Артикуляційна та акустична класифікація приголосних української мови. Додаткові артикуляційні ознаки приголосних звуків. Фонетична транскрипція

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. До них належать [л], [р], [м], [н], [j], укр. [в]. У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над, голосом. До них належать [б], [г], [ґ], [д], [ж], [з], [дж ], [дз]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать [к], [п], [с], [т], [ф], [х], [ц], [ч], [ш].

З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення.

За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.

Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні, або білабіальні, до яких належать [б], [п], [м] (при творенні цих звуків нижня губа змикається з верхньою) і губно-зубні, або лабіодентальні, як, наприклад, [ф] і [в] (нижня губа змикається з верхніми зубами).

Язикові приголосні поділяються на передньоязикові (ІД], [т], [ж], [з], [с], [ш], [р], [л], [н], [ц], [ч], [дж], [дз],), середньоязикові ([j]) і задньоязикові ([ґ], [к], [х]).

У всіх мовах найбільше передньоязикових.

За акустикою вони бувають свистячими [з], [с], [дз] або шиплячими ( [ж], [ш], [ч], [дж ]).

Гортанні (ларингальні) звуки утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв'язок.

Глоткові (фарингальні) приголосні творяться в порожнині глотки. До них належать укр. [г].

За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-прохідні й африкати.

Проривні, або зімкнені, утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду, яку повітря з силою прориває, тобто це приголосні, які творяться при різкому розкритті зімкнення. До них належать [б], [п], [Д]. М, [ґ], [к].

Щілинні, або фрикативні - приголосні, які утворюються при неповному зімкненні активного й пасивного органів, внаслідок чого утворюється щілина, через яку проходить повітря і треться об стінки цієї щілини, витворюючи шум. До них належать [в], [з], [ж], [г], [ф], [с], [ш], [х].

Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу (щілини). Органи мовлення змикаються, але десь залишається щілина для повітря. Зімкнено-прохідними є [р], [л], [м], [н]. Серед них розрізняють: 1) дрижачі, або вібранти , при творенні яких артикулятор (язик або язичок) дрижить і таким чином то закриває, то відкриває шлях для повітря ([р].

2) плавні, або бокові, латеральні , які характеризуються тим, що повітряний струмінь проходить краями порожнини рота (наприклад, приголосний [л] утворюється боковою щілиною при опущенні країв язика і зіткненні кінчика язика з верхніми зубами);

3) носові, або назальні , які утворюються при опущеному м'якому піднебінні, внаслідок чого частина видихуваного повітря проходить через порожнину носа (звуки [м], [н]).

Африкати - зімкнені приголосні, вимова яких закінчується щілинною (фрикативною) фазою. Це своєрідні гібриди проривних і щілинних. До них належать [ц], який починає вимовлятися як проривний [т], що згодом переходить у фрикативний [с], і [ч], початок вимови якого нагадує [т], а кінець [ш];

За додатковою артикуляцією, коли до основного тембру додається ще інше (додаткове) забарвлення, виділяють звуки тверді й м'які та аспірати.

М'які, або палаталізовані, звуки відрізняються від твердих тим, що при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м'якими: [j], [л'], [н']" [с'], [т'] та ін

Аспірати, або придихові - приголосні, які характеризуються великим струменем видихуваного повітря при їх творенні, що призводить до появи фази шуму в кінці звучання.

За тривалістю вимовлення (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими. Наприклад, в українських словах знання і життя довгими є приголосні [її'], [т'], які звичайно називають подвоєними, але в транскрипції записують як довгі звуки [знан'а], [жит'а]).

Систему приголосних називають консонантизмом.

Фонетична транскрипція - графічна фіксація всіх мовних звуків, що реально вимовляються у потоці мовлення (точний запис звуків). Вона грунтується на таких вимогах:

1) кожна літера позначає один і той самий звук;

2) кожен звук позначається завжди тією самою літерою.

Для запису фонетичною транскрипцією послуговуються українською абеткою, але без літер я, ю, є, ї, щ та ь, що не позначає звука. Крім того, у фонетичній транскрипції використовують додаткові надрядкові, підрядкові знаки:

1) наголошеність голосного позначається вертикальною рисочкою справа біля літери, що позначає наголошений голосний - [']: [о%с'ін'] - осінь;

2) м'якість приголосного - скісною рисочкою справа наліво над літерою з правого боку [^: [л'он] -льон;

3) напівпом'якшеність - апострофом у тому самому місці, що й м'якість - [']: [б'іілка] - білка;

4) подовжені приголосні звуки позначаються однією літерою, після якої ставиться двокрапка: [с'Рл': у] - сіллю;

5) звука [дж], [д$], [дз ] позначаються двома літерами, об'єднаними в одну дужкою зверху [да], [ДЗк];

6) нескладотвірний характер голосних позначають дужкою над літерами ї, у, що виникають на початку слова: [учо%ра] - вчора, в середині слова після голосного: [шоук] - шовк чи в кінці слова після голосного: [гаї] - гай, [ходи'у]-ходив;

7) наближеність одного звука до іншого (нечітка вимова ненаголошених) позначається двома літерами: [є11], [и8], [0у]: [сеило] - село, [жист ':а%] - життя, [зсУзу'л 'а] - зозуля;

8) паузи між словами позначаються вертикальною рискою, а більші, зокрема між реченнями - двома (у записах не вживаються розділові знаки);

9) текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Поиск по сайту: