Внутрішня та зовнішня політика урядів ліберально-демократичної партії

Внутрішня політика урядів ЛДП відповідала потребам розвитку економіки, підвищення життєвого рівня населення. Вони, незважаючи на тиск зарубіжних імпортерів, захищали інтереси селян. Держава активно фінансувала програми, пов’язані з підвищенням урожайності сільськогосподарських культур.

Уряд Ейсаку Сато (1964-1972) поряд із вирішенням складних економічних проблем активно займався екологічними. Було прийнято чимало законодавчих актів, спрямованих на охорону навколишнього середовища: основний закон про контроль над забрудненням довкілля; закони про виплати компенсацій за збитки, завдані природі; закони про контроль за станом повітряних і водних ресурсів, ґрунтів; про рівень шуму.

На основі законодавчих актів розроблено екологічні стандарти, яким має відповідати виробництво, система штрафів за їх порушення.

В Японії широкого розмаху набув антивоєнний, антиядерний рух. У середині 60-х років парламент прийняв резолюцію, яка проголошувала «три неядерні принципи»: не виробляти ядерної зброї, не володіти нею, не розміщувати її на власній території. Громадськість рішуче виступила за повернення з-під управління США японського острова Окінави і домоглася перемоги: Окінава стала 47-ю префектурою Японії.

На початку 1972 р. ЛДП сформувала новий уряд на чолі з Какуей Танакою. Нетривале прем’єрство К. Танаки (два роки) багато хто називає початком «золотого віку» Японії. Під його керівництвом розпочалися масштабні проекти перебудови Японського архіпелагу, що викликало будівельний бум, ліквідацію надмірної концентрації промисловості та населення у найбільших містах і створення нових індустріальних районів у менш розвинутих регіонах. Будувалися швидкісні автомагістралі, залізниці. Зміцнилися позиції японських корпорацій на зовнішніх ринках, помітно зріс рівень життя.

З ім’ям Танаки пов’язаний і найбільший політичний скандал у післявоєнній Японії. На початку 1976 р. під час слідства у справах діяльності американського авіаконцерну «Локхід», яке проходило у США, з’ясувалося, що концерн, аби просунути свою продукцію на японський ринок, витратив на підкуп правлячих кіл ЛДП близько 13 млн доларів. До афер «Локхіда» були причетні урядовці, у тому числі й сам Танака. Колишнього прем’єр-міністра звинуватили в хабарництві і засудили до чотирьох років ув’язнення. Проте у в’язниці він не перебував жодного дня, оскільки мав депутатський імунітет. Незважаючи на судове рішення, К. Танака залишався депутатом парламенту і лідером найбільшої фракції правлячої партії майже до кінця свого життя.

Світова енергетична криза 1973 р. завдала відчутного удару по японській економіці, яка повністю залежала від постачання нафти та сировини. Було прийнято рішення щодо пріоритетного розвитку енерго- та матеріалозберігаючих технологій, наукомістких галузей господарства (електроніка, виробництво комп’ютерів, роботів, засобів зв’язку та ін.).

У 70-х роках між правлячою ЛДП та опозиційною Соціалістичною партією Японії відбувалися гострі дискусії щодо «сил самооборони». Опозиція звинувачувала уряд у відродженні мілітаризму, збільшенні військових видатків. «Сили самооборони» на той час сягнули 240 тис. чоловік, причому за рівнем технічної озброєності це була одна з передових армій світу. Для заспокоєння громадської думки та опозиції у грудні 1976 р. кабінет міністрів прийняв рішення про те, що асигнування на оборону не повинні перевищувати 1 % валового внутрішнього продукту, як і в попередні роки.

Важливим етапом у післявоєнній історії Японії стало правління уряду Ясухіро Накасоне (1982-1987). Він виступив з програмою «підведення підсумків повоєнної політики». Вона мала на меті перетворити Японію на провідну світову державу не тільки в економічному, а й у політичній та військовій сферах. Уряд домагався підняття верхньої межі військових видатків понад 1 % ВВП. Він вніс до парламенту проект «Закону про державну таємницю», який опозиція справедливо розцінила як наступ на свободу друку. Під тиском масових протестів ці проекти були відкликані з парламенту.

З початку 90-х років правлячу партію, внаслідок внутрішньої кризи, залишили десятки політиків різного калібру, які наплодили неймовірну кількість політичних партій і рухів. «Монополія на владу» ліберал-демократів завершувалася. Сама ЛДП завжди є союзом 4-6 майже автономних фракцій, із власними фінансами, керівництвом, які постійно виборюють лідерство, однак ніколи не виходять за межі усім зрозумілої ідеології. В першу чергу, це відмова від претензій на роль великої держави, від самостійної воєнної ролі у світі та дотримання непорушного союзу із США. Лідер партії займає крісло прем’єр-міністра й змушений враховувати позиції різноманітних фракцій. Опозиція має усі можливості для повноцінного існування. Проти неї не розгортаються брудні пропагандистські компанії, її не позбавляють засобів масової інформації.

У жовтні 1993 р. ЛДП вперше на парламентських виборах не отримала більшості. Уряд сформували ряд парламентських фракцій.

У червні 1994 р. у політичному житті Японії відбулася виняткова подія — виникла коаліція між ЛДП і СПЯ. До того часу соцпартія як виразник інтересів «трудящих мас» справно несла вахту провідної опозиційної сили і виступала завжди й в усьому проти ліберал-демократів, які, згідно з партійною доктриною соціалістів, захищали «інтереси великого капіталу». Прем’єр-міністром став голова СПЯ Томіїті Мурояма (1994-1996), в уряді соціалісти одержали п’ять із двадцяти міністерських посад. Обрання Муроями викликало найрізноманітніші «шокові хвилі», як, наприклад, стрибок курсу єни на світових валютних біржах, розгубленість союзників Японії. Однак соціаліст-прем’єр фактично продовжував курс ліберал-демократів.

У роки його правління Японія зіткнулась з економічними труднощами, викликаними спадом виробництва. І хоча ці негаразди багатьма політиками оцінювалися як об’єктивні і тимчасові, все ж на вершині виконавчої влади відбулися чергові зміни. На початку 1996 р. уряд знову очолив представник ЛДП Рютаро Хасімото. Ліберал-демократи повернулися до влади, вдало використавши альянс із своїм основним політичним противником. У липні 1998 р. ліберали знову програли на виборах у верхню палату, лідер партії взяв провину на себе і подав у відставку. Кабінет міністрів очолив його соратник по партії Кейдзо Обуті (помер у травні 2000 р.). У 2000 р. відбулися парламентські вибори, на яких впевнену перемогу отримала ЛДП (233 із 480 місць у нижній палаті). У квітні 2001 р. новий уряд очолив лідер ЛДП Дзюнітіро Коїдзумі.

Зовнішня політика Японії не позначена такими ж успіхами, як економіка. Її зовнішньополітичний курс прокладається з оглядом на те, як реагуватимуть США. Це можна пояснити тісними японо-американськими економічними зв’язками: будь-яка негативна реакція США може позначитися на зовнішньоторговельних операціях і викликати непередбачені наслідки в народному господарстві.

У 1972 р. відбулася помітна подія: прем’єр-міністр Танака відвідав Китай. Напередодні візиту він зустрівся на Гавайських островах з президентом США і дістав згоду на нормалізацію японо-китайських відносин. Під час переговорів у Пекіні Танака визнав уряд КНР єдиним законним урядом і заявив про те, що Тайвань є невід’ємною частиною Китаю. Було оголошено про встановлення дипломатичних відносин з Пекіном. Одночасно розірвано дипломатичні контакти з Тайванем. Однак це не вплинуло на активні економічні зв’язки між Японією і Тайванем. У 1978 р. в Пекіні підписано договір про мир і дружбу між Японією та КНР. Укладення цього договору прискорило розвиток зв’язків між двома країнами у різних галузях.

Японська дипломатія надавала особливого значення розвитку відносин із країнами Південно-Східної Азії. У 1977 р. було проголошено доктрину Фукуди (Такео Фукуда — прем’єр Японії у 1976-1978 рр.), яка містила три основних принципи зовнішньої політики: 1) Японія обіцяла не ставати військовою державою, 2) зміцнювати відносини довіри між країнами регіону, 3) сприяти миру і безпеці в Азії.

Активну зовнішню політику провадив уряд Накасоне. У січні 1983 р. японський прем’єр відвідав США. Під час візиту американці домагались обмеження напливу японських товарів і створення сприятливих умов для експорту своїх товарів до Японії. Японці ж дедалі більше товарів продають у США і все менше купують в американців.

У період правління уряду Накасоне в країні активно обговорювали можливість участі японських «сил самооборони» у міжнародних акціях під егідою ООН по приборканню агресорів. Загострення воєнної ситуації у зоні Перської затоки в зв’язку з агресією Іраку проти Кувейту, зриви у постачанні палива з цього регіону схилили більшість японського парламенту влітку 1992 р. прийняти пропозицію уряду щодо участі «сил самооборони» у воєнних діях поза межами країни для захисту інтересів Японії і світового співтовариства. З весни 2004 р. японський військовий контингент (близько 600 вояків) приймає участь у складі міжнародних коаліційних сил в Іраку й виконує лише поліцейські функції.

Восени 1997 р. в Красноярську (Росія) відбулася «зустріч без краваток» президента Б. Єльцина та прем’єр-міністра Р. Хасімото. У світі сподівалися на підписання обома керівниками країн мирного договору. Російський президент запропонував укласти не мирний договір, а договір про мир, дружбу та співробітництво. Ця пропозиція не знайшла підтримки в Японії. За ініціативи Хасімото прийнята програма взаємодії в економічній галузі («план Єльцина-Хасімото»). Росія прокладає нафтопровід через Далекий Схід до порту Находка. Дешева російська нафта покладе край японській залежності від нафти нестабільного близькосхідного регіону, де в останні роки точаться військові конфлікти.

Післявоєнний розвиток Японії — це шлях економічних змагань і блискучих перемог. Японському народові вдалося за історично короткий проміжок часу перетворити свою країну на економічно процвітаючу демократичну миролюбну державу, яка відіграє помітну роль у світі.

Поиск по сайту: