Поясніть, у чому полягає різниця між фантастичним твором і фентезі

Фантастика — жанр художньої літератури, в якому за допомогою додавання вигаданних, уявних елементів створюється світ, відмінний від сьогоденного, реального. Фентезі — піджанр фантастики основою якого є розповідь про світ уявний, в якому чудо представляється реальністю, а ідеалізм переважає над раціоналізмом, і магія над технікою. Одним словом, як не крути, а все таки фентезі явно відрізняється від наукової фантастики, тільки межу цю не досить видно, тому ще і досі ведуться суперечки, що ж рахувати фентезі, а що сміливо можна відносити до інших піджанрів фантастики.

37. Продовжити визначення: Цезура — це___ (лат. caesura, від caedo — рубаю) — ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини. Надає довгому рядку чіткішого ритмічного звучання.

_____________________________________________________________________________

38. Яке віршування називають силабічним?

__ Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою. Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі.

_____________________________________________________________________________

39. Трагікомедія – це _ вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.

Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях.

Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.

У давній українській літературі відома трагікомедія Феофана Прокоповича «Володимир».

_____________________________________________________________________________

40. У чому полягає різниця між драмою і трагедією?

__ Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Трагедія — драматичний твір, де зображуються нерозв'язні моральні проблеми, що призводять, як правило, до загибелі героя (героїв) (наприклад, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого).

_____________________________________________________________________________

41. Бароко — це _ напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Визначальні риси бароко:

- посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;

- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

- тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

- прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;

- трагічна напруженість і трагічне світосприймання;

- настрої песимізму, скепсису, розчарування.

Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо.

_____________________________________________________________________________

42. Класицизм — це __напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне».

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський та ін.

_____________________________________________________________________________

43. Сентименталізм — це _ напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. Визначальні риси сентименталізму:

- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;

- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;

- вільна побудова твору;

- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

- мальовничі сільські пейзажі;

- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина. В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).

_____________________________________________________________________________

44. Романтизм — це _ один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- ідеалізм у філософії;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

_____________________________________________________________________________

45. Реалізм — це _ літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).

Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- вільна побудова творів;

- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов.

Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

_____________________________________________________________________________

46. Натуралізм — це _ (від лат. natura — природа) — літературний напрям, що утверджується у французькій літературі в останню третину XIX століття, який характеризується прагненням до фотографічного й безпристрасного відтворення дійсності й фатальною біологічною і соціальною зумовленістю людської долі й поведінки. Термін «натуралізм» належить Емілю Золя: У передмові до другого видання свого роману «Тереза Ра-кен» (1868 р.) він уперше зараховує себе до «письменників-натуралістів». Е. Золя є також основним теоретиком напряму. натуралізм надто прямолінійно виражав свої риси на практиці;

o з погляду натуралістів узагалі не було відмінностей між літературною творчістю і науковим пізнанням;

o натуралісти вважали, що письменник повинен створити всебічну і об´єктивну картину суспільства так, ніби цим займався історик чи соціолог. А відтак витвір мистецтва натуралістів мав бути "людським документом", тобто вичерпним описом того чи іншого суспільного явища.

o Доля героїв, їхня психологія виводилися із трьох засад:

1) спадковості - доля героя, його вчинки повністю залежали від того, що закладено в генах;

2) середовища - людина сама по собі нічого не вирішувала; натуралісти вважали людину рабом середовища, у якому вона сформувалась;

3) історичної доби - на людину впливав час, у якому вона жила.

_____________________________________________________________________________

47. Модернізм — це _ загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Визначальні риси модернізму:

- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

- у творах затверджується перевага форми над змістом;

- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

- естетизм. Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.Декаданс - напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво.

_____________________________________________________________________________

48. Імпресіонізм — це _художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін. Визначальні риси імпресіонізму:

- зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

- відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;

- часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

- герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

- найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка

_____________________________________________________________________________

49. Символізм - це одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

Визначальні риси символізму:

- войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;

- підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

- культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;

- спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».

В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

50. Гуманізм – це світогляд, у центрі якого ідея людини як вища цінність і пріоритетна стосовно себе реальність у ряді всіх інших матеріальних і духовних цінностей. Гуманісти стверджують рівноправність людини як матеріально-духовної істоти стосовно іншої людини, природи, суспільства. Гуманізм виражає гідність особистості, її зовні відносну, але внутрішньо прогресуючу самостійність, самодостатність і рівноправність перед іншими реальностями. Гуманізм у вузькому розумінні – це світогляд, що визнає гідність кожної людини вищою цінністю всього людства. Це визначення припускає усвідомлене уявлення про гуманізм, яке доступне тому, хто схильний відчувати і мислити відповідним чином. Гуманізм у широкому контексті – це феномен культури, що стимулює загальний прогрес світової цивілізації. Синтез двох уявлень спричиняє розуміння гуманізму як відкритої системи, що динамічно розвивається: поглядів, уявлень, моральних принципів, що заперечують всі види нерівності між індивідом та суспільством; практичних дій, що реалізують цей принцип в економічній, політичній і юридичній сферах буття. При цьому одне положення в цій системі залишається незмінним – визнання людської гідності вищою цінністю світу.

51. Імажизм – (англ. imagism, від франц. image — образ) — школа в англійській та американській поезіях 1910-х років. Ще 1909 року англійський поет і філософ (учень А. Бергсона) Τ. Ε. Г'юм засновує «Школу імажизму». З 1912 року американський поет Езра Паунд активно працює в чиказькому журналі «Поезія», який і познайомив світ з імажизмом у 1913 році. Саме тоді Е. Паунд друкує свої «Декілька „Ні" для імажиста», а через рік — видає антологію «Імажисти», куди, окрім його власних віршів, увійшли поетичні твори американських ліриків Гільди Дулітл, Емі Лауел, Вільяма Карлоса Вільямса та інших. Однак Е. Паунд із часом відійшов від імажизму, коли лідерство в нього «перехопила» Емі Лауел (пізніше Паунд іменуватиме імажистську школу «еміжизмом»), яка протягом 1915—1917 років видає ще три поетичні антології — «Поети-імажис-ти». В різні роки до імажистської школи належали амери­канець Дж. Г. Флетчер та англійські митці Т. С Еліот, Ф. М. Форд, Д. Г. Лоуренс, Р. Олдінґтон.

«Батьком імажизму» вважається Т. Е. Г'юм. Саме його естетичні теорії впливали на імажистський поетичний рух. Г'юм зазначав, що сутність поезії «виражається не стільки в простих геометричних видах, запозичених від архаїчного мистецтва минулого, скільки в нових, складніших формах, що асоціюються в нашому розумі із сучасним століттям машин». Головний принцип імажизму, розроблений англійським філософом, — це принцип «чистої образності» при несуттєвості тематики. Образ є самодостатнім у поетичних творах імажистів, вірш для яких — то «ланцюг» подібних образів. Е. Паунд визначає образ як «інтелектуальний та емоційний комплекс у момент часу». Паунд, пояснюючи мету імажизму, вказує на такі його принципи: 1) принцип прямого відношення до «речі»; 2) принцип економії слів, спрямований проти вживання слів зайвих; 3) принцип узгодження композиції вірша з його «музикою».

Імажисти намагаються відтворити не саму реальність, а переживання, враження, які виникають асоціативно. Звідси й тематика їхніх поетичних творів: природа, предмети, ефемерні почуття та емоції. Імажизм, який зазнав впливу поезії Сходу (особливо — японського хокку) та французького символізму, віддає перевагу верліброві. Саме вільний вірш стає для імажистів засобом для відтворення «хаотичності світу» (Т. Е. Г'юм). Створюючи свої «ланцюги образів», імажисти сміливо експериментують у галузі метрики та строфіки; їхня поетика вимагає «точного зображення», чіткості, конкретності, ясності мови.

52. Футуризм – це авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

Визначальні риси футуризму:

- заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

- прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;

- культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

- переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

- у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».

Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія.

53. Акмеїзм – це літературна течія початку 20 століття, противопоставляющее себе символізму. Біля витоків акмеїзму в російській поезії стоять Микола Гумільов і Сергій Городецький, статті яких, опубліковані в 1913 році в журналі «Аполлон», розповіли про головні ідеї цієї течії широкої громадськості («Спадщина символізму і акмеїзм» і «Деякі течії в сучасній поезії») .

Символізм тяжів до багатозначних образів, метафор множинам і «сверхреальності». Акмеїзм же, навпаки, представляв чіткі і ясні образи, «земну» поезію з цілковитою байдужістю до сучасних проблем. Реалістичний погляд на світ відбивався в творах акмеїстів, а звична для символізму туманність замінювалася точними словесними образами. У главу цінностей представники акмеїзму ставили культуру, орієнтиром у їхній творчості служили архітектура і живопис.

По суті, акмеїстів - невелика група однодумців і дійсно талановитих поетів, об'єднаних в одне товариство (чого не вдавалося зробити символістів). Офіційним органом акмеїстів був «Цех поетів», збори якого проходили за типом традиційної, але ворожої їм, «Академії вірша». Найактивнішими учасниками руху, залишили багате поетична спадщина, були шестеро людей: Микола Гумільов, Сергій Городецький, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Михайло Зенкевич і Володимир Нарбут. Але навіть при настільки скромному складі протягом виділялися свої напрями. «Чистий» акмеїзм представляли Гумільов, Ахматова і Мандельштам, а Городецький, Нарбут і Зенкевич творили в натуралістичному крилі.

Поетичне протягом «акмеїзм» існувало лише 2 роки (1913-1914), розпавшись після розколу. «Цех поетів» був закритий, але надалі кілька разів поновлювався (аж до смерті Н. Гумільова). Крім творів поетів-акмеїстів, протягом залишило після себе десять номерів журналу «Гіпербореї» (редактор М. Лозинський).

Маргінальне протягом акмеїзму сполохало поетичну еліту срібного століття, воно не мало аналогів на заході, в чому його неодноразово дорікали опоненти. Яскравий спалах акмеїзму залишила найбільше спадщина, і стало плідним періодом в російській літературі.

54. Експресіонізм – це напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.

Визначальні риси експресіонізму:

- зацікавленість глибинними психічними процесами;

- заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

- оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

- суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.

55. Дадаїзм – авангардистська літературна течія (1914— 1924 pp.), яка виникла в Швейцарії. Її засновники — Трістан Тцара, Р. Гюль-зенбек, Г. Валь, Г. Арп. Автором назви течії був румунський поет Трістан Тцара (псевдонім С. Розенштока), який слово "dada" знайшов у словнику Ларруса. Мовою негритянського племені Кру воно означало "хвіст священної корови", а італійського — "дерев'яний коник" і "годувальниця".

Дадаїзм був свого роду протестом проти ідеологій, політичних структур, раціональної логіки, логоцентризму, моральних норм. "Дадаїзм, — писав А. Якимович, — у принципі відкидав будь-яку позитивну естетичну програму і пропонував "антиестетичну". Дадаїсти заявляли, що вони проти всіляких принципів. Гуго Баль писав вірші, відмовляючись від мови, абсолютизував ономатопеї, намагався здійснити фонетичну реконструкцію мови.

Дадаїсти, як і футуристи, бунтували проти мистецьких принципів. Трістан Тцара у "Маніфесті" 1918 року писав, що "потрібно виконати роботу руйнування і заперечення", утвердити атмосферу "агресивного божевілля". Ці заяви супроводжували лозунги типу: "мистецтво — це несерйозно", "дада нічого не означає". Трістан Тцара вважав, що для створення дадаїстських віршів достатньо вирізати окремі слова з газет і книг, як-небудь поєднати їх. Декламація такого роду творів супроводжувалася музикою, яку творили звуки каструль, свистків і дзвінків.

Вони не лише послідовно уникали правил композиції чи сюжетотворення, не лише позбавляли семантику усталених значень, а й використовували позахудожні засоби для вираження власних художніх форм (колажі з клаптів шпалер чи фрагментів друкованої продукції), техніка ready made, предметні комбінації, елементи стихійної словотворчості, посилення какофонії у музиці та поезії.

Дадаїзм сприяв розвитку сюрреалізму й театру абсурду.

56. Сюрреалізм – авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Вперше термін "сюрреалізм" використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п'єсу "Груди Тирезія" (1918 р.) він називав "сюрреалістичною драмою". Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз . Фройда, аналітична психологія К.Ґ. Юнга.

Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який з Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму — "автоматичний" текст "Магнітні поля". У 1924 році А. Бретон опублікував "Маніфест сюрреалізму".

У розвитку сюрреалізму значну роль відіграв дадаїзм. Сюрреалісти прагнули створити нову художню реальність, реальнішу (надреальнішу) за існуючу засобами "автоматичного письма" з парадоксальним, випадковим зіткненням думок та образів. Вони вважали, що образ може з'явитися внаслідок зближення віддалених одна від одної реальностей і чим віддаленішими будуть ці реальності, тим сильнішим буде образ, тим більше буде в ньому "емоційної сили й поетичної реальності". Моделлю сюрреалістичного образу є "зустріч на операційному столі швейної машинки з парасолькою".

Український сюрреалізм зорієнтований на освоєння архетипів міфологічної свідомості, відображених у фольклорі, до якого французькі сюрреалісти, за спостереженням Ю. Косача,... звернулися лише після Другої світової війни".

Сюрреалізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонича. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною "зелений світ".

Сюрреалістичні елементи наявні у творах Галі Мазуренко, Емми Андієвської, Ю. Тарнавського, Б. Бойчука, Василя Барки, П. Тичини, В. Голобородька, М. Воробйова.

57. Екзистенціоналізм –течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю).

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини «наодинці» з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. До речі, в 1951 році екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, «бо на кожній фазі самотво-рення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення» (Д. Наливайко).

Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах «театру абсурду» й «нового роману».

58. «Театр абсурду» –найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл «театр абсурду» є найумовнішим літературним угрупованням. Справа в тому, що представники його не лише не створювали жодних маніфестів чи програмних творів, а й узагалі не спілкувалися один з одним. До того ж, більш-менш чітких хронологічних меж, не говорячи про межі ареальні, течія не має.

Термін «театр абсурду» ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У своїй монументальній праці (перше видання книги «Театр абсурду» з'явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій.

Перш за все, драми «абсурдистів», які шокували і глядачів, і критиків, нехтували драматичними канонами, застарілими театральними нормами, умовними обмеженнями. Бунт авторів «театру абсурду» — це бунт проти будь-якого регламенту, проти «здорового глузду» й нормативності. Фантастика у творах абсурдизму змішується з реальністю (росте труп, що вже понад 10 років лежить у спальні, в іонесківській п'єсі «Амедей»; без видимих причин сліпнуть і німіють персонажі С. Беккета; людською мовою говорять звірі («Лис-аспірант» С. Мрожека). Змішуються жанри творів: у «театрі абсурду» ми не знайдемо «чистих» жанрів, тут панують «трагікомедія» і «трагіфарс», «псевдодрама» і «комічна мелодрама». Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили про те, що комічне — трагічне, а трагедія — сміховинна. У творах «театру абсурду» поєднуються не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом — елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно). В них можливі найпара-доксальніші сплави та поєднання: п'єси абсурдистів можуть відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль). Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: подієвість зведена до абсолютного мінімуму («Чекаючи на Ґодо», «Ендшпіль», «Щасливі дні» С Беккета). Замість драматичної природної динаміки на сцені панує статика, за висловом Іонеско, «агонія, де немає реальної дії». Зазнає руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать один одного, промовляючи «паралельні» монологи («Пейзаж» Г. Пінтера) в пустоту. Тим самим драматурги намагаються вирішити проблему людської акомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму — передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що веде до вживання одних лише мовних штампів і кліше («Голомоза співачка» Е. Іонеско), а в підсумку — до втрати люд­ського обличчя, до перетворення (цілком свідомого!) на жахливих тварин («Носороги» Е. Іонеско).

І дійсно, вплив «театру абсурду» на всесвітню літературу, особливо на драматургію, важко переоцінити. Адже саме цей напрям, що змушує звертати увагу на абсурдність людського існування, розкріпачив театр, озброїв драматургію новою технікою, новими прийомами й засобами, вніс у літературу нові теми й нових героїв. «Театр абсурду» з його болем за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, деіндивідуалізації й акомунікабельності вже став класикою світової літератури.

59. «Новий роман» –назва школи, яка склалася у середині 50-х років у Франції. Найвизначнішими представниками «нового роману» є Ален Роб-Ґрійє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Моріак, Клод Сімон. Група виникла та утвердилась як реакція на традиційний, реалістичний, «бальзаківський» роман з його канонами, нормами, формальною організацією.

Новороманісти оголосили традиційний, «старий роман рутинним явищем у сучасному мистецтві»; «гинучими буржуазними цінностями» називає А. Роб Ґрійє форми реалістичного роману. Старий роман, роман з ідеями, відображенням «Історії», персонажами, сюжетом, конфліктами, на думку представників школи «нового роману», помер. Відштовхуючись від традиційних форм (анахронічними для новороманістів є навіть романи Сартра та Камю), вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливо експериментуючи, роблячи, здавалося б, неможливе в межах творів. І чи не найціннішим досвідом новороманістів є енергія пошуку, відчайдушного й парадоксального. Адже роман, за висловом А. Роб-Ґрійє, «не виражає, а шукає», причому «шукає самого себе».

Свій «смертний вирок» виносять автори «нового роману» романному персонажеві. На думку Н. Саррот, «персонажі, як їх розумів старий роман, вже не здатні увібрати в себе сучасну психологічну реальність». Від персонажа, вважає письменниця, «залишилася лише тінь». Замість персонажів новороманісти відтворюють у перебудованих структурно своїх творах різні пласти зовнішнього і внутрішнього світу.

А. Роб-Ґрійє, що висунув принцип «шозизму» (від франц. chose — річ), відтворює речі в їхній натуралістичній точності. Він ретельно фіксує мінімальні деталі речей, будинків, меблів, людської зовнішності, одягу, намагаючись через зовнішнє дістатися до потаємних глибин свідомості. Персонажі романів Роб-Ґрійє втрачають здатність пізнання зв'язків дійсності, тоді як сам предметний світ звільняється від традиційних людських орієнтирів (добро і зло, минуле і майбутнє, життя і смерть) і постає у своїй фізичній, «шозистській» суті.

Подібно до творів «театру абсурду», які розширили межі у драми, «новий роман» (з його стихією експерименту) наголосив на свободі творчості вільного від будь-яких регламентованих норм «незаангажованого» митця.

60. Соціалістичний реалізм — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Радянська критика пов'язувала з ним найвищі досягнення мистецтва XX століття. Термін "соціалістичний реалізм" з'явився у 1932 році. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму.

Гостро сперечалися учасники дискусії і про те: один має бути метод чи два - соціалістичний реалізм і червоний романтизм. Автором терміна "соціалістичний реалізм" був Сталін. Перший голова Оргкомітету СП СРСР Гронський згадував, що в розмові з Сталіним пропонував назвати метод радянського мистецтва "соціалістичний реалізм". Завдання радянської літератури, її метод обговорювалися на квартирі М. Горького, у дискусіях постійно брали участь Сталін, Молотов і Ворошилов. Таким чином, соціалістичний реалізм виник за сталінсько-горьківським проектом. Цей термін має політичний зміст. За аналогією виникають назви "капіталістичний", "імперіалістичний реалізм".

Ідеологією соціалістичного реалізму є марксизм, в основі якого волюнтаризм, він — визначальна риса світогляду. Маркс вважав, що пролетаріат здатний знищити світ економічного детермінізму і побудувати на землі комуністичний рай.

Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поставало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії і хаосу. Уособленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Куркулями вважали працьовитих селян.

Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.

Соціалістичний реалізм став по суті соціалістичним класицизмом з такими нормами-догмами, як уже згадувана комуністична партійність, народність, революційна романтика, історичний оптимізм, революційний гуманізм. Ці категорії суто ідеологічні, позбавлені художнього змісту. Такі норми були інструментом грубого і некомпетентного втручання у справи літератури і мистецтва. Партійна бюрократія використовувала соціалістичний реалізм як знаряддя знищення художніх цінностей. Твори Миколи Хвильового, В. Винниченка, Юрія Клена, Є. Плужника, М. Орсета, Б.-І. Антонича упродовж багатьох десятиліть були забороненими.

Проблеми методології соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій у 1985—1990 роках. Критика соціалістичного реалізму опиралася на такі аргументи: соціалістичний реалізм обмежує, збіднює творчі пошуки митця, це система контролю над мистецтвом, "свідоцтво про ідеологічну благодійність" митця.

61. Постмодернізм — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодернізм з'явився на Заході у другій половині XX століття і став визначальним напрямом в естетиці. Цей термін уперше вжив Р Ранвіц у праці "Криза європейської культури" (1917 p.). А. Тойнбі використовував його в працях з історії для характеристики періоду після модернізму. Наприкінці 50-х років XX століття постмодерністами називали представників "чорного гумору" (К. Кізі, К. Воннегута, Д. Геллера).

У західноєвропейському літературознавстві термін "постмодернізм" вважають синонімом деконструктивізму і постструктуралізму. Постмодерністська література пройшла етапи нової критики, нового роману і драми абсурду.

Особливості світосприйняття постмодерністів:

1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.

2. Намагаються поєднати різні філософські релігії і культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.

3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні і неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.

5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.

6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.

7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів. "Митець-постмодерніст, — відзначає В. Пахаренко, — постійно переймається пошуками витоків звичного, непомітного для суспільного, абсурду. Ця мета вимагає від нього особливих принципів естетичного аналізу: тут стає в пригоді не логіка, не лінійні причинно-наслідкові зв'язки, а чудернацький колаж. Свідомість ліричного героя (часто оповідача) за всієї історичності стає справді карнавальною свідомістю, яка робить відносними, ілюзорними всі цінності, що здаються загалу сталими, незворушними. Саме така свідомість виявляється напрочуд продуктивною, для осягнення таких суспільних стосунків, коли попередні форми життя, моральні устої та вірування перетворюються на "гнилі мотузки" й оголюється прихована досі амбівалентна незавершена природа людини й людської думки. У лицедійстві й пародії немовби відбувається звільнення людини від хаосу історії".

8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від навколишнього життя. Вони відмовилися від традиційних способів характеристики, причинно-наслідкових зв'язків, вдаються до складної метафоричності, домінування суб'єктивного досвіду над суспільним. Постмодерністи створили образ оповідача, який, представляючи різні історії, події, акцентує на суб'єктивності, відносності оцінок, ілюзорності життєвої реальності.

Лілія Лавринович вважає, що українському постмодернізму притаманні такі риси:

1) втрата віри у вищий сенс людського існування;

2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм;

3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;

4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;

5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість:

6) поглиблена рефлексивність;

7) іронічність та самоіронічність;

8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського);

9) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції);

10) елітарність.

Поиск по сайту: