Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Югославія у другій пол. ХХ – на поч. ХХІ ст.



Радянські війська у вересні 1944 р. ввійшли на югославську територію і з’єдналися з НВАЮ. У березні 1945 р. утворився Тимчасовий народний уряд Югославії, який очолив Й. Броз Тіто. У квітні 1945 p., під час перебування югославської урядової делегації на чолі з Тіто в Москві, було підписано югославсько-радянський договір про дружбу, взаємну допомогу та післявоєнне співробітництво.

Після закінчення війни комуністи, застосовуючи методи грубого терору, зміцнювали свою владу в країні. У листопаді 1945 р. проведено вибори до Установчої скупщини (зборів). За КПЮ та її прибічників «проголосували» 90 % виборців.

29 листопада 1945 р. Установча скупщина проголосила Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ). У січні 1946 р. було ухвалено конституцію, згідно з якою Югославія ставала союзною державою, до складу якої увійшло шість республік: Сербія (з двома автономними утвореннями — Воєводина і Косово), Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Чорногорія.

Наприкінці 1946 р. Скупщина прийняла закон про націоналізацію промисловості, внаслідок чого 90 % промислового виробництва перейшло до рук держави. Було ухвалено перший п’ятирічний план на 1947-1951 pp., який ставив завданням перетворення Югославії в розвинуту індустріально-аграрну державу.

На відміну від керівників інших східноєвропейських країн, які були не більш ніж маріонетками Москви, Тіто і його соратники відігравали самостійнішу роль. КПЮ спиралася на досить широку соціальну базу, мала репутацію організатора масової боротьби проти окупантів. В Югославії не було радянських військ. Югославське керівництво при всій відданості комуністичним ідеям, Радянському Союзові й особисто Сталінові, діяло досить незалежно, не оглядаючись на Москву.

Відстоювання Югославією своїх державних інтересів у відносинах з СРСР викликало обурення Кремля. Уже незабаром СРСР і його союзники розірвали з Югославією практично всі зв’язки.

Розрив з Радянським Союзом спонукав югославське керівництво докорінно переглянути курс внутрішньої і зовнішньої політики. Керування державними підприємствами передавалося їх трудовим колективам, які обирали робітничі ради. Стали дедалі ширше використовуватися ринкові регулятори господарства. Водночас югославське керівництво відмовилося від продовження примусової колективізації, розпочатої в 1949 р. У 1953 р. переважну більшість «селянських трудових кооперативів» було розпущено.

Зазнала змін і політична система країни. КПЮ було перейменовано в Союз комуністів Югославії (СКЮ). У 1953 р. було ухвалено конституційний закон про основи суспільного і політичного устрою ФНРЮ, згідно з яким розширювалися повноваження парламенту — Союзної народної скупщини, встановлювався пост президента (його посів Тіто). Закон закріплював принцип громадського самоврядування в общинах, районах, господарських організаціях.

У галузі зовнішньої політики Югославія досить швидко вийшла з дипломатичної ізоляції, встановила зв’язки із США, країнами Західної Європи й «третього світу». Разом з тим, з ініціативи післясталінського радянського керівництва було нормалізовано відносини з СРСР.

Запровадження «самоврядного соціалізму» з елементами ринкової економіки сприяло пожвавленню господарської діяльності. До середини 60-х років у країні в результаті індустріалізації провідними стали такі галузі, як машинобудування, радіотехніка, нафтопереробна, хімічна, легка промисловість.

У 1963 р. прийнято нову конституцію. Держава дістала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ).

Лібералізація суспільно-політичного життя винесла на поверхню національні суперечності. Міжнаціональні протиріччя знаходили прояв в історично складеній нерівномірності економічного та культурного розвитку різних республік і країв Югославії. 1974 р. було прийнято нову Конституцію, за якою значно розширювалися компетенція республік і автономних країв, система самоврядування .

У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого як лідера забезпечував стабільність комуністичного режиму і єдності федерації, незважаючи на чимраз більші прояви наближення їх кризи. Нове колективне керівництво виявилося слабким і нездатним розв’язати суперечності, що постали перед федерацією. У 1981 р. розпочалися заворушення в автономному краї Косові, 90 % населення якого становили албанці. Вони вимагали надання Косову статусу союзної республіки. Власті придушили демонстрації. Економіка Югославії у 80-х роках увійшла у смугу затяжної кризи, яка щороку посилювалася.

У кінці 80-х рр. на порядок денний постало питання про долю федерації. У республіках створювалися нові політичні партії й угруповання. На виборах до республіканських парламентів Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Македонії перемогли опозиційні, національно орієнтовані партії. У Сербії та Чорногорії верх взяли комуністи, що стояли на позиціях безумовного збереження Югославської федерації. Очолив цей напрям лідер сербських комуністів Слободан Мілошевич, обраний президентом Сербії.

У червні 1991 р. парламенти Словенії та Хорватії проголосили незалежність цих республік. Федеральні власті у Белграді оголосили ці акти незаконними й зробили спробу за допомогою військової сили недопустити їх відокремлення. У Словенії частини югославської армії зустріли рішучий опір і змушені були відступити. Словенія відстояла свою незалежність.

Водночас у Хорватії сербська національна меншина, що компактно проживала в ряді регіонів, не бажаючи визнати над собою владу Хорватської держави, самочинно створила свої окремі адміністративно-територіальні одиниці. Розпочалися кровопролитні бої між хорватськими і сербськими воєнізованими формуваннями, у ході яких загинули понад 30 тис. чол. За сприяння ООН воєнні дії в Хорватії було припинено. Успіхи на шляху демократизації суспільно-політичного життя країни, реорганізації її економіки на ринкових засадах, налагодження нормальних міжнародних зв’язків, — усе це дало підстави ЄС включити Хорватію у 2013 р. до свого складу.

Найтрагічніші події розгорнулися в Боснії та Герцеговині — республіці зі змішаним населенням, яке складають слов’яни-мусульмани, серби та хорвати. У жовтні 1991 р. парламент Боснії та Герцеговини проголосив незалежність країни. У відповідь на це серби і хорвати на територіях республіки, де вони переважали, самочинно проголосили свої «держави». Боснія та Герцеговина фактично виявилася розколотою на три державні утворення — мусульманське, сербське і хорватське, між якими розгорілася кривава війна.

Македонія здобула незалежність мирним шляхом на основі референдуму, проведеного у вересні 1991 р. Однак згодом і тут виникли проблеми, пов’язані з албанською національною меншістю, що проживає на північному заході країни. У 2001 р. албанські екстремісти вчинили збройний заколот, ставлячи метою проголошення «незалежності» районів проживання албанського населення у Македонії. Керівництво республіки за підтримки міжнародного співтовариства зуміло уладнати міжнаціональний конфлікт шляхом надання албанській громаді більших прав у загальнодержавному керівництві, функціонуванні албанської мови.

Після проголошення незалежності чотирьох республік розпад СФРЮ став доконаним фактом. У квітні 1992 р. в Белграді було проголошено створення нової федерації — Союзної Республіки Югославії (СРЮ) у складі двох республік — Сербії та Чорногорії. Фактичним лідером федерації став президент Сербії, а з 1997 р. — президент СРЮ С. Мілошевич.

Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, а згодом і Македонія здобули міжнародне визнання як незалежні держави.

Тим часом війна у Боснії та Герцеговині розгорялася. При цьому найбільших успіхів досягли серби. Вони контролювали до 70 % території країни, взяли в облогу її столицю Сараєво і протягом кількох років піддавали місто нещадному бомбардуванню. Воєнні дії супроводжувалися нечуваною жорстокістю щодо мирного населення, проведенням «етнічних чисток». Міжнародне співтовариство (ООН, НАТО, Європейський Союз) протягом 1992-1995 рр. неодноразово намагалося загасити вогнище війни у Боснії та Герцеговині, проте ці заходи виявилися недостатньо ефективними. Нарешті, за активного сприяння уряду США, у листопаді 1995 р. поблизу м. Дейтона (штат Колорадо) відбулися переговори президентів Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, які дали позитивні результати. На їх основі у грудні того ж року в Парижі було підписано мирну угоду щодо Боснії та Герцеговини, яка передбачала припинення воєнних дій у республіці. Було домовлено про новий державний устрій Боснії та Герцеговини: залишаючись єдиною суверенною незалежною державою, вона складається з двох адміністративно-територіальних одиниць, що мають широку внутрішню автономію.

У 1998-1999 рр. виник новий гострий конфлікт — навколо Косова. Переважно албанське населення цього краю, що входив до складу Республіки Сербії (СРЮ), зазнавало утисків з боку сербських властей. Етнічні албанці вимагали дотримання своїх громадянських і національних прав, а частина з них стала на шлях збройної боротьби за повну незалежність Косова. Сербські власті відповіли терором і насильством, змушуючи албанське населення масово покидати Косово.

Міжнародне співтовариство намагалося врегулювати косовський конфлікт, однак югославський лідер С. Мілошевич відмовився піти на будь-які поступки. Тоді НАТО зважився на проведення повітряних бомбардувань території СРЮ з метою примусити Мілошевича погодитися на розв’язання косовської проблеми. Бомбардування розпочалися наприкінці березня 1999 р. і тривали 78 днів. Все ж Мілошевич змушений був прийняти натівський ультиматум. Югославські війська і сербська адміністрація залишили Косово, територію краю зайняли багатонаціональні миротворчі сили ООН.

Бомбардування авіацією НАТО території СРЮ, зайняття Косова миротворчими силами ООН підірвали позиції С. Мілошевича. У СРЮ активізувалася діяльність опозиційних сил, що призвело наприкінці 2000 р. до падіння його режиму. Самого С. Мілошевича незабаром було заарештовано й відправлено до Гааги, де віддано до Міжнародного суду з воєнних злочинів.

З падінням режиму С. Мілошевича виникли незгоди між обома суб’єктами СРЮ — Сербією та Чорногорією. Президент останньої проголосив метою вихід Чорногорії з федерації та проголошення нею незалежності. У 2002 р. СРЮ була реорганізована в державне утворення конфедеративного типу під назвою Співдружність Сербії та Чорногорії. З 2006 р. Чорногорія є незалежною державою.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.