Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Поклоніння сонцю, вогню, воді, землі, вітру



Безсумнівно, що в давніх українців було глибоко вкорінене поклоніння сонцю, вогню, воді, землі, вітру.

Поклоніння сонцю або світлу виражалося у святкуваннях, що належали до річного календаря давніх українців й відповідали цілком життю землеробського народу. Сліди цих святкувань і досі заховалися у звичаях і піснях, що виявляють сліди глибокої старовини. Згідно з уявленнями наших предків, річне коло сонячного руху трактувалося як народження сонця, зростання і упадок, тобто збільшення і зменшення його благодатної сили, починаючи з ранньої весни і закінчуючи поворотом на осінь.

Після зимового сонцестояння, коли людина помічала, що дні прибувають і, отже, світло починає панувати над тьмою, святкували свято народження сонця, що згодом, з прийняттям руським народом християнства, співпало у своїх реліктах з християнським святом Різдва Христового. Це давнє поганське свято, мабуть, у своїх головних обрядах було спільним для усіх слов’ян, тому що деякі різдвяні звичаї, що збереглися в нас і досі, сильно схожі на ті, яких дотримувалися в богослужінні прибалтійські слов’яни на острові Рюґені в храмі Свентовита[3].

У піснях, що співаються виключно в часі різдвяних свят, фігурують прославляння небесних світил – у них постійно згадуються сонце, місяць і зірки; вони представлені як образи, що розмовляють між собою, подорожують і відвідують людей з метою дарувати їм усякий добробут і врожай на майбутній рік.

Мабуть, святкування народження сонця було і початком року[4].

Щоправда, багато колядок мають своїм змістом також події Різдва Христового, але ці християнські події й образи так перекручені й потрактовані, що нераз виявляють релікти давніх міфічних уявлень. Так, у цих піснях ім’я Ісуса Христа замінило старе поганське божество сонця, що народжується, а ім’я Пресвятої Діви Марії замінило собою давню мати сонця. Те, що в язичестві існувало уявлення про матір сонця, підтверджує одна казка, у якій герой-богатир відправляється до сонця і слухає його розмову з матір’ю.

 

З продовженням весняної пори слов’яни святкували свято Весни. Є звістка, що в литовців це свято продовжувалося більше місяця і закінчувалося в день Купала. Мабуть те ж саме було й у русичів, як це бачимо з того, що з першими ознаками весни і до святкування Купала включно співаються обрядові пісні, які творять своєрідний окремий цілісний цикл; у цей час водять хороводи, що виявляють рештки глибокої старовини і релігійних поганських обрядів.

У весняних піснях (веснянках, гаївках) весна зображується одухотвореною, іноді дівчиною, у якої є мати, іноді ж матір’ю, у якої є дочка – дочка Весни. Однією з особливостей веснянок є те, що до багатьох із них додається приспів або вигук: ой лелю-ладо, або діду-ладо. Міфографи пояснюють це назвою богині любові Лади. В одному стародавньому чеському словнику (“Mater Verborum”) Лада перекладається Афродітою. Мабуть, Лада – це те саме божество, що й мати Весни, або мати Весна, що згадується в піснях, або, точніше сказати, узагалі якась мати, про яку співається у весняних піснях. Так, напр., в одній такій пісні звертаються до матері з приспівом Ладо і просять її благословити закликати весну, тобто почати весняне святкування[5]. У іншій пісні[6] міфічна особа Урай (може бути, від яр – весняний, молодий, сповнений сили) кличе матір і просить її подати йому ключі, щоби відімкнути небо і випустити росу. Ця мати, мабуть, пов’язана і з сонцевою матір’ю, про яку говориться в казці й у колядках. За звісткою з Іпатіївського списку Київського літопису, сонце було сином Сварога; таким чином, мати сонця повинна була бути жінкою Сварога, тобто неба.

З упевненістю можна сказати, що святкування Лади або весни в поганських слов’ян узагалі, і в тому числі в руських, головним чином мало значення свята любові, тому й важливою його складовою був хоровод із молодців і дівчат. Варто зазначити, що багато хороводних ігор, які супроводжувалися піснями і певною мірою мали характер сценічного дійства, зображують землеробські заняття, як, напр., сіяння льону, проса, жита, маку. Це наводить на думку, що ці ігри з піснями були освяченням землеробських робіт при їх початку у весняний час. Крім того, такими ж піснями й іграми освячувалися й інші людські заняття, що розпочиналися вже влітку, і між іншим – навіть війна, як показує одна весняна гра[7], у якій хоровод розбивається на дві половини, і одна з них імітує напад на іншу, а інша не дозволяє їй зруйнувати мости.

Але велика частина цих ігор і пісень присвячена любові в усіх її формах, а також зображенню шлюбного життя, як результату любові. Хоча ці ігри та пісні значно змінилися під впливом пізніших умов життя, все ж деякі зберегли чудові уламки старовини, що вказують як на міфи, так і на поганські обряди.

Так, при першій появі ознак весни відправлявся обряд приношення в жертву цапа (подібний до того, який докладно описано у звістках про поган литовців). На це вказують деякі народні пісні, напр., відома великоросійська про те, як у дрімучих лісах сиділи молодці навколо вогнища та казана з кипучою водою, біля казана стояв цапа, а біля нього старець із ножем, готуючись зарізати цапа.

В Україні на цей же давній обряд указує звичай, що відправляється на масницізвичай водити цапа; уже тепер власне ніякого цапа немає, тільки дівчини бігають по селу і співають пісні про цапа з приспівом: ой лелю-ладо; приспів цей ясно вказує, що ці пісні належать до розряду весняних, і в цих піснях є натяки на те ж заколення цапа, що його здійснює дід, про якого говорить російська пісня.

У веснянках можна відшукати уламки цілого ряду подібних поганських дійств. Таким, наприклад, є обряд топлення смерті. В Україні це дійство відправлялося ще нещодавно з великим шумом і називалося волочінням. Робили опудало, волочили по землі, потім знищували – в одних місцях топили у воді, в інших спалювали; опудало це знаменувало разом і смерть, і зиму.

Вогонь, очевидно, грав важливу роль у поганських весняних святкуваннях, і тому у веснянках співається "про тернові вогні, про пожежі", і відома гра, називана по-російськи "горєлки", а по-українськи "горюдуба", показує на присутність вогнищ, навколо яких молодь здійснювала свої ігри еротичного характеру.

До безсумнівно міфічних ігор належить весняна гра мати і дочка, іноді мати називається Весною, іноді і донька носить це ім’я; іноді ж донька називається Рожею або ж матір сама Рожа, а в неї є дочка – дочка Рожі, Рожівна. Мати шукає зниклу дочку, кимось викрадену; у чеських варіантах цього, мабуть, всеслов’янського обряду є якісь неясні натяки на небо і пекло, що дає підстави припускати існування якоїсь міфічної історії, на зразок грецького міфу про Деметру і Персефону.

Найцікавішим в поганській старожитності було, напевно, обрядове дійство поховання і оживлення світоносного начала, яке символізувало завмирання і зростання сонячної сили. У деяких місцях Росії і до останнього часу воно відправлялося під назвою поховання Весни, в інших воно було відоме під ім’ям Ярила. Робили опудало чоловіка і ховали його з танками, піснями і лементами. Оскільки з цим поганським святом було пов’язано риси, які, на думку тогочасних кліриків, ображали благопристойність, то духовні сильно переслідували ці залишки ідолопоклонства. В Україні ознаки такого обряду збереглися у весняній грі – Кострубонько (глузливе прізвисько, що, звичайно, з’явилося пізніше). В українському Кострубі чи Кострубонькові також бачимо елементи обряду поховання чоловічого опудала, яке супроводжується піснями, на жаль, тепер дуже перекрученими. Давні сліди, що збереглися в цих піснях, показують, що святкувалося не тільки поховання, але і оживання фантастичної істоти. Співставивши ці риси з множиною подібних рис в інших народів, бачимо, що вони є реліктом спільного колись усім міфологіям уявлення вмираючої та воскресаючої природи у річному колі, під впливом сонця, що віддалається, а потім повертається знову. Людська фантазія витворила з цього образ, властивий періоду перенесення стихійних явищ у світ людиноподібних явищ; і цей образ, спільний і надзвичайно поширений, став основою для упорядкування різноманітних міфів.

Без сумніву, до того ж тривалого весняного святкування Лади або Весни належало свято, пов’язане з вшановуванням пам’яті про мертвих, торжество, уламок якого залишився в росіян – радуніца, або красна гірка. До цих свят подібний також семик, що святкується у Росії перед трійцею у четвер; головною прикметою цього святкування є звичай носити берізку, одягнену в жіночу сукню та прикрашену квітами і стрічками. В Україні цій берізці відповідає обряд – водити тополю, у якому, подібно до російської берізки, головну роль відіграє тополя, яку представляє жіноча істота. Таке ж уявлення, напевно, розгалузилось і в купальську обрядовість, де також роблять опудало, вдягають у жіночу сукню і називають Мореною або Купалою; на закінчення це опудало кидають у воду, як семицьку берізку.

Свято Купала було, очевидно, найважливішим торжеством у язичницькі часи. І досі ніч на Купала (24 червня / 7 липня) вважається таємничою, чарівною: у цей час шукають чарівні трави, приворотне коріння; у цю ніч цвіте папороть – хто зуміє заволодіти її квіткою, той зможе відшукати надзвичайні скарби і творити чудеса.

