ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Славна Запорозька Січ, що століттями слугувала форпос­том і символом волі й незалежності в умовах військово-феодальної Російської імперії, була приречена історією і долею, бо мала від Бога забагато — людей працьовитих та мужніх, природних багатств. Подив світу, заздрість сусідів не на користь були Україні. Знали ж бо в Петербурзі, що поки існує непокірна Запорозька Січ, волелюбний дух серед українського народу не згасне.

"Заведя собственное хлебопашество, розторгали они тем самым основание зависимости их от престола нашего й помишляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением". Так у маніфесті про зруйнування Січі Катерина II виправдовувала знищення козацького краю.

Вранці 4 червня 1775 р. п'ять військових колон генерала Текелія несподівано й підступно оточили Запорозьку Січ, Проти десяти тисяч козаків, які знаходилися тоді у фортеці. було стягнуто близько 68 тисяч солдатів регулярної росій­ської армії.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці, плече повз плече

Та не даймо, хлопці, славні запорожці, Москалеві Січі.

Розпочати запорожцям бій, в якому, без сумніву, вони усі б загинули, не дозволив кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокольсь­кий.

А як ударили із столиці новії рушниці.

Викидайте, славні запорожці, пістолі й рушниці!

Ой ударили із столиці, із нової пушки —

утікайте, славні запорожці не то кіньми, не то пішки.

Запорожці здалися царським військам, бо боялися, що Текелій винищить козацькі родини, захоплені у полон. А головне, що зробив останній, запорозький кошовий, — зберіг цвіт козацтва.

І вже тієї ночі кілька тисяч козаків, сівши на байдаки, взяли з собою святу козацьку ікону Покрови, і під проводом отамана Андрія Ляха відпливли за Дунай будувати нову Січ. Трохи пізніше вирушили за ними суходолом козаки отамана Бехмета.

Велик світ, мати цариця, підем хану служити,

аніж ми будем князям, генералам Вашим пічки топити.

Козаки цю "царську ласку" завжди пам'ятали, а їхні нащадки на Кубані зберегли пісню:

Вража мати Катерина, що ж ти наробила,

славне військо Запорізьке ти так розорила.

Ти, цариця судариня, напасть напустила

наше військо Запорізьке та й занапастила.

Наші пани, вражі сини не гаразд зробили,

що степ добрив край веселіш та й занапастили.

Сотні тисяч десятин землі козацької розхапали собі царські вельможі. Козацька старшина, брязкаючи кайдана­ми, відправилася до Сибіру. Найтяжче було славному ко­шовому Петру Калнишевському — 28 років просидів він у кам'яному мішку Соловецького монастиря і помер там — проживши 112 років. Солдати Текелія зруйнували гарма­тами козацькі курені й зимівники, пограбували січову церк­ву. Запорожців пани намагалися обернути на кріпаків. Царський уряд святкував перемогу, але передчасну.

Знищити козацтво не могла ніяка сила, бо Запорозька Січ мала сильну підтримку сотень тисяч волелюбних укра­їнців. Січ була зруйнована, але лишилися десятки тисяч запорожців, котрі мріяли про відновлення своєї козацької республіки. І були ще запорозькі старшини, які зробили все для її відродження. Перші серед них — Сидір Білий, Захарій Чепіга і Антін Головатий. Всі троє мали дивовижну і славну долю, по праву увійшовши до пантеону запорозь­кого козацтва разом з Сагайдачним, Вишневецьким, Сірком і Гордієнком. І головним чином саме їм кубанське козацтво зобов'язане своїм виникненням.

Військовий осавул Сидір Білий і полковий старшина Антін Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі у складі козацької делегації, яка намарно штовхалася по численних канцеляріях та прий­мальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї.

Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання. Та й сили були вже не ті. Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Телі-гула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно нама­галися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли від­чай козаків дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продов­жувати козацьку справу.

Білий, Головатий і вцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійла Кішки або Сагайдачного — в скрутний мо­мент дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий.

Народився він в українській козацькій родині на Херсон­щині, отримав блискучу освіту, мав успадкувати родючі землі та велике майно, але проміняв все це на тяжкий козацький хліб і подався на Січ. Незабаром розумний, освічений і хоробрий козак прославився там. "Седой старик, но ислолненный огня, наездник давних сичевых времен, имевший привычку выезжать в перестрелку без шапки и с выставленной наружу мощной своей грудью".

Невдовзі Сидір Білий посів місце військового осавула (друге за значенням після кошового отамана). Відзначився він не тільки блискучою військовою майстерністю, а й вмінням виконувати найскладніші дипломатичні доручення. Царський уряд, відправивши частину козацької старшини до Сибіру, решту вирішив перетягнути на свій бік, роздаючи землі й чини. Колишній військовий осавул отримав десять тисяч десятин родючих земель.

Білого чекало спокійне і тихе життя у багатому зимів­нику на річці Інгулець, старість мав зустріти у колі великої родини. Мав же він чотирьох синів — Миколу, Василя, Тимофія, Олександра й доньку Марію. Але щира козацька натура не могла змиритися з такою долею, коли десятки тисяч козаків ставали кріпаками і коли козацтво було немов би вже й знищене.

Так вже сталося, що головну роль у планах запорозьких старшин щодо відродження Січі мав зіграти той, хто зруй­нував у 1775 р. Запорозьку республіку. Це був всевладний фаворит Катерини II князь Григорій Потьомкін, який тоді фактично керував усіма справами Російської імперії. Вже наприкінці 70-х років він намагався з колишніх запорожців сформувати пікінерські полки. Проте козакам було потрібне козацьке військо.

Сидір Білий і Антін Головатий, яким вдалося ввійти в оточення князя, все частіше натякали йому, що без віднов­леного січеного козацтва Росія не зможе успішно вести війну з Туреччиною і освоювати нові землі.

1783 р. після приєднання Криму до Росії там спалахнуло повстання татар. В липні того ж року Потьомкін почав розсилати листи до козаків, у яких дозволяв їм об'єднува­тися в загони для боротьби з татарами. І от з далеких зимівників, бурдюків, рибальських та мисливських уходів потяглися запорожці до Білого. Незабаром він мав загін уже в 500 кіннотників і 500 піших козаків.

"Они его знали, уважали й верили: что этот старшина своим старанием о пользе их возобновит войско Запорожское". Обраний козаками отаман Сидір Білий засипав Потьомкіна проханнями про звільнення покріпачених за­порожців, складав їх реєстри. Запорозькі старшини: осавули Мощанський, Ломака, Легкоступ, полковники Ковпак, Іван Височан, Андрій Білий, Тишковський їздили по селах і хуторах, збирали розсіяних по Україні запорожців.

Багато зробив, спілкуючись із Потьомкіним, і найближ­чий спільник Білого Антін Головатий. Народився він 1732 р, в містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, у багатій старшинській родині, навчався у Київській духовній акаде­мії. 1757 р. прийшов на Січ. Записали його в Кущовський курінь, дали нове прізвище — Головатий, а 1762 р. обрали курінним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відва­гою. Так 1764 р. з трьома тисячами запорожців погромив поблизу Бердянська кримського хана. Був Головатий і гарним бандуристом — складав пісні й думи. Мав могутню постать, прикрашали його довгі густі вуса й оселедець. Колись Потьомкін записався козаком у Кущовський курінь отамана Головатого; пізніше курінний, скориставшись прим­хою вельможі, зміг використати це давнє знайомство на користь козацтву.

1787 р. Катерина II з величезним почтом подорожувала Україною. В охороні виділявся загін запорожців на чолі з Білим. На Катеринославщині ще наприкінці XIX століття розповідали про цю подорож імператриці і її козаків-охорон­ців. Запорожці скористалися такою нагодою, і в Кременчузі Білий, Головатий і осавул Легкоступ піднесли їй прохання про відновлення Війська Запорозького. За такі вчинки нерід­ко відправляли до Сибіру, але цариця не покарала козаків; Росія саме стояла перед війною з Туреччиною і їй потрібні були запорозька кіннота й легкий козачий флот.

20 серпня 1787 р. вже був дозвіл на формування "воєн­них команд волонтерів" з козаків, "служивших в бывшей Сечи Запорожской". Козаки, користуючись цим дозволом, завзято заходилися відновлювати Запорозьке Військо. З усієї України потяглися до отамана Білого колишні запорожці, гайдамаки, козацька сірома. Тікали з панських в'язниць і солдатських полків. У супроводі озброєних козаків на конях із збереженим паланковим прапорам прибув на Січ і знаний полковник Протовчанської паланки Захарій Чепіга, який назавжди записався в Кисляківський курінь. Він вперше прийшов на Січ 1750 року у 24-літньому віці. Походив із старовинного козацького роду Кулішів із села Борки на Чернігівщині. Козаки дуже поважали Чепігу за простий, демократичний характер, гострий розум і військову вдачу, тому й обрали полковником Протовчанської паланки, на­зиваючи його батьком Харко. Адже був Чепіга широкопле­чий, кремезний, мав вдачу характерника, доброї людини.

Три старшини чудово доповнювали один одного. Білий був головним ідейним натхненником відродження Січі, но­сієм старих запорозьких традицій, він неодноразово згадував Запорожжя, Калнишевського; Головатий завдяки своїм зв'язкам у Петербурзі, вмінню спілкуватися з пихатими вельможами був посередником з імператорським двором, а Чепіга — справжнім ватажком козацької голоти, виразни­ком її прагнень і сподівань.

За короткий час було сформовано нове військо. Отаманом став Сидір Білий, військовим суддею — Антін Головатий, військовим полковником — Захарій Чепіга, військовим оса­вулом — Кобиняк. Курінними залишилися старі січові ота­мани, які збирали до куренів своїх козаків. Але війську не надали землі — старі запорозькі землі пани так і не випустили зі своїх рук, 31 січня 1788 р. "високоповелительний" генерал-фельд­маршал князь Потьомкін сповістив козакам "о благоволєнії" Катерини, яка дарувала новому війську землі в Керченсь­кому куті, що був зайнятий турками, або на пустельній Тамані, на вибір. Привіз козацтву документ на землю відомий полководець Олександр Суворов, який 27 лютого передав війську "знамя войсковое белое, малое для куреней, которых по умножению людей прибавлять будет вперед, булаву атамана кошевого и другие керначи".

13 травня війську передали військову печатку, на якій за стародавнім звичаєм був зображений козак із шаблею при боці з мушкетом і прапором з хрестом, та звернення "Войска верных козаков кошевому атаману и всему войску". Таким чином, існування козацького війська визнали вже офіційно, і, хоч Катерина II старанно уникала називати його Запорозьким, за духом, звичаями, військовим устроєм і складом воно було саме таким.

У багатьох селах та містах України збиралися запорожці, присягалися відновленому війську, записуючись у курені. Вже йшла російсько-турецька війна, і козакам у ній по­трібно було відстояти право на своє існування. Пішими козаками керував Білий, кіннотою — Чепіга, а флотом — Головатий; всього брало участь у війську 2829 кінних козаків і 9681 піший.

У червні під турецькою фортецею Очаків козаки знищили ворожу флотилію, але під час абордажного бою був тяжко поранений отаман Білий і через декілька днів, 19 червня, помер, Багато козаків загинуло у цій війні.

На козацькій раді з двох претендентів — Головатого і Чепіги — обрали більш відважного і близького козакам Захарія Чепігу. Російське командування не дуже берегло козаків — доки одна частина козаків билася з турками й гинула від їхніх куль та ятаганів, інших примушували будувати сторожі на Бузькому Лимані. Без їжі і теплих речей до березня 1789 р. на будівництві померло близько 500 козаків.

У цій війні запорожці відзначились як справжні лицарі військової майстерності та відваги.

Найважчим завданням для російського війська була об­лога Очакова. Очаків постачала харчами турецька фортеця Хаджибей (сучасна Одеса), і всі спроби російських загонів захопити склади міцної Очаківської фортеці з хлібом за­кінчувалися тяжкою поразкою. Але те, що не вдалося солдатським полкам, зробив козацький кошовий Чепіга з кількома козаками. 29 жовтня вони таємно підпалили бере­говий цейхгауз, а 7 листопада кошовий пробрався в Хад­жибей і спалив там склади з продуктами. Так ніхто й не зрозумів, як вдалося це зробити запорозькому характерни­ку.

Підходи до Очакова закривала могутня фортеця Бере­зань. Один за одним розбивалися тут напади російських солдат об вогонь турецьких численних гармат. Потьомкін був у відчаї. Тоді на Березань вирушив козацький флот — на передньому байдаку стояв Антін Головатий. Тривалий час на мурах фортеці йшла запекла різанина, потім за­порожці, розвернувши гармати, почали обстрілювати Очаків і 6 грудня здобули перемогу.

Згідно з легендою звістку про взяття Березані Потьомкіну приніс опалений вогнем, скривавлений козак. Спочатку його не хотіли пускати до князя, і доки козак досить гучно лаяв ад'ютантів, з'явився сам Потьомкін: "Что за шум?" — "Та взяли!" — "Что взяли?" — "Березань". — "Что ж, лучшего не могли ко мне прислать?" — "Та були там, мабуть, і ліпші за мене, так тих до ліпших послали, а мене ось до твоєї милості".

Саме тоді козацьке військо отримало свою нову назву — Чорноморське. Під час бойових дій зустрілися козаки і зі своїми колишніми запорозькими братчиками, котрі зас­нували за Дунаєм нову Січ і воювали за Султана. Чорно­морець Павло Помело зустрів там свого рідного брата, котрий втік за Дунай після руйнування Січі, І той попередив його про ворожу засідку, що чекала на козаків. Зібравшись із силами, чорноморці розігнали турків і татар, а через деякий час відсвяткували з задунайцями радісну зустріч. Рік провоювали козаки з турками. Під Бендерами вершники на чолі з Чепігою рубалися 5 годин з п'ятитисячним турецьким загоном, і хоч було козаків уп'ятеро менше, перемога була за ними. 11 грудня 1790 р, штурмуючи Ізмаїл, чорно­морці Головатого вдерлися на його мури й захопили турець­кі гармати.

"Полковник Головатый с беспредельной храбростью й неусыпностью не только побеждал, но й лично действуя, вышел на берег, вступил с неприятелем в бой й разбил оного".

Після закінчення війни чорноморців відзначили особли­вим ордером, вони отримали великий кут землі за Бугом по Дністру і Телігулу, на річці Березані при Лимані Очаківському. Там і почало осідати новоутворене Чорно­морське козацьке військо.

У містечку Слободзея козаки розбили свій Кіш, поділив­ши землі на три паланки — Подністрянську, Березанську і Кінбурнську.

І потяглися у новоутворену Січ за Бугом колишні за­порожці. Хоча пани не відпускали козаків, відбирали їхнє майно, примушували працювати на панщині, саджали в холодні ями, катували голодом і канчуками, а родини тих, хто втік, віддавали на безкінечні муки й поталу. На це Чепіга неодноразово скаржився в столицю. Але в Петербурзі мовчали. І знову на политі козацькою кров'ю землі потяг­лися панські руки. Та ще й до того 5 жовтня 1791 р. по дорозі в глухому бессарабському степу помер Григорій По­тьомкін. Хоч так і не простили йому козаки зруйновану Січ, але все ж він був єдиним покровителем Чорноморського війська.

Чорноморська старшина, козаки добре розуміли, що іс­торія, яка відбулася шістнадцять років тому на Дніпрі, може повторитися й за Бугом.

Царський уряд боявся зростання нової Січі на Україні, тому для війська необхідно було шукати нову землю там, де не зачіпала б козаків панська сваволя, де відчували б вони себе повністю вільними. І тоді, за влучним висловом історика Щербини, запорожці вирішили шукати собі землю в Петербурзі.

ПОСОЛЬСТВО ГОЛОВАТОГО

Єдиним місцем, яке б задовольнило прагнення козаків до максимальної незалежності, були простори Кубані. Тіль­ки там могли вони почуватись безпечно від найстрашнішого ворога — царських вельмож та панів. План переселення виник у старшин Чепіги і Головатого вже давно, про це думав і отаман Білий. Після тривалих роздумів і суперечок чорноморське товариство вирішило назавжди відмовитися від забузьких земель і вимагати від царського уряду дозвіл на переселення тільки на Кубанські землі. Козацькі дип­ломати продумали це нелегке завдання до тонкощів, вра­ховуючи і політичні обставини, і психологію царського двору. Але невідомо було, як поставляться до бажання козаків у Петербурзі. І ось знову, як і шістнадцять років тому, вирушив Антін Головатий до столиці з делегацією військових старшин.

Безкінечні канцелярії, велика плутанина, клопоти... Й хоча увішані були царськими орденами та медалями старшини, але відчували вони, що нікому тут не потрібні.

Та мудрий Головатий встиг завести необхідні зв'язки при імператорському дворі і зміг найти найкоротший шлях для вирішення чорноморської справи. Маючи із собою дорого­цінні скарби, військовий суддя досить швидко знайшов для запорожців нових покровителів. Він дарував пихатим вель­можам то дорогий турецький ятаган, то коштовну чашу, то баского коня, пригощаючи їх смачними їствами, які надсилали своїм послам чорноморці.

В яскравому козацькому вбранні з блискучою зброєю колоритні запорожці були бажаними гостями у палацах катерининських сановників. Козаки вдавали із себе проста­куватих, веселих диваків, любителів пожартувати й погу­ляти. Розумних же вельмож запорожці дивували своєю освіченістю, мудрістю, поміркованістю у політичних спра­вах, аргументуючи при цьому важливість Кубанських зе­мель саме для чорноморців.

Так, хабарями й подарунками, співами під бандуру, яку Головатий привіз із собою, тонкою психологічною грою делегатам вдалося підготувати сприятливий грунт для ус­пішного завершення цієї нелегкої місії.

Чутки про те, шо у петербурзьких салонах з'явилися дивні козаки, які зачарували всіх своєю дотепністю, розу­мом і гумором дійшли й до цариці.

На святі в Царському селі мав зібратися весь вищий світ, і запорожці, знаючи про це заздалегідь, ще затемна доїхали на конях до Царського села, розташувавшись біля шляху. Коли під'їхали карети з вельможами, козаки на запитання, що вони тут роблять, розповіли про свій зли­денний стан, через що їм, мовляв, довелося йти на свято пішки із Петербурга. Розповіді про тяжке становище за­порожців дійшли й до цариці, і вона там же призначила аудієнцію й грошове утримання. Так що пізніше Головатий, звітуючи товариству про свою подорож, гордо відзначив, що вони не лише не витратили надані кошем гроші, а й поповнили їх. 2 квітня у петербурзьких салонах помітно пожвавішало — всі прагнули потрапити на аудієнцію до імператриці, де вона мала приймати дивних запорожців. Весь виший світ уявляв, яке враження справлять на Катерину ці вайлуваті козацькі велетні.

Та ніхто не міг того й передбачити. Перед царицею стояли казкові красені, горді, сміливі степові рицарі.

Сам Головатий був у зеленому кунтуші поверх білого жупана, широких шароварах і червоних чоботях із срібними підковками. З довгими вусами й оселедцем, дзвінкою бан­дурою і коштовною зброєю стояв він, як могутній символ Запорозької Січі.

На прохання Катерини Головатий заспівав свою улюб­лену пісню про нещасливу долю чорноморців.

Ой Боже наш, Боже милостивий!

Вродились ми у світі нещасливі!

Служилії вірно в полі і на морі,

Та й осталися вбогі, босі й голі.

Він зачарував присутніх своєю майстерною грою і гарним голосом, сльози текли по його обличчю, Головатий співав про померлого фаворита Катерини.

Встань, батьку, великий гетьмане;

Милостивий великий паче,

Встань, Грицьку, промов за нас слово,

Проси цариці — все буде готово.

Розчуливши імператрицю, Головатий звернувся до неї з промовою, побудованою за всіма взірцями європейського етикету: "Жизнедеятельным державного ведення твоего словом, перерожденный из неплодного бытия верный Черноморский Кош приемлет наше дерзновение вознести благодарный глас свой к святейшему Величеству твоєму й купно изглаголити глубочайшую преданность сердец его. Прийми одну яко жерт­ву единой Тебе от нас сохраненную, прийми й уповаючим на сень твою буди нам прибежище, покрор, радование..." .

Катерина була зачарована запорожцями і задовольнила їхні прохання. В імператорській грамоті від 30 червня 1792 р. зазначалося, що чорноморському війську надаються землі Кубані у вічне користування. У своїй грамоті Катери­на підтвердила всі прохання козаків.

У вічне користування війську надавався "остров фана-гория со всею землею, лежащей на правой стороне реки Кубань — от устья её к усть-Лабинскому редуту, так, чтобы с одной стороны река Кубань, с другой же Азовское море до Ейского городка служило границей войсковой земли". Таким чином колишні запорожці отримали 2855966 десятин практично незайманої землі, або 28 тисяч кв. верст Кубан­ської землі .

За новим Чорноморським військом закріплювались старо­винні запорозькі привілеї — власне самоврядування і власне військове правління. Війську надавалося право вільного еко­номічного порядкування і торгівлі. Губернатору Таврії дору­чалося звільнити всіх запорожців від кріпацтва і дозволити їм приєднатися до чорноморців, а війську для переселення на Кубань надавалися кошти у сумі 30 тисяч крб., провіянт і "всевозможные вспоможения".

Пізніше видатний козацький історик напише про наслід­ки посольства Головатого:

"До известной степени казаки взяли все, что только можно было взять при тогдашней правительственной сис­теме в общих условиях политической жизни. Быть может Черноморцы действительно с чувством удовлетворенных желаний пели "Ой годі нам журитися, пора перестати". Жизнь на Кубани в обособленной, изолированной территории, не могла не улыбнуться казаку".

Козацьких делегатів на зворотному шляху зустрів почес­ний ескорт у складі 500 чорноморців, при під'їзді до Слободзеї зі стін козацької столиці три рази вдарили гармати. Головатого і старшин радісно зустріли сивовусі січові діди і з хлібом-сіллю. Під святковий вогонь з рушниць і пістолів Головатий ніс на дарованому срібному блюді, у яке, за переказами, Катерина насипала козакам золоті червінці, грамоти імператриці, а сини його несли коштовну шаблю, подаровану кошовому Чепізі.

Чепіга поцілував хліб і зачитав грамоту, потім низько вклонився товариству. Шлях на Кубанські землі для Чорно­морського війська був відкритий.

НА КУБАНЬ!

Доки запорозькі депутати в Петербурзі добували для війська нові землі та привілеї, чорноморці відправили на Кубань військового осавула Матвія Гулика з козаками, щоб той уважно дослідив майбутні козацькі землі.

Запорожцям, які були з Матвієм Гуликом, Кубань ві­дразу нагадала центр колишніх запорозьких земель — Ве­ликий Луг (Батько). Такі ж як і на Дніпрі густі і широкі плавні, великі степи і ліси з ярами та байраками, і як у Дикому Полі скрізь по кубанських степах височіли могили.

Чорне море, Керченська протока, Азовське море від Тамані до Єйського Лиману, численні солодкі лимани по всьому побережжі, річка Кубань і безліч степових річок свідчили чорноморцям про багаті рибальські промисли. У плавнях навколо соляних озер водилося безліч птиці — диких качок, гусей, журавлів, куликів, лебедів. У лісах, гущавах і пролісках жили дрофи, тетереви, куріпки, фазани. Багато диких тварин — кіз, лисиць, зайців, вепрів, ведмедів — робили Кубанщину справжнім раєм для мисливців. У соляних озерах по Азовському узбережжю були поклади солі.

Теплий клімат, родючі грунти, не зачеплені ралом, і багаті вигони з високими травами давали змогу займатися землеробством і скотарством.

Зі сходу потроху заселялася пустельна Ставропольська губернія, з півночі прилягала Донщина, але ця частина володінь донських козаків була настільки слабо заселена, що переселенці жодної небезпеки тут не вбачали. Черкеси жили за Кубанню ближче до гір і не мали потреби в Кубанських степах.

Від Керчі експедиція Гулика пройшла по березі Чорного моря, козаки знайшли тут залишки древньогрецької Фанагорії, далі біля Цокуровського Лиману побачили покинуту ханську фортецю. Зустрічали й залишки будинків генуезь­ких факторій, татарських поселень, покинуті хати некрасівців. Декілька разів бачили козаки людей — це були солдати, котрі служили в російських укріпленнях, що зрідка були розсіяні по Кубані. Батальйоном єгерів обмежувалось все населення величезного краю.

Таким чином військовий осавул об'їхав усі майбутні землі чорноморців і повернувся у Кіш за Бугом.

Подаючи звіт про свою подорож, козацький осавул, за­порожець Матвій Гулак розписав усе те природне багатство, яке отримають чорноморці, переселившись на Кубань. Він подав товариству перший статистичний опис Кубані, скла­дений згідно з усіма європейськими стандартами статистич­ної науки. В Росії лише через шістнадцять років з'явилося перше дослідження зі статистики академіка Германда.

Чорноморці почали готуватися до нового переселення. Залишали нажите майно, хати.

Течуть річки та гори мутні,

Ідуть люди із городів смутні,

Покидають вжитки пасіки

Любезні і предорогії грунти.

Таку пісню склали чорноморці про своє сумне прощання з Бузькою Січчю, але попереду їх чекала Кубань. Першим відправився в путь славний козацький полковник Сава Білий. Вів він весь козацький флот — 50 байдаків і одну яхту з 3847 козаками і 53 гарматами. 25 серпня 1792 р. козацькі байдаки пристали до берегів Тамані, де й був закладений перший чорноморський курінь Таманський.

Розвантаживши свої човни, чорноморці відразу виставили сторожу й зайнялися будівництвом хат, запасом провіянту для козаків, які вирушали з-за Бугу. Так почалося засе­лення Кубані — козацького "Малинового клину".

Після флоту Білого суходолом через Крим відправилися на Кубань два піших полки під керівництвом полковника Кордовського і частина козацьких родин. Козаки дійшли до Темрюка і там почали готуватися до зимування.

2 вересня вирушила з-за Бугу головна частина чорно­морців. Її тисяч кінних і піших козаків, військовий обоз і козацькі родини вів сам кошовий Захарій Чепіга. Всю осінь йшли козаки з отаманом під дощами, по бездоріжжю. Тяжкий це був шлях, з сумом залишали чорноморці Україну, але прагнення жити вільним життям було сильнішим за усе. Тільки наприкінці жовтня козаки прибули на річку Єя. Вже почалися холода, і переселенці розташувалися у ханській фортеці на Єйській косі.

З початком весни наступного року чорноморці вирушили далі і зупинилися на березі річки Кубань, куди зійшлися всі перші переселенці Білого і Кордовського.

Це місце — Карасунський кут — між річками Кубань і Карасун мало стати новим військовим центром — Катеринодаром.

Готувалися до переходу на Кубань і козаки, які зали­шалися за Бугом. Хазяйновитий Головатий продавав решту козацького майна, вирішував останні справи чорноморців.

У березні 1793 р. козаки розділилися на дві частини — першу очолив полковник Тиховський і вирушив у дорогу 18 березня, другу частину, розділивши на двадцять колон, з великим обозом повів сам Головатий. За місяць вони прибули на Кубань.

Чорноморці з-за Бугу були першими українцями, які обживали Кубанські землі. Вони лише заклали той грунт, початок тієї хвилі українських переселенців, які заселяли Кубань протягом цілого сторіччя, прямуючи до далекої Чорноморії і шукаючи втрачену під панами волю та землю. Йшли і йшли на Кубань козаки "из малороссийских губерний, без чего нездоровый сей край остался бы без людей, ибо в оном ежегодно гораздо более умирало, нежели рождалось, не говоря уже об убитых в почти беспрерывных боях с непримиримым неприятелем й умерших от ран", так тодішні події зафіксував талановитий чорноморський історик Іван Попко.

1794 р. на Кубані вже перебувало 12645 чоловіків і 5526 жінок. Звісно, це була тільки краплина для безмежної Кубанщини. Чорноморські отамани дбали про постійне по­повнення війська новими переселенцями. Про цей бік ді­яльності Чепіги відомо з козацької пісні:

Харко листи розсилає,

На Кубань-річку зазиває,

Дарує ліси, рибними плесами !

Ще її вільними степами…

Військовий суддя Антін Головатий через вірних людей підмовляв козаків тікати на Кубань. Кому щастило добра­тися до річки Єя, тому видавали пашпорт із новим ім'ям, записуючи відразу до козацького куреня. Чорноморці го­ворили: "З Кубані видачі немає".

Про таких переселенців багато збереглося легенд та пере­казів в Україні: "Дід Мамрак (колишній запорожець. — Д. Б.) жив більше ста год. Як зігнали звідси запорожців (з Катеринославщини, — Д. Б,), він продав усе галсом (оптом) і перебрався в Чорноморію. В Романові остався його племінник і багато родичів, то було через год-два) і приїздять у гості. У племінника його було чотири сини. Раз приїхав і давай пробувать, котрий годиться в чорноморці. Посадив одного на лошака-неука — упав, посадив другого — упав, третього — і той упав... Посадив четвертого. Той взявся за гриву і пустився — тільки видно. Гасав, гасав на тому — юшакові, доки вморив і вернувся додому. Дід і каже: "Оцей годиться в козаки!". "Як маєте охоту — хай козакує", — каже батько. Посідали дід з онуком на коней і подались під Чорноморію".

Поступово заселення українцями Кубані і деяких районів Північного Кавказу набуло великих масштабів.

Ще у 1770 р. три тисячі українських козаків заснували Хоперський полк, пізніше поселений у Ставропольській губернії. Загалом на "стару лінію" на Кубань прибуло: з Слобожанщини (1802 р.) — 390 козаків, з Катерннослав-щяни (1803 р.) — 2277 українців, з Харківщини (1804 р.) — 378 козаків з родинами і з Катеринославщини (1805 р.) — 229 українців.

Але найбільш масова хвиля переселенців з України на Кубань розпочалася з 1809 р.

Кількість втікачів з України у Чорноморське військо до того часу зростала дуже швидко. Олександр І, розуміючи, що цей потік зупинити неможливо, особливим рескриптом від 10 серпня 1809 р. наказав малоросійському генерал-гу­бернатору дозволити переселитися на Кубань ще 25 тисячам українців, головним чином з Полтавської та Чернігівської губерній, для зміцнення Чорноморського війська.

Ця величезна кількість людей переселялася у 1810— 1811 рр. Невеличкими партіями, завантаживши гарби і брички своїм майном, вирушали в далеку Чорноморію ко­заки. Кожною партією керував обраний отаман, котрий мав документ на переселення до війська Чорноморського. І зараз зберігаються у фондах Краснодарського державного архіву стародавні реєстри козаків, де вказані не тільки їхні імена і прізвища, а й ті села та губернії, звідкіля вони прибули.

Загалом до 1811 р. на Кубань переселилася 41 тисяча українців з Полтавщини і Чернігівщини.

Нова хвиля переселення на Кубань (1821—1825 рр.) привела більше 48 тисяч українців з Полтавщини, Слобо­жанщини, Київщини та Чернігівщини. При Чорноморському козацькому війську був заснований Переселенський комітет, який займався їхніми справами. Завдяки йому для майбут­ніх чорноморців заготовляли будівельний матеріал, харчі.

Приїжджих розміщували по козацьких куренях або по­селяли на нових незайманих землях.

У 1832 р. між Анапою і Сухум-Кале поселилось 200 родин українських козаків. Тоді ж з Полтавщини і Чернігівщини на Кавказ були перевезені два українські полки, які поселились на Тереку в районі Владикавказу. 1834 р. в Україні пройшов так знаний "дівочий набір": на Північний Кавказ привезли 500 кріпачок як жінок для неодружених козаків.

1843 р. у районах горішньої Кубані поселилися два чугуєвські козацькі полки з Харківщини.

Останній великий організованний потік переселенців з України відбувся у 1848-1849 рр. За ці два роки з Слобо­жанщини, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини і Київщини на Кубань відправилося близько 14 тисяч українців.

Таким чином, тільки за першу половину ХІХ століття на Кубань з України переселилося офіційно близько 130 тисяч осіб. Але окрім організованих переселень, на Кубань щорічно відправлялися ще й тисячі втікачів від панської неволі. Поповнювали Чорноморське козацьке військо і на­щадки запорожців, які жили у Задунайській Січі. Ще на початку XIX століття на заклик чорноморського отамана Бурсака з-за Дунаю на Кубань перебралося 500 запорожців.

Коли 1828 р. задунайський отаман Гладкий перевів час­тину козаків під царську владу, вони були поселені між Маріуполем і Бердянськом, і утворили Азовське козацьке військо. Але задунайці прагнули приєднатися до чорно­морців, і на початку 60-х років вони були переселені на Кубань, розселившись по чорноморському узбережжю.

Доля знову об'єднала колишніх вигнанців. Внаслідок цих переселень засновувались нові станиці й хутори. 1829 р. згідно з Андріанопольським миром вся земля за річкою Кубань до Чорного моря ввійшла до складу Росій­ської імперії. Так почалася колонізація Закубання. Козаки-чорноморці заселяли нові місця, засновували станиці й хутори. Але тільки після закінчення війни з черкесами за бойовими козацькими підрозділами на закубанські землі вирушив масовий потік переселенців. Близько 500 тисяч черкесів виселялися в Туреччину, і козаки, хоч і примусово, обживали їхні колишні володіння. Незабаром всі землі по обох берегах річки Кубань були заселені козаками.

Тільки у 1896 році частину чорноморських земель від­ділили від земель козацького війська для заснування Но­воросійської губернії.

Після Кавказької війни з горцями вільний доступ у козацьке військо був припинений, хоча інколи у деяких станичних громадах переселенців і записували козаками.

Але коли зникла небезпека постійної війни на Кубані, одночасно із скасуванням кріпацтва, коли мільйони селян отримали волю, на Північний Кавказ знову вирушили сотні тисяч нових переселенців. Так з'явилася нова велика група переселенців некозаків, — "новгородніх" або "городовиків". На 1913 р. "новгородці" Кубані становили вже 57% всього населення. За даними Кубанського статистичного комітету кількість українців серед "новгородніх" становила від 70% до 80%.

У матеріалах перепису 1897 р. зазначено, що на Кубані тоді прожинало 1911133 чоловік. Із них українців за рідною мовою було 49,1%, росіян — 41,17%. Згідно з переписом українців було більше у Єйському відділі — 81%, у Темрюцькому — 79% та Катеринодарському — 57%. В інших частинах Кубанщини українські компактні групи серед населення становили: у Кавказькому відділі — 47%, Майкопському — 31 %, Лабінському — 20%, Баталпашинському - 28 %.

Зважаючи на швидкий приріст населення, у 1913 р. чисельність жителів Кубанського краю вже становила 3050391 особу. Про кількість українського населення свід­чать дані сільськогосподарського перепису 1917 р., згідно з яким українці становили 56% всієї кількості, а росіяни — 36%.

Згідно з дослідженнями деяких вчених, перед революцією українців було 60% серед усього населення Кубані — 1791000 чоловік.

Якщо враховувати масштабну кампанію з русифікації населення краю, яку наполегливо проводив царський уряд і внаслідок якої значна кількість українців Кубані втратила свою мову і національну свідомість, то кількість українсь­кого населення цього краю набагато перевищувала подані цифри.

НА НОВИХ ЗЕМЛЯХ

Переселившись у 1792—1793 рр. на Кубань, запорожці заходилися будувати своє нове життя. Кобзарі, які прибули разом з ними, співали вже нову думу:

Ой, тисяча сімсот дев'яноста першого року

Вийшов з Петербурга-города

Від нашої цариці

Ой що пан Чепіга і пан Головатий.

Зібравши все військо Запорізьке,

Гей виступає та на Кубань-річку

Їи вічнеє время все

Там будемо жити, тим будем гуляти

І рибу ловити.

Пізніше в станиці Тамань на місці, де вперше розташу­валися переселенці, у 1911 р. козаки за малюнком кубан­ського художника Косодапа побудували своїм славним пред­кам пам'ятник, який зберігся й донині. На постаменті стоїть могутній запорожець. У правій руці він тримає військовий прапор, а ліва рука лежить на ефесі шаблі. На пам'ятнику навічно викарбувані слова пісні Головатого:

Будем в Тамичі жить, вірно служить,

Границю держать,

Рибу ловить, горілку пить

Ще її будем багаті.

На Кубані запорожці отримали унікальну можливість — на безлюдній місцевості, маючи порівняно велику незалежність, реставрувати, наскільки це було можливо, колишню Козацьку республіку.

Та часи Івана Сірка й Петра Сагайдачного вже минули. І чорноморці згідно з новими політичними та економічними умовами, реорганізували козацьке січове товариство, хоча й максимально зберегли запорозькі військові традиції і привілеї.

Доки перші переселенці чекали у наспіх збудованих тимчасових землянках і хатах, коли закінчиться зима 1794 р., військова старшина працювала над законами, які мали бути провідними у житті новоствореного війська.

У січні 1794 р. з'явився на світ "на Ім'я панів полков­ників, бунчукового товариства, полкових старшин, курінних отаманів і всього війська" акт "Порядок общей пользы", який регламентував загальні положення про військове са­моврядування і про розселення козаків на нових землях. Підписали документ Захарій Чепіга, військовий суддя Антін Головатий та військовий осавул Тимофій Котляревський. Згідно з цим "Положенієм" Чорноморське військо повинно було мати свій військовий уряд, який складався з кошового отамана, військового судді та писаря, котрі, хоча й обиралися військом, але затверджувалися у Петербурзі. Цей уряд забезпечував керівництво козацтвом — як військове, так і адміністративне.

Чорноморське військо поділялось на 40 куренів, з яких — 38 відновлювали старовинні запорозькі, а два — нові — Верезанський і Катерининський. Курені не знаходилися, як раніше, в одному місці у Січі, а повинні були розселитися по всій Кубані. Кожний курінь, що був головним осередком переселенців, зберігав широке самоврядування. Щороку 29 червня на день Петра і Павла курінна громада обирала отамана, курінного писаря і суддю. Практична більшість усіх курінних справ вирішувалася громадою. Кубанський історик Щербина влучно зауважив, що таким чином чорно­морці замість однієї великої Запорозької Січі побудували собі 40 маленьких Чорноморських січей.

Всі землі Чорноморського війська поділялися на 5 округів або паланок, кожною з яких керували полковник осавул, писар і хорунжий, призначені військовим урядом. За прик­ладом запорозьких паланок кожен округ мав свою печатку. На печатці Катеринодарського округу (Карасунський кут) був зображений козак, котрий, спершись на ратище, стріляв із мушкета; на печатці Фанагорійського округу на Тамані — човен Бейсузький (землі в окрузі Бейсуга та річки Чолбаені з рибою; на печатці Єйського — козак з мушкетом, Григор'ївського (поблизу Кавказу) — козак на коні.

Окружні або ланкові старшини щотижнево повинні були надсилати військовому уряду звіти про всі події, стежити за озброєнням козаків та їхнім військовим станам.

У "Положенії", яке головним чином складав Головатий, з військового самоврядування була практично вилучена вій­ськова рада, значні пільги надавались старшині та все-таки Кубань залишалась ще тим місцем, де зберігалися залишки запорозької волі.

Весною 1793 р. чорноморці розпочали будівництво своєї столиці Катеринодара. Згідно з легендою місце для столиці обрав посеред дубового лісу сам Чепіга, якому дуже спо­добалася джерельна вода. Козаки провели ралом довгу рису, по якій повинна була розташуватись центральна вулиця міста — Красна.

У центрі Запорозької Січі чорноморці побудували форте­цю і велику чотирикутну церкву святої Покрови, а з боків звели 40 куренів для неодружених козаків. На дзвони для церкви вирішили переплавити гармати, які відбили в турків під час війни 1787-1792 рр. За цю справу взявся запорозький осавул Захарій Сутика. Він разом з козаками Машиной і Кравченком привіз із Березані 16 мідяних гармат і одну мортиру загальною вагою 890 пудів. З них у Херсоні відлили 9 дзвонів (третій — 125 пудів), які перевезли по Дніпру і Чорному морю до Тамані. Потім у січні 1794 р. козаки хорунжого Чуприни дотягли човни із дзвонами до Катеринодара.

Розселення козацьких куренів відбувалося за жеребку­ванням. Не всі місця задовольняли козаків, деякі курені мандрували сотні верст, доки остаточно не знаходили свого місцерозташування. Густо зарясніли на Кубані козацькі по­селення — курені — Незамаївський, Новодерев'янівський, Брюховецький, Полтавський, Уманський, Кущовський, Переяславський, Старомінський та інші, нагадуючи славні часи Запорозької Січі.

Тяжко було чорноморцям обживати хоч і благодатні, але незнайомі землі. У 1796 р. налетіла на поселенців чума, яка знищила багато людей. Клімат також не завжди був сприятливий. Влітку бувала велика спека, а взимку — лютий холод, — "До святого Духа не кидай кожуха, й по святому Дусі у тому ж кожусі". Північно-східний вітер приносив на Кубань простудні зах­ворювання і ревматизм, південно-західний — пропасницю. Часто хворіли переселенці від вологого повітря, що йшло від боліт і плавнів "корчієм", жовчною лихоманкою та цингою.

Постійно підривала від господарства служба на кордоні з черкесами, та ще й царський уряд використовував ко­зацькі полки у своїх безкінечних війнах.

Особливо "відзначився" Павло І, який утиснув козацькі привілеї, замінив "війський уряд" на "військову канце­лярію", знищив звання військового судді та військового пи­саря.

Павло І змінив військовий поділ чорноморців. Якщо рані­ше у війську козаки поділялися на курені, то тепер військо було розділене на 20 кінних і 10 піших полків по 500 чоловік у кожному. Старі козаки ще тривалий час поділяли часи за ознакою "до полків" або "після полків". Після цих змін головний важіль козацького самоврядування перейшов на курені.

Після особливиго "Положенія" 1842 р. Миколи І, згідно з його прагненням до загальної уніфікації, назва козацького поселення на Кубані — курінь змінилася на станицю. Але це "Положеніе", окрім того, офіційно закріпило за стани­цею курінне громадське самоврядування.

На Кубані козаки займалися мисливством, рибальством. Хліб везли зі Ставрополя. Улюбленим заняттям був риб­ний промисел. У 1857 р. на засолення риби витрачалося 200 тисяч пудів солі. Лов поділявся на "весняний", "межений" — з травня до вересня і "просольний" — з вересня до першої криги і до весни. За рік чорноморці виловлювали 5 млн. штук тарані, 4 млн. сули, 200 тисяч сазанів, 50 тисяч чабанів, 40 тисяч пудів красної риби, тисячі пудів ікри. Риби була величезна кількість, у деяких місцях під час нересту річка заповнювалась рибою до берггів.

На Кубань приїжджали за сіллю чумаки. Козаки добу­вали сіль головним чином для обміну з черкесами на ліс. Вимінювали на сіль і козацьких полонених.

У чорноморців розвивалось бондарство, жорництво, інші ремесла. Гончарство на Кубані було чисто козацьким при­вілеєм, особливо цінували чорноморці вироби гончарів Пашківського куреня — "Не святі горшки роблять, а пашківці".

Раз на рік в Катеринодарі і деяких великих куренях відбувались великі ярмарки. На ярмарку тільки в Старощербинівському курені товарообмін становив 1 млн. крб. Як і в Україні, на кубанські ярмарки з'їжджалися з усіх козацьких куренів і хуторів, грали музики, бандуристи співали старовинні думи — це було своєрідне свято.

Незабаром переселенці проклали перші поштові шляхи, на яких знаходилося 25 поштових станцій. Піднялися й зазеленіли навкруги козацьких поселень сади й виноград­ники. В Катеринодарі для військових потреб отаман Рашпиль заснував "общеполезный рассадник", в якому у 1857 р. нараховувалося 25 тисяч виноградних доз і 19 тисяч сад­жанців фруктових дерев, перевезених із Криму.

Займалися козаки і бджільництвом, завдяки величезній кількості медоносних квітів збирали дуже багато меду. "По­годуй мене до Купала — зроблю з тебе пана". Меду в козацьких станицях було стільки, що козаки цукру майже не вживали, його заміняв мед.

Згодом основою кубанського економічного розвитку, стало землеробство. Про родючість кубанських чорноземів серед козаків ходили дивовижні розповіді. Ще у 90-х роках XVIII століття перші переселенці надіслали отаману Чепізі листа, в якому описували, що сухі жерді, які вони встромили в землю, через деякий час зазеленіли й пустили коріння.

Для переселенців спочатку не існувало земельної проб­леми. Тисячі гектарів чорноземів ще чекали своїх госпо­дарів. Кожен курінь отримував величезну кількість землі, що ставала громадською власністю. Згідно з положенням від 1842 р., кожен простий козак отримував 30 десятин землі, обер-офіцер — 200, штаб-офіцер — 400, а генерал — 1500. Як тільки у козацькій родині народжувався хло­пець, він отримував з громадських земель свій пай.

З часом на Кубані з'явилася особиста власність на землю. У 1862 р. вийшло нове положення про землю, згідно з яким разом з громадськими землями вже з'являлися землі, що передавалися в особисту власність козацькій старшині. Жили козаки здебільшого у саманних, або турлучних (зроблених з очерету обмазаного з обох боків глиною) хатах, покритих очеретом або соломою. Взимку топили хати очеретом, соломою, бур'яном, кураєм, кизяком, або як його називають кубанці кирпичем.

Побут кубанців не дуже відрізнявся від традиційного українського. Їли головним чином хлібні й молочні страви: хліб, пироги із сиром, вареники, галушки, локшину, лапшу, млинці, деруни, коржі, кисляк, варенець, сир, масло, сме­тану. Варили борщі і каші, дуже любили гарбузяні каші з молоком. Багато впрошували кавунів, динь — з них робили патоку, що заміняла цукор. Вирощували горох і квасолю (для супів), пекли пироги, які їли з маслом. З жирів були розповсюджені олія із соняшників і сурепи.

Особливою повагою користувалося традиційне сало, яке вживали в їжу під час тяжких сільськогосподарських робіт і при далеких подорожах. М'ясо кубанці їли переважно під час свят. Чимало їли козаки домашньої птиці, окороків, ковбас, які на літо заливали смальцем. Борщ заправляли дером (середовим салом), любили борщі з галушками.

Коли кубанці від'їжджали на польові роботи у степ і жили в тимчасових куренях, то їли там кавуни з хлібом, кавуни із солоними огірками. Смачним у полі був куліш, коли молодь збиралася після роботи на вечорниці.

Фрукти і ягоди сушили козаки для узварів. У деяких станицях у мирні часи збирались громади, що займалися збором груш на черкеських землях. Багато споживали риби, яку варили, смажили й сушили. Її у річках водилося так багато, що пуд красної риби коштував лише три карбованці. Найбільш розповсюдженим хмільним напоєм був спотикач — розчинений мед, який настоювали на хмелю. Харчі кубанці мали переважно із власного господарства. Купували тільки рис, цукор, чай і цукерки — все це була святкова їжа.

Яскраву характеристику чорноморцям дали видатні ко­зацькі історики, котрі описали їхній побут і характер.

"Как известно, преобладающим элементом в войске были малоросы. Хоть в войско вошли также великоросы, поля­ки, литовцы, молдаване, татары, немцы, евреи й другие национальности, но представители их остались в меньшинстве и как бы тонули в общей массе чисто малорусского населення. В зависимости от малорусских елементов, малорусским характером отличался й склад всего внутреннего быта населення. Черноморцы были православными, говорили все на едином малорусском языке, придерживались малорус­ских обычаев; праздники, увеселения, семейный уклад, свадебные обряды, бытовые отношения й обстановка — все это носило строго малороссийские особенности. Представи­тели других национальностей должны были приспособиться к малорусскому укладу жизни".

Інший історик писав: "Козаки Черноморского казачьего войска, переименованного в 1860 году в Кубанское, резко отличались от той части линейных козаков, которне в том году вошли в состав Черноморского войска. Черноморцы были все малоросы... родной язык черноморцев был ма-лороссийский, исповедовали они православную веру, очень усердны были к церкви. Торговлею черноморцы не занимались, считая зто не соответствующим казачьему званню — всякого рода торговлю предоставляли иногородним лю­дям. Ремеслами же — кузнечным, плотницким, сапожным, портняжным й прочим черноморцы не пренебрегали. Земледелие в Черномории било не особенно развито, но все-таки казаки хлеба у других не покупали, а довольствовались своими трудами. Главное их занятие было скотоводство и рыбная ловля. Домашняя обстановка их хотя й не отличалась особым изяществом й прочностью, так как дома большей частью строились турлучные й крылись камыщем, но зато всегда были чисты й дворы огорожены; раскиданние во множестве по войсковой земле одиночные хутора красовались садами и рощами, а во многих находились хорошие водяные мельницы... Войсковая земля была не зелена й для казака был простер разводить отары овец, сотни рогатого скота й табуны степных коней...

Черноморец на вид был суровым, но под суровым взглядом крылось доброе сердце. Особенная веселость проявля­лась у него в приятельской беседе, за чаркой горилки, за которой проводили немало лишнего времени й шинкарочка с чёрными бровами й карими очима фигурирует во многих песнях, перенесеннмх казаками от Днепра й Украйни на Кубань".

Та найбільш точну характеристику життю населення «Малиногого клина» дав надзвичайно талановитий і обдарований історик Кубані, козак Іван Попко у згадуваній поетичнііі праці "Черноморекие казаки в их гражданском й военном быту". "Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрування под окном, женихання на вечорницях й выбиленные хаты, и гребля с зелеными вербами й вол и конь под седлом — все нагадует вам в той далёкой кавказской Украине — гетманскую Украину — Наливайка и Сагайдачного".

НЕ ПИВ ВОДИ КУБАНСЬКОЇ — НЕ ЇВ КАШІ КОЗАЦЬКОЇ!

Понад шість-сім років чорноморцям довелося вести безперервну виснажливу війну з горськими племенами, які жили за Кубанню. Ця війна багато в чому позначилася на житті, звичаях і характері чорноморців. Але вона більш відома сучасникам із творів Толстого, Лєрмонтова і Марлинського; війна, яка для царських чиновників та офіцерів була реальним засобом отримання нагороди та вищих чинів, для переселенців стала постійною і тяжкою кривавою працею. У безперервних сутичках з черкесами загинула величезна кількість нащадків запорожців.

Спочатку стосунки новоприбулих з черкесами склалися дуже добре. Черкеси, або як вони самі себе називали адигі, населяли всю кубанську територію північного передгір’я Кавказу, починаючи від узбережжя Чороного моря, і поділялися на окремі племена. Найчисельнішими були шап­суги, абадзихи, бесиснівці та убихи — загальною кількістю більше мільйона чоловік. Кожне з цих племен стояло на різному рівні соціальної диференціації та економічного роз­витку.

Перші вісім років, поки козаки, власне, обживали свої землі, ніяких сутичок із сусідам у них не було. Черкеські князі казали їм: "Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але коли вже так сталося, то треба жити мирно". Попервах, черкеси навіть багато допомагали козакам хлібом, насінням і саджанцями.

Козаки в свою чергу дозволяли черкесам сіяти хліб на своїх полях, допомагали сіллю, іншими харчами. Багато черкесів після міжусобних війн переселялися на козацькі землі, так виник Гріненно-Черкеський курінь, де жили записані у чорноморці черкеси. У 1796 р. отаман Чепіга допоміг їм захистити свої аули від нападів розбійників.

Козацькі старшини бажали одружуватися на черкешенках, а черкеські князі були не проти породитися з хоробрими чорноморцями.

Але, на жаль, ті добрі стосунки протягом шести десятиліть були зруйновані політикою царського уряду, який розпочав наступ на незалежні волелюбні горські племена Кавказу. На десятиріччя ці мирні землі стали ареною жорсткої боротьби. Змушені постійно вести війну з царськими військами, черкеси несли дуже великі матеріальні збитки. Їхнє і без того бідне гірське господарство постійно руйнувалося, і в таких умовах десятки тисяч серед горців могли жити тільки за рахунок нападів на сусідні козацькі землі. Царські генерали намагалися зламати опір горців тактикою "вижженої землі". Наприклад, генерал Власов неодноразово по-звірячому винищував населення черкеських аулів. А генерал Текелій, колишній руйнівник Запорозької Січі, відзначився на Кавказі жорстоким винищенням 300 гірських поселень.

Керуючись адатом (законами кривавої помсти) черкеси нападали на козацькі хутори і станиці, захоплювали полонених. Козаки у відповідь, наїжджаючи за Кубань на черкеські аули, відбивали полонених. Так зав'язувалася війна, яка шістдесят років не припинялася ні на хвилину.

Чорноморці у цій війні займалися справою предків — захищали кордони своїх земель від нападів ворогів. Але якщо предки-запорожці охороняли великі степові простори Дикого Поля, то чорноморці змушені були пильно стежити, щоб загони черкесів не перебивались на козацькі землі через Кубань, густі плавій й ліси, що сильно ускладнювало завдання. Для цього чорноморці побудували так звану Кубанську Лінію, яка простяглася на 260 верст по річці Кубань від Васюринського куріня до Чорного моря. Козаки побудували цю Лінію, враховуючи досвід укра­їнської охоронної сторожі, і пристосували її до нових умов.

Охоронялась Лінія постами або кордонами, батареями, невеличкими фортецями, залогами та роз'їздами.

Кордоном називалося довготривале укріплення з глибо­ким рвом і валом, на якому знаходились гармати, деякі з них були ще часів Хмельницького. У самому кордоні стояли збудовані хати, в яких мешкало від 50 до 200 козаків.

Всього на Лінії було збудовано 60 кордонів. Тут козаки жили упродовж десятиліть, майстрували, господарювали. Нерідко чорноморці з гумором розказували про своє життя на таких кордонах:

"Піддали ми заміж дочку за того Бенюха, а він скоро і на службу пішов, чи той Паниболотський кордон. От раз стара і каже:

— А чи не поїхати чим, старенький, до зятя в гості, службу його провідать?

— Так що ж, кажу, — чи поїдем то поїдем. Приїжджаєм у Папиболотський кордон та й питаєм:

— Чи тут служить наш зять галіїстрат Ненюх, на прозвище Скачок-Бримбурщичк?

— Тут, — кажуть, — тут, та чиї уже її урядник. Як почув я цю річ, так дуже зрадів, а стара моя з радощів як крикне "матінко!", наче її хто ззаду вилами підтяг.

Коли дивимось, ось і зять іде, та такий бадьорий, що твій охвіцер! Поздоровкався, почоломкалися, сіли на траву та й давай балакать про те, про се, чи про його службу. Коли йдуть наші знайомці: Смола Трохим, Дудник Пирхим, Коливайко Іван, Хелявка Роман... Та як узяли по іитовху, та як сам на шляху та й давай пить, гулять" .

Але не завжди так весело проходила чорноморська служ­ба на кордоні. В центрі цього укріплення височіла фігура-шпиль з перекладиною. На цю перекладину з обох боків вішали на довгих мотузках великі кулі, сплетені з вербового гілля. Як тільки козаки помічали, що черкеси переходять через Кубань, вартовий зі словами "Маяч же, небоже" підіймав кулі під перекладину. Це був знак сполоху і йшов по козацьких залогах вигук: "Черкеси! Бог з вами!".

1810 р. на кордон Ольгинський, який охороняв полковник Тиховський з 200 козаками (той самий, котрий разом з Головатим перевіз на Кубань останніх запорожців), напало чотири тисячі горців. Чорноморці, багато з яких ще пам'ята­ли Запорозьку Січ, билися відважно, до останнього. Коли ж кінчилися кулі, кинулися разом зі старим полковником запорожнем "у ратища" і загинули всі разом. Але за цей час козаки, врятовані мужньою загибеллю захисників Оль-гинського кордону, вже встигли підготуватися до черкесь­кого нападу.

На Лінії розміщувалась батарея, де за укріпленням сто­яли гармата і 8-25 козаків. Найгустіше були розставлені бикети, або пикети. Це — сплетені з верби укріплення з подвійними стінками, куди засипалася земля або пісок; навколо укріплень висипався вал і окопувався рів. Посеред бикету також височіла фігура, за допомогою якої 8 козаків, котрі там знаходилися, повинні були попередити інші кордони і бикети про наступ ворожих загонів. Часто чорноморці ставали перед вибором: або врятуватися й зда­тися ворогу, або попередити своїх братів про небезпеку й загинути. Але козаки завжди вибирали останнє.

У грудні 1832 р. 300 черкесів оточили бикет урядника Сура, з яким перебувало лише 13 козаків. Чорноморці довго трималися, і після того, як закінчилися кулі, билися шаб­лями й ножами і загинули всі до одного. Але за цей час козаки Полтавського куреня встигли підготуватися й відби­ли напад ворога.

Між бикетами, кордонами і батареями постійно роз'їж­джали по відомих тільки їм стежках кінні козаки залог. Козаки цих залог розробили цілу систему сигналів, за допомогою яких сповіщали про підхід горців. Це був і особливий свист, і стук шаблі об стремена, і дим вогнища. Інколи по річці Кубань пропливали байдаки, з яких чорно­морці стежили за ворожим берегом.

Особливо посилювалася небезпека нападів узимку, коли Кубань замерзала. Черкеси були дуже небезпечні вороги, вони поділялися на худжретів і психадзе. Хиджретами (від арабського слова "наїзд") називалися відчайдушні черкеські вершники, для яких війна була головним заняттям. Про хиджретів говорили: "Свинцем сіють, підковою косять, шашкою жнуть". Психадзе ("водяні собаки") невеличкими групами по 5-6 чоловік пробиралися плавнями за Кубань і нападали на поодинокі залоги й хутори.

Взимку черкеси переходили по кризі річку Кубань, про­бивалися з боями крізь Лінію, нападали на курені й хутори, спалювали їх, а жителів забирали в полон. Особливо жорс­токим був наїзд у 1842 р. на Васюринський курінь, коли більшість його жителів горці вбили й забрали в полон. При нападі на Полтавський курінь його мешканці на чолі із священиком з останніх сил відбиваючи горців, врятувалися дивом.

Черкеси захоплювали в полон людей для того, щоб обмінювати їх на своїх полонених, але найчастіше прода­вали турецьким работорговцям. І повторював тоді чорно­морець сумний шлях своїх предків по невільницьких ринках Єгипту і Аравії. Те, що деякі бранці зникали назавжди, породило навіть у чорноморців легенди про людожерів-песиголовців, які мешкають у горах і яким черкеси віддають полонених.

Та не так просто було утримати чорноморця у полоні. Коли черкеси захоплювали козака й хотіли продати, то зрізували йому оселедця, бо інакше работорговці говорили, що це "баткал" — запорожець і обов'язково через тиждень-два втече. На весь Кубанський край прославився козак Безкровний, який чотири рази втікав з полону, доки до­брався до своїх. Для того, щоб врятувати своїх козаків, котрі потрапили у полон, чорноморці отаманів Бурсака, Безкровного, Заводовського, Рашпиля, Кухаренка заглиб­лювалися на територію черкесів, інколи й невеличкі загони козаків переправлялися за Кубань. І не знали вони, чи вдасться повернутися живими з походу. І співали з тих часів на Кубані сумну пісню:

За Кубань іду!

Гей, конюший, коню! Заграй піді мною

Дівчино, прощай, дівчино, прощай!..

За Кубань ідеш, мене покидаєш,

Чого ж ти, мій милий, чого там шукаєш?

Хіба тобі, милий, чужа сторона

Рідніша, миліша своєї вона?

Іду туда!

Де роблять на диво червонеє пиво

З крові супостат, з крові супостат.

Хіба ж єю хочеш, мій милий, упиться.

Хіба ж ти схотів зі мною розлучиться?

Іспий мої сльози, іспий мою кров.

Тільки не кидай за вірну любов?..

Дівчино, не плач!

Не рви мого серця! Як пир сей минеться.

Приїду я знов, приїду я знов.

Теє вже ж тобі, милий, назад не вертаться,

Там тобі, серденько, там оставаться.

Он бач, під тобою щось кінь твій поник,

У полі червонім заснеш ти навік...

Як ворон в віконце

До тебе закряче, з-за гір перескаче

Козаченько твій, козаченько твій

Як явір зелений головоньку склоне.

Зозуля кукукне, діброва застогне,

Твій кінь під тобою спіткнеться, вздихне,

Тоді вже, мій милий, не буде мене.

Під час постійних воєн з черкесами серед козаків з'яви­лися особливі пластунські товариства. Традиція надзвичайно сміливих і вмілих розвідників була, без сумніву, продов­женням традиції характерників часів Запорозької Січі, але в умовах постійної охоронної служби на Кубані вона отри­мала новий специфічний напрям. Пластунські товариства складалися із найдосвідченіших і найрозумніших козаків. Пластун міг годинами лежати в засідці, чекаючи ворога, безшумно пересуватися під самим носом у черкесів. Надз­вичайно влучно стріляв він із рушниці, блискавично володів холодною зброєю. Як правило, пластуни добре володіли всіма горськими діалектами, носили черкеський одяг, про­биралися в гірські аули, щоб довідатися про плани ворога. Щоб подати товаришам сигнал, пластун міг майстерно пі­дробити крики птахів або диких звірів. Пластунські товарис­тва вважалися серед чорноморців окремою напівтаємничою кастою. Це були єдині військові підрозділи, до яких плас­туни самі набирали поповнення із молодих козаків, котрих посвячували у свої таємниці. Решта чорноморців вважали пластунів чаклунами і характерниками, які вміли лікувати, заговорювати кров, знали мову птахів і звірів. Часто плас­тун мав при собі скрипку або маленьку бандуру, якими розважався під час відпочинку. Пластун з Корсунського куреню Омелько Вернигора славився своєю вмілою грою на скрипці, і коли черкеси захопили його в полон, то інші черкеси, які любили Вернигору за майстерну гру, звільнили його з полону.

Славилися на Кубані відчайдушні пластуни вершники Мандрійко і Запорожець, а про таких пластунів, як Гурто­вий, Рогач, Чернега, Іван Драган, Юхим Жорник, Герасим Цаниленко, Василь Дзюба, Хома Коваленко, Іван Хоменко, Макар Шульга та інших, у ХІХ столітті ходили легенди. Але якщо безліч дивовижних пригод і подвигів пластунів залишалися у переказах тільки серед козацьких куренів і станиць, то під час Кримської війни весь світ довідався про славних чорноморців-пластунів.

Під час облоги Севастополя у 1854 р. туди прибуло два пластунських батальйони. Вже через декілька днів російське головнокомандування, з одного боку, і французьке, — з іншого, здивовано спостерігало за незвичайним боєм між пластунами та французькою кіннотою.

Коли майже 150 кіннотників кинулися на пластунів, ніхто не сумнівався, що пластуни здадуться, але вони миттю розсіялися перед вершниками і спокійно їх перестріляли.

У цій війні пластуни з успіхом виконували найскладніші завдання. Вони захопили четвертий французький бастіон, а коли побачили, що всі гармати знищити не вдасться, урядник Іван Герасименко виніс на собі багатопудову мортиру. Велику славу мали пластуни, але більшість їх загинула під Севастополем, а ті, котрі залишилися, знову повернулись на Кубань до своєї тяжкої праці.

Поиск по сайту: