Стаціонарах будинках України (2004 – 2007 р.р.) за даними МОЗ

Наведені дані свідчать про стійку тенденцію до зменшення кількості відмов, хоча ситуація ще залишається досить гострою.

Сучасна сім’я переживає великі труднощі, пов’язані з матеріальними і психолого-педагогічними проблемами, з ціннісними орієнтаціями її членів. У сучасних умовах інститут сім’ї втратив свою стабільність. Нині в середньому розпадається 65 відсотків сімей, а в деяких регіонах України цей показник сягає 70-80% у перші 5 років шлюбного життя. Основними причинами розлучень є матеріальні нестатки, відсутність окремого житла, втручання родичів у сімейне життя молодого подружжя, невміння спільно вести господарство, небажання знаходити компроміси, подружня невірність, шкідливі звички тощо.

На початку третього тисячоліття в Україні проживало 2 млн. неповних сімей (в основному, після розлучення батьків), в яких виховувалось майже 1,5 млн. дітей. Нині цю кількість встановити практично неможливо, оскільки, згідно Шлюбного кодексу, сім’єю вважається і така сім’я, де шлюбні партнери проживають у цивільний (незареєстрованому) шлюбі. Майже 3,5 млн. громадян України виїхали на заробітки за кордон. Більшість з них мають неповнолітніх дітей, яких вони залишили або на одного з батьків, або на близьких і далеких родичів. Це не минає безслідно для розвитку дітей, адже в умовах неповної сім’ї звужується сімейне спілкування і збіднюється його зміст, обмежуються можливості дітей у засвоєнні статево-рольових стосунків і моделей поведінки. Як результат, хлопчики виростають інфантильними (у них немає прикладу чоловічої поведінки), а дівчатка – агресивними (для них прикладом є мама як сильна жінка, яка сама в різні способи розв’язує всі сімейні проблеми).

Асоціальна поведінка батьків, сімейне насилля стають причиною того, що щорічно в Україні в судові органи подається 6–6,5 тис. справ про позбавлення батьківських прав. Загалом таких сімей в Україні понад 60 тис. Це одна з причин поширення соціального сирітства – діти стають сиротами при живих батьках.

Офіційно визнано, що на даний час в Україні майже 100 тис. соціальних сиріт.

Алєксєєнко Т.Ф.,

канд. пед. наук, ст. наук. співробітник

Причини соціального сирітства:

1. Соціально-економічні. До них відносяться безробіття, тяжке матеріальне становище, зниження загального рівня життя, відсутність необхідних житлових умов.

2. Криза інституту сім’ї. Під нею розуміється нестабільність сім’ї, розлучення, народження позашлюбних дітей, поширення громадських шлюбів, зростання сімейного алкоголізму, асоціальна поведінка батьків і відбуття покарання батьками за правопорушення у місцях позбавлення волі, виховання дітей у дитячих будинках, інтернатах тощо.

3. Педагогічна некомпетентність сім’ї. Вона виявляється у зниженні виховного потенціалу сім’ї і низькій педагогічній культурі батьків, зниженні цінності інституту сім’ї у суспільстві, порушеннях прав людини і дитини, жорстокому поводженні з дітьми.

4. Низька життєва компетентність. Для неї характерним є незнання своїх прав і обов’язків, необізнаність із чинним законодавством, нерозуміння економічних законів і процесів, невміння прогнозувати наслідки своїх дій і вчинків, моделювати способи виходу з різних життєвих ситуацій.

5. Несформоване почуття відповідальності у значної частини сучасних молодих людей і молодих батьків за себе і свої вчинки перед собою, родиною, спільнотою. Воно виникає в результаті певної соціальної інфантильності, набутої в такому досвіді людських стосунків (особливо родинно-сімейних), коли відповідальність за все брали на себе батьки, мотивуючи тим, що їхні діти «ще малі, ще напрацюються, ще настраждаються»).

6. Зниження виховного потенціалу системи освіти. Доказом цього слугує відносно невелика кількість дітей, залучених до дитячих суспільних організацій і гуртків творчості, звуження позакласної і позашкільної продуктивної діяльності дітей, переорієнтація системи додаткової освіти на освітні послуги, як правило, платні (що значно знижує можливості доступу до них всіх бажаючих).

7. Згортання системи виховної роботи з дітьми, підлітками і батьками за місцем проживання. Як правило, здебільшого функціонують платні школи, секції і культурні осередки. Численні фонди й громадські організації зосереджують роботу на невеличких групах дітей. Більшість же не охоплена цікавими справами, збирається у неформальні групи й об’єднання.

8. Зниження функції соціального контролю суспільства за своїми членами. Дорослі, в основному, виявляють байдужість до чужих дітей, які ведуть себе непристойно чи небезпечно, часто потурають шкідливим звичкам і нездоровому способу життя: подають гроші, пригощають цигарками або алкоголем, не звертають уваги на брутальні слова і поведінку, не перешкоджають виявам жорстокості.

9. Зміна ціннісних орієнтацій. Свідченням того є розвиток дитячої і молодіжної субкультури на основі не традиційних норм духовності й моралі, а чужої, сурогатної культури. Захоплення чужеземним, інкультурним або сліпе їх наслідування призводить до нерозуміння чи розриву поколінь, культу інших цінностей (грошей, сексу, прагматизму, егоїзму, життєвих задоволень тощо), втрати традицій виховання і моральних якостей.

10. Зростання ролі й впливу ЗМІ та масової культури на молодіжну субкультуру, які виконують замовлення великих виробників різних видів продукції, в тому числі й шкідливої (тютюну, алкоголю, наркотичної тощо). Воно виявляється у пропаганді й нав’язуванні нових форм і моделей поведінки дітей і молоді, у маніпулюванні свідомістю.

Спеціальні дослідження, проведені серед дітей, вихованців інтернатних закладів, дозволили виявити у них проблеми соціально-емоційного розвитку. Найбільш поширеними і такими, що впливають на якість їх соціалізації, є наступні:

- дефіцит любові, ласки, уваги;

- замкненість кола спілкування;

- регламентація часової і просторової діяльності;

- відсутність свободи вибору;

- відсутність реальної сімейної взаємодії;

- відсутність спілкування з біологічною матір’ю;

- деформоване уявлення про родинні зв’язки;

- несформоване «Я»;

- жорстоке ставлення з боку персоналу;

- жорстокість взаємин дітей у колективі;

- відсутність особистого простору (власної кімнати, місця для усамітнення);

- підвищене почуття тривожності;

- відчуття ворожості соціуму;

- закомплексованість;

- відсутність свободи вибору;

- відсутність, несформованість життєвої компетентності;

- відсутність соціальних навичок власного життя;

- непідготовленість до самостійного життя;

- невміння будувати свої взаємини з людьми поза інтернатним соціумом та з різними соціальними інститутами, відстоювати свої інтереси;

- деформований соціальний досвід;

- недостатність соціальної захищеності;

- неспроможність протидіяти негативному сторонньому впливу;

- погана спадковість (п’янство, наркоманія, психічні захворювання, вади фізичного розвитку, що впливають на загальний стан здоров’я);

- відсутність досвіду користування грошима;

- економічна депривація;

- нівелювання проявів особистості;

- формування споживацького ставлення до суспільства.

Інституалізація дітей (вилучення їх з батьківської родини і влаштування в заклади інтернатного типу) засвідчує факт соціального аспекту порушення права дитини на виховання у сім’ї. Особливо тих, у кого є біологічні батьки. Такий статус породжує деприваційні ефекти як у дітей, так і у тих батьків, які усвідомлюють свою втрату.

Згідно офіційної статистики, близько 70 тис. дітей виховуються не в біологічних сім’ях; майже третина дітей влаштовується в інтернати з причини бідності сімей, третина – в результаті соціальних негараздів сім’ї, більшість вихованців інтернатів є соціальними сиротами, які мають одного чи двох батьків; 14% соціально і педагогічно запущених дітей – діти з благополучних родин.

Поиск по сайту: