Змістовний модуль №1: Історичний аспект міжнародного співробітництва в галузі виконання покарань та поводження із засудженими. Тюремні конгреси
Мета семінарського заняття:перевірити, розширити та поглибити знання курсантів, набуті під час лекції щодо змісту поняття пенітенціарна політика, поняття, предмету та системи навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії», історії виникнення міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини, засуджених і ув’язнених, поводження із ними та їх сучасної класифікації. Організувати дискусію навколо навчальних питань, які виносяться на розгляд.
Час - 4 години
План заняття:
4. Письмове опитування.
5. Заслуховування реферативних доповідей за підготовленими ІНДЗ (реферативні доповіді за визначеною тематикою заслуховуються у процесі розгляду навчальних питань, тривалість однієї доповіді до 3-х хв.)
6. Індивідуальне та фронтальне усне обговорення навчальних питань.
Навчальні питання (питання для обговорення):
8. Передумови зібрання перших міжнародних тюремних конгресів.
9. Характеристика рішень , прийнятих на перших міжнародних тюремних конгресах.
10. Загальна характеристика рішень конгресу у Цинциннаті стосовно основних понять та принципів кримінального права та пенітенціарної науки.
11. Загальна характеристика другої серії міжнародних тюремних конгресів
12. Значення другої серії міжнародних тюремних конгресів у становленні сучасної пенітенціарної теорії.
13. Загальна характеристика резолюцій та рішень міжнародних тюремних конгресів 1872–1950рр.
14. Практичне значення конгресів ООН по попередженню злочинності та кримінального правосуддя для становлення сучасної пенітенціарної теорії.
Методи проведення заняття:
Письмове опитування, індивідуальне опитування, розгорнута бесіда у формі запитань та відповідей, дискусії, полеміка, обмін думок.
Наближений розрахунок часу:
1.Організаційний момент і вступне слово 10 хв.
2. Розгляд 1-го та 2-го питань 15 хв.
3. Розгляд 3-го питання 40 хв.
4. Розгляд 4-го та 5-го питань 15 хв.
5. Розгляд 6-го питання 50 хв.
6. Розгляд 7-го питання 20 хв.
6. Заключне слово викладача 10хв.
Всього: 160 хв.
Порядок проведення семінарського заняття
Після вступного слова викладач називає навчальне питання, яке буде розглядатись і пояснює курсантам методику його відпрацювання.
Перше та друге навчальне питання:
Засвоєння матеріалу 1-го та 2-го питання перевіряється шляхом письмового опитування курсантів на протязі 15 –ти хвилин.
Після закінчення письмового опитування викладач збирає роботи курсантів, і задає запитання: «Які питання викликали складність під час надання відповідей?»
Якщо жоден із присутніх курсантів не в змозі надати правильну і повну відповідь на запитання викладача або деталізувати чи пояснити те чи інше положення, поняття, визначення тощо, викладач робить це сам. Після розгляду навчального питання викладач робить висновок, і переходить до другого навчального питання.
Довідковий матеріал
Проведення перших тюремних конгресів – 1846 року у Франції та 1857 року в Германії характеризувалось такими основними моментами:
¨ приватна ініціатива їх організаторів;
¨ відсутність належного висвітлення серед громадськості;
¨ благодійно-ліберальний рівень засідань;
¨ відсутність практичних рішень з питань, що розглядались.
На період виникнення перших пенітенціарних систем, мова про які велась на попередній лекції, пенітенціарна ідея вже сформувалася в науково-практичному значенні як цілісна система уявлень про природу, соціальну роль та зміст виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. її основу складали думки видатних філософів і мислителів минулого, істинність яких пройшла випробування часом існування всієї людської цивілізації. Новий поштовх для їх розвитку і трансформації саме до пенітенціарної ідеї дав вихід у світ у 1777 році твору Джона Говарда «Стан тюрем».
З ініціативи Нью-Йоркського тюремного товариства, яке вивчало стан тюремної справи у Сполучених Штатах Америки і звернулось до усіх країн з проханням поділитися досвідом, що вони вже напрацювали у цій сфері, почалася підготовка до 1 Міжнародного тюремного Конгресу.
Це було початком другого етапу у вивченні, узагальненні та розвитку передової думки та досвіду правового регулювання тюремної практики цивілізованих держав.
Перший міжнародний тюремний конгрес відбувся в 1846 році у Франкфурті-на-Майні за ініціативою бельгійського пенітенціариста Дюкпес'є. В роботі конгресу брали участь вісімнадцять представників Сполучених Штатів, Англії, Франції, Бельгії та інших держав, які мали практичний досвід проведення тюремних реформ у своїх країнах - всього 75 чоловік, але в їх числі були мало не всі корифеї тюремній науки.
Другий міжнародний конгрес в Брюсселі в 1847 році при участі двохсот чоловік. Третій конгрес відбувся в 1857 році у Франкфурті-на-Рейні.
Перед закриттям другого конгресу було вирішено збиратися щорічно і розширити програму занять, утворивши міжнародне товариство для поліпшення долі робітників і бідних класів із створенням у Парижі центрального комітету цього товариства, однак політичні події 184 р. загальмували розвиток справи.
Місцеві конгреси збиралися під різними назвами в Бельгії, Швейцарії, Данії і Швеції.
У 1857р. у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес благодійності, третя секція якого була присвячена пенітенціарним питанням і була продовженням конгресів 1846 і 1847рр.
Конгреси першої серії проходили за програмами, складеними Дюкпес'є і Варрентраппом, і під пенітенціарним питанням розуміли власне тільки питання про одиночну систему ув’язнення і збиралися для обговорення необхідності цієї системи - на кожному з конгресів надавались точні дані про стан в'язниць одиночного ув'язнення у різних державах.
Уряди багатьох держав посилали на ці конгреси своїх представників, але більшість на конгресах першої серії становили літератори, публіцисти, економісти і взагалі так звані «друзі прогресу». Резолюції цих конгресів визначались більшою частиною або загальними місцями, або повторенням відомих істин.
Третє питання: Загальна характеристика рішень конгресу у Цинциннаті стосовно основних понять та принципів кримінального права та пенітенціарної науки.
За бажанням або за вказівкою викладача курсант викликається до дошки, подає викладачу конспект на перевірку, і відповідає на навчальне питання. З метою систематизації навчального матеріалу, по ходу відповіді, або при необхідності після її закінчення, викладач ставить ряд контрольних запитань, або надає слово бажаючому доповнити відповідь, якщо курсант, який відповідає, не повністю розкриває суть питання.
У тому випадку, коли жоден із присутніх курсантів не в змозі дати правильну і повну відповідь на запитання викладача або деталізувати чи пояснити те чи інше положення, поняття, визначення тощо, викладач робить це сам. Після розгляду кожного навчального питання викладач або курсант за пропозицією викладача робить висновок.
Контрольні запитання до третього навчального питання:
8. Розкрити зміст понять: «класифікація злочинців»; «заохочення і винагородження злочинців»; «попереджувальні заклади»; «різноманітні класи злочинців»; «душевнохворі злочинці»; «винагорода невинно ув'язненим».
9. Розкрити зміст понять: «незалежність тюремної адміністрації від політичних партій»; «вибір і підготовка тюремного персоналу»; «завдання й обов'язки тюремного персоналу»; «винагорода невинно ув'язненим»; «відповідальність суспільства за злочин»; «патронат»; «тюремна гігієна і санітарія»; «центральна тюремна адміністрація».
10. Розкрити зміст понять: «релігія»; «виховання»; «сучасне становище тюремного перевиховання»; «самосвідомість та самодіяльність злочинців»; «єдність між злочинцем і суспільством»; «моральний вплив на ув'язнених»; «соціальні основи тюремного режиму».
11. Розкрити зміст понять: «тюремна дисципліна»; «журнали для ув'язнених»; «кошти на утримання в'язниць».
12. Розкрити зміст понять: «праця в тюрмах»; «ручне виробництво в тюрмі та конкуренція арештантської праці»; «підрядна система арештантських робіт».
13. Розкрити зміст понять: «будівництво»; «характер тюремних будов».
14. Розкрити зміст понять: «відповідальність батьків за злочинність дітей»; «загальне обов'язкове навчання дітей».
Довідковий матеріал
Злочин є навмисним порушенням обов'язків, які визначені законом і завдають шкоди іншим. Злочинці — це особи, викриті в злочинах відповідними судами і піддані ув'язненню в тюрмі. Покарання є моральним і фізичним стражданням, що накладається на злочинця за порушення ним закону, зі спеціальною метою попередження повторного здійснення злочину шляхом виправлення злочинця. Тому злочин — це свого роду моральна хвороба, ліками від якої є покарання. Успішна дія цього засобу відноситься до області спеціальної терапевтики і залежить як від своєчасності, так і від розміру наданого впливу. Лікування злочинців зусиллями суспільства має на меті відмежування від них останнього. Так як покарання стосується не злочину, а злочинця, то ймовірно, що воно буде спроможним забезпечити суспільну безпеку та встановити соціальну гармонію, порушену злочином, тільки у тому випадку, коли можна буде відновити моральну гармонію у душі самого злочинця, перевиховавши його і примусивши знову поважати закони.
Прогресивна класифікація злочинців, заснована на особистих заслугах, а не на довільних принципах, таких як вік злочинця, вид злочину тощо, повинна застосовуватися у всіх тюрмах, починаючи з арештантських будинків. Ця система включає три ступені: перший — карний, з камерним ув'язненням, більш чи менш тривалим у залежності від поведінки: другий — виправний, заснований на системі хороших і поганих оцінок, причому ув'язнені переходять із одного класу в інший, отримуючи в кожному наступному класі деякі переваги у комфорті та певні привілеї; третій — випробувальний, до нього допускаються лише ті, хто виправився, з метою визначення їхньої моральної стійкості та дійсності виправлення.
Завдання зробити із поганої людини хорошу неможливо доручити першому, хто трапиться; ця робота потребує серйозного підходу і підготовки, цілковитої відданості, спокійного і справедливого судження, міцної стійкості при досягненні мети, наполегливості в діях, великого досвіду, дійсної симпатії та багатогранної моральної сили в хвилини випробовування. Таким чином, особи, що служать у тюрмах, повинні отримувати спеціальне виховання відповідно до виду своєї майбутньої служби. Для цього слід заснувати зразкові школи для тюремного персоналу, і майбутні чини повинні готуватися в них із усвідомленням важливого значення їхньої професії. Тюремний персонал повинен бути організований в ієрархічному порядку в залежності від займаної посади й одержуваного утримання.
Виховання — одна із живих сил у справі виправлення злочинних чоловіків і жінок, що вчиняють проступки переважно через необізнаність, яка межує з пороком. Освіжити розум, знищити колишні думки, прищепити нові, надати матеріал для роздумів, вселити повагу до своєї особистості, підтримати твердість характеру, спонукати потяг до більш високого, відкрити нове поле діяльності, сприяти особистому та суспільному процвітанню, замінювати порочні задоволення благородними і корисними — ось напрямок виховання.
Щоб бути дієвою, тюремна дисципліна повинна користуватися співчуттям злочинця. Тільки тоді злочинець може бути виправлений, але і це буде неможливо, якщо він буде вороже настроєний щодо засобів, які спрямовані на його виправлення. Ніяка система не може розраховувати на успіх, якщо вона не буде прагнути до гармонійного співвідношення між бажаннями злочинця і бажаннями його сторожі. Але для цього посадова особа повинна вибрати засіб впливу, що найбільш відповідає інтересам злочинця, а останній повинен, по можливості, пристосуватися до нього, щоб доброчесність стала його звичкою.
Тюремна праця повинна отримати більший розвиток і має бути організована на кращій основі, ніж тепер. Праця настільки сприяє розвитку добрих починань, наскільки є засобом існування. Чесна, постійна, жвава праця є найкращою основою будь-якого виправного режиму. Вона не тільки сприяє справі виправлення, але і є її необхідною складовою частиною.
Організація та побудова в'язниць — обов'язок держави, яка повинна побудувати ряд різних виправних установ, відповідно до потреб прогресивної класифікації. При їх побудові держава повинна брати до уваги як розумовий та фізичний розвиток ув'язнених, так і потреби, що їх вимагає мораль.
. На батьках частково чи повністю повинна лежати відповідальність за злочинність дітей. Вони повинні утримувати своїх дітей у виправних установах. Ніщо не може бути більш справедливе, ніж це положення. На кого справедливо покласти всі виплати, як не на батьків, які своєю злочинною безпечністю сприяли появі дитячої злочинності. Користь від цього правила буде двостороння. По-перше, суспільство буде звільненим від утримання злочинців-дітей. По-друге, і це головне, боязнь цього своєрідного штрафу стане для батьків міцним мотивом, за відсутністю інших, більш моральних, зайнятися вихованням дітей.
Четверте та п’яте навчальні питання:Загальна характеристика другої серії міжнародних тюремних конгресів. Значення другої серії міжнародних тюремних конгресів у становленні сучасної пенітенціарної теорії.
Процес розгляду інших навчальних питань має більш персоналізований характер, оскільки викладач використовує метод фронтального опитування. Для відповіді на кожне запитання викладач викликає одного-двох курсантів за бажанням або по журналу, які відповідають коротко і з місця.
Усне контрольне опитування курсантів викладач здійснює за такими контрольними запитаннями:
1. Надати характеристику організаційним засадам проведення другої серії міжнародних тюремних конгресів.
2. Надати характеристику внутрішньої організаційної структури міжнародних тюремних конгресів другої серії.
3. Надати характеристику міжнародного тюремного конгресу 1872р. – у Лондоні.
4. Надати характеристику міжнародного тюремного конгресу 1878р. – у Стокгольмі.
5. Надати характеристику міжнародного тюремного конгресу 1885р. – у Римі.
6. Надати характеристику міжнародного тюремного конгресу 1890р. – у С.–Петербурзі.
7. Надати характеристику міжнародного тюремного конгресу 1895р. – у Парижі.
8. Надати характеристику міжнародного тюремного конгресу 1900р. – у Брюсселі.
9. Надати характеристику міжнародним тюремним конгресам: 1905р. – у Будапешті; 1910р. – у Вашингтоні ; 1925р. – – у Лондоні; 1930р. – у Празі; 1936р. – у Берліні; 1950р. – у Гаазі.
10. Висвітлити значення другої серії міжнародних тюремних конгресів у становленні сучасної пенітенціарної теорії.
Довідковий матеріал
В історії тюремних систем самостійне місце займають виправні установи для неповнолітніх. З другої половини XIXст.. в законодавстві і практиці боротьби зі злочинністю неповнолітніх під впливом громадської думки широкий розвиток отримали різні заходи педагогічного характеру та опікунського виховання, що застосовувались разом із покаранням або замість нього. Надалі розширилася мережа виправно-виховних закладів, до яких могли спрямовуватися неповнолітні правопорушники замість тюремного ув'язнення.
З метою розповсюдження рішень конгресу у Цинциннаті секретар Північноамериканського національного тюремного товариства Уайнс (Wines) за дорученням уряду Сполучених Штатів і при підтримці президента Сполучених штатів Гранта об'їздив у 1871р. більшу частину європейських держав і заручився згодою урядів прийняти участь у заняттях конгресу. З цього часу починається нова серія міжнародних тюремних конгресів. Головне місце в них надано урядам; однак, крім офіційних делегатів, у конгресі беруть участь і приватні особи, за запрошенням або за власним почином. Нові конгреси зайнялися усіма сторонами тюремної діяльності і приєднали до своєї програми обговорення багато частин кримінального законодавства, а також питання громадської благодійності та громадського піклування. За усталеним звичаєм тюремні конгреси ділились на 3 секції: перша присвячена загальним питанням кримінального законодавства, друга - питанням внутрішнього режиму місць ув'язнення, третій - питанням щодо попередження злочинів. Кожен міжнародний тюремний конгрес перед закриттям призначає за згодою відповідного уряду місце проведення наступного конгресу.
Друга серія міжнародних тюремних конгресів почалась з 1872 року і характеризувалась участю в них вже не приватних осіб, а офіційних представників цілої низки країн, а також конструктивністю та практичною спрямованістю рішень, які були прийняті.
Всього з 1872 року було проведено 12 конгресів: 1872р. – у Лондоні -; 1878р. – у Стокгольмі; 1885р. – у Римі; 1890р. – у С.–Петербурзі; 1895р. – у Парижі; 1900р. – у Брюсселі; 1905р. – у Будапешті; 1910р. – у Вашингтоні ; 1925р. – – у Лондоні; 1930р. – у Празі; 1936р. – у Берліні; 1950р. – у Гаазі.
Перший міжнародний тюремний конгрес нової серії відбувся в Лондоні у 1872 р., за участю 310 членів. Головою конгресу був обраний граф Карнарвон. У 1878р. було вироблено і в 1880р. затверджено регламент міжнародної тюремної комісії. Вона повинна збирати відомості про всякого роду заходи, що можуть сприяти попередженню злочинів і правильній організації покарання, і пропонувати урядам введення таких загальних заходів, які могли б сприяти правильному устрою виконання кримінальних покарань.
Другий тюремний конгрес відкрився в Стокгольмі у 1878р. під головуванням шведського міністра-президента Бьєрнстьєрна, за участю 297 осіб, у тому числі 137 іноземців.
Третій міжнародний тюремний конгрес зібрався у Римі в 1885р. під головуванням міністра внутрішніх справ Депретіса, віце-головами було вирішено обрати представників делегатів всіх урядів. На римському конгресі були офіційно представлені 18 держав; всього делегатів було 246 (з них іноземців - 95).
Четвертий міжнародний тюремний конгрес засідав влітку 1890р. в С.-Петербурзі за участю 69 офіційних делегатів від 26 держав: всього делегатів було близько 600, у тому числі 140 іноземців. На затвердження конгресу були запропоновані 26 питань.
П'ятий міжнародний П. конгрес засідав влітку 1895 р. в Парижі; в його роботі брало участь 808 осіб, у тому числі 275 іноземців. На затвердження конгресу було внесено 30 питань, причому з ініціативи з'їзду представників російських виправних закладів, що працював у 1890р. в Москві, питання, що стосуються дітей і неповнолітніх, були виділені в особливу, IV секцію. З питань, розглянутих на міжнародних пенітенціарних конгресах другої серії, особливої уваги заслуговують:
а) з кримінального права: 1) про придатність заслання як покарання; 2) про заміну короткострокового тюремного ув'язнення умовним засудженням; 3) про засоби боротьби з приховуванням; 4) про рецидив; 5) про сп'яніння з точки зору кримінального права;
б) про тюремну адміністрацію: 1) про устрій в'язниць для підслідних арештантів і для короткострокового і довгострокового ув’язнення; 2) про харчування ув'язнених; 3) про організацію арештантських робіт; 4) про винагороду арештантів за роботу; 5) про устрій тюремної школи і бібліотеки, 6) про дисциплінарні покарання та систему нагород та заохочень для ув'язнених; 7) про умовно дострокове звільнення; 8) про порядок комплектування службовців у в'язницях;
в) щодо попередження злочинів: 1) про організацію товариств патронату; 2) про боротьбу з бродяжництвом і жебрацтвом; 3) про піклування душевнохворих і алкоголіків; 4) про заходи запобігання втрати особами, які звільняються з в'язниць, виданого їм заробітку;
г) щодо дітей та неповнолітніх: 1) про організацію виправно-виховних закладів для малолітніх злочинців і безпритульних дітей; 2) про порядок направлення малолітніх в ці заклади; 3) про боротьбу із шкідливим впливом на малолітніх їх батьків та опікунів
Шосте навчальне питання:Загальна характеристика резолюцій та рішень міжнародних тюремних конгресів 1872–1950рр.
Для відповіді на кожне запитання викладач викликає одного-двох курсантів за бажанням або по журналу, які відповідають коротко і з місця.
Після розгляду кожного навчального питання викладач або курсант за пропозицією викладача робить висновок.
Усне контрольне опитування курсантів викладач здійснює за такими контрольними запитаннями:
Контрольні запитання до шостого навчального питання:
1. Рішення Лондонського (1872) міжнародного тюремного конгресу.
2. Рішення ІІ-го Міжнародного тюремного конгресу в Стокгольмі (15 — 16 серпня 1878 року).
3. Рішення ІІІ-го Міжнародного конгресу в Римі (16 — 24 листопада 1885 року).
4. Рішення IV Міжнародного пенітенціарного конгресу в Санкт-Петербурзі (3/13 — 12/24 червня 1890 року).
5. Рішення Міжнародного тюремного конгресу у Парижі (30 червня — 9 липня 1895 року).
6. Рішення Брюссельського міжнародного пенітенціарного конгресу (6 — 13 серпня 1900 року)