Уявлення про загробний світ і пов’язані з ними вшановування мертвих

Інше джерело міфічних явищ випливає з властивої людині ідеї безсмертя і нескінченності буття. Віра в безсмертя в людини тісно поєднана зі здатністю розмірковувати. Ця віра була найважливішим задатком морального розвитку, вихідним пунктом розумового поступу, який ми називаємо прогресом. Вона допомогла людині дійти до розуміння і свідомості опосередкованого, умоглядного.

Процес розвитку уявлень, які засновані на цій вірі і випливають з неї, бере свій початок із властивого кожній живій істоті прагнення до самозахисту і відстоювання свого буття. Нам не хочеться вмирати, нам хотілося б жити і після неминучої смерті. Кожній живій істоті властивий потяг до собі подібних, але в людини почуття любові до близьких істот незрівнянно вище й ширше, ніж в інших тварин. Ця любов при втраті близьких породжує сильну тугу, туга призводить до міркування, а міркування до упорядкування уявлень, відповідних із тим, чого людина бажає, а вона бажає саме того, щоб мертва дорога істота не переставала існувати.

Спочатку в первісної людини такі уявлення виражалися в дуже грубій формі: людина кам’яного віку клала свого мерця між камінням, поставленим ребром, або садила його навприсядки і ставила перед ним посудину з їжею, уявляючи, що той мрець у своїй могилі буде так само їсти, як їв, живучи на землі. Але вона помічала, що мрець не їсть, а з часом із нього самого робиться кістяк. Тоді початкові уявлення стали змінюватися.

Людина почала уявляти, що, крім тіла, яке зітліває і пропадає, у ній всередині повинно існувати ще щось інше – інша людина. Так виникло уявлення про душі, про внутрішню людину, яка, хоча була у первісних уявленнях ще досить матеріальною, але мала уже такі ознаки, яких не мало видиме тіло людини.

Цій іншій людині, яку не нищить могила, давалися різні місця перебування після розлучення з тілом. Ця розмаїтість залежала від умов, у яку ставила людину природа: іноді людина уявляла свого мерця в тій же землі, куди його поклали, але вже не в тісній сфері могильній, а в більш широкому просторі підземного царства, іноді ж у навколишній природі, в лісі, у скелях, у воді, у траві, у вогні, у тумані тощо.

Ритуальне спалення мерців було ознакою уявлень про життя після смерті, плодом уже вищих уявлень про існування іншої внутрішньої людини, що не тільки не страждає від того, що заподіює страждання земному тілу, але ще одержує від того собі користь.

При ще вищому розвитку людського суспільства людина стала застосовувати до мертвих мірило справедливості, у своїй уяві нагороджуючи чи караючи мертвих за вчинки в земному житті, створивши для них елізіум і тартар, рай і пекло.

Перетворення прабатьків і прародичів у істот вищого, божественного характеру.

У примітивних народів мертвий в уяві живих продовжував більш-менш бути тим, чим він для останніх був при своєму житті. Батько, дід були покровителями і благодійниками сина й онука – такими вони залишалися в їхній уяві і після своєї смерті, так само, як і ворог після своєї смерті не переставав бути ворогом для того, до кого він ставився вороже при житті. Якщо шанування батьків і прародичів, що були годувальниками і благодійниками, мимоволі з’єднувалося з тією таємничістю замогильного життя, якій приписувалося більше сили і могутності, ніж тутешньому земному життю, то не дивно, що предки помалу втрачали для нащадків своє старе земне значення й одержували властивості істот вищого роду.

Чим прабатьки були далі від нащадків у часі свого земного життя, тим більше відрізнялися вони не тільки від тих, хто мешкав у замогильному світі, але й від тих, хто колись мешкав на землі: так складалися сказання, що приписували предкам такі діяння, здійснити які нащадки не могли; утворилася віра, що в стародавні часи відбувалося те, що в пізніші перестало відбуватися. Старовинатаким чином стала світом чудес і могутності, і поступово прабатьки, часто вже напівзабуті нащадками як їхні справжні прародичі, робляться божествами.

Нерідко уявлення про них мішалися з міфічними уявленнями про стихійні божества. Це наочно можна прослідкувати в грецькій міфології, де ті самі міфічні ознаки однаково належать богам, які виникли шляхом відділення символів явищ природи від самих матеріальних явищ, і напівбогам, які стоять на межі між двома джерелами релігійного поклоніння, між вшануванням прародичів і вшануванням природи. Міфи й уявлення того й іншого джерела перепліталися і мішалися між собою, і тому в давні часи, при поклонінні Зевсу, Аполлонові, Посейдону й іншим богам як уособленому небу, сонцю, морю, в різних містах виникали різні особливі Зевси, Аполлони, Посейдони та ін.

3. Волхвування – третє джерело міфічних поглядів давньої людини, цілком самобутнє як стосовно першого, так і другого, засноване на визнанні таємничої сили в речах і явищах.

Волхвування ґрунтується на беззастережному визнанні властивості речі або дії незалежно від будь-якої ідеї пануючої над тим або тим вищої сили.

Легковірний хворий звертається до знахарки, що дає йому папірець від лихоманки. Він не задає собі питання: яка вища істота через посередництво знахарки надає силу цьому папірцю? Тут діє віра в силу самої речі, так само, як у того, хто вживає медичні ліки існує віра в цілющу силу ліків.

Те ж у ворожіннях й усяких чарах. Всім відомо, напр., ворожіння за допомогою виливання олова, що чиниться під новий рік. Випадково виллється якась фігура, і ворожка за цією фігурою робить висновок про те, що з нею повинно трапитися в наступному році.

Уся суть тут у тому, що між цією фігурою і тим, що відбудеться з тим, хто ворожить, припускається начебто природний зв’язок, властивим предметам. Чарівниця виймає слід з-під ноги і замазує його в печі, думаючи, що від цього людина, у якої з-під ноги вийнятий слід, неодмінно змарніє. Тут упевнено діє також властива речі сила: вийнятий з-під ноги слід і замазаний у печі признається за своєю природою злотворчим подібно до того, як злотворчою визнається властивість отрутної рослини. Відомо, що медицина за старими поняттями усіх народів була чарівництвом, і тому знання трав, назване у нас в давнину зелейництвом, переслідувалося так само, як чарівництво. Народ вважав силу, властиву травам, такою ж великою, як сила намовлянь, нашіптувань. Такий погляд довго підтримувався, з одного боку, неуцтвом в області природознавства, з іншого боку – беззахисністю людини від хвороб та інших бід.

4. Українська міфологія, її особливості у порівнянні з міфологіями інших слов’янських народів.

Взагалі варто підходити дуже обережно, зіставляючи міфологію руських слов’ян із міфологією інших слов’янських народів. У слов’янському світі було багато спільного, але було багато й окремого, що належало одним і було невідоме іншим племенам. Слов’яни вже у віддалені часи займали великий простір, розділені були лісами, болотами, спілкування між народами було мало, а тому природно в кожної гілки виникали свої місцеві особливості. Недарма і наш літописець про самих руських слов’ян, що розбивалися на племена, говорить, що в кожного племені був свій власний звичай і вдача. Якщо розходження, що кидалися в очі, існували між народами, ближче сполученими між собою й у географічному, і в етнографічному відношеннях, то само собою зрозуміло, що розходження між західними і східними слов’янами були ще відчутнішими.

Візьмемо до уваги, що в прибалтійських слов’ян була розвинута і складна релігія – існували храми, жерці, встановлені обряди богослужіння, – у руських не було ні жерців, ні храмів, а отже, релігійна традиція, релігійні обряди не могли бути до того ступеня виробленими і незмінними, як у прибалтійській слов’янщині. Слов’яни, що залишилися після переселення їхніх братів на північ у старій придунайській батьківщині, стикаючись і зіштовхуючись із латинськими і германськими народами, повинні були засвоїти таку масу вражень, яка не була відома їхнім одноплемінникам на півночі і сході.

Тема ІІІ.

Поиск по сайту: