Регіональна економіка – це система суспільних відносин, яка історично склалась в межах областей держави, являє собою сукупність взаємопов’язаних папок і зв’язків, які забезпечують її стійкість та цілісність на макро- та мікрорівні. Регіональна політика у вузькому значенні – це комплекс галузей з виробництва товарів та надання послуг. У широкому значенні – це система виробничих відносин, форм та методів організації виробництва, комплексного управління регіоном. Конкурентоздатність товарів та послуг залежить від впровадження новітніх методів управління, розробки принципово техніки та технології, створення нових сфер економічної діяльності та управлінської системи. Поняття регіональна економіка охоплює виробничі, фінансові, кредитні, суспільні відносини території конкретного регіону. Для ефективного розвитку виробництва у регіоні потрібно знайти організаційні форми для впровадження у виробництво ноу – хау, нових прогресивних методів виробництва, екологобезпечні ресурсозберігаючі технології. Без ефективної гнучкої регіональної політики неможливе економічне реформування. Не завжди використовується системний підхід, а робляться спроби хаотичного та безладного застосування управлінських дій. Централізована модель територіального устрою, як показує світовий досвід, гальмує розвиток регіонального господарства. Отже стратегічною метою регіональної політики має бути істотне підвищення життєвого рівня населення регіонів на базі ефективного використання промислового та природно – ресурсного потенціалу. Держава має забезпечити міжрегіональну єдність відтворювальних процесів у макроекономіці, створити економічні інтереси у активній соціально – економічній діяльності регіонів, забезпечити стратегічну мету економічного розвитку регіонів. Під регіоном розуміють економічний район, який виділяється спеціалізацією та структурою господарства, природно – ресурсним та демографічним потенціалами, соціально – економічними особливостями. Сутність науково – обгрунтованої ефективної регіональної соціально – економічної політики полягає у органічному поєднанні загально національної та територіальної моделей відтворювальних процесів на даній території.
26.Сучасні проблеми територіальної організації народного господарства україниНародногосподарський комплекс України
1. Особливості та фактори формування народного господарства України. 2. Галузева структура народного господарства. 3. Міжгалузеві виробничі комплекси. 4. Територіально-виробничі комплекси як важливі форми територіальної організації виробництва. 5. Трансформаційні процеси в господарському комплексі України.
1. Поняття “господарство” трактується в літературі в широкому та вузькому розумінні і розглядається на різних територіальних рівнях. При широкому тлумаченні терміна під господарством розуміють результати усіх видів діяльності людини, в ході якої створюються споживчі вартості, тобто матеріальні і духовні блага та послуги. Життєдіяльність людей заснована на праці. Праця – це процес, який відбувається між людиною і природою з використанням певних засобів виробництва. Важливою передумовою суспільно корисної праці є її ефективність, тобто здатність до створення продуктів чи послуг певної кількості та якості. Їх досягнення вимагало уже на світанку нашої цивілізації суспільного розподілу праці. У міру розвитку продуктивних сил цей розподіл праці ускладнювався. З’являлись усе нові виробництва, потім галузі, розширювалось коло природних ресурсів, що залучалися до виробничого процесу. Відповідно ускладнювалися та ставали все більш різноманітними види діяльності людини, розгалужувалася структура господарства окремих країн та світу в цілому. Залежно від рівня розгляду цієї проблеми виділяють: – народне господарство однієї країни; – світове господарство як суму господарств усіх країн світу. Світове господарство формується на основі міжнародного поділу праці та багатоаспектних інтеграційних процесів, які особливо посилились у другій половині ХХ століття. Залежно від їх змісту та масштабів просторового прояву в світі формуються різноманітні суспільно-інтеграційні утворення світового, регіонального, міждержавного рангу. Так, у сфері фінансово-інформаційної діяльності формуються світові ринки капіталу та інформації; в економічній сфері – різноманітні транснаціональні компанії, а на міждержавному рівні – економічні союзи країн. Найбільш яскравим прикладом є Європейський Союз, Північно-Американська економічна інтеграція та ін. Міждержавні ринки праці та капіталу формуються на основі міграційних потоків трудових ресурсів та інвестицій у країнах Європи та Близького Сходу, Західної і Східної Європи і т.д. У світовий інтеграційний простір поступово входить і Україна. Віками вона розвивалась як важлива складова частина Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв’язків. 80% промислового потенціалу країни не мали замкнутого технологічного циклу на її території. 70% усіх господарських зв’язків припадало на Росію. За матеріалами ООН (1992 р.), Україна віднесена до економічно розвинених країн. У 1991-1996 рр. більшість показників її соціально-економічного розвитку погіршились, проте Україна і зараз має потужний економічний потенціал. До основних факторів формування господарства України слід віднести: – високу господарську освоєнність території; – різноманітний природо-ресурсний потенціал; – значний трудоресурсний потенціал; – сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення; – давню історію розвитку. Господарство України характеризується такими основними рисами: – наявність потужної промислової та агропромислової ланки; – активна участь у міжнародному територіальному поділі праці; – високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах; – надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях; – консервативна галузева структура промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва; – паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях; – екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства; – недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни; – наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення; – недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури; – слабкий розвиток інноваційного комплексу; – низька забезпеченість паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами; – застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів; – недостатнє використання потужностей сировинної бази (у т.ч. відходів), зокрема, у будівництві; 2. Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Народногосподарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною. Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича. Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін. (Рис. 1). Сектори (ланки) виробничої сфери поділяють на галузі – крупні і вузькі. Наприклад, промисловість складається з металургійної, хімічної, машинобудівної, сільське господарство – з рослинництва і тваринництва. У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок: – апарат органів державного та громадського управління; – житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування; – охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення; – освіта, культура, наука, мистецтво; – сфера фінансів, кредитування, страхування. Найголовніші з них – освіта, наука, охорона здоров’я та ін. Кожна з цих сфер виконує певні функції. Виробнича – забезпечує саму себе, невиробничу сферу та населення різноманітними засобами виробництва, товарами та послугами, а невиробнича – в основному послугами матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги невиробничої (до 55-65%) і зменшення виробничої сфери в усьому народному господарстві. У невиробничій сфері України і нині зайнято працівників набагато менше, ніж у розвинених країнах – близько 26%. Це свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку невиробничої сфери є важливим показником соціально-екномічного прогресу. 3. Галузі можуть не тільки дробитися, але й об’єднуватися у великі функціональні комплекси – важливі ланки функціональної структури виробництва – міжгалузеві виробничі комплекси. МВК – це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно-енергетичний), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування (лісовиробничий, агропромисловий, будівельний), або ж розв’язують важливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, рекреаційний, продовольчий комплекси). Отже, міжгалузеві виробничі комплекси – це система взаємопов’язаних галузей, об’єднаних певною спільною функцією, узгоджений розвиток підприємств якої забезпечує найбільший ефект. Найчастіше в народному господарстві виділяють такі МВК: паливно-енергетичний, машинобудівний, хімічний, лісовий, будівельно-індустріальний, агропромисловий, транспортний, рекреаційний тощо. 4. Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК – це система територіально зосереджених і виробничо взаємопов’язаних підприємств різних ланок виробництва та виробничої інфраструктури, яка характеризується певною спеціалізацією та спільним використанням розташованих на цій території природних та матеріальних ресурсів. Характерні риси ТВК: – багатогалузевість структури;1 – ядром більшості з них є промисловість; – потенційна ефективність; – спільна територія і близькість основних та допоміжних підприємств; – спільна інфраструктура. Отже, ТВК – сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності. ТВК розрізняються за масштабом, виробничим профілем, зовнішніми і внутрішніми зв’язками, ступенем сформованості, рівнем розвитку, територіальною скомпонованістю тощо. Види ТВК: територіально-виробничі комплекси економічних районів, областей, вільних економічних зон тощо. Найбільшими територіально-виробничими комплексами в Україні є: – Донбаський, основу якого складають промислові вузли: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Стахановський, Горлівсько-Єнакіївський, Краматорсько-Слов’янський, Лисичансько-Рубіжанський, Луганський. Даний ТВК спеціалізується на галузях важкої індустрії (енергетиці, металургії, важкому машинобудуванні, хімічній промисловості), а також АПК; – Придніпровський (Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Запорізький, Криворізький та ін.); – Причорноморський (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Керченський, Сімферопольський); – Прикарпатський (Івано-Франківський, Чернівецький, Дрогобицько-Бориславський, Стрийський). Київ, Харків, Львів, Полтава та деякі інші міста є потужними, багатопрофільними центрами з різноманітною спеціалізацією (середнє і точне машинобудування, легка, харчова промисловість і т.д.). 5. Перехід до ринкової системи господарювання вимагає докорінного реформування виробничих відносин, широкої приватизації державного майна, структурно-технологічної та технічної перебудови виробництва на засадах впровадження науково-технічного прогресу, сучасних ресурсо- та енергозберігаючих технологій, розвитку інноваційного комплексу, формування ринкової, комунікаційно-інформаційної інфраструктури тощо. Але, починаючи з 1992 р., в Україні трансформаційні процеси, на жаль, мали не реформаційний, а скоріше деформаційний характер, про що свідчить різке погіршення всіх макроекономічних показників. Особливо це проявилось у зниженні частки валового внутрішнього продукту (характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки, тобто без урахування надходжень ззовні), який за період 1990-1995рр. скоротився на 52% і складав у 1995 р. 47% від початкового. У той же час структура ВВП, як уже зазначалось вище, залишилась консервативною: питома вага виробничої сфери у ВВП скоротилась незначним чином і становила в 1995 р. приблизно 78%, тоді, як навіть у більшості постсоціалістичних країн цей показник складає майже половину ВВП. Обсяг промислового виробництва знизився більше, ніж на 50%, а сільськогосподарського – майже на 60%. Значно скоротилось виробництво споживчих товарів. І основні макроекономічні показники, і структура виробничого потенціалу дуже диференційовані за областями та економічними районами. У 1995 р. обсяг виробленого національного доходу на душу населення (порівняно із середньодержавним) склав 123% у Запорізькій області і 75% – у Закарпатській. У 1997 р. максимальним цей показник був у Дніпропетровській області, а мінімальний – у Закарпатській (48%). За обсягом валового внутрішнього продукту до шести провідних областей належать Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Київська, Запорізька та Одеська. Найнижчі ці показники в Миколаївській, Чернігівській та Кіровоградській областях. Погіршення стану природи, як і умов життя людей, підтверджує неефективність трансформаційних процесів в Україні.
