Сутність і особливості національного виховання, його філософські основи

Основний зміст

Кожна людина є творцем власної біографії, «головним режисером» тієї унікальної вистави, якою є її життя. Людина залежить від свого минулого, яке впливає на її сьогодення. Індивідуальна історія зумовлює і відповідне ставлення до свого майбутнього з його життєвими перспективами, планами й сподіваннями, мріями та шляхами їх досягнення.

Життєвий шлях є не лише траєкторією приватного життя особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. Є люди, які віддзеркалюють цінності та ідеали покоління, до якого належать. Є й такі, що уособлюють власним життям цілу історичну добу, життя деяких стає віхою всесвітньої історії загалом.

Людське життя — це не тільки прожиті від народження до смерті роки, а й певний життєвий досвід, його набуття та засвоєння. Дорослі передають впродовж свого життя знання та вміння дітям і онукам, своїм учням, вихованцям, свідомо готуючи їх до самостійного життя. Передачу життєвого досвіду в народі називають вихованням. Між поняттями «народ» і «виховання» існує найтісніший зв'язок. В історії людства народ завжди виступає носієм суспільного і соціального досвіду, він завжди був, є і буде вихователем підростаючого покоління. Слово «виховання» походить від «ховати», «переховувати», тобто оберігати, опікуватися дитиною. А це означає вчити її пристойно поводитися, навчатися, здобувати освіту, розширювати світогляд, дотримуватися усталених у суспільстві моральних норм.

Справжнє виховання не може існувати поза традиційною культурою певної нації. Найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди має ґрунтуватися, насамперед, на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбудеться знайомство з культурою та традиціями інших народів. Пізнання навколишнього світу починається зі знайомства з рідною вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім — з іншими місцями, країнами. Від усвідомлення свого, рідного, національного дитина йде до пізнання чужого, багатонаціонального, світового. Як свідчить історія людства, передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації.

Національне виховання — це виховання підростаючих поколінь у дусі українського виховного ідеалу та на ґрунті багатовікових традицій. Наріжним каменем його є засади родинного виховання, ідеї і засоби народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють найкращі зразки виховної мудрості українського народу.

Народна педагогіка уособлює в собі виховний досвід народу. Це сфера вироблених народом емпіричних знань, у яких відображуються цілі та завдання навчання й виховання. Сукупність цих накопичених і перевірених знань, умінь та навичок як продукт історичного соціального досвіду народу передається від покоління до покоління переважно в усній формі.

У народній педагогіці немає сформульованих законів, систематизованих положень, наукових термінів. Народна мудрість зафіксована у типових народних висловах. Творці народної педагогіки не знали один одного, але вони природно доповнювали один одного. Традиційно запам'ятовувалося і передавалося те, що було найбільш вдалим і характерним для певного середовища. Саме це робить народну педагогіку зрозумілою і близькою для широкого загалу.

Народна виховна практика має єдину основу. Вона зумовлюється історичними, економічними, національними, культурними, духовними особливостями того народу, який її створив. Кожний народ по-своєму висловлює і реалізує загальні ідеї навчання та виховання, виходячи зі своєрідності своїх традицій, звичаїв.

Самобутність народного виховання визначається специфікою національної духовності кожного народу, особливостям культурно-історичного шляху його розвитку. Відомий багатовіковий досвід українців щодо виховання своїх дітей, заснований на народній мудрості, виховних ідеалах і принципах, традиціях та звичаях.

До системи методологічних засад національного виховання входять філософсько-світоглядні позиції видатних педагогів Костянтина Ушинського, Олександра Духновича, Бориса Грінченка, Григорія Ващенка, Софії Русової та інших. Вони зорієнтовані на шанобливе ставлення до рідної мови, Батьківщини, на знання власного родоводу.

Філософсько-світоглядними засадами української національної системи виховання є теоретичні положення про:

=> роль народу у створенні духовної і матеріальної культури;

=> людину й життя як найвищі суспільні вартості;

=> свободу як найважливішу умову досконалості, право кожної людини бути собою;

=> невпинність життєвих процесів;

=> суперечливу структуру буття;

=> пізнавальні й творчі можливості особистості;

=> рівноцінність людських типів та індивідуумів;

=> мораль і критерії моральності;

=> гармонію душі, тіла і розуму;

=> поєднання громадського з індивідуальним;

=> довершений виховний ідеал;

=> співвідношення між національним та загальнолюдським.

Для подальшого розвитку системи виховання сьогодні важливими є філософські положення:

=> про антропоцентризм (людина в центрі всього буття, цілого світу);

=> про триступеневий розвиток знання:

1-й, найнижчий — чуттєве знання, що спирається на зовнішні відчуття;

2-й — знання законів, загальних типів, що виявляються в окремих речах;

3-й, найвищий — це пізнання ідей;

=> про градацію благ: спочатку прагнути до духовних благ, а потім — до матеріальних і тілесних;

=> про життя праведне і грішне;

=> про органічний зв'язок людини з природою;

=> про внутрішнє пізнання себе (пізнай себе, послухай себе, поглянь у самого себе) як основу будь-якого пізнання;

=> про добро і милосердя та інші.

Сьогодні при вивченні актуальних проблем національного виховання важливе значення мають наукові положення фундаментальних праць таких видатних українців, як І. Огієнко; М. Грушевський, Д. Яворницький, Г. Ващенко, О. Потебня тощо, які стосуються питань української нації, культури, мистецтва, державотворення.

Поиск по сайту: