Огріхом праці К. Студинського «Пересторога, русы«im памятник початку XVII віка, історично-лїтературна студии Льв., 1895», М. Грушевський вважає безпосередньо саму її

побудову —« . . . Щ О В І НсхемоюС В О Є ЇстудиїП О Л О Ж И В КОМІ II

тарій критичний і еґзеґетичний до розібраної памятмі і хоча цей спосіб викладу полегшував роботу авторові, Іш дозволяв висловлювати свої спостереження про все, однії* він був не придатний «для студиї; студия є студия, хоч І ні й аналітична, а не commentarius perpetuus, сей має на мпі об'яснити кожне поодиноке місце памятки, та — цілу їм мятку» [11, с. 25].

Цікавим щодо оцінки подання матеріалу у слоні и і ках, є відгук на видання М. Уманця і А. Спілки. «Слові» рі росийсько- український. Т. 1: А —К, Т. 2: Л —П. Льв.,18^і» 1 і 1895». Так, рецензент під криптонімом Б. відзначаєд н и щ

побудову згаданого словника, де «замість пояснення цим тами і увагами ужитку росийських слів, ми бачимо в c m варі, навпаки, українські цитати і виясненнє українські і-слів, як би сей словар зложено не для вивчення росийської мови, а української» і слушно зауважує: «...але такий вар треба було б назвати якось инше, тільки не росийси > > українським словарем» [1, с. 57].

У «ЗНТШ» привертають увагу декілька рецензій вид.і і ного українського історика і публіциста С. Томашівські >і 11 на видання товариства «Просвіта», у яких він дає як понітивну, так і негативну оцінку її книжкової продукції. Т.н>

характеризуючи якість викладу матеріалу А. Борковсьмім у книжці «Богдан Хмельницький», критик зазначає: І І > похвалу книжечки треба сказати, що написана цікаво,міч

замало прозоро» [24]. «Усе оповіджене ясно, зрозуміло і і п > важно», — відгукується С. Томашівський про видання «При славного сербского ученого Бука Стефановича Караджич.! [26], поруч з цим, він негативно висловлюється про праці' • Л. Селянського «Цікаві розмови про держави і народи <и

Ропи», недоліком якої служила: «Форма сих розмов — бет

П А Л Ю Х О. И.

І ристичне оповіданнє, досит недоладне, з сильним запахом

і орвілізму» [25, с. 41].

Отже, стосовно викладу і побудови ставилися цілком і онкретні вимоги: праця цінувалась, якщо була послідовно, цікаво, виважено написана і максимально повно висвітлю-иаііа поставлені питання, а недоліками вважались як надто непотрібна лаконічність, так і довготривале трактування, а іакож — брак пропорції у розгляді матеріалу.

Особливу увагу в рецензіях і критичних замітках у

• <ЗНТШ» та «ЛНВ» звернено на мову видань: українська мова знаходилася під забороною у Російській імперії, а в Га-личині у XIX ст. стала наріжним каменем наукових дискусій. Гак, українофільський напрям обстоював вживання народ-

і юї мови та фонетичного правопису. Поза тим, у галицько-му суспільстві прижився і тривалий час використовувався

і гимологічний правопис, а щодо використання української мови існували різні думки, зокрема, розглядалось пристосу-нання її до потреб науки через штучне утворення «язичіє». С .іма ж народна мова, засмічена особливо польськими та

І >осійськими словами, потребувала відповідної усталеності. Все це у сукупності знайшло своє відображення у відгуках українських діячів про книгу Львова на зламі XIX—XX ст.

Так, оцінюючи мову праці Я. Миколаєвича «Опис іеоґрафічно- статистичний повіта Камянецкого», М. Корду-Ііа зауважує, що вона «доволї чиста, хоч декуда стрічають

і я такі слова і фрази як: зовимий, присоединив, зими при-

і метою єсть і т. и.» [20, с. 55]. «...Неконче поправна мова, зна-чне число польонїзмів і росизмів» не додавала цінності, на думку М. Грушевського, й «дісертациї з істориї у.-руського письменства» — вищезгаданій праці К. Студинського «Пе-ресторога, руський памятник початку XVII віка» [11, с. 29].

І Іоза тим, авторитетний критик відзначає якість слова І. Франка, твори якого — повість «Для домашнього огнища» І¹)] та збірка поезій «Мій Ізмарагд» [10, с. 176] — написані гарною мовою», хоча про повість все ж додає: «...є подеку-ди барбаризми, але їх дуже небогато» [9, с. 35].

П Р А Ц І З Д О Б У В А Ч І В

Особливо різка критика звучала зі сторінок часописи' стосовно праць, виданих «язичієм». Так, відомий україп ський культурно-освітній діяч В. Білецький, рецензуючи IUI дання документів Ставропігійського інституту «Monumenta confraternitatis stauropigianes leopoliensis»,у п о р я д к о в а н і

В. Милковичем, схвально відзначає, шо «передне слово і зміст» подані «в язиці латиньскім, а не в язиці, якого ужп вали редактори «Юбилейного Изданія»; була се «тверда-мішанина, до якої жаден нарід не признають ся», «язик латинський» же — «приступний для цілого ученого сьві та» [3, с. 53]. Критик під криптонімом Ф. М. [Ф. Марисяк|, оцінюючи мову праці І. ІПараневича «Церковная унія на Руси и вліяніе ей на зміну общественного положення мір-с кого руского духовенства. Льв. 1897», яка вийшла також у польському варіанті 1899 р., з жалем констатує, що «що до мови і її чистоти польське виданнє без порівняння красше, ніж руське — якесь mixtum compositum із слів чисто русь-ких, польських та московських» [27, с. 13]. Галицьку штучну мову А. Петрушевича нещадно критикує М. Грушевський: «В парі з сим іде й та незвичайна мова, котрою пише най-старший з галицьких обіцеруссів свої праці; от нпр. кілька прикладів з перших сторін другої публікації: «митрополи-чьяго уряда», «увЬренося» [12, с. 1], «оставили вь спокоЬ» [12, с. 2], «первоначальной посады» [12, с. 3], «не озадачили Thx же о самой большой древности», «нинЬшнее наводненіе основаній [12, с. 8]. Все се разом узяте робить творенія о. Пе-трушевича зовсім «неудобочтомими» [12, с. 12].

Мовні проблеми стосувалися не тільки оригінальних творів — позначились вони також і на перекладних видан-нях, де точність перекладу необхідно було поєднувати з ви-могами української мови. Так, В. Гнатюк, рецензуючи збірку поетичних перекладів «Доля» Павла Граба (П. Грабовсько-го), зазначає: «Переклади і переспіви в «Долі» найкрасші ті, що їх автор брав з оригіналів, як нпр. з російської і польської мови. Загалом переклади з чужих мов не є докладні, бо се

2 6 2

ІІАЛЮХ О. В.

іипчайно переклади з росийських, часом недокладних пе-I" і надів, а пересьпіви Граба (перерібки поезий чужих ав-юрів) вийшли формою слабі, і мова в них недоладна». [5,

• 4)2]. Оцінюючи ж переклад А. Кримського казок В. Клоус-нчіа, В. Гнатюк вважав недоліком, зокрема те, що гіерекла-І.ІЧ «так невільничо держав ся тексту, що деякі місця треба

перечитувати пару разів, щоби остаточно порозуміти, про що там мова». Співвідносячи ж вірність перекладу і мовні мпмоги, рецензент підсумовує: «...вірність перекладу є дуже і'.іжною річию, але не меньше важною є й мова, якою послу-гуєсь хто при перекладі. Коли вона противить ся вимогам 11 а ного язика, тогди вартість переводу спадає ad minimum» |Н, с. 27].

Отже, чистота і граматична правильність належали до позитивних сторін при оцінюванні мови твору, з іншо-го боку — засилля полонізмів, русизмів, а також її штучне у творення — «язичіє», пропаговане і вживане у цей час у Галичині русофілами, вважались суттєвим негативним фактором. У перекладах цінувалася не тільки відповідність оригіналові, але й належна адаптація його до вимог україн-ської мови.

Важливою ознакою вартості, на думку критиків, була також наявність у виданні відповідних елементів апарату, які орієнтували читача у його змісті і структурі та значно полегшували користування ним. Відзначимо, що бібліогра-фічний опис, вміщених, зокрема у «ЛНВ», видань, включав окрім вихідних даних, також відомості про зміст, передмо-ву, вступ, коментар, примітки, бібліографічні покажчики, які часто зазначались посторінково. У рецензіях апарат роз-глядався в контексті змістового розбору самого видання, тому частіше його відсутність та хиби були предметом для обговорення.

Поиск по сайту: