та економічних проблем, що погіршують соціальне становище дітей. Спеціальні урядові програми, націлені на їх вирішення, не дають очікуваних результатів. В Україні негайного вирішення потребують проблеми соціального сирітства, злочинності неповнолітніх, наркоманії та інших залежностей серед молоді, насильство щодо дітей, погіршення стану їхнього здоров’я та багато інших соціальних проблем. Особливе місце серед соціальних проблем займає проблема запобігання відмовам від новонароджених, що останнім часом набуває поширення фактично у всіх регіонах України. Все більш стає зрозумілим, що ці проблеми є не ізольованими, а глибоко взаємопов’язаними.

Саме тому проблема соціальної та соціально-педагогічної роботи з профілактики відмов від новонароджених розглядається як одне із головних завдань Національного плану дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006 – 2016 роки.

Профілактика відмов від новороджених дітей є складовою реформування опіки над дітьми взагалі і запобігання розміщення їх в інтернатних закладах зокрема. Сьогодні вже зроблено певні кроки в сфері збереження сім’ї, забезпечення різних напрямів виховної роботи з сім’єю шляхом впровадження спеціальних програм, розробки інноваційних технологій у зміцненні сімейного середовища, підвищення його виховного потенціалу.

Профілактика відмов від новонароджених дітей – це, перш за все, напрям соціально-педагогічної діяльності, що спрямований не тільки на запобігання відмові від дитини вагітними жінками та породіллями, а й також на психологічну та соціально-педагогічну підтримку цих категорій жінок з метою формування у них почуттів та навичок усвідомленого батьківства.

Розглядаючи інноваційну технологію як процес, виділяють певні етапи її розвитку. У науковій літературі склалася лінійна схема поділу цього процесу:

- етап зародження нової ідеї або виникнення концепції нововведення (етап відкриття, яке є результатом фундаментальних і прикладних наукових досліджень або раптового «осяяння»);

- етап винаходу, створення нового, що втілюється у будь-який об’єкт, матеріальний або ідеальний продукт;

- етап інновації, практичного застосування винаходу, його доопрацювання, одержання стійкого ефекту від нововведення;

- етап розповсюдження нововведення, широкого його впровадження, дифузії в різні сфери (наступає за умови сприйнятливості до нововведення);

- етап широкого використання нового продукту в конкретній галузі, пов’язаний з втратою новизни;

- етап скорочення, рутинізації нововведення, заміни його новим продуктом (7, 99-100).

Інноваційні процеси мають свою соціальну базу, своїх носіїв – іноваторів – творчо мислячих та діяльних людей, які є ініціаторами або провідниками нових ідей, розробок, досвіду. Інноватори – специфічна соціальна категорія, неоднорідна соціальна меншість. У її структурі виділяють дві групи: тих, хто створює, і тих, хто реалізовує нововведення. Реалізатори – ті ж самі творці, але не самого нововведення, а процесу його опанування, механізму переходу від вихідного стану до бажаного (7, 100).

Технологія соціально-педагогічної діяльності – це практична діяльність соціального працівника (соціального педагога), для якої характерна раціональна послідовність використання різних методів та засобів з метою досягнення якісних результатів. Технологія (грец. techne – мистецтво, майстерність, уміння) – сукупність прийомів і способів одержання, обробки чи переробки; опис виробничих процесів, інструкцій з виконання, технологічні правила, вимоги, карти, графіки. Усі відомі на сьогодні технології розділяють на дві групи: промислові та соціальні. До промислових належать технології переробки природної сировини (нафти, руди, деревини тощо) чи отриманих з неї напівфабрикатів (готових металів, прокату, окремих деталей і вузлів виробів тощо). Соціальною визначають технологію, у якій вихідний і кінцевий результат – людина, а основні параметри вимірювання – її якості та властивості. Поява соціальних технологій пов’язана з потребою швидкого та великомасштабного «тиражування» нових видів діяльності.

У науковій літературі існує безліч концепцій і визначень соціальної технології. Найбільш відомі погляди на соціальну технологію як на «діяльність, у результаті якої досягається поставлена мета і змінюється об’єкт діяльності» (Н.Стефанов); «елемент механізму управління» (В.Афанас’єв); «спосіб реалізації конкретного складного процесу шляхом розчленовування його на систему послідовних взаємозалежних процедур і операцій, що виконуються однозначно...» (М.Марков); «сукупність знань про способи і засоби організації соціальних процесів, самі ці дії, що дозволяють досягти поставленої мети» (А.Зайцев); «спосіб управління, регулювання і планування соціальних процесів» (А.Дикарєва, М.Мирська); «кінцевий продукт соціального проектування», необхідний для забезпечення процесів відтворення і здійснення діяльності: типових процедур управління; методик підбору й оцінки управлінських кадрів; сценаріїв проведення імітаційних ділових ігор; математичних моделей соціальних об’єктів на базі ЕОМ (В.Дудченко, В.Макаревич); «сукупність прийомів, методів і впливів, які застосовуються для досягнення поставлених цілей у процесі соціального планування і розвитку, рішення різного роду соціальних проблем» (Л.Іонін); «своєрідний механізм поєднання соціологічних знань і соціальних ресурсів з умовами їхньої реалізації» (В.Патрушев); «науку про сукупність способів соціальної дії на людину» (Л.Дятченко); як «процес спрямованого впливу на соціальний об’єкт» (Н.Данакін) (7, 295).

Класичний різновид соціальної технології – соціально-педагогічна технологія, яка інтегрує в собі якості соціальної та педагогічної технологій. Соціально-педагогічна технологія – це способи взаємодії соціального педагога (соціального працівника) з клієнтом, що забезпечують його соціалізацію в наявних або спеціально створюваних умовах. Сутність соціально-педагогічної технології полягає в операціоналізації процесу надання послуг і соціально-педагогічної допомоги, створенні алгоритму взаємодії соціального педагога з клієнтом. Соціально-педагогічна технологія має такі характерні риси: універсальність (можливість застосування на різних за специфікою об’єктах, для вирішення подібних або часто виникаючих завдань); конструктивність (націленість на вирішення конкретних проблем перевіреними та обґрунтованими способами); результативність (орієнтація на кінцевий результат, що перевіряється); оперативність (можливість реалізувати технологію в оптимальний термін); відносна простота (наявність проміжних етапів й операцій, доступність для фахівця певної кваліфікації); надійність (наявність деякого запасу міцності, механізму, що дублюється); гнучкість (здатність до адаптації в умовах, що змінюються). Соціально-педагогічна технологія як сукупність визначених прийомів і методів впливу має власну структуру, до складу якої входять певні елементи: визначення мети, вибір відповідного рішення, організація соціальної дії, аналіз результатів (7, 295).

Багатогранність соціального життя, його взаємодії з природними явищами зумовила й різноманітність соціальних технологій, які можна класифікувати за різними критеріями: видами, рівнями, сферами застосування. Розрізняють макро-, мезо-, мікротехнології (Л.Дяченко); кабінетні, лабораторні, польові соціальні технології (О. Пригожин); загальні й часткові (Н. Данакін); інноваційні й рутинні (Є.Холостова), інформаційні, освітні, а також ті, що впроваджуються (Є.Холостова, В.Курбатов); технології пошуку стратегії керування, технології соціального моделювання й прогнозування; інформаційні технології, інноваційні технології й технології минулого досвіду (В.Іванов і В.Богдан); глобальні, демографічні, економічні, військові, технології продовольчих криз, конфліктів, катастроф (В.І.Банерушев);суб’єктні, діяльнісні та середовищні технології (М.Шакурова);загальногалузеві, міжгалузеві та галузеві технології (І.Ліпський) (7, 295).

Класифікація соціально-педагогічних технологій теж найрізноманітніша. Це пов’язане з тим, що соціально-педагогічна робота утворює собою певну, відносно самостійну систему, упорядковану безліччю елементів, які взаємозалежні між собою й утворюють деяку цілісну єдність. Під час аналізу технологій соціально-педагогічної роботи як системи необхідно враховувати класифікацію систем узагалі. А також пам’ятати, що соціально-педагогічна робота – це різновид соціальної системи, яка має справу з людьми (зокрема, з клієнтами й соціальними працівниками) та їх відносинами між собою. Соціально-педагогічні технології розрізняють: за рівнем кваліфікації суб’єкта (прості, доступні неспеціалістам; складні, які вимагають професійної кваліфікації фахівця певної галузі; комплексні, що потребують кваліфікації фахівців різних галузей); за функціями та напрямками діяльності соціального педагога (технології соціальної діагностики, профілактики, адаптації, реабілітації, опіки й соціального захисту, а також соціалізації, саморозвитку, самовизначення особистості) (7, 296).

Серед інноваційних технологій соціально-педагогічної діяльності центрів та КП пріоритетними є раннє або кризове втручання; оцінка потреб новонародженої дитини та її сім’ї, соціальне супроводження, робота з соціальним оточенням.

Однією з ефективних технологій соціальної роботи є раннє втручання, яке одночасно може розглядатися і стратегією. За думкою дослідників соціальної сфери, стратегія – це бачення перспективи розвитку, досягнення мети, що передбачає вироблення й дотримання основних принципів певної діяльності. Втручання – це комплекс дій, спрямованих на досягнення результату. Таким чином, стратегія втручання – це загальний підхід до процесу надання допомоги. Він передбачає перспективне планування і подальші дії (в тому числі, негайні), спрямовані на отримання позитивного результату. Стратегії втручання покликані допомогти індивідам змінити своє життя та покращити середовище їхнього існування.

Визначають стратегії втручання кількох типів, а саме [3, с. 94–95]:

· пряме втручання (безпосереднє надання послуг тим, хто їх потребує);

· втручання, спрямоване на зміну системи (на створення, підтримання або зміни тих інституцій, у яких надають послуги клієнтам);

· комбіноване або проміжне втручання (поєднуються елементи першого та другого типу втручання).

Український дослідник Т. В. Семигіна деталізує стратегії втручання за видом діяльності (див. табл. 1).

Таблиця 1.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.