РЕЧЕННЯ ЯК ОСНОВНА СИНТАКСИЧНА ОДИНИЦЯ

В ієрархічній системі синтаксичних одиниць речення посідає центральне місце. Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і словосполучень, а з другого - як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й словосполучення об'єднуються синтаксичними відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і явища дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності з погляду ствердження, заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності.

Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову - наявність предикативної пари (підмета і присудка).

Речення - багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують його структурно-семантичну єдність:

1) самостійність функціонування;

2) предикативність;

3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність;

4) граматична організованість.

Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення.

Отже, речення - це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій: / спасе того в недолі наша мрія золота, наше гасло і мета: рідна мова в рідній школі; Живіть! Ідіть на сизі гори, в тернах співаючи пісні, летіть в незмірені простори, назустріч сонцю і весні (3 тв. О. Олеся).

Речення співвідноситься з логічним судженням: Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна (М. Хвильовий). У цьому реченні стверджується думка, яка є судженням, а формою вираження його є речення.

Речення й судження - поняття співвідносні, але не тотожні. Судження є предикативним поєднанням суб'єкта, тобто поняття про певний предмет, і предиката, що виражає ознаку суб'єкта. Суб'єкт виражається групою підмета, а предикат - групою присудка: Мова (суб'єкт) є дивовижне і досконале творіння народного духу (предикат).

У судженні завжди наявні два головні члени, а речення може складатися й з одного: Осяяти землю безщасную треба (Леся Українка); Пізній вечір. Темінь (В. Козаченко). У першому реченні словесно не виражений суб'єкт, у другому - предикат.

Судження виражається лише реченням, а речення може виражати, крім судження, почуття, емоції, переживання людини: Весна, Весна! Яка блакить, який кругом прозорі (П. Тичина).

Отже, кожне судження є реченням, але не кожне речення є судженням (не є судженнями питальні, спонукальні бажальні речення).

Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація.

Предикативність - це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості речення, що репрезентують:

а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі): В синіх скелях поезії волею й розумом я обтесую слово, мов камінь тверде (Л. Забашта); Пошив собі їжачок з будякових колючок гарнесенький кожушок (О. Олесь); Я тебе шукатиму, шукатиму, я тебе чекатиму, чекатиму, я про тебе у людей питатиму, все віддам за тебе без ваги (С. Летюк);

б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне: Ніжну, ніжну, як подих билини, я хотів би вам пісню сплести. Із проміння зорі, із ниток павутини... (О. Олесь). У наведених прикладах не тільки говориться про окремі події, стверджується наявність їх, а й виражається ставлення авторів до змісту повідомлення (його бажаність чи небажаність, необхідність, імовірність). Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності називається модальною. Засобами вираження модальності є форми способів дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки. Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова умовного способу - дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.). Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати висловлюванню характеру невизначності. Пор.: Він думає. - Мабуть, він думає. - Він ніби думає.

Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо. А в дзвінкій прохолодній сині пропливають ключі журавлині! (Н. Кащук)

Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного центру висловлювання. Інтонаційні особливості є важливим засобом розрізнення типів речень за метою висловлювання: розповідних, питальних і спонукальних.

Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від словосполучення і слова.

ТИПИ РЕЧЕНЬ

Реченню порівняно з іншими синтаксичними одиницями властива більша формальна і значеннєва розгалуженість. Здебільшого речення класифікують за метою висловлювання думки, емоційним забарвленням, структурою.

За метою висловлювання (функцією) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні.

Розповідними називаються речення, що містять повідомлення про різні явища, події, факти, предмети, їх ознаки: Народженого до добра неважко навчити добру, - навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний - се одне і теж (Г. Сковорода).

Розповідні речення різноманітні за своїм змістом і структурою. Це найпоширеніший тип речень у різних стилях мови: Удосконалюючи граматичну правильність мови дитини, вихователь учить дітей правильно змінювати слова та узгоджувати їх. Дітей молодшого й середнього віку вчать правильно вживати в мові однину і множину іменників, у старшому віці - вживати невідмінювані слова (3 підручника).

Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке спонукає співбесідника до відповіді: Про що, пташко, нам співаєш пісню голосну? (О. Олесь).

Залежно від характеру запитання питальні речення поділяються на підгрупи:

а) власне-питальні речення, що передбачають обов'язкову відповідь:

- Оксанко, дай мені своєю ручкою пописати! -А хіба твоя зіпсувалася?

- Та ні, вона робить багато помилок (3 підручника);

б) питальні речення, які передбачають тільки ствердження чи заперечення того, що в них висловлюється:

- А тато твій працює?

- Так.

- На заводі?

- Так (Л. Дмитерко);

в) риторичні речення, що містять у собі твердження й не вимагають відповіді: Ой, чого ти, земле, молодіти стала? Наче та дівчина в оксамит увібралась (Н. тв.);

г) питально-спонукальні речення містять у собі спонукання до дії, що виражене через запитання: Чи не скажете ви, де тут дитсадок?

Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії. Вони можуть виражати різні волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, дозвіл, заборону: На мент єдиний залиши свій сум, думки і горе - / струмінь, власної душі улий в шумляче море (О. Олесь).

До засобів вираження спонукання належать: а) наказавий спосіб дієслова: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! (Л. Костенко);

Зеленійся, рідне поле, українська ниво! Подоймися, колосися, достигай щасливо. (І. Франко); Стоїть на узліссі ялинка моя - не зрубайте її! (Д. Павличко); б) неозначена форма дієслова: Так держати! Стояти струнко! (О. Довженко); в) форми умовного способу, які набули значення спонукання: Сходити б нам до річки. Речення, в яких є вигуки, що виражають волевиявлення теж відносять до спонукальних: Годі! Цсс! Геть!

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні з них вимовляються зі звичайною інтонацією й належать до емоційно нейтральних; інші - з підсиленою, напруженою й називаються окличними. Отже, розповідні, питальні й спонукальні речення можуть бути окличними: Оземле-мати! В зоряній судьбі вітаю материнство я в тобі! (Т. Коломієць) -розповідно-окличне; Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш, а крила веслами волочиш по землі?! Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, а вітром жалібно голосиш на ріллі?! (О. Олесь) - питально-окличні; О слово! Будь мечем моїм! (О. Олесь); Народе мій, ясна любове! Ти волю лиш яви свою поклич - а серце вже готове за тебе згинути в бою! (Д. Павличко) - спонукально-окличні.

За структурою речення поділяються на прості й складні. Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом: За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози" - липкі покропили соку; Пізня весна дарує гоже літо; Чорну душу милом не відмиєш (Н. тв.). У складному реченні, є дві й більше граматичні основи: Дід Мороз не раз мені снився перед святом: щоки в нього крижані, в чубі сніг лапатий (П. Осадчук); Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини, де вишні в убранні білім мене виглядають з війни (О. Гончар).

Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, поширеними й непоширеними, повними й неповними, ускладненими й неускладненими

Двоскладним називається речення, в якому є обидва повні члени -підмет і присудок: Душа горить в смертельному вогні (В. Стус).

Односкладне речення має лише один головний член, співвідносний з підметом чи присудком двоскладного речення: Чесне діло роби сміло (Н. тв.); Сонце, сонце! Світ! Весна! (О. Олесь).

Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів - підмета й присудка (односкладні - з одного головного члена): Минає час. Світає.

Поширеним називається речення в якому, крім головних, є й другорядні члени: Дидактична гра-метод розумового розвитку дітей (3 підручника).

Повним називається речення, в якому є всі структурно необхідні члени: Біля друга і в біді серце відпочине (Д. Павличко).

Неповним називається речення, в якому не названо (словесно не виражено) один або кілька членів речення, що легко встановлюються з контексту: Коло бабусиної хати ростуть вишні, біля хвіртки -кучерявий бузок, а від вулиці -явори (Б. Харчук).

Ускладненими називаються речення, які мають у своєму складі однорідні члени речення, відокремлені члени, звертання, вставні слова (словосполучення й речення): В моє серце задивились твої очі синім ранком, синім квітом, синім сумом (Б. Олійник); Жовте листя, тремтячи й коливаючись у повітрі, раз по раз тихо сідало на землю, вкриваючи її золотим накриттям (Б. Грінченко); Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду - і, може, більше не прийду (М. Рильський).

Поиск по сайту: