Формування прив’язаності у дітей раннього віку

Чільне місце у теоретичній базі розвитку дітей раннього віку посідає теорія прив’язаностей. Дж. Боулбі (Bowlby) і його послідовники (Мэрі Эйнсворт (Ainsworth), Cassidy , Crittenden, Durkin, Goldfarb, Fahlberg та ін.) довели важливість для повноцінного розвитку дитини формування її ідентичності, встановлення прив’язаностей між дитиною і батьками чи особами, котрі їх замінюють, забезпечення зв’язку, стабільних і тривалих стосунків дитини і дорослих.

Введене у науковий тезаурус поняття «прив’язаність» – багатогранне. Проблема, як формується і як функціонує прив’язаність, до кінця не розв’язана. Проте, як відзначила Вера Фалберг (Fahlberg), прив’язаність і втрата знаходяться в серці усієї роботи щодо захисту прав дітей.

Прив’язаність існує і у світі тварин, вона створює можливість для фізичного виживання і безпеки виду. Проте у середовищі людей вона забезпечує не лише задоволення базових потреб. Основою соціалізації, розвитку людини є міжособистісні стосунки, саме вони пов’язують її з іншими людьми і тим самим дозволяють формувати ідентичність особистості. Прив’язаність робить нас людьми – синами чи доньками, батьками чи матерями, братами чи сестрами.

У загальній формі прив’язаність можна визначити як «тривалий близький зв’язок між двома людьми, що не залежить від їх місцезнаходження і є джерелом емоційної близькості» (Фалберг). Прив’язаність – це прагнення до близькості з іншою людиною і збереження цієї близькості. Глибокі емоційні зв’язки зі значущими людьми є основою життєвих сил для кожної людини. Але для дітей – це життєва необхідність у буквальному значенні цього слова, бо дає можливість розвивати базову довіру до світу і позитивну самооцінку.

Дітям просто необхідно відчувати і переживати прив’язаність. Від неї залежить їх почуття безпеки, власної гідності, емпатії, сприйняття світу, розвиток совісті, логічного мислення, здатності контролювати власні емоції тощо. Дитина, у якої сформована прив’язаність, нормально розвивається, вчиться розрізняти власні почуття і почуття інших, мислить логічно, розвиває соціальні зв’язки, довіряє оточуючим, стає впевненою у собі, менше заздрить, проявляє любов і ніжність до інших. Натомість, порушення прив’язаності може негативно впливати не лише на соціальні контакти дитини, у т.ч. здатність розуміти почуття інших, але й на емоційний, соціальний, фізичний, розумовий розвиток дитини загалом. Для дитини, у якої не сформувалися прив’язаності, будуть притаманні:

1. Страх, породжений невпевненістю у собі, комплекс неповноцінності, наслідком якого є агресія;

2. Несправедливі звинувачення, приниження;

3. Нервове напруження, стреси;

4. Самотність;

5. Тотальна неуспішність.

У своїй теорії Дж. Боулбі розвинув теорію К. Лоренцо про імпринтінг людини (етологічний підхід) і виявив значущість для психічного розвитку дитини встановлення тривалих теплих емоційних взаємовідносин з матір’ю. Результати спостережень і клінічні дані показали, що відсутність чи розірвання таких стосунків спричиняють у дитини серйозний стрес. Таким чином, Боулбі вперше довів зв’язок прив’язаності, адаптації і виживання дитини.

Потрібно підкреслити, що різні вчені довели негативне значення для подальшого розвитку дитини як довготривалого, так і короткотривалого розлучення з матір’ю (Анна Фрейд, Rutter, Fahlberg, Bowlby та ін.). Проте, Раттер вказував, що розлучення з матір’ю, хоча і є фактором великого ризику, повністю не визначає перспективи соціально-особистісного розвитку. При адекватній заміні матері іншою значущою людиною, але за умов обов’язкового влаштування дитини у сімейне середовище, наслідки можуть бути згладжені.

Отож, середовищем, у якому формується прив’язаність, є сім’я, поза сім’єю встановити її дуже складно. Дослідження вчених довели, що на формування прив’язаностей впливають не лише задоволення матір’ю базових, але й вищих потреб дитини. Тобто, найважливішим для формування прив’язаності є здатність дорослого сприймати будь-які сигнали дитини і реагувати на них. Саме тому дитина прив’язується до тих, хто швидко і позитивно реагує на її активність й ініціативу, вступає у спілкування, що відповідає настрою дитини. Сприяють розвитку прив’язаності ніжність дорослого, доброзичливість, підтримка та підбадьорювання дитини тощо.

При втраті об’єкту прив’язаності (сім’ї як сфери її формування) у дитини виникає розірвання чи порушення прив’язаності. Відповідно до класифікації М. Ейнсворт, існують такі типи порушення прив’язаності:

– негативна (невротична) прив’язаність – дитина постійно шукає уваги від батьків, навіть і негативної, провокуючи покарання, намагаючись дратувати батьків;

– амбівалентна – дитина постійно демонструє двоїсте ставлення до близького дорослого: то пеститься до нього, то грубить, уникає. При цьому такі перепади у спілкуванні є частими, компроміси у стосунках відсутні, а сама дитина не може пояснити свою поведінку і часто страждає від цього. Такий тип характерний для дітей, чиї батьки були непослідовні, істеричні, позбавляючи тим самим дитину можливості зрозуміти їх поведінку і пристосуватися до неї;

– уникаюча – дитина замкнена, понура, не допускає довірливих стосунків із дорослими і дітьми, хоча може любити тварин. Основний мотив такої поведінки – нікому не можна довіряти;

– дезорганізована – такі діти навчилися виживати, порушуючи усі правила і кордони людських стосунків: їм не потрібно, щоб їх любили, вони хочуть, щоб їх боялися. Такий тип прив’язаності характерний для дітей, котрі зазнавали жорстокого поводження і ніколи не мали досвіду прив’язаності.

Розрізняють первинну і вторинну прив’язаності. Так, первинна прив’язаність формується у дитини протягом першого року життя. Вона є базовою, оскільки закладає основу для подальшого розвитку дитини і самої прив’язаності. Первинна прив’язаність – стійка, вона здатна проявлятися у дорослих у їх подальшому житті під час вибору партнера, у процесі самосприйняття і самооцінки, у ставленні до роботи, у подолані труднощів міжособистісного спілкування тощо.

Вторинна прив’язаність формується на місці первинної, наприклад, після розлучення з матір’ю, проте нею часто називають стосунки, що встановлюються і розвиваються у дитини з вихователями, вчителями, друзями.

Теорія прив’язаності Дж. Боулбі знайшла продовження у дослідженнях П. Критендена. Якщо Боулбі більшою мірою розглядав прив’язаність як ставлення до себе і людей, які задовольняють потребу в захищеності і безпеці, то Критенден розумів прив’язаність як стратегію поведінки спочатку з близькими, а потім з усіма оточуючими.

Ще Дж. Боулбі говорив про важливість вивчення поведінки прив’язаності дитини (поведінки, результатом якої є досягнення і збереження близькості із значущою людиною). Поведінка прив’язаності особливо яскраво проявляється у дитячому віці, але вона необхідна для виживання і здорового функціонування протягом усього життя. Прив’язаність передбачає прагнення знаходитися поруч з іншою людиною, просити її про допомогу тощо. З віком прояв таких почуттів може зменшуватися, але ймовірність їх загострення у стресових ситуаціях залишається.

Спостерігається чітка залежність між рівнем прив’язаності і здатністю будувати стосунки з людьми, виховувати власних дітей. Моделі поведінки батьків чи опікунів зміцнюють поведінку прив’язаності дитини. Натомість, діти, батьки яких не приділяли їм належної уваги, виростають тривожними і невпевненими.

Негативне батьківське ставлення, неадекватна організація спілкування з дитиною, прояви авторитаризму, гіперопіки чи байдужості сприяють порушенню задоволення потреб дитини. Так, гіперопіка породжує нездатність дитини до самостійності, надмірна вимогливість – невпевненість у собі, емоційна холодність – підвищену тривожність, депресію і агресію.

Особливості впливу прив’язаностей на розвиток дітей різного віку досліджував Е. Фромм. Вчений довів, що по мірі зростання прив’язаність дитини до матері зменшується і після шести років актуалізується прив’язаність до батька. Такий розвиток прив’язаностей і поступове їх об’єднання становлять основу духовного здоров’я особистості. Відхилення від цього шляху спричиняє різні порушення.

Отже, сила і якість прив’язаностей багато у чому залежать від поведінки батьків щодо дитини. У дітей, чиї потреби у любові та зв’язку з ближніми не задовольняються, уся внутрішня енергія йде на боротьбу з тривогою і пристосування до пошуку емоційного тепла в умовах його «жорсткого дефіциту». Саме тому механізмами стабільного розвитку сім’ї, її життєдіяльності є:зміцнення чи встановлення прив’язаностей до значущого дорослого та гарантування якості міжособистісних стосунків дитини і батьків.

Таким чином, проблема формування та збереження прив’язаностей дитини з урахуванням особливостей її вікового розвитку є на сьогодні пріоритетною у сфері захисту прав підростаючого покоління. Зокрема, прив’язаність як потреба дитини знайшла своє відображення у Декларації прав дитини, а, у свою чергу, базовий міжнародний документ Конвенція ООН про права дитини закріпив право дитини задовольняти потребу у прив’язаності у сприятливих для цього умовах (у сімейному середовищі; під супроводом фахівців; здійснення профілактичної роботи з метою формування навичок усвідомленого батьківства тощо).

Отже, врахування загальних закономірностей розвитку особистості є ключовою умовою результативної оцінки потреб дитини і її сім’ї, що проводиться з метою пересвідчення, чи дитина розвивається і виховується у захищеному і сприятливому середовищі. Іншими словами, чи дитина як на особистісному рівні, так і на рівні соціуму включена у систему довготривалих і емоційно позитивних зв’язків, що є основою відчуття нею власної захищеності.

Поиск по сайту: