Радянські війська у вересні 1944 р. ввійшли на югославську територію і з’єдналися з НВАЮ. У березні 1945 р. утворився Тимчасовий народний уряд Югославії, який очолив Й. Броз Тіто. У квітні 1945 p., під час перебування югославської урядової делегації на чолі з Тіто в Москві, було підписано югославсько-радянський договір про дружбу, взаємну допомогу та післявоєнне співробітництво.
Після закінчення війни комуністи, застосовуючи методи грубого терору, зміцнювали свою владу в країні. У листопаді 1945 р. проведено вибори до Установчої скупщини (зборів). За КПЮ та її прибічників «проголосували» 90 % виборців.
29 листопада 1945 р. Установча скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). У січні 1946 р. було ухвалено конституцію, згідно з якою Югославія ставала союзною державою, до складу якої увійшло шість республік: Сербія (з двома автономними утвореннями — Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія.
Наприкінці 1946 р. Скупщина прийняла закон про націоналізацію промисловості, внаслідок чого 90 % промислового виробництва перейшло до рук держави. Було ухвалено перший п’ятирічний план на 1947-1951 pp., який ставив завданням перетворення Югославії в розвинуту індустріально-аграрну державу.
На відміну від керівників інших східноєвропейських країн, які були не більш ніж маріонетками Москви, Тіто і його соратники відігравали самостійнішу роль. КПЮ спиралася на досить широку соціальну базу, мала репутацію організатора масової боротьби проти окупантів. В Югославії не було радянських військ. Югославське керівництво при всій відданості комуністичним ідеям, Радянському Союзові й особисто Сталінові, діяло досить незалежно, не оглядаючись на Москву.
Відстоювання Югославією своїх державних інтересів у відносинах з СРСР викликало обурення Кремля. Уже незабаром СРСР і його союзники розірвали з Югославією практично всі зв’язки.
Розрив з Радянським Союзом спонукав югославське керівництво докорінно переглянути курс внутрішньої і зовнішньої політики. Керування державними підприємствами передавалося їх трудовим колективам, які обирали робітничі ради. Стали дедалі ширше використовуватися ринкові регулятори господарства. Водночас югославське керівництво відмовилося від продовження примусової колективізації, розпочатої в 1949 р. У 1953 р. переважну більшість «селянських трудових кооперативів» було розпущено.
Зазнала змін і політична система країни. КПЮ було перейменовано в Союз комуністів Югославії (СКЮ). У 1953 р. було ухвалено конституційний закон про основи суспільного і політичного устрою ФНРЮ, згідно з яким розширювалися повноваження парламенту — Союзної народної скупщини, встановлювався пост президента (його посів Тіто). Закон закріплював принцип громадського самоврядування в общинах, районах, господарських організаціях.
У галузі зовнішньої політики Югославія досить швидко вийшла з дипломатичної ізоляції, встановила зв’язки із США, країнами Західної Європи й «третього світу». Разом з тим, з ініціативи післясталінського радянського керівництва було нормалізовано відносини з СРСР.
Запровадження «самоврядного соціалізму» з елементами ринкової економіки сприяло пожвавленню господарської діяльності. До середини 60-х років у країні в результаті індустріалізації провідними стали такі галузі, як машинобудування, радіотехніка, нафтопереробна, хімічна, легка промисловість.
У 1963 р. прийнято нову конституцію. Держава дістала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ).
Лібералізація суспільно-політичного життя винесла на поверхню національні суперечності. Міжнаціональні протиріччя знаходили прояв в історично складеній нерівномірності економічного та культурного розвитку різних республік і країв Югославії. 1974 р. було прийнято нову Конституцію, за якою значно розширювалися компетенція республік і автономних країв, система самоврядування .
У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого як лідера забезпечував стабільність комуністичного режиму і єдності федерації, незважаючи на чимраз більші прояви наближення їх кризи. Нове колективне керівництво виявилося слабким і нездатним розв’язати суперечності, що постали перед федерацією. У 1981 р. розпочалися заворушення в автономному краї Косові, 90 % населення якого становили албанці. Вони вимагали надання Косову статусу союзної республіки. Власті придушили демонстрації. Економіка Югославії у 80-х роках увійшла у смугу затяжної кризи, яка щороку посилювалася.
У кінці 80-х рр. на порядок денний постало питання про долю федерації. У республіках створювалися нові політичні партії й угруповання. На виборах до республіканських парламентів Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогли опозиційні, національно орієнтовані партії. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях безумовного збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, обраний президентом Сербії.
У червні 1991 р. парламенти Словенії та Хорватії проголосили незалежність цих республік. Федеральні власті у Белграді оголосили ці акти незаконними й зробили спробу за допомогою військової сили недопустити їх відокремлення. У Словенії частини югославської армії зустріли рішучий опір і змушені були відступити. Словенія відстояла свою незалежність.
Водночас у Хорватії сербська національна меншина, що компактно проживала в ряді регіонів, не бажаючи визнати над собою владу Хорватської держави, самочинно створила свої окремі адміністративно-територіальні одиниці. Розпочалися кровопролитні бої між хорватськими і сербськими воєнізованими формуваннями, у ході яких загинули понад 30 тис. чол. За сприяння ООН воєнні дії в Хорватії було припинено. Успіхи на шляху демократизації суспільно-політичного життя країни, реорганізації її економіки на ринкових засадах, налагодження нормальних міжнародних зв’язків, — усе це дало підстави ЄС включити Хорватію у 2013 р. до свого складу.
Найтрагічніші події розгорнулися в Боснії та Герцеговині — республіці зі змішаним населенням, яке складають слов’яни-мусульмани, серби та хорвати. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність країни. У відповідь на це серби і хорвати на територіях республіки, де вони переважали, самочинно проголосили свої «держави». Боснія та Герцеговина фактично виявилася розколотою на три державні утворення — мусульманське, сербське і хорватське, між якими розгорілася кривава війна.
Македонія здобула незалежність мирним шляхом на основі референдуму, проведеного у вересні 1991 р. Однак згодом і тут виникли проблеми, пов’язані з албанською національною меншістю, що проживає на північному заході країни. У 2001 р. албанські екстремісти вчинили збройний заколот, ставлячи метою проголошення «незалежності» районів проживання албанського населення у Македонії. Керівництво республіки за підтримки міжнародного співтовариства зуміло уладнати міжнаціональний конфлікт шляхом надання албанській громаді більших прав у загальнодержавному керівництві, функціонуванні албанської мови.
Після проголошення незалежності чотирьох республік розпад СФРЮ став доконаним фактом. У квітні 1992 р. в Белграді було проголошено створення нової федерації — Союзної Республіки Югославії (СРЮ) у складі двох республік — Сербії та Чорногорії. Фактичним лідером федерації став президент Сербії, а з 1997 р. — президент СРЮ С. Мілошевич.
Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, а згодом і Македонія здобули міжнародне визнання як незалежні держави.
Тим часом війна у Боснії та Герцеговині розгорялася. При цьому найбільших успіхів досягли серби. Вони контролювали до 70 % території країни, взяли в облогу її столицю Сараєво і протягом кількох років піддавали місто нещадному бомбардуванню. Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-територіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію.
У 1998-1999 рр. виник новий гострий конфлікт — навколо Косова. Переважно албанське населення цього краю, що входив до складу Республіки Сербії (СРЮ), зазнавало утисків з боку сербських властей. Етнічні албанці вимагали дотримання своїх громадянських і національних прав, а частина з них стала на шлях збройної боротьби за повну незалежність Косова. Сербські власті відповіли терором і насильством, змушуючи албанське населення масово покидати Косово.
Міжнародне співтовариство намагалося врегулювати косовський конфлікт, однак югославський лідер С. Мілошевич відмовився піти на будь-які поступки. Тоді НАТО зважився на проведення повітряних бомбардувань території СРЮ з метою примусити Мілошевича погодитися на розв’язання косовської проблеми. Бомбардування розпочалися наприкінці березня 1999 р. і тривали 78 днів. Все ж Мілошевич змушений був прийняти натівський ультиматум. Югославські війська і сербська адміністрація залишили Косово, територію краю зайняли багатонаціональні миротворчі сили ООН.
Бомбардування авіацією НАТО території СРЮ, зайняття Косова миротворчими силами ООН підірвали позиції С. Мілошевича. У СРЮ активізувалася діяльність опозиційних сил, що призвело наприкінці 2000 р. до падіння його режиму. Самого С. Мілошевича незабаром було заарештовано й відправлено до Гааги, де віддано до Міжнародного суду з воєнних злочинів.
З падінням режиму С. Мілошевича виникли незгоди між обома суб’єктами СРЮ — Сербією та Чорногорією. Президент останньої проголосив метою вихід Чорногорії з федерації та проголошення нею незалежності. У 2002 р. СРЮ була реорганізована в державне утворення конфедеративного типу під назвою Співдружність Сербії та Чорногорії. З 2006 р. Чорногорія є незалежною державою.