У купальських піснях постійно згадується вода, співається про якусь дівчину, що втонула у воді (або кинулася у воду), дівчина ця називається то Мореною, то Купалою чи Купалочкою. Співається також про якогось молодця, порубаного на шматки, з якого потім виростають різні трави (волошка, барвінок, м’ята, іноді – любисток, рута).

Вода відіграє взагалі головну роль у купальській обрядовості. Та сама жіноча істота, яка під ім’ям Морени або Купали фігурує в піснях, зображується і сценічним дійством. Опудало з тим самим ім’ям, що є елементом цього обряду, найімовірніше уособлює воду – це Морена – Моряна – морська цариця або морська богиня; вона в уяві язичників, мабуть представлялася коханою сонця, а в одній стародавній казці названа прекрасною морською царівною Анастасією: у цій казці Іван-царевич підслухав розмову сонця зі своєю матір’ю; сонце зізнається, що прекрасна Анастасія, що живе в морі, хлюпає на нього водою і змушує сонце рум’яніти від сорому.

У західних слов’ян Морена – богиня смерті, і не дивно, що, знаменуючи воду, вона була разом з тим богинею зими та смерті. Вода – стихія і благодатна, і смертельна; вона оживляє, освіжає, підтримує буття і водночас припиняє його; дає родючість, і руйнує її. Відповідно до цього двоїстого характеру в природі й у поетичній символіці народу вода має як світле, веселе, так і похмуре, трагічне значення. Близькість моря і смерті помічаємо в багатьох рисах народної поезії, і це цілком природно: море для первісної людини зі своєю безмежною, незвіданою глибиною, з своєю нестримною зміною то спокою, то бурхливого хвилювання повинно було видаватися чимось страшним, таємничим, подібним до смерті, тим більше, що смерть дійсно загрожувала людині, яка зважувалася на своїх примітивних засобах долати морську стихію. Ї

Будучи святкуванням на честь води, Купало було водночас і святом на честь вогню, тому що неодмінною його ознакою було перескакування через вогонь, запалений біля води. Уявлення про вогонь зближалося з уявленнями про сонце. На додаток до давньої звістки, де сонце признавалося сином Сварога, ми вкажемо на іншу, також давню вістку, у якій говориться, що русичі молилися вогню і називали його Сварожичем. Таким чином, можемо припустити, що або уявлення про Сонце і про Вогонь змішувалися, так що Сонце і Вогонь вважалися однією і тою ж істотою, або ж Вогонь був братом Сонця.

Незалежно від святкувань Купала, майже усі пам’ятки про давні поганські вірування підтверджують, що українці поклонялись воді в різних її водоймах – річкам, озерам, болотам, криницям і приносили їм жертви (іноді тварин, напр., курок), бенкетували біля води в її честь. Є грецька звістка (Лева Диякона, який описує війну київського князя Святослава), що русичі приносили воді в жертву навіть немовлят; зрештою, зваживши на крайнє становище, у якому перебувало тоді руське військо, можемо вважати, що подібні явища могли мати лише винятковий характер.

 

Давні українці, крім вітру або батька вітрів Стрибога, вшановували ще Землю і називали її мати – сира земля. До Землі, як показують сліди давніх уявлень у наших піснях і обрядах, зверталися з молитвами, їй приносили і жертви; перед нею клялися і просили в неї прощення; вона карала і милувала.

Загалом, увесь земний світ уявлявся давньому українцеві одухотвореним: каміння, дерева, трави, птахи, риби, чотириногі уявлялися істотами, які мислять й почувають як людина.

Із них деякі предмети мали традиційно-символічного значення, і досі сліди такого світогляду досить чітко збереглися в пам’ятках народного слова, хоча взагалі тепер важко їх із точністю розрізнити і визначити. Пісні показують, що існували поганські уявлення про світове дерево, що росло посеред первісного моря; на нього сіли два птахи (голуби) і почали раду радити, як створити світ; вони опустилися в глибину моря і винесли з дна його насіння усього сущого. З дерев дуб має особливе символічне значення. В українських піснях велике символічне значення приписується яворові, дереву фантастичному, тому що ім’ям цим в різних місцях називаються різноманітні породи дерев; у цих же піснях, як почасти й у російських, бачимо давнє значення калини як жіночого символу. Безсумнівно, у поганські часи вшановували ліси і діброви, і сліди цих обрядів дуже чітко можна добачити в українських піснях, де звертаються до гаю як до друга, благодійника, за порадою або звіряють йому свої таємниці.

З птахів у давні часи, очевидно, мали міфічне і символічне значення голуб, орел, сокіл, соловей, ворон, качка, але найбільше з-поміж усіх зозуля. З чотириногих, як бачимо з творів народної поезії, вшановували вола і коня. З плазунів міфічне значення мала змія.


Тема IV.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.