Відомі майстри Гуцульщини

Рощиб'юки — родина косівських гончарів.

Подружжя Ганни (* 1903 — ?, дівоче прізвище Цвілик, сестра Павлини Цвілик) і Михайло Рощиб'юк (* 1903 — ?) та їх дочки: Орися Козак, Стефанія Волощук і Розалія Ілюк працювали у мистецьких майстернях Художнього Фонду УРСР, продовжуючи мистецькі традиції Павлини Цвілик.

Павли́на Йо́сипівна Цві́лик (з Совіздранюків) (1891—1964) — народний майстер гуцульської художньої кераміки в Косові.

Невеликі розміром вироби (баранчики, півники, дзбанки, миски, тарілки, баклаги, двійняки, колачі й ін.) декорувала рослинним розіписом (розетки, квітучі галузки), зображенням тварин і традиційними сюжетними сценами (гуцульські танці, музики, мисливці й ін.), головним чином на плитах для декорації стін. Цвілик ліпила також маленькі фігурки гуцулів і гуцулок і розмальовувала їх кольоровими глинами. Свої твори Цвілик звичайно підписувала.

Продовжувачами традицій Павлини Цвілик була династія косівських гончарів Рощиб'юків.

Оле́кса Бахметю́к (Бахматник, Бахмінський; *1820 — †1882) — український народний митець, майстер косівської кераміки.

Жив і працював у Косові (Івано-Франківська область).

Створив чудові зразки декоративного розпису як в орнаментальних, так і в сюжетних композиціях, в яких відображав побут селян, полонинських пастухів, міщан та військових. Творча спадщина Бахметюка стала основою Коломийської гончарної школи (1873—1914).

Васи́ль Олекса́ндрович Аба́шин (народився 3 жовтня 1940 року, село Вербовець Косівського району Станіславської, нині Івано-Франківської області) — український гончар,художник-кераміст. Майстер традиційного народного мистецтва (1983). Член Національної спілки художників України (1988).

У 1963—1967 роках працював у керамічному цеху фабрики імені Тараса Шевченка, у 1967—1995 роках — керамістом у Косівській художній майстерні, яка згодом стала художньо-виробничим комбінатом. 1995 року покинув творчу роботу.

Тричі (1973, 1986, 1988) брав участь республіканських художніх виставках. 1988 року був також учасником всесоюзної художньої виставки.

Твори Абашина зберігаються в Музеї Гуцульщини в місті Коломия.

У виробах Абашина лаконізм і цілісність форми поєднуються з розмаїттям декору. Чимало творів майстра малих форм впроваджено в серійне виробництво.

Кераміка Київщини.

Київська керамікаXVI — XVIII ст. як культурно-мистецьке явище давно привертала увагу етнографів та мистецтвознавців. Але в розпорядженні вчених було обмаль матеріалу, оскільки при археологічних розкопках культурні нашарування, починаючи з пізньосередньовічних, досить часто ігнорувалися. Ті окремі фрагменти кераміки, які потрапляли до музейних збірок та фондів Інституту археології, не могли дати повної

картини розвитку керамічного виробництва після XVI ст. Ця прогалина стала поступово заповнюватись.

За територіальним розподілом досить числену колекцію становить посуд, зібраний в урочищі Гончарі-Кожум´яки на Подолі. Тут протягом 1987 — 1993 рр. досліджувалась гончарна слобода Києва. Було виявлено 15 гончарних горнів, ями з бракованою керамікою, виробничі споруди. Слобода функціонувала в кінці XVII — XVIII ст. Найчисленнішу колекцію з Верхнього міста зібрано під час дослідження території Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1998 — 1999 рр. Колекції кераміки зібрані також під час розкопок в Києво-Печерській лаврі, на Видубичах, на Печерську.

З документів гончарного цеху 1782 року відомо, що гончарі в кінці XVIII ст. проживали кількома компактними групами на Печерському форштадті.

Гончарні горни цієї доби виявлені на Гончарах-Кожум´яках, на Видубичах, в районі Аскольдової могили, на Подолі біля будинку Петра I.

Архівні матеріали свідчать, що вже в кінці XVIII ст. виробництво посуду у київських гончарів не відігравало головної ролі — вони спеціалізувались на спорудженні печей і груб, а також перепродавали продукцію гончарів з околиць — згадуються обухівські гончари та гончари з с. Петрівці.

Можливо, саме з цим пов´язана масова поява в київських шарах XVIII — початку XIX ст. червоноглиняних мисок, прикрашених фляндрівкою, нехарактерних для київських ремісників. В документах є також згадки про те, що в гончарний цех приймали іноземних (голандських, німецьких) майстрів.

Отже, накопичений матеріал дає можливість визначити основні етапи розвитку київської кераміки протягом XVI — XVIII ст.

Якщо нові риси в її виробництві з´являються ще в XV ст., то в кінці XVI ст. вони значно зростають: з´являються нові форми посуду, нова техніка його орнаментації. Інтенсивний розвиток керамічного виробництва продовжується протягом усього XVII і XVIII ст., і тільки в кінці XVIII ст.

Ми бачимо ознаки його занепаду, що виявилось в погіршенні якості виробів та спрощенні їх декорування.

Розвиток українського керамічного виробництва відбувався не ізольовано. Десь з XV ст. він зазнає впливу західноєвропейських зразків. З наданням магдебурзького права та запровадженням цехової організації ремесла, на українських землях з´являються й нові риси в технології та формах кераміки.

До запозичень слід віднести появу швидкообертового гончарного круга і формування виробу шляхом витягування з одного шматка глини. Про це свідчать сліди зрізів ниткою з круга, які зустрічаються на денцях горщиків з початку XV ст. Разом з тим змінюються пропорції горщиків та форма їх вінець. Такі вінця (з виїмкою під покришку зсередини) були на той час поширені на території Польщі, Молдови, Румунії. Але вінця місцевих горщиків відрізнялись від західних аналогів тим, що були дуже потовщеними.

Це явище, вірогідно, йшло від місцевих витоків: потовщені вінця характерні для виробів післямонгольської доби (2-ї пол. XIII — XV ст.) і продовжували традиції давньоруського керамічного виробництва.

В XVI ст. дещо змінюється форма горщиків і їх вінець. Асортимент посуду в середині XVI ст. ще небагатий: горщики, покришки, глечики, макітри. Виготовлялись вони, в більшості випадків, з білої каолінової глини і всередині часто вкривались зеленою, рідше — корчневою поливою.

Орнамент на них мінімальний — кілька прокреслених смуг по плічках; розпис ще відсутній.

Лише з кінця XVI ст. київські гончарі починають розписувати свої вироби; з´являються такі форми посуду як тарілки і блюда, змінюється форма. Асортимент виробів значно розширюється — окрім зазначених форм гончарі виготоляють кухлі, чарки, ринки, миски, баклажки.

В XVIII ст. зустрічаються вазони, носатки.

В XVII ст. мода на розписування посуду поширюється по всій середній Європі, винятку не становлять і українські землі.

Горщики розписують рудою глиною — так званий прийом “описки”. Миски і тарілки, а також деякі глеки та кухлі прикрашають підполив´яним розписом в техніці ріжкування.

Ця техніка полягає в тому, що готовий, але не випалений виріб поливали розчином білої глини — для створення фону, по якому за допомогою коров´ячого ріжка наносили малюнок. Звичайно контур наносився брунатною фарбою, а площини всередині заповнювались рудою глиною та зеленою поливою. Після випалу такий виріб вкривали прозорою безбарвною поливою і потім ще раз випалювали. Така техніка оздоблення, яка ще зветься “псевдомайолікою” або “народною майолікою” імітує фаянсові майолікові вироби. Поширена вона була в багатьох країнах Європи.

Окрім європейської моди в Україні існували й свої способи декорування виробів.

Так, орнамент в техніці штампу на тарілках у поєднанні з двоколірною поливою (коли береги вкривались зеленою, а дзеркало тарілки — коричневою поливами) характерні лише для України.

Техніка штампу полягає в тому, що на сирий виріб наносився рельєфний орнамент — відбиток штампу. Потім посудина вкривалась поливою і випалювалась.

Орнаменти складаються з окремих простих елементів: квіток, листочків, ромбів, пророслих рослин тощо. Можливо, цей спосіб орнаментації веде своє походження від рельєфних підполив´яних орнаментів, які існували на даній території з часів Київської Русі. Такі орнаменти схожі з дерев´яним різьбленням.

Окрім західного, українська кераміка зазнавала впливу і східного мистецтва.

Такі впливи мали глибокі корені. Так, з Візантії була запозичена технологія виробництва полив´яної кераміки, яка існувала безперервно протягом століть, починаючи з часів Київської Русі. Квітковий орнамент цих виробів очевидно теж впливав на українську кераміку, якщо не безпосередньо, то через Європу, яка сприйняла східні зразки орнаментів.

Певні паралелі із причорноморськими орнаментами можна відмітити в рослинних візерунках та зображеннях птаха на українській кераміці.

Прикладом східного впливу може бути форма ручки кухлів XVII — XVIII ст. Ця ручка пласка, в поперечному перетині — прямокутна, зверху і знизу має два виступи (рис. 9). Така форма вважається типовою для турецьких посудин і походить від дерев´яного посуду. Такі ж ручки з´являються і в німецьких пивних кухлів. Яким чином вони потрапляють на Україну, сказати важко, але східний вплив тут безсумнівний.

Орнаменти на тарілках, виконані в техніці підполив´яного розпису, мають ренесансні та барокові риси.

Для більшості з них характерна центральна композиція, виконана на двох взаємоперепендикулярних осях; хоча іноді цей принцип порушується, і композиція будується по типу “вазон”, тобто, з одного центру виходить кілька галузок. Іноді така композиція займає всю площину тарілки, хоча зазвичай розташовується тільки на дзеркалі, а по берегах зображуються інші орнаменти.

Композиції ці звичайно рослинного характеру. В мотивах можна вгадати акантове листя, квітки мають здебільшого бутоно- чи тюльпаноподібну форму. Досить поширеним був мотив винограду.

Виноградна лоза має багату семантику в християнстві, зокрема вона символізує Євхаристію. З´явившись на іконах, в бароковій ліпці, дерев´яному різьбленні, на книжкових мініатюрах, виноградна лоза потрапляє і на кераміку. Серед інших символічних образів — риба та птах (голуб). Привертає увагу тарілка на якій зображені — в центрі виноградне гроно, а по берегах — три голівки янголів з крильми. І знайдено цю тарілку на території Михайлівського Золотоверхого монастиря.

В гончарських осередках України всі згадані мотиви розписів продовжують існувати і донині, хоча за два століття зазнали переробок і змін. Так, на опішненській кераміці початку століття бачимо ті ж виноградні грона, квіти, риб, пташок, але вже в більш спрощеному виконанні. Тобто можна сказати, що традиційні народні орнаменти, які використовують українські гончарі, беруть свій початок із ренесансної та барокової культури XVII ст.

Іншу ситуацію спостерігаємо з орнаментами, виконаними в техніці штампу. Ця техніка зникає десь в кінці XVIII — XIX ст. і до наших днів не доходить.

Слід згадати ще один вид орнаменту на тарілках — “фляндрівку”.Це один з видів підполив´яного розпису, який полягає в тому, що сирі фарби (глини, поливи) розтікаються по поверхні виробу, утворюючи мармуровидний малюнок. Іноді фарби розтягують голкою чи якимось іншим гострим предметом, в результаті чого утворюються “фігурні дужки”, квіти та інші візерунки. Тарілки, оздоблені в цій техніці, масово з´являються в кінці XVIII ст. (хоча вироблялись вони і раніше), приходячи на зміну ріжкованим та виконаним в техніці штампу. На сьогодні це один з найулюбленіших орнаментів гончарів у багатьох гончарських центрах України.

Слід сказати також декілька слів про орнаментацію таких видів посуду, як глеки і кухлі. В більшості вони прикрашені рельєфними орнаментами та вкриті поливою двох кольорів — зеленою зовні та коричневою зсередини. Орнамент на них — прокреслені лінії, відбитки штампу. Крім того, на них зустрічається новий вид декору, який не використовувався на тарілках. Це — так звані “малини” — невеличкі півсферичні наліпи чорного кольору, які наносились в кількох місцях на вертикальні прокреслені смуги. Цей вид декору також веде своє походження із Західної Європи.

Зрідка трапляються також кухлі та глеки, розписані в техніці ріжкування.

Розписують глечики й зараз, причому тільки ті, які вживаються для ритуальних цілей (наприклад, в них подають до весільного столу). І навпаки, форма і декор кухлів та глеків з двоколірною поливою та рельєфним орнаментом давно вийшли з ужитку.

Багата орнаментація в XVII — XVIII ст. зустрічається далеко не на всьому посуді. Більшість його зовсім не прикрашена, або зроблено це досить скромно. Очевидно, це залежало від функціонального призначення посуду.

Так, з глечиків прикрашались, очевидно тільки ті, які вкористовувались в ритуальних цілях.

Тарілки й миски, що подавались до столу, теж не було потреби прикрашати — орнаментували ті, що виставлялись “на показ” на миснику чи полиці і були окрасою кожної хати. Коштували такі тарілки дорожче. Про їх популярність свідчать згадки в описах майна козацької старшини, де полив´яні миски стоять в списку зі срібним та олов´яним посудом.

Писанки Гуцульщини.

В давні часи наші предки мали зовсім інше уявлення про навколишній світ в порівнянні як ми його маємо нині. В ті часи особливого значення набирав культ сонця, що безперечно мало відповідні впливи і відображення в мистецтві. Тож і в писанкарстві це дохристиянське уявлення про світ мало своє відображення. Рисунки на писанках як знаки-символи повністю відображали те давнє фантастичне уявлення про навколишній світ.
Одначе з прийняттям християнства і взагалі з швидким розвитком і поступом культури, яка набирала великого розмаху у зв'язку з прийняттям християнства — мінявся й світогляд людей, мінялися світосприймання, а це не могло не впливати й на мистецтво і взагалі — культуру. Тож у писанкарстві також відбувалися в зв'язку з цим певні зміни.
Гуцульські митці все це попереднє з писанкарства вбирали в себе і творчо його осмислювали. Вони використовували чудові традиційні зразки писанкарства, додаючи до них щось своє оригінальне. Але не втрачали релігійних символів, а перебудовували їх на християнський лад.
Писанкарство так було поширене на Гуцульщині, що не було села, не було окремої гуцульської хати, де б не займалися писанкарством. Серед цього загалу виділялися окремі талановиті писанкарі, які виростали й вироблялися на справжніх майстрів — народних умільців. В більшості цим займалися жінки і так поступово цей вид мистецтва знайшовся переважно в жіночих руках.
Треба зазначити, що писанкарство на Гуцульщині збереглося й до наших днів. Нинішня влада намагається надати цьому видові мистецтва нових форм і стилів, спрямовуючи його на нові рейки, щоб це мистецтво відображало сучасність, щоб витиснуло релігійні мотиви і символи з писанкарства. Традиційне гуцульське писанкарство й тепер великою мірою дає себе знати в цьому мистецтві.
Хоч загальні мотиви і жанри писанкарства на Гуцульщині становилися віками і мають глибоке коріння в народному мистецтві. Але це не значить, що мистецтво писанок має єдиний шаблон. Там кожне село, кожний талановитий майстер-писанкар, вносить в цю галузь щось своє, оригінальне, збагачуючи цей оригінальний гуцульський вид мистецтва.
В писанках були й лишаються нині домінуючими геометричні мотиви, але поряд з цим щораз то більше появляється свійських і диких птахів, різних домашніх тварин, риб, метеликів тощо. Це ознака того, що гуцули дуже залюблені в природу і тому так щедро розписують писанки фігурами й образами з природи.
В гуцульському писанкарстві часто подибуємо мистецькі композиції в яких багато місця відводиться зображенням інтимно-побутових сцен і переживань людей; окремі процеси сільськогосподарських робіт, полювання в горах на дичину; випаси худоби, гуцульські забави. Загалом, оточуюча природа і побут гуцулів знаходять широку практику і відображення в цьому виді мистецтва — писанкарстві.
Характерне в цьому те, що зображення людської постаті і трактується народними майстрами декоративними засобами — площиною, без спеціальної індивідуалізації.
Також показово в наші часи, що влада, надаючи пропагандивного характеру мистецтву взагалі, і в писанкарстві просуває елементи геральдичного характеру, як голубів, бо голуб, ніби, є символом миру. Все ж таки в писанкарстві й дотепер у великій пошані залишається природа — тематичні писанки із зображенням усіх чотирьох пір року. Серед них найпопулярнішою є весна. І то цілком зрозуміло, бо це пора року наймиліша людині: вона приносить радість, нові надії і сподівання. Земля після довгого зимового сну пробуджується і вкривається розкішною зеленю. Символами весни були, й залишаються дотепер, у писанкарстві гілки дерев, польові квіти і взагалі різна багата гуцульська рослинність. Ці мистецькі зображення дуже вміло стилізовані до досконалого ступеня орнаментальних форм.
Часто зустрічаємо в гуцульському писанкарстві вільне нанесення кольорових плям на поверхню яйця, головним чином вживається тут чорна фарба, дотримуючись принципу кольорових контрастів в мистецтві.
Коли взяти всі види гуцульських писанок і спробувати їх склясифікувати за характерними ознаками, то матимемо орієнтовно такі писанки: писанки з геометричним орнаментом; писанки з рослинним орнаментом; писанки з анімалістичними елементами; писанки з поєднанням геометричного та рослинного орнаментів; писанки із зображенням жанрових сценок; писанки м зображенням оригінальних гуцульських споруд та писанки з довільними, фантастичними плямами — витвором оригінальности майстра.
Найславнішим центром писанкарства на Гуцульщині був Космач, бо там якраз були несприятливі умови для хліборобства. Писанкарство на Гуцульщині — це не просто собі був вияв любови до цього мистецтва, а часто й засобом до існування. Особливо жінки-гуцулки спеціялізувалися в цій галузі i часто були великою підпорою родини, допомагаючи чоловікам-гуцулам утримувати родину і створювати хоч якийсь мінімальний добробут.
Космацькі майстри писанок досягли великої мистецької досконалости і колись славилися на цілу Гуцульщину. Писанки тут мали надзвичайно мініятурний візерунок з ніжно золотисто-оранжевим кольоритом. В часи польської окупації Гуцульщини спритні спекулянти і перекупники наживали великі маєтки на космацьких писанках. Вони їх масово скуповували і вивозили по різних країн Європи та за океан, а гуцули, що виконували цю працю, отримували наймізернішу оплату за свою роботу.
Писанкарство і в наші часи в Космачі дуже розвинене. Там близько 50 жінок займається цим родом мистецтва. Серед космацьких майстрів-писанкарів особливо відомі такі прізвища, як К. Брустурняк, Е. Малик, Г. Коб'юк, Г. Киращук, П. Івасюк, П Капцуяк, П. Кушнірчук та багато інших. Загалом же Космач і в наші дні не втратив провідної ролі в писанкарстві на цілу Гуцульщину. Тож цілком зрозуміло, що такий високий рівень писанкарства в Космачі мав і має свої впливи й на інші околиці і Гуцульщини.
Особливо великих впливів космацьких писанкарів зазнали села Гуцульщини: Шешори, Брустури, Шепіт, Річка тощо. Одначе не можна сказати, що названі села перейняли космацькі традиції сліпо, не вносячи нічого свого оригінального в цю галузь. В названих селах писанкарство зазнало чимало своїх власних особливостей. В писанках по цих селах значно збільшилася кількість кольорів, а геометричний орнамент уступив місце композиціям, де рослинні мотиви в більшості поєднуються з геометричними. В цих селах частіше практикуються й анімалістичні зображення, тут більше кохаються в тваринному світі і тому ці мотиви набрали ширшої практики.
Так само відрізняються писанки і в поближчих селах від Космача своєю оригінальністю, самобутністю. Так, наприклад, у Рожнові, яке знаходиться поблизу Космача, в писанках тут переважають мотиви не мініятюрних, а більших геометризованих рослинних і квітових форм. Тут писанки головним чином бронзово-жовтуваті з деякою домішкою зелених барв.
Як ми вже зазначили, гуцульські села вносять у писанкарство багато свого оригінального а не повторюють своїх сусідів. Це характеризує творчі нахили гуцулів і їхню здібні творити щось своє, оригінальне. Так, наприклад, у східньо-південних селах Гуцульщини, як Замагорі, Бані-Березові, Яворові, Верховині — в орнаментації писанок переважають світло-рожеві, темно-зелені та золотаві барви. А зображення живих елементів залишаються білими, площинно-силуетними. Це вже не що інше, як творча фантазія і витвір майстрів цих сіл. Вони шукають чогось свого, творчо осмислюють перейняті традиції.
Село Замагори особливо славне в цьому відношенні, там тешні майстри у писанкарстві досягли незвичайної виразності та декоративности. Тож їхні писанки сміливо можуть розраховувати на найкращі, найориґінальніші на цілу Гуцульщину.
У писанкарстві виразність зображення відіграє головну роль. Тому то народні гуцульські майстри своїм великим хистом намагаються досягти якнайбільшої виразности. А ця виразність досягається вмінням належно розмістити і нанести відповідні кольори. А це вже стосується техніки писанкарства. Ця техніка вимагає великого хисту нанесення фарб і кольорів. В цій праці значну роль відіграє колір барвника, його тон. А процес накладання кольорів, як відомо, відбувається за принципом від найсвітлішого до найтемнішого.
Техніка цього накладання кольорів провадиться в такий спосіб: тоненьким писачком, як голка, наносяться орнаментальні лінії воском. А коли віск застигне, яйце кладуть тоді у відповідну фарбу. Тож у місцях, де були воскові лінії, звичайна фарба не візьметься і на тих лініях залишаєтья колір шкаларупи лупи яйця. Після цього воскові лінії наносяться вже поверх тієї фарби, в яку пофарбовано яйце, а яйце відтак кладеться в темнішу фарбу. І таким чином в залежності від того, скільки кольорів хотять, послідовно повторюється цей процес накладання воскових ліній і опускання яйця у відповідну фарбу.
Фарби, в які опускається яйце, треба тримати в холодному стані, щоб воскові лінії не розтопилися, бо в такому разі зіпсується ціла орнаментика. А вже коли буде покладено всі бажані фарби, аж тоді яйце дещо підігрівають, щоб знести віск.
При виконанні цієї праці дуже важливо, щоб точно нанести рисунок восковими лініями, точно розмістити і належно членувати сферияльні площі, потрібно уважно дотримуватися ритму і рівноваги в побудові орнаментальної композиції, зберігати пропорційність окремих декоративних елементів — все це вимагає від митця дуже високої і чіткої майстерності. Сучасні майстри від писанок набагато пішли вперед, вони удосконалили свою працю. Вони тепер вживають поряд з аніліновими фарбами різноманітні рослинні барвники, а ці рослинні барвники надають більше стійкости та довше тримаються, не втрачаючи кольорової свіжости. Народна мудрість винайшла багато різних рослинних барвників. Так, наприклад, жовту фарбу вони здобувають з навару кори яблуні, а до цього навару додають різні гірські квіти. Також використовують навар з коріння кропиви, додаючи до того навару ґалун.
Різноманітність орнаментики писанок та їх характер дістали й назви писанок. Часто такі назви писанок походили від прізвищ майстра або назви села, де ці писанки виконувалися. Дуже поширені, наприклад, такі назви писанок: "зірчаста", "парасочка", "космацька", "волове око", "гребельки" тощо. Писанка — це не просто собі праця для забави чи аматорський витвір, а закінчений мистецький твір. Орнаменти писанок своєрідні, вони мають характер образотворчого літопису, в якому відчувається образно-творча поетична мова, яка звучить у витонченій і досконалій формі барв.
Нинішні майстри мистецьких виробів уважно вивчають opнаменти писанок і широко їх застосовують у виробі різних мистецьких сувенірів та інших речей народного прикладного мистецтва. Сучасні мистецькі майстерні на Гуцульщині такі, як "Гуцульщина" ім. Т. Шевченка в Косові та інші, багато використовують у своїх працях спадщину з орнаментики писанок.
Нинішні видатні майстри від мистецьких гуцульських виробів такі, як Іван Смолянець, Володимир Ґуз, Микола Тимків та інші широко використовують у своїх працях спадщину писанкарства.
Завданням української еміграції у вільному світі є зберігати і плекати високі надбання гуцульського народного прикладного мистецтва, в тому числі й писанкарства. Наше завдання передати цю багатющу культурну спадщину нашим новим поколінням. І не занехаювати його, а поширювати, зберігати хоч те, що ще можна зберегти.

Поиск по сайту: