Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Д З Е С А - Д У М А Н С Ь К А М . I



 

М. Грінченко текст, а не творив його сам, свідчать і численні правописні зміни, які він вносить у текст дружини.

 

Значну частину правок авторка робить безпосередньо під час написання/переписування тексту — це корективи, які свідчать про виструнчування думки, пошуки більш вда-лих варіантів тощо, а не про цілеспрямоване редагування вже готового твору. На нашу думку, якби вона тільки пере-писувала готовий текст чоловіка, то не змінювала б його у такий спосіб. Зауважимо, що письменниця ще раз редагує текст після чоловікових вставок, замін і переробок, про що свідчать окремі виправлення, внесені нею і у свій текст, і у переробки Б. Грінченка. Ці корективи стосуються, переваж-но, удосконалення мовностилістичної канви тексту; поде-куди, — це добір влучного відповідника.

 

Одним із доказів висунутого припущення про те, пю «Новий світ» авторка таки писала, а не переписувала, слугує й те, що Б. Грінченко виправляє лише частину тексту, напи-саного рукою дружини (і вносить велику кількість правок), у своєму ж тексті — вставках, замінах тощо — він не робить жодного виправлення, тільки коригує дещо у процесі на-писання: це навіть не правки, а радше відображення плину думки, її викристалізовування. Натомість М. Грінченко, як бачимо з рукопису, редагуючи готовий текст із уже зробле-ними чоловіком виправленнями, уважно і ретельно їх пе-речитує.

 

Ці та багато інших виправлень і зауваг, знайдених у ру-кописі «Нового світу», наштовхують на думку про те, що твір насправді написала М. Грінченко, а її чоловік тільки виступив у ролі вмілого редактора і консультанта.

 

Як показали архівні матеріали, процес редагування зав-жди був тривалим, що свідчить про особливу ретельність М. Грінченко та її високу відповідальність перед читачем: це доводять численні «поточні» переробки, викреслення, дописки, заміни, що стосуються як мовностилістичного ви-раження тексту, так і понятійно-змістового аспекту, логіки

 


1 ІІ>ЛЦІ В И К Л А Д А Ч І В

 

викладу. М. Грінченко у своєму сумлінному ставленні до роботи над текстами сформувала нинішні засади основ ре-дакційної майстерності, яких, на жаль, не завжди дотриму-ються українські видавці.

 

• Грінченко Борис. Новий світ: ІР НБу ім. В. Вернадського HAH України. - Ф. 1, спр. 31371. - 46 арк.

 

• Грінченко Марія. Сократ: ІР НБу ім. В. Вернадського HAH України. — Ф. 1, спр. 32620. — 114 арк.

 

• Грінченко Марія. Який був лад в Атенській державі: ІР НБУ ім. В. Вернадського HAH України. - Ф. 1, спр. 32572-32574. - 129 арк.


У Д К 0 0 7 : 3 0 4 : 0 5 0 ( 4 7 0 )

 

ДМИТРІВ Л. Й.

 

 

РОСІЙСЬКА ВИДАВНИЧА ПЕРІОДИКА

у КОНТЕКСТІ розвитку

 

ГАЛУЗІ (XVIII - кінця XX ст.)

 

 

Досліджено основні етапи розвитку видавничої справи у Росії. Ви-значено передумови становлення та формування фахової видав-ничої періодики. Наголошено на відсутності єдиного часопису для видавців в умовах сучасності.

 

Юіючові слова: видавнича справа, наукове видання, фахова видавнича періодика.

 

У Росії перша спроба визначення принципів та методів редакторської підготовки наукових видань припала на пер-шу третину XVIII ст. — час, коли рукописна книга втратила своє першочергове значення, поступившись друкованій, а редагування закріпилось як процес створення друкованого видання, його формування, застосування елементів літера-турної, стилістичної та лінгвістичної правки. Наукові ви-дання цього періоду не були масовим явищем, а обслугову-вали читацькі потреби насамперед обраної, привілейованої читацької аудиторії — дворянства, яке становило незна-чний відсоток населення. При цьому більшість дворян не цікавилися видавничою справою та станом книговидання в країні, а збирали книги багатого художнього та полігра-фічного оформлення, дотримуючись тогочасних традицій укладання домашніх бібліотек як показника рівня купівель-ної спроможності.

 

 


І Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

 

Із ростом та тематичною диференціацією книжкових видань, масовою появою щоденних та щотижневих газет у кінці XVIII ст., у Росії виникла нагальна потреба подаль-шої класифікації книжково -журнальної продукції за типо-логічними ознаками, які б розмежували її на певні групи та сприяли орієнтуванню читачів у загальному потоці ін-формації. Так, у творах М. Ломоносова (1778 р.) уперше за-пропоновано поділ книжково-журнальних видань за осно-вними типологічними ознаками — цільовим та читацьким призначенням, які, на думку багатьох дослідників теорії та практики видавничої справи і редагування, залишаються незмінно актуальними і у сьогоднішніх реаліях видавничо-го руху загалом та специфіки редакторського опрацюван-ня творів друку зокрема. Впровадження нових підходів до внутрішнього та зовнішнього оформлення друкованої про-дукції (поділ видань на типи; виникнення нових жанрів та видів літератури; принципів редагування; тенденцій фор-мування та розвитку наукових видань, викладених у пра-цях А. Кантеміра) зумовило диференціацію видавничих професій та збагачення кваліфікованих кадрів Росії, уріз-номанітнення видавничого репертуару друкованих видань та наближення основних етапів редакційно-виробничого процесу до умов сучасності. Уже на початку XIX ст. редагу-вання творів друку було виокремлене в самодостатню сфе-ру діяльї юс -ті людини, свідченням чого стала поява поняття «редак тор» у словниках (професія редактора, в першу чер-іу, ототожнювалась із видавцем, організатором редакційно-виробиичого процесу).

 

 

11 оі 11. і б і іе н 11 я цензу ри, уведеної Па влом І, зняття забо ни на увезеним книг з-за кордону (1801 р.) та звільнення лі-тератури від паї ляду поліції (1802 р.), надання журнальним виданням статусу періодичних, що вплинуло на принципи їх підготовки, підходи до відбору творів, структури, апарату видань, мало б сприя ти і подальшому розквіту видавничої справи. Однак вже у 1804 р. був приинятий перший цензур-

 


Д М И Т Р І В Л . Й .

 

ний устав, який передбачав проведення попередньої цен-зури університетами та особливим цензурним комітетом у Петербурзі, а з 1825 —1855 рр. — подальший, які, у підсумку, були спрямовані на здійснення постійного контролю за лі-тературною та суспільною діяльністю.

 

Помітним явищем у російському книго- та пресовидан-ні першої третини XIX ст. стає поступове визначення функ-ціональних обов'язків редактора (у другій половині XIX ст. відбулось розмежування основних функцій редактора та коректора як ключових осіб, які забезпечують редакційно-виробничий процес), ступінь втручання редактора у ком-позицію авторського твору, відбір та редагування творів друку із врахуванням очікувань читацької аудиторії. До кінця 1860-х років стійкий попит на комплексні та науково-популярні часописи, які публікували матеріали з різних га-лузей знань та мали на меті популяризацію наукових знань задля підвищення рівня загальної культури населення, створює суспільну потребу у формуванні остаточних прин-ципів підготовки і випуску наукових видань.

 

Незважаючи на стабільний розвиток галузевої та науко-вої періодики, створення сприятливих умов розвитку теорії та практики видавничої справи і редагування через залучен-ня до випуску друкованої продукції науковців та видавців-практиків і, як наслідок, — її подальшого виокремлення у самостійну галузь людської діяльності — упродовж XVIII — XIX ст. у Росії не було здійснено спроб для започаткування нової видавничої періодики. Значною мірою це зумовлено відсутністю усвідомленої суспільної потреби у такому типі видань, адже, як різні форми видавничого втілення, книга та часопис залишалися дорогими, недосяжними для пере-січного читача, а високий попит на друковані джерела ін-формації у заможних читачів, насамперед, призводив до сприйняття видань крізь призму змістового наповнення і залишав поза увагою читачів якісні характеристики видань. У свою чергу, упорядкування потоку інформації про вихід

 


П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

 

у світ видань різних форм та жанрів, створення рецензій та відгуків на них, написання та підбір критичних статей були функціями бібліографічної та книгознавчої періодики, у якій, подекуди, публікувались матеріали із недотичних до книго- та пресовидання галузей знань (при цьому впродовж XIX — на початку XX ст. поняття «бібліографія» та «книго-знавство» найчастіше ототожнювались: поруч із терміном «книгознавство» побутували «бібліологія» та «бібліогно-зія»), Таким чином, перші якісно нові рубрики, а згодом часописи, наближені до видавничої справи та редагування, з'являються на початку XX ст.

 

Оскільки серед видавців та книготорговців початку XX ст. не було, власне, фахівців із видавничої справи, часо-писам не був притаманний тривалий випуск, адже вони ви-магали кращого видавничого та поліграфічного втілення. Виникла нагальна потреба розробити та запровадити на теренах Росії якісно новий вид періодичних видань, які б ознайомлювали читачів із наукою про видавничу справу як сукупність інших галузей книжкової справи. При цьому завдяки широкому читацькому призначенню (видавнича періодика перебувала на початковому етапі свого розвитку, тому відомості про неї були оказіональними), часописи ви-конували функції інформації про спеціальну літературу та популяризували знання — розглядали проблеми книжко-вої та бібліотечної справи, книжкової торгівлі як загально-го комплексу наук про книгу. Вони перебували у постійних пошуках свого читача, урізноманітнювали та розширювали свої прої рами, імінювали назви, зверталися до якісно нових питань поліграфії та реклами, що було зумовлено масшта-бом завдань, ш»ставчених перед видавничим рухом цього періоду.

 

 

І Іерші спроби створити комплексне періодичне видан-ня із матеріалами про видавничу справу припали на 1918 р. У цей час група учених-літератор і в і книгознавців планува-ла створити літературну газету «Ирида» для ознайомлення

 


Д М И Т Р І В Л . Й .

 

читачів з книжковими та літературними новинками. Однак за відсутністю чіткого читацького призначення та розробле-ної концепції, газета гак і не дійшла до читача, а її видавни-чі наміри продовжував часопис комплексного спрямування «Бюллетень Государственного издательства» (з 1920 р.), який у перші роки свого існування був суто бібліографічним — містив списки нових надходжень, офіційні матеріали, а до 1927 р. існував як книготорговий орган. При цьому, почи-наючи з № 14 за 1927 р. і до 1928 р., у часописі з'являються матеріали про практику книготорговельної, видавничої та книжкової справи, проте упродовж наступного року тема-тика часопису знову змінилася на книжкову торгівлю.

 

Комплексний принцип організації відомостей власти-вий часопису «Книга о книгах» (1924 р.) за ред. С. Мстис-лавського, на думку якого, надзвичайно важливим питан-ням є організація книги па всіх етапах її підготовки — від авторського задуму до книжкового магазину і бібліотечної полиці. Таким чином, з'являються перші спроби повної ха-рактеристики ланцюга автор — видавець — читач (до того більшість наукових праць присвячувалась ланцюгу автор — читач — книгорозповсюджувач).

 

Тематичний репертуар комплексних часописів про ви-давничу справу урізноманітнився із появою у 1925 р. «Бюлле-теня Комитета по делам печати» (упродовж 5 років часопис змінював свою назву на «Издательское дело» та «Хозяйство печати»). Окрім матеріалів з книжкової торгівлі та проблем забезпечення літературою, у ньому з'явились нові розділи про поліграфічну базу країни («Полиграфия и бумага»), фінансове забезпечення періодичних видань («Финансы

и кредит»), рекламу та видавничу справу («Производство

и техника», «Вокруг издательств»). Так само змінював свое обличчя і часопис «Книга и революция», метою якого було висвітлення проблем культури, літератури, мистецтва та друку. У його видавничу програму входив цикл питань книжкової справи — історія книги, бібліотечна справа, книжкова торгівля, друкарська та видавнича справа.

 


П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

 

Значний понгговх у розвитку видавничої періодики Ро-сії припав на 30-ті роки XX ст., коли були зроблені перші кроки до професійної підготовки висококваліфікованих кадрів із галузі: у 1930 р. на базі графічного факультету Вищого художньо-технічного інституту відкрито Москов-ський поліграфічний інститут, а згодом — Український по-ліграфічний інститут у Харкові, поліграфічні технікуми та училища. Серйозні спроби осмислити теоретичні пробле-ми видавничої справи здійснювали Ленінградський інсти-тут книги та Український науковий інститут книгознавства (до 1936 р.).

 

Питання видавничої справи та редагування цього пе-ріоду висвітлювало лише два часописи комплексного добо-ру матеріалів, у яких здійснювались вдалі спроби збагати-ти тематичний репертуар власне фаховими, актуальними питаннями видавничої справи і редагування. Так, як і по-п е р е д н и к и , часопис ідеологічного спрямування «Книга и пролетарская революция» (1932—1940 рр.) пройшов шлях від бібліографічного покажчика, органу критики, теоре-тичного книгознавчого часопису до часопису, дотичного до видавничої справи: на його шпальтах вівся статистич-пий обпік вида ні, за видами літератури та видавництва-ми, запроваджувались тематичні рубрики щодо мистецтва оформлення книги, її художнього та поліграфічного вті-лення Частково до видавничої справи звертався часопис «Іхшміїсвисткая печать» (1933 — 1941 рр.) із матеріалами про видавничу полі тику та поліграфічні підприємства.

 

Уведенії і жорс ткої цензури на друковану продукцію під час Другої світової війни тимчасово припинило розвиток усіх періодичних видань. Оскільки якість друкованої про-дукції пісня війни було неможливо підвищити без віднов-ленії я 11 ол і г ра (І ч ч н і >ї бази країни (завдяки будівництву вел ких поліграфічних підприємств та фабрик, поліграфічних комбінатів, до середини 1950-х років поліграфічна промис-ловість (без відомчих друкарень) нараховувала 4573 підпри-

 

2 0


Д М И Т Р І В Л . Й .

 

смства), відновленню книжково- журнального виробництва значно посприяла постанова «О полиграфическом оформ-лении книг» 1945 р. У 1948 р. при Раді Міністрів СРСР було відновлено випуск періодичного книготоргового видання «Советская книжная торговля» (1948 — 1963 рр.) та його на-ступника — науково-технічного та довідкового інформа-ційного збірника «Книжная торговля», на шпальтах яких піднімались питання історії російської видавничої справи.

 

Виникнення перших і єдиних до кінця радянського пе-ріоду фахових періодичних видань із видавничої справи і редагування (на теренах Росії — власне збірників праць) пов'язано з ініціативою провідного російського редактора та видавця А. Мільчина. Висловлюючи побажання, щоб «книги про редагування писали самі редактори», — маю-чи на меті «створити бібліотеку літератури для авторів, редакторів та інших видавничих працівників» [5] (зокре-ма у статті «В лаборатории редактора» Лидии Чуковской», А. Мільчин наголошує, що «тоді книг такого спрямування виходило вкрай мало, та й ті, що були створені, стосувались насамперед технічного боку редакторської справи. Вони не піднімали питання суті редагування, у них не було здійсне-но спроб узагальнити та осмислити досвід роботи кращих редакторів» [6]), у 1958 та 1965 роках він створює ряд про-довжуваних збірників. Серед них — «Редакторы книги об опыте своей работы» (з 3 випуску — під назвою «Редактор и книга», усього було 10 випусків до 1986 р.), «Редактор и перевод», «Издание классической литературы: Из опыта «Библиотеки поэта».

 

Паралельно з ними, у 1959 р., на базі заснованої у 1953 р. секції книги Московського Будинку вчених, побачив світ перший випуск продовжуваного науково-книгознавчого збірника «Книга. Исследования и материалы» із комплек-сним підходом до висвітлення проблем функціонування книги в суспільстві та оказіональними матеріалами з ви-давничої справи. Як наголошує дослідник преси І. Тарасен-

 


П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

 

ко, — збірник «має велике методологічне значення так як з одного боку, об'єднує творчий пошук учених і практикі у всіх сферах книжкової справи, а з другого — дозволяє до сліджувати нове на перетині різних книгознавчих дисци плін» [4, с. 92]. У свою чергу, в передмові до першого но мера збірника зазначено, що він покликаний «привернут увагу широких кіл наукових працівників...а також редак торів, художників книги, всіх працівників видавництв т книготоргівлі до цієї цікавої галузі знань». Таким чином основну увагу читача привертають теоретичні та практич ні питання із книгознавства (за матеріалами рубрик «Тео рия и методология книговедения», «Современное книжно дело», «Деятели книги», «Книговедческая периодика»), біб ліотекознавства («Библиотековедение», «Библиофилия») історії та мистецтва книги, редагування («Теория и практи ка редактирования» — матеріали з організації видавничо го процесу, випуску видань різних видів літератури тощо) До числа періодичних видань, які публікували оказіональ ні матеріали з видавничої справи і редагування, потрібн додати книгознавчу газету для масового читача «Книжно обозрение», яка була заснована у 1966 р. з метою збиранн та опрацювання інформації про нові надходження та попу ляризації видань різних видів літератури. Так, у газеті бул запроваджено рубрику «Школа издательской грамотнос ти», призначену для підвищення кваліфікації видавців т інших працівників видавничого руху.

 

Із запровадженням у Росії ринкових відносин, видавни ча політика почала переходити на аналіз та маркетингов планування. У свою чергу, видавнича справа стала на ко мерційну основу, — бізнесом, спрямованим на досягненн прибутків від створення товару із використанням нови технологій випуску друкованої продукції та інформатиза і і,ії суспільства. «Розпочинається випуск часописів, зорієнто ваних, у першу чергу, на оперативну комерційну інформа цію, рекламу видавничих, поліграфічних та книготоргови

 

2 2


Д М И Т Р І В Л . Й .

 

иооїуг. Більше уваги приділяється висвітленню питань економіки книги, маркетингу і менеджменту в книжковій «праві. Рідше друкуються матеріали, дотичні до історико-міигознавчих проблем» [1, с. 8] (у 1992—1993 рр. з'являються науково-технічний та довідковий інформаційний збірник «Издательское дело», часописи «Книжное дело» та «Вигри-па читающей России», «Научно -техническая информация» із оказіональними матеріалами про видавничий рух краї-ни. Книгознавчі часописи, дотичні до проблем видавничої справи і редагування, представлені появою у 1996 р. «Ку-рьера печати» та у 1998 р. «Научной книги»).

 

Проте, незважаючи на сприятливі умови для започатку-вання нових видавничих проектів у кінці XX — на почат-ку XXI ст., у Росії спроби створити власне фаховий часопис із видавничої справи не знайшли свого втілення. У масиві аналізованої періодики і надалі «немає часопису, який би подавав теоретичні питання з видавничої справи, інформа-і що про фахові світові видання та основні закономірності їх функціонування у сучасних умовах, звертав увагу на новітні технології у сфері видавничої справи і редагування тощо» [З, с. 193]. Єдиним друкованим виданням, яке звертається до теоретичних, методичних та практичних проблем росій-ської видавничої справи і виходить сьогодні, є міжвідомчий збірник наукових праць «Издательское дело и редактирова-ние. Теория. Методика. Практика» (з 1997 р.).

 

Насамперед, це пояснюється тим, що формування ви-давничої справи та редагування як наукової та навчальної дисципліни ще не завершилось, вона не забезпечена на-стільки глибокими, фундаментальними та новаторськими теоретичними розробками, як загальне книгознавство та бібліографознавство, що зумовлено різними підходами до структури дисциплін книжкової справи, відсутністю єдино-прийнятої концепції книжкової справи як у радянські часи (на думку Б. Ленського, упродовж 60 років сутність книго-видавничого процесу зводилась, в основному, до політичної

 


П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

 

та ідеологічної оцінки представленого авторами оригіналу, тобто до, так званого, редакторського аналізу, а також — до технічної обробки і підготовки видавничого оригіналу до виробництва . Проблеми реалізації книги, як основної лан - ки видавничої справи у світовому вимірі, держава брала на себе [2]), так і сьогодні.

 

1. Вальчук С. В., Камнев В. М. Особенности тематической из-дательской политики в современных условиях / С. В. Вальчук,

В. М. Камнев // Научная книга. - 2001. - № 3. - С. 8 - 1 3 .
2. Ленский Б. В. Российское книгоиздание: новый век /
Б. В. Ленский // Научная книга. - 2004. - № 3 - 4 . - С. 4 - 2 6 .

3. Піскозуб Л. Й. Російські журнали з видавничої справи і ре-дагування / Л. Й. Піскозуб / / Поліграфія і видавнича справа. — 2007. - №46. - С. 186-193.

 

4. Тарасенко И. Н. Сорок пять лет сборнику «Книга. Иссле-дования и материалы» / И. Н. Тарасенко // Научная книга. — 2004. - № 3 - 4 . - С. 90 - 96 .

 

5. Дейниченко П. Главный редактор страны // Книжное обозрение. — 2004. — 21 декабря. — (библиотека «публика-ции 1001»). — Режим доступу до журн.: http://1001.vdv.ru/arc/ knigoboz/?page=021.

 

6. Мильчин А. «В лаборатории редактора» Лидии Чуковской

// ИС. — 2001. — № 8. — Режим доступу до журн.: http://www . clHikl.imily.ru/Lidia/Merriories/Milchin.htm.


УДК 801.81:398.21

 

 

ДУМАНСЬКА О. I.

 

 

«...СЛОВЕСНІ ІСТОРІЇ ВІД НЕВІДОМОЇ СТАРИНИ»

 

Зроблено спробу з'ясувати витоки жанру казки. Наведено класи-фікацію казок за П. Чубинським. Наголошено на значенні етно-

графічної експедиції для поповнення фольклорних матеріалів.

К/іючові слова: фольклор, фольклорист, жанр, казка, діїїова особа.

 

Казка, зародившись в народному епосі як особливий жанр усної творчості, виросла в самостійний художній твір. Тому такі популярні до цього часу імена знаменитих казка-рів — Шарля Перро, братів Грімм, Еріха Распе, Ганса Хріс-тіана Андерсена та ін., які виступили своєрідними аранжу-вальниками народних оповідок.

 

Українська казка, як і казки інших європейських наро-дів, живилася із кореня природного шодського життя з його моральними засадами, віруваннями та забобонами, уявлен-нями про довкілля, стихії тощо. Записуючи казки безпосе-редньо з уст оповідача, фольклорист фіксував матеріал, вік якого визначити надзвичайно важко: науковець зазирав у тисячолітні глибини, коли формувалися архегипи образів, що згодом втіляться в літературній казці або в байці як ліро-епічному творі. М. Грушевський цитує найлаконічніше ви-значення Ендрю Лянга з Британської енциклопедії 1911 р.: «Народні казки — се словесні історії від невідомої старини, передані усною традицією диких і цивілізованих народів» [2, с. 58]. '

 

Народна казка — це твір протолітератури, тому так важливо було для багатьох письменників долучитися до не-

 


П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

 

легкої праці збирання і впорядкування зразків цього жанру усної народної творчості: Г. Квітка- Основ'яненко, П. Куліш, 1. Рудченко, М. Шашкевич доклали чимало зусиль задля збе-реження надбань народної культури. Окремо варто сказати про казки та оповіді, що лягли в основи творів М. Гоголя, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького.

 

Діяльність етнографічної експедиції 1869 —1871 рр. зна-чно поглибила і доповнила новими знахідками раніш опу-бліковані матеріали. Сам П. Чубинський дав цікаву класи-фікацію зібраним казкам, погрупувавши їх за змістом на міфічні та побутові [6, с. 5 —6]. Міфічні — розподілив за та-кими рубриками, опираючись також на їх зміст:

 

1) власне міфічні, в яких діють персоніфіковані сили, явища природи та міфічні істоти;

 

2) звіриний (чи тваринний) епос;

 

3) богатирський епос;

 

4) казки про духів;

 

5) казки про духів-людей;

 

6) казки, в яких персоніфіковано поняття «доля», «щас-тя» та ін.;

7) казки, в яких від заклять люди перетворюються на тварин.

 

Оскільки сучасні фольклористи не виробили новітньої класифікації казок, а користуються давньою системою, за якою всі казки поділяються на чотири жанрові модифіка-ції: про тварин, чарівні (героїко-фантастичні), соціально-гюбутові (новелістичні) та кумулятивні [5, с. 58], то ми бу-демо дотримуватися засад П. Чубинського, розглядаючи особливості міфічних казок та побутових, серед яких і опо-відки з ознаками притчі.

 

Міфічні казки доцільно згрупувати за дійовими особами:

 

а) головні п е р с о н а ж і — л ю д и (царевич, богатир, син

 

заможного батька, ремісник); б) тварини (вівця, лисиця, коза, лев, вовк);

 

2 6


Д У М А Н С Ь К А О . 1 .

 

в) абстрактні поняття (щастя, правда, кривда, злидні); г) сакральні образи (Бог, апостоли, ангели);

 

д) с и м в о л и зла (чорти та відьми);

 

е) уособлені образи (П'ятниця, Неділя, Смерть);

 

є) уособлені реалії та я в и щ а п р и р о д и (сонце, море, мо-

 

роз, вітер);

 

ж) м і ф і ч н і образи (Ох-чудотвор) та ін.

 

П. Чубинський зауважував, що казки не можна розме-жувати за однією ознакою: «В казці однієї рубрики можуть бу ти риси, за якими її можна помістити і під іншою рубри-кою» [6, с. 6]. Три казки «Про дідову дочку і бабину дочку» (14,15,16)* розміщено серед міфічних, з огляду на персона-лів та сюжетні епізоди, але мова йде про вічні непорозумін-і ія між пасербицями, тобто про родинні взаємини.

 

Казки першої групи, в яких діють Царевич-дурень (19), богатир Сухобродзенко (79), купецький син Лев (78) та ін.

 

переважно пригодницькі, з елементами наївної фантас-т к и і типовою для фольклору гіперболізацією: із мізинця цариці Орда-ріка біжить (81); Лев відвоював у змія очі двох

 

І ІІІПЦІВ.

 

Російський учений-фольклорист В. ГІропп, ДОСЛІДИВ - Ш11 структуру подібних казок, прийшов до висновку, що

 

і шїишсть із них має ідентичні елементи: три доньки чи три

 

' ні пі, тричі відбувається битва, яка закінчується перемогою

 

і і «.п ородою за неї та ін. [4].

 

І Іоказова серед міфічних казка «Дівчина — вошивий

 

і ожуїіюк» (18) — в ній олюдшоюється ужиткова річ (кожу-

 

і мок), иівдяки чому і відбуваються різні дива з дівчиною: к. і р 1.111'т перетворення Попелюшки в Принцесу (навіть є епі-

 

• і копи вона втікає і лишає в церкві «туфельку»). Казка

 

• І 11 и і Івана багатого» (56) перегукується з мотивами казки ••Про Кота в чоботях» — Іван жив у курені голий-босий, .)

 

і Іт допоміг йому розбагатіти.

 

І Іумі-|ммиі к.і пік подасться за першоджерелом.


П Р А Ц І В И К Л А Д А Ч І В

В казках абстрактні образи набувають конкретних вті-лень: «в хаті на курячій ніжці сидів старий дід, як молоком обли-тий. А то був не дід, а щастя» (126); братова доля — «як буває жінка розпатлана, пелехата» (128).

 

Казка про Сатанаїла (96) подібна на казку про Арідни-ка, яку М. Коцюбинський вкладає в уста Миколи («Тіні за-бутих предків»).

 

Колись не було ні землі, ні неба, а була все вода. Ото Бог раз літав над водою та й побачив, що щось пливе так, мов головеш-ка, — без рук і без ніг. А то був Сатанаїл. Ото Бог йому й каже:

- Пірни у воду і дістань землі во ім'я моє.

 

Підступний Сатанаїл намагався двічі взяти землю «во ім'я своє», тому земля не давалася йому, доки не послався на Боже імення.

 

Ото і почали вони сіяти. Де упала земля купкою, там стала гора, де попадала рівненько, то там стали поля рівні, а де проми-нули шматок води і не покрили землею, то там стало озеро.

 

Гуцульська казка дещо відрізняється від записаної в Чернігівській губернії, але початок збігається.

 

З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді кру-титься шум.

 

- Хто ти є? - запитав. А воно каже:

- Не знаю. Живий сме, а ходити не можу.

 

А то був Арідпик. Бог про него не знав, бо він був як Бог спер-вовіку. Дав Бог йому руки й ноги, і ходять вже разом оба побра тими.

 

От вкучилось їм все по воді ходити, схотів Бог землю зроби ти, а як дістати < дна моря глини — не знає, бо Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А Арідпик мав силу до всього

 

- та й каже:

- Я бих туди пронир.

- Пронри! [З, с. 293].

 

2 8


ДУМАНСЬКА О. I.

 

Хитрий Арідник набрав у рота глини, але не всю віддав Богові, і коли той розсіяв землю, поблагословив, — вона по-чала множитися. Рот Арідника роздирала прихована глина. Вог гукнув до нього: гілюй! Де плюнув Арідник, там поста-ми гори, почали рости, і Бог змушений був їх заклясти.

 

Варіант гуцульської казки підтверджує, що багато каз-кових сюжетів мали властивість мандрувати в народі і на-бувати окремих рис, притаманних місцевому побуту.

 

В казках, де основним персонажем виступає Бог, про-стежуються мотиви народної педагогіки: не гнівити Бога, чинити по совісті, прийняти Божу вошо. В казці «Два бра-ги» (87) протиставлено пиху багатого і смиренність бідного: працюючи в полі багатий брат каже, що в нього вродить і Не і Бога, бо земля добра. «Як дасть Бог, то і вродить!» — за-перечує бідний.

 

Бог завжди на боці убогих, тому він навчає бабу шеп-г.п и — тобто лікувати (93), дає бідному чоловікові «столик,

мпі/ і бубончики» (89), «скриньку, скатерть, барана і рога» (90)

 

і позначає удові короткий вік, зате обдаровує багатством її

 

і п си (82).

 

И казці-небилиці «Лісник» (85) зафіксоване зовсім інше унниення про Бога та апостолів, навіть можна сказати про е іемеї іт бурлеску в зображенні небесного життя. Лісник по-пит до лісу, а його сокира, заткнута за пояс, відрубала ко-

 

іад. Тоді він «...вирубав вербову малокиту і зв'язав зад з передом. Верба на кобилі виросла аж до неба». Кмітливий лісник

 

і поліз по вербі, а там святі жито молотять, апостол Петро

 

м ними наглядає, Бог пшеницю віє. Походив він небом, а

 

і пуститися на землю не може, бо кобила відійшла пасти-I І І ІОЧ.ІІ1 просити у святих соломи, щоб зробити крутеля

 

ти і ися на землю, — не дали. Тоді він до Бога, і Бої 11.Н ,І 1,111 зробити крутеля із полови. По тому крутелю Л І С І І И К мі \. і .тої, та не вистачило двадцять сажень і він стрибнув, \ 11'у і у іеміїю по самі руки. «Тоді лісник як узяв себе за чуб, пінь і (ІіірвіїНі її 11 іемлі...»

 

IV


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.