Гіпотези про чинники, гальмуючі прихильність, і следствия депривации

Призначення гомеостатической системи поведінки прихильності — це формування і збереження прихильності. Організм здатний зберігати гомеостаз тільки в певних умовах соціального оточення, що мають свої межі, а при тривалому і/або дуже сильному порушенні цих меж розвиток організму виявляється під загрозою. Якщо дитині не дають випробувати тепло, близькість і безперервні відносини з матерью або якимсь іншим об'єктом прихильності, то цей гомеостаз порушується. Боулбі називає цей стан депривацией. Згідно теорії прихильності, патогенний ефект депривации істотно залежить від її розміру, історії і умов, що складаються услід за нею.

У дітей у віці шести місяців і старше можна спостерігати типову реакцію на розставання з матерью: спочатку протестна поведінка, а потім реакція горівши. Якщо ці реакції не приводять до бажаного результату, то у дитини слабшає прагнення до того, щоб періодично знову ставати активним. Це звуження емоційного резонансу відповідає депресивній поведінці. Протестну поведінку і реакцію горя вдалося довести також у тварин, зокрема при коротшому і довшому фізичному відлученні дитинчат мавп від їх матерей (Reite & Capitanio, 1985). Протест і горе вводять в гру обидві адаптаційні системи, які описали Енгель і Шмейл (Engel & Schmale, 1972), — активацію («fight-flight-reaction») і дезактивацію («conservation-withdrawal-reaction»), причому автори припускають тут наявність нейробиологической основи. Активація призначена для того, щоб припинити загрозу втрати. Якщо це не вдається, біологічно адаптивною виявляється дезактивація, що вимагає менших енергетичних витрат. У сфері патології цим двом реактивним системам відповідають страх і депресія. Боулбі підкреслює, що у відповідь на соціальні умови в ранньому дитинстві, що гальмуючі або порушують прихильність, виникають індивідуально різні реакції, що залежить і від природжених відмінностей, і від соціальних обставин, які дитина переживає до і після критичного досвіду. Судячи з усього, є і статеві відмінності: хлопчики реагують агресивністю, дівчатка — «чіплянням» і тривожністю.

В рамках своєї теорії розвитку Боулбі робить висновки про диференціальні ефекти відносно виникнення специфічних розладів, грунтуючись при цьому на особливостях досвіду, пов'язаного з прихильністю і розставанням.

- Виникнення фобій і тривожних розладів. Переживання загрозливої втрати привертає до тривоги. Якщо в ранньому дитинстві дитина переживає невпевненість в тому, що об'єкт прихильності знаходиться у нього в розпорядженні, то, по Боулбі (Bowlby, 1973), формується тривожна і невпевнена поведінка прихильності, яка за наявності певних індивідуальних передумов може вилитися також в надсильне затвердження автономії. Загроза розлуки або порушення интеракции з об'єктом прихильності в ранньому дитинстві особливо добре пояснюють схильність до дифузної тривожності, до шкільної фобії і агорафобія, якій сприяють і певні схеми внутрісімейних интеракций.

- Виникнення депресії. Якщо при страху, викликаному загрозою втрати, організм могутньо активується з метою відновити упевненість в безпеці, то при депресії відбувається щось протилежне, а саме часткова або обширна дезактивація поведінки прихильності із-за переживання фактичної розлуки і втрати. Готує цю дезактивацію багатий досвід депривации, і особливо тривале переживання розлуки при несприятливих обставинах.

Згідно теорії прихильності, найбільша уразливість при переживаннях, пов'язаних з розлукою, спостерігається в перші роки життя. Але хоча вона поволі убуває до підліткового віку, проте і в середньому віці трапляються подібні випробування, що викликають той же процес. Патогенному розвитку можна запобігти, якщо забезпечити після розлуки сприятливу соціальну підтримку.

Що стосується когнітивних репрезентативних структур, які є свого роду теоретичною сполучною ланкою між турботою з боку об'єкту прихильності і поведінкою прихильності у дитини, то Розенштейн і Горовіц (Rosenstein & Horowitz, 1996) припустили наявність внутрішніх робочих моделей, що формуються при певному типі турботи з боку матери або отця. Так, якщо пов'язані з дитиною люди відмовляють йому в спілкуванні постійно, то можна чекати формування невпевненої внутрішньої робочої моделі. Дитина вчиться вторинним компенсаторним стратегіям прихильності, щоб підтримувати близькість і самоорганізацію. Мейн (Main, 1990) називає це стратегією мінімізації поведінки прихильності в цілях самозахисту. Такі діти часто переживають відчуття гніву і страх, що вони будуть знехтувані, але відкрито це не проявляють. Діти, не упевнені в чуйності батьків, розвивають, навпаки, стратегію максимізації поведінки прихильності.

Поиск по сайту: