Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ТРОЯНДИ В’ЯНУТЬ, САД ПРОПАВ

ЗОНА ПОКРИТТЯ

 

Присвячується Річардові Метсону та Джорджеві Ромеро

 

Несвідоме не терпить ніяких затримок у вдоволенні потреб. Воно завжди прагне і відчуває незадоволене бажання.

Зиґмунд Фройд

Людська агресія закладена на інстинктивному рівні. У процесі еволюції людство не набуло ритуалізованих механізмів стримування агресії, щоб забезпечити виживання виду. Саме тому людина вважається дуже небезпечною твариною.

Конрад Лоренц

 

А зараз чутно?

“Верізон”[1]

Те, що цивілізація вдруге провалилася

у криваву безодню темних віків, було не дивно,

але швидкість, з якою це сталося,

не зміг би передбачити навіть

найзатятіший песиміст. Усе відбулося так,

наче підготовка тривала давно.

Першого жовтня Господь, як завжди, був на небі,

фондова біржа трималася на 10 140,

а більшість літаків прибували вчасно

(крім тих, що сідали й злітали в Чикаґо,

але це було природно).

За два тижні по тому небеса знову

безроздільно належали птахам, а від фондової біржі

залишилися самі згадки.

Настав Геловін - усі великі міста

від Нью-Йорка до Москви поволі

розкладалися під порожніми небесами,

а від колишнього світу не зосталося й сліду.

ІМПУЛЬС

 

 

Подія, яку пізніше назвуть “Імпульсом”, розпочалася у пообіддя першого жовтня о 15:03 за східним часовим поясом. Звичайно ж, сам термін був ужитий неправильно, та більшість науковців, здатних на це вказати, були вже мертві або збожеволіли за ті десять годин, протягом яких розгорталися події. Хай там як, назва була неістотною. Наслідки - ось що мало значення.

О третій годині того дня молодий чоловік, особа якого ще не залишила помітного сліду в історії, ішов, мало не підстрибуючи, на схід по бостонській Бойлстон-стрит. Молодика звали Клайтон Ріддел. Його обличчя виражало безмежне вдоволення, що дуже пасувало до пружної ходи. У лівій руці чоловік ніс за ручки теку художника, яку можна застебнути і перетворити на дорожній кейс. Пальці правої руки стискали шворки коричневого поліетиленового пакета із написом “Маленькі скарби”,надрукованим спеціально для тих, кому спадало на думку читати написи на пакетах.

У пакеті з боку на бік перекочувався невеликий округлий предмет. Подарунок, могли 6 подумати ви, і вгадали. Напевно, ви також здогадалися, що Клайтон Ріддел хотів за допомогою “маленького скарбу”відзначити якусь невеличку (а може, не таку вже й маленьку) перемогу - і знову ж таки мали рацію. У пакеті було досить дороге скляне прес-пап’є, усередині якого сірим серпанком мерехтіла пухнаста кульбаба. Клай придбав його, коли повертався з готелю “Коплі-сквер” до значно скромнішого мотелю “Атлантик-авеню”, у якому зупинився. Нажаханий дев’яностодоларовим цінником на підставці прес-пап’є, він ще більше злякався, усвідомивши, що тепер може дозволити собі таку дорогу річ.

Щоби простягнути кредитну картку касирові, Клаєві довелося зібрати докупи всю свою мужність. Навряд чи він зміг би купити прес-пап’є для себе. Промимривши щось на зразок “Я передумав”, він забрався б із крамниці геть. Але воно призначалося Шарон. Їй подобалися такі речі - і він сам ще й досі їй подобався. “Я вболіватиму за тебе, сонце”, - сказала вона у переддень його від’їзду до Бостона. Зважаючи на те, скільки вони псували одне одному нерви протягом останнього року, він був розчулений. Тепер йому хотілося розчулити її, якщо це ще було можливо. Прес-пап’є було невеличким (маленький скарб),але він був упевнений, що Шарон сподобається ніжний сірий серпанок глибоко у склі - ніби імла, захована у кишеню.

 

 

Увагу Клая привернув дзвоник фургона з морозивом. Машина стояла навпроти готелю “Пори року” (навіть шикарнішого за “Коплі-сквер”) поряд із парком Бостон-Коммон, що простягався уздовж Бойлстон-стрит на два-три квартали по цей бік вулиці. На фургоні кольорами веселки над малюнком, що зображав танець двох ріжків морозива, були надруковані слова “МІСТЕР СОФТІ”. Довкола віконця скупчилися трійко дітлахів, які з таким нетерпінням чекали, коли ж їм дадуть смакоту, що аж покидали шкільні портфелі собі під ноги. За ними стояла жінка у брючному костюмі, яка тримала на повідку пуделя, і двоє дівчат-підлітків у джинсах з низькою талією, з айподами[2] і навушниками, що зараз звисали з ший без ужитку, аби дівчата могли пошепотітися - серйозно, без хихотіння.

Клай став позаду, і маленька група людей враз перетворилася на коротку чергу. Він придбав подарунок для своєї дружини, яка мешкала окремо від нього. По дорозі додому він зайде до крамниці, де продаються комікси, і купить синові новий випуск пригод людини-павука. Не завадило б потішити і самого себе теж. Його аж розпирало від нетерплячки повідомити Шарон новину, але вона буде недосяжна, поки не повернеться додому о третій сорок п’ять чи приблизно о цій порі. Він збирався перебути час, доки не зможе поговорити з нею, у мотелі, здебільшого тиняючись із кутка в куток свого маленького номера і поглядаючи на закриту теку. Пригоститися морозивом було прийнятним відхиленням від цих планів.

Продавець морозива обслужив трьох дітлахів біля віконця, простягнувши двом по батончику “Діллі”, а великому марнотратникові посередині, що вочевидь збирався розплатитися за всіх малих, - велетенський шоколадно-ванільний ріжок. Поки він витягав з кишені своїх модних мішкуватих джинсів купу пожмаканих доларів, жінка у дорогому костюмі, що тримала на повідку пуделя, пошукала щось у своїй сумочці, яка висіла на плечі, дістала мобільний телефон - адже жінки у ділових костюмах почуваються без мобільного телефону, як без картки “Америкен Експрес”, - і відкрила його кришку. Позаду них, у парку, загавкав собака і хтось закричав. Клаєві здалося, що той крик не був радісним, але коли він озирнувся, то побачив тільки кількох пішоходів, собаку, що біг з тарілкою-фризбі в зубах (“Хіба господарі не зобов’язані тримати їх тут на повідках?” - подумав Клай), та кілометри освітленого сонцем парку, зеленого й дуже принадного. Як на чоловіка, який щойно продав свій перший роман у картинках - і його продовження - за шалену купу грошей, парк був чудовим місцем, де можна посидіти й поїсти шоколадного морозива.

Коли він знову подивився на фургон, то трьох малих у мішкуватих джинсах уже не було, а жінка в костюмі замовляла собі вершкове морозиво. Одна з двох дівчат, що стояли за нею, мала телефон ядучо-зеленого кольору, пристебнутий до стегна, а жінка у костюмі притискала свій до вуха. Клай подумав - утім, у його свідомості на тому чи іншому рівні така думка з’являлася мало не завжди, коли він бачив різні варіанти подібного поводження, - що перед його очима відбувається те, що колись вважалося неприпустимо грубим (так, навіть при спілкуванні з абсолютно незнайомою людиною), а тепер це стало нормою повсякденної поведінки.

“Використай це у “Темному Мандрівнику”, любий”, - сказала Шарон. Той її образ, що він тримав у голові, часто висловлювався і мав обов’язково щось сказати. Такою Шарон була і в реальному житті, попри те, мешкала вона окремо чи ні. Хоча розмов по його мобільному це не стосувалося. Тому що мобільного у Клая не було.

Ядучо-зелений телефон почав награвати мелодію “Крейзі фроґ”[3], яка так подобалася Джонні, - як вона називалася, “Аксель Еф”, чи що? Клай не міг пригадати, мабуть, просто викинув це з голови. Власниця телефону зняла його зі стегна і сказала: “Бет?” Послухала, посміхнулася й повідомила своїй приятельці, що це Бет. Друга дівчина нахилилася, і вони разом почали вслухатися в трубку. Ці дівчата з майже однаковими короткими рваними зачісками фей, які в унісон роздмухував полуденний вітерець, нагадували Клаєві персонажів ранкового недільного мультику.

- Медді? - майже одночасно промовила жінка у дорогому костюмі.

Її пудель сидів на повідку (червоному, вкритому якимось блискучим лаком), із виразом глибокої задуми спостерігаючи за дорожнім рухом на Бойлстон-стрит. На іншому боці вулиці, біля “Пір року”, швейцар у коричневій уніформі - чомусь вони завжди або коричневі, або сині - робив знаки рукою, мабуть, підкликаючи таксі. Повз них пропливла машина-амфібія[4], переповнена туристами, помпезна і неприродна на суші; водій горлав у мегафон щось про історію. Дівчата, що вслухалися в трубку зеленого телефону, перезирнувшись, посміхнулися у відповідь на щось почуте звідти, але все одно не захихотіли.

- Медді? Ти мене чуєш? Ти мене...

Жінка у стильному дорогому костюмі підняла руку, у якій тримала поводок, і заткнула вільне вухо пальцем із довгим нігтем.

Клай скривився, побоюючись за її барабанну перетинку. Він уявив, як це виглядатиме на малюнку: собака на повідку, стильний костюм, модна коротка зачіска... і тоненька цівка крові, що просочується довкола пальця, який стирчить у вусі. Амфібія вже майже поза кадром і швейцар на задньому плані - усі ці деталі якимось чином нададуть замальовці правдоподібності. Так і буде, це один із тих випадків, коли знаєш напевно.

- Медді, ти зникаєш! Просто хотіла сказати тобі, що підстриглася у тому новому... зачіску зробила... 3-А-Ч-І-С-К-У...

Продавець морозива нахилився і простягнув їй ріжок вершкового. Його вінчав білий монблан, по боках якого стікали ріки шоколадно-полуничного сиропу. Обличчя морозивника, вкрите щетиною, лишалося непроникним. На ньому було написано, що він таке вже бачив раніше. Клай був переконаний, що бачив, і не раз. У парку хтось закричав. Клай знову озирнувся через плече, намагаючись переконати себе, що це мусить бути крик радості. О третій годині сонячного дня у бостонському парку це міг бути тільки крик радості. Хіба ні?

Пробурмотівши у трубку до Медді щось нерозбірливе, жінка звичним порухом руки зачинила кришку телефону. Вона вкинула телефон назад у сумочку і заклякла на місці, так, наче забула, що вона тут робить або де знаходиться взагалі.

- З вас чотири п’ятдесят, - сказав продавець, що й досі терпляче простягав їй ріжок вершкового морозива. “Яке в біса все дороге у цьому місті”, - устиг подумати Клай. Мабуть, жінка у дорогому костюмі теж так вважала (принаймні, таким було його перше припущення), бо на якусь хвильку вона просто застигла, дивлячись на ріжок, над яким височів курган морозива, залитого сиропом, так, наче вперше його бачила.

А тоді з боку парку долинув інший крик. Цього разу він був нелюдським і нагадував щось середнє між скавчанням від несподіванки і болісним виттям. Клай озирнувся і побачив собаку, що тягнув у зубах фризбі. Це був здоровенний коричневий пес, можливо, лабрадор (Клай не надто розумівся на породах: коли йому потрібно було намалювати собаку, він діставав книжку і просто копіював із неї зображення). Біля собаки навколішках стояв якийсь чоловік у діловому костюмі, міцно тримав його за горло і вочевидь... - ні, мій зір мене зраджує, і я бачу не те, що відбувається насправді, подумав Клай - гриз собаче вухо. Пес ізнову завив і спробував вирватися. Проте чоловік у діловому костюмі міцно тримав його, у його роті справді було вухо, і на очах у Клая чоловік відірвав вухо у пса. Лемент собаки, що пролунав після цього, дуже нагадував людський, а зі ставка, розташованого неподалік, із гучним кряканням здійнялася у повітря зграя качок.

- Р-рест! - закричав хтось за спиною у Клая. Принаймні прозвучало це як “рест”. Може, малося на увазі “хрест” або “ряст”, але те, що сталося потім, змусило його пристати на думку, що прозвучало саме слово “рест” - точніше навіть не слово, а нерозбірливий агресивний вигук.

Він знову повернувся в бік фургона з морозивом, якраз вчасно, щоби побачити, як Бізнес-вумен намагається влізти у віконце, аби вчепитися у продавця. Їй вдалося схопити його за поли білої блузи, що вільно спадали складками спереду, але він різко зробив рух назад, і цього виявилося досить, аби звільнитися від її хватки. Її високі підбори миттєво відірвалися від тротуару, і Клай почув неприємні звуки тертя тканини і торохтіння ґудзиків, коли поли її піджака спочатку шугонули над невеликим виступом прилавка, а потім безсило опали. Ріжок із вершковим морозивом зник з поля зору. Коли високі підбори Бізнес-вумен цокнули об тротуар, Клай побачив, що її ліве зап’ястя і передпліччя перемазані морозивом і сиропом. Коліна жінки зігнулися, й вона заточилася. Вираз неприступної, вихованої світської дами - маску, яку Клай про себе називав “без-обличчя-для-вулиці”, - змінився конвульсивним вищиром: очі перетворилися на дві вузькі щілини і відкрилися два ряди зубів. Її верхня губа повністю вивернулася назовні, оголивши рожеву оксамитову лінію ясен, інтимну, наче вульва. Пудель вибіг на проїжджу частину, тягнучи за собою червоний поводок із петлею на кінці. Не встиг він добігти навіть до середини вулиці, як його збив чорний лімузин. Частка секунди -і від пухнастого створіння залишилася тільки купа кишок.

“Бідна собакенція, мабуть, не встигла дізнатися, що здохла, а вже дзявкала у собачому раю”, - подумав Клай. Підсвідомо він розумів, що шокований, але це аж ніяк не впливало на глибину його зачудування. Він закляк на місці з відвислою щелепою, в одній руці тека, у другій - коричневий пакет.

Десь - судячи зі звуку, на розі Ньюбері-стрит - щось вибухнуло.

Двоє дівчат над навушниками своїх айподів мали абсолютно однакові зачіски, але власниця зеленого мобільного телефону була білявкою, а її подруга - брюнеткою. Світла Фея і Темна Фея. У цей момент Світла Фея впустила телефон на тротуар, від чого він розлетівся на друзки, й ухопила Бізнес-вумен за талію. Клай вирішив (якщо він взагалі здатен був щось вирішувати в ці хвилини), що вона збирається втримати Бізнес-вумен, аби та знову не кинулася на морозивника чи не побігла на дорогу за своїм собакою. Якась частина його свідомості навіть була у захваті від самовладання дівчини. Її подруга, Темна Фея, широко розкривши очі, вражено задкувала, стиснувши маленькі кулачки між грудьми.

Клай кинув на землю свої речі, по одній з кожного боку, і зробив крок уперед, щоби допомогти Світлій Феї. На іншому боці вулиці (він бачив це тільки краєм ока) якась машина різко звернула з дороги і помчала через тротуар у напрямку входу до готелю “Пори року”, швейцар якого кинувся убік, аби не потрапити під колеса. З площадки перед входом до готелю розляглися крики. І перш ніж Клай устиг хоч якось допомогти Світлій Феї вгамувати Бізнес-вумен, Світла зі швидкістю змії стрімголов кинулася вперед, наблизивши своє гарненьке маленьке личко впритул до Бізнес-вумен, вишкірила міцні молоді зуби і впилася в шию жінки. Кров із рани забила фонтаном. Дівчинка-фея занурила в неї обличчя, наче вмивалася, а може, навіть і пила - Клай був майже впевнений, що пила, - а потім почала трусити Бізнес-вумен, наче ляльку. Жінка була вищою і, напевно, важила принаймні на сорок фунтів більше, ніж дівчина, але фея трусила її з такою силою, що голова жінки бовталася вперед і назад, розбризкуючи кров на усі боки. При цьому дівчина підвела перемазане кров’ю обличчя в чисте жовтневе небо і, ніби святкуючи перемогу, завила. “Вона збожеволіла, - подумав Клай. - Геть із глузду з’їхала”.

- Хто ти? Що відбувається? - закричала Темна Фея.

Зачувши голос своєї подруги, Світла Фея повернула закривавлену голову. З коротких рваних пасом волосся, що нависали над її чолом, стікала кров. Білі ліхтарі очей витріщалися з очниць, налитих кров’ю.

Темна Фея подивилася на Клая широко розкритими очима.

- Хто ти? - повторила вона... а тоді спитала: - Хто я?

Світла Фея кинула Бізнес-вумен, і та повалилася на тротуар (з розгризеної сонної артерії досі струменіла кров), потім стрибнула на дівчину, разом з якою лише кілька хвилин тому спілкувалася по телефону.

Клай не роздумував. Якби він почав роздумувати, Темній Феї розпанахали б горло так само, як жінці у дорогому костюмі. Навіть не глянувши, він нахилився, простягнув руку вниз і праворуч, вхопив свій пакет з маленьким скарбомі з усього розмаху опустив його на потилицю Світлої Феї якраз у той момент, коли та стрибнула на свою колишню подружку, простягаючи до неї руки з розчепіреними пальцями, наче збиралася показати на стіні театру тіней, якою слугувало блакитне небо, кігтисту рибу. Якби він схибив...

Але він не схибив, і удар навіть не був легким. Скляне прес-пап’є у пакеті з притлумленим звуком пам опустилося прямо на її потилицю. Безсило опустивши руки - одна у крові, а друга досі чиста, - Світла Фея впала на тротуар під ноги своїй подрузі, наче сумка листоноші.

- Що, чорт забирай, відбувається? - закричав Містер Софті. Його голос був неправдоподібно високим. Мабуть, цей високий тенор був спричинений шоком.

- Я не знаю, - відповів Клай. Його серце відбійним молотком калатало в грудях. - Швидше, допоможіть мені. Ця жінка може померти, бо стікає кров’ю.

Позаду них, з Ньюбері-стрит, донісся глухий звук трам-бам, що свідчив про автомобільну аварію. Цей звук, супроводжуваний криками, ні з чим не можна було сплутати. Інший вибух, цього разу гучніший, ударний, пролунав за криками і струсонув повітря. За фургоном “Містер Софті” інша машина, стрімко перетнувши три ряди Бойлстон-стрит, вискочила на майданчик перед “Порами року”, та, збивши двох пішоходів, врізалася у задній бампер машини, що перед цим в’їхала у обертові двері готелю та так і залишилася там. Від цього зіткнення першу машину проштовхнуло далі у двері, й вони перекосилися. Клай не бачив, чи у дверях хтось потрапив у пастку - з проломленого радіатора першої машини клубочіла пара, - та крики болю, що долинали з тіні, були поганою ознакою. Дуже поганою.

Містер Софті, якому з того боку нічого не було видно, висунувся з віконця і витріщився на Клая.

- Що там таке?

- Не знаю. Дві машини розбилися. Людські жертви. Не зважай. Краще допоможи мені. - Він став навколішки біля закривавленої Бізнес-вумен та уламків мобільного Світлої Феї. Конвульсії Бізнес-вумен вже майже стихли.

- Над Ньюбері дим, - сказав Містер Софті, досі не виходячи зі свого відносно надійного сховку у фургоні. - Там щось підірвали. Я про сильний вибух. Мабуть, це терористи.

Щойно це слово злетіло з його вуст, як Клай відчув упевненість у своїй правоті.

- Допоможи мені.

- ХТО Я? - зненацька заверещала Темна Фея.

Клай геть про неї забув. Він подивився вгору і побачив, як дівчина сильно вдарила себе ребром долоні у чоло, а потім, звівшись майже на кінчики кросівок, тричі швидко обкрутилась навколо своєї осі. Це видовище нагадало йому вірш, який він читав у коледжі на заняттях з літератури, - Обведіть його колом тричі. Здається, його автором був Колрідж. Вона заточилася, а потім швидко побігла по тротуару і врізалася просто у ліхтарний стовп. Дівчина не зробила жодної спроби уникнути зіткнення чи хоча б захиститися руками. Спочатку вона вдарилася обличчям, відскочила од удару, похитнулася, а потім знову кинулася на стовп.

- Припини! - закричав Клай. Він зірвався на ноги, побіг до неї, послизнувся у крові Бізнес-вумен, мало не впав, знову зіп’явся на ноги, перечепився через Світлу Фею і знову мало не впав.

Темна Фея озирнулася на нього. З її розбитого носа, заливаючи підборіддя, стрімко юшила кров. На лобі, як грозова хмара у літній день, повільно росла ґуля. Одне око було майже вирване з очниці. Вона розтулила рота, показуючи жалюгідні уламки зубів, над якими, мабуть, раніше працював дорогий ортодонт, і засміялася. Цього сміху він ніколи не забуде.

А тоді вона з криком побігла по тротуару.

Клай почув, як позаду завівся двигун, а з гучномовця полинула мелодія дзвоників на мотив із “Вулиці Сезам”[5]. Повернувшись, Клай побачив, що фургон Містера Софті, набираючи швидкість, рвонув із узбіччя, і саме в цей момент на останньому поверсі готелю навпроти яскравими бризками розсипалося вікно. У жовтневий день вивалилося тіло. Воно впало на тротуар і від удару розірвалося на шматки. На подвір’ї готелю знову крики. Крики жаху, крики болю.

- Ні! - прокричав Клай, що біг поряд із фургоном Містера Софті. - Ні, повернися й допоможи мені! Мені потрібна допомога, ти, сучий сину!

Містер Софті не відповів, мабуть, тому що музика грала надто гучно і він нічого не чув. Клай пам’ятав слова цієї пісні ще відтоді, коли навіть гадки не мав про те, що його шлюб не триватиме вічно. У ті дні Джонні щодня дивився “Вулицю Сезам”, сидячи у своєму маленькому синьому кріслі й стискаючи в руках чашечку. Щось про сонячний день і хмари ген-ген за небокраєм.

З парку, щосили горланячи якісь нерозбірливі звуки, вибіг чоловік у діловому костюмі; поли його піджака лопотіли позаду на вітрі. Клай впізнав його за цапиною борідкою з собачої шерсті. Чоловік вибіг на проїжджу частину Бойлстон-стрит. Навколо нього автомобілі робили віражі, насилу уникаючи зіткнення. Чоловік перебіг на інший бік, не перестаючи лементувати і змахувати руками до неба. Він зник у тіні тенту, натягнутого на майданчику перед “Порами року”, і його більше не було видно, але напевно одразу втрапив у ще більшу халепу, бо звідти долинула нова хвиля криків.

Клай припинив переслідувати Містера Софті. Він стояв однією ногою на тротуарі, а другою у стічній канаві, і спостерігав, як фургон, ще й досі супроводжуваний мелодією дзвоників, виїхав у центральний ряд Бойлстон-стрит. Клай вже збирався повернутися до дівчини, що зомліла, та помираючої жінки, коли з’явився інший туристичний автобус. Ця амфібія вже не пливла, як на прогулянці, а неслася на повній швидкості, сильно похилившись з лівого борту на правий. Деяких пасажирів кидало по салону вперед і назад, і вони ридали, благаючи водія зупинитися. Інші просто мертвою хваткою вчепилися у вертикальні металеві стояки, що стирчали у відкритих бортах неповороткої машини, яка повним ходом неслася по зустрічній смузі Бойлстон-стрит.

Чоловік у спортивній сорочці схопив водія ззаду, і через примітивний гучномовець амфібії Клай почув ще один нерозбірливий вигук, коли водій потужним порухом плечей відкинув нападника назад. Цього разу прозвучало не “Рест!”, а щось більш гортанне і схоже на “Глу!”. А потім водій амфібії помітив - Клай був у цьому впевнений - фургон Містера Софті й змінив курс, спрямувавши автобус на нього.

- Ні, Господи, будь ласка, ні! - закричала жінка, що сиділа в автобусі спереду. І коли амфібія наблизилася до фургона з морозивом, що був приблизно у шість разів меншим, у пам’яті Клая постала чітка картина параду переможців, який він дивився по телевізору того року, коли “Ред Сокс”[6] перемогли у щорічному світовому чемпіонаті. Під холодною осінньою мжичкою команда повільною процесією їхала в таких самих амфібіях, вітаючи помахами рук ошалілий натовп.

- Боже, ні! - знову заверещала жінка, а за спиною у Клая якийсь чоловік майже спокійно сказав:

- Господи.

Автобус врізався у борт фургона і перекинув його, мов дитячу іграшку. Під звуки гучномовця, що й досі видзвонював мотив із “Вулиці Сезам”, вантажівка перекинулася на бік, і її потягнуло у напрямку парку Коммон. Іскри від тертя розсипалися навсібіч. Дві жінки, що спостерігали за видовищем, кинулися вбік, тримаючись за руки, і ледве встигли врятуватися. Фургон Містера Софті вискочив на тротуар, трохи пролетів над землею, вдарився об залізний паркан, яким був обгороджений парк Коммон, і аж тоді вже остаточно зупинився. Музика двічі гикнула і стихла.

Тим часом божевільний водій амфібії остаточно втратив керування машиною. Та зробила петлю назад на Бойлстон-стрит (перелякані пасажири, що кричали від жаху, міцно трималися за відкриті борти), виїхала на тротуар приблизно за п’ятдесят ярдів від того місця, де під дзвіночки сконав фургон Містера Софті, і врізалася у низьку цегляну підпірну стінку під вітриною фешенебельного меблевого магазину, що називався “Вогні міста”. Вітрина розлетілася з сильним немелодійним брязкотом. Задня частина амфібії (рожевою фарбою на ній було написано “Господиня порту”) піднялася у повітря приблизно на півтора метра. Величезний механізм розкачувався, сила інерції тягнула його перевернутися, але маса не дозволяла. Він важко опустився на тротуар, зарившись носом у розкидані дивани і дорогі крісла для вітальні, але перед цим із нього прожогом вискочили щонайменше дюжина людей і хутко зникли з поля зору. У магазині спрацювала сигналізація.

- Господи, - удруге повторив спокійний голос десь під правим ліктем Клая. Він повернувся на звук і побачив коротуна з рідким темним волоссям, невеличкими темними вусами і в окулярах із золотою оправою. - Що відбувається?

- Не знаю, - відповів Клай. Слова давалися йому важко. Дуже. Йому доводилося мало не виштовхувати їх із себе. Він подумав, що це від шоку. По вулиці бігли люди, хто з “Пір року”, хто із розбитої амфібії. Спостерігаючи за ними, Клай побачив, як втікач із амфібії зіткнувся із втікачем з “Пір року”, і вони обоє повалилися на тротуар. Варто було поміркувати, чи він, бува, не став психом і чи не примарилося йому це все в якійсь божевільні. Може, це Джуніпер-Гілл у Огасті, час між уколами торазину.

- Хлопець у тому фургоні казав, що це можуть бути терористи.

- Щось я не бачу тут озброєних людей, - сказав вусатий коротун. - І чуваків із бомбами, прив’язаними до спини, теж.

Клаєві теж не було їх видно, але що він справді бачив, так це свій пакет із маленьким скарбомі портфель, що лежали на тротуарі, а ще він бачив, що кров із розітнутого горла Бізнес-вумен - о боги, подумав він, як багато крові, - уже майже дісталася портфеля. У ньому були майже всі його малюнки до “Темного Мандрівника”, за винятком якоїсь дюжини. І саме ці малюнки були рятівною соломинкою, за яку вхопився його розум. Він спринтерською ходою попрямував до портфеля, коротун не відставав. Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-таки якась сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації “Вогнів міста”, малий чолов’яга аж підскочив.

- Це у готелі, - сказав Клай.

- Знаю, це я просто так... О Боже! - Він побачив Бізнес-вумен, яка лежала у калюжі магічної субстанції, що відповідала за всі порухи її тіла та душі лише... скільки хвилин тому? Чотири? Лише дві?

- Вона мертва, - сказав йому Клай. - Принаймні я цілком у цьому впевнений. - Це зробила он та дівчина... - Він показав на Світлу Фею. - Зубами.

- Жартуєш?

- Хотів би я, щоб це був жарт.

Десь на Бойлстон-стрит пролунав черговий вибух. Обидва чоловіки зіщулилися. Клай зрозумів, що зараз відчуває запах диму. Він підхопив пакет із маленьким скарбомта свій портфель і забрав їх подалі від калюжі крові.

- Це моє, - сказав він, подумки здивувавшись, чому це він відчуває потребу пояснити.

Низькорослий чоловік, на якому був твідовий костюм - досить елегантний, подумав Клай, - усе ще з жахом незмигно дивився на скоцюрблене тіло жінки, що спинилася, аби купити морозива, і втратила спочатку свого собаку, а потім і життя. Позаду них, сміючись і вигукуючи “Ура!”, по тротуару бігли троє юнаків. Двоє були у кепках “Ред Сокс”, повернутих козирками назад. Один притискав до грудей картонну коробку, на якій збоку синім шрифтом було надруковане слово Panasonic.Цей хлопець вступив правою кросівкою в калюжу крові, що натекла з Бізнес-вумен, і однією ногою залишав за собою слід, який поступово зникав за ним, коли він і його приятелі все далі й далі бігли у напрямку східного краю парку Коммон і китайського кварталу, що лежав за ним.

 

 

 

Клай опустився на одне коліно й вільною рукою (у другій він тримав портфель, бо ще більше боявся втратити його після того, як побачив хлопця-спринтера з коробкою Panasonic)підняв руку Світлої Феї. Пульс він намацав одразу - повільний, але відчутний і рівномірний. Клай відчув величезне полегшення. Що б вона не зробила, це лише дитина. Йому не хотілося думати, що він забив її на смерть прес-пап’є, яке мало стати подарунком для його дружини.

- Обережно, обережно! - майже проспівав вусатий коротун. Але Клай не мав часу озирнутись. На щастя, попередження про небезпеку не справдилося. З Бойлстон-стрит різко звернув великий джип - один із тих, що є безпечними, з точки зору ОПЕК, - і щонайменше за двадцять ярдів від того місця, де стояв Клай, в’їхав у парк, змітаючи кований залізний паркан на своєму шляху, і зупинився, занурившись по самий бампер у качиний ставок.

Двері відчинилися, і з салону, викрикуючи у небо щось незрозуміле, виповз молодий чоловік. Він впав на коліна у воду, зачерпнув трохи обома руками і напився (Клай побіжно подумав про те, скільки поколінь качок роками безтурботно гидили у цей ставок), а тоді з зусиллям зіп’явся на ноги і побрів на протилежний бік. Усе ще розмахуючи руками й вигукуючи слова своєї безглуздої проповіді, він зник у гущавині дерев.

- Треба знайти лікаря для цієї дівчинки, - звернувся Клай до вусатого чоловіка. - Вона непритомна, але помирати їй ще рано.

- Що нам справді треба зробити, так це хутчіше забратися з вулиці, поки нас не переїхали, - сказав вусань. Ніби на доказ цих слів, неподалік від розбитої амфібії якесь таксі зіштовхнулося з довжелезним лімузином. Лімузин їхав по зустрічній смузі, але найбільше від аварії постраждало таксі. Стоячи навколішках на тротуарі, Клай зі свого місця побачив, як таксист вилетів крізь передній отвір, у якому на той момент вже не було лобового скла, і впав на проїжджу частину, підняв скривавлену руку догори і заволав.

Авжеж, вусань мав рацію. Найраціональніший хід думок, на який Клай був нині здатний (він лише трохи зміг пробитися крізь пелену шоку, що огортала його свідомість), підказував, що у цих обставинах найрозумнішим буде забратися до дідька з Бойлстон-стрит і знайти безпечне місце. Якщо це й акт тероризму, то він не схожий на жоден з тих, які Клай коли-небудь бачив чи про які читав. Що йому - їм - слід зараз зробити, так це пересидіти у сховку, поки ситуація не проясниться. А для цього, мабуть, треба знайти десь телевізор. Але він не хотів кидати на вулиці цю непритомну дівчинку, що несподівано перетворилася на навіжену. Усі фібри його в цілому доброго і, без сумніву, шляхетного серця опиратися цьому.

- Ви йдіть, - звелів він коротунові з вусами. Але сказано це було з відчутним ваганням. Він не мав жодного уявлення про те, Що це за людина, але принаймні коротун не плів нісенітниць і не здіймав руки догори. І не кидався на Клая, вишкіривши зуби, з наміром перегризти йому горлянку. - Знайдіть собі безпечне місце в будинку. Я... - Що сказати на закінчення, Клай не знав.

- Що ви? - спитав вусань і зіщулився, бо пролунав черговий вибух, відлуння якого, здавалося, йшло просто з-за готелю. Звідти стовпом повалив чорний дим: він залишав плями на блакитному небі й здіймався дедалі вище, а на значній височині його розвіював вітер.

- Слід зателефонувати до поліції, - несподівано осяяло Клая. - У неї є мобільний. Він показав великим пальцем на мертву Бізнес-вумен, що лежала в калюжі власної крові. - Вона розмовляла по ньому перед тим... як уся ця фігня...

Він замовк, докладно відновлюючи у пам’яті картину того, що сталося перед тим, як почався весь цей кошмар. Його погляд несвідомо переміщувався з мертвої жінки на дівчину, що лежала непритомна, і мандрував далі, до уламків її зеленого мобільного телефону.

У повітрі почали наростати звуки сирен, що помітно різнилися за своєю тональністю. Клай припустив, що сирена однієї висоти звуку належала поліцейським машинам, іншої - пожежникам. Мабуть, людині, що мешкала у цьому місті, було б легко розрізнити їх, але Клай не міг цього зробити, бо він був із Кент-Понда, штат Мен, і понад усе на світі зараз бажав опинитися там, удома.

Якраз перед тим як розпочався весь цей кошмар, Бізнес-вумен телефонувала своїй подрузі Медді, щоб розповісти про свою нову зачіску, а Світлій Феї дзвонила одна з її приятельок. У цій телефонній розмові брала участь Темна Фея. Після цього всі троє збожеволіли.

Ти ж не думаєш, що...

Десь позаду них, на сході, пролунав найпотужніший з усіх вибухів, які сталися досі: жахлива автоматна черга вибухів. Клай схопився на ноги. Він і низенький чоловік у твідовому костюмі злякано перезирнулися і подивилися в напрямку китайського кварталу й бостонського Норт-Енду. Вони не могли бачити, що вибухнуло, але зараз на горизонті над будівлями здіймалися значно густіші клуби диму.

Поки вони дивилися на дим, перед “Порами року” пригальмували дві машини: поліцейська й пожежна. Клай зиркнув у той бік і тієї ж миті побачив, як із останнього поверху готелю полетів униз другий стрибун, а слідом за ним - ще два з даху. Клаєві здалося, що ці двоє, падаючи, борюкаються одне з одним.

- Ісусе, Маріє та Йосипе, НІ! - закричала якась жінка уривчастим голосом. - НІ, БІЛЬШЕ не треба, НЕ ТРЕБА!

Перший із трійці самогубців впав на задній бампер поліцейської машини, на друзки розбивши заднє скло й заляпавши багажник кров’ю і мізками. Інші двоє вдарилися об пожежну машину, й пожежники, вдягнені у яскраво-жовті куртки, порснули навсібіч, наче зграя фантастичних птахів.

- НІ! - верещала жінка. - БІЛЬШЕ НЕ треба! НЕ треба! ГОСПОДИ, НЕ ТРЕБА!

Але знову, всупереч її благанням, з п’ятого чи шостого поверху випала жінка. Перевертаючись у повітрі, наче божевільний акробат, вона впала на полісмена, що дивився вгору, вбилася сама і, без сумніву, вбила його.

З північної частини міста долинув страшний гуркіт чергового сильного вибуху - диявол у пеклі стріляв із дробовика - і Клай знову подивився на коротуна, який теж занепокоєно зиркав на нього знизу вгору. Стовпів диму побільшало, і навіть попри свіжий морський вітерець, блакить майже зникла за чорною пеленою.

- Вони знову використовують літаки, - сказав коротун. - Ці мерзенні вилупки знову використовують літаки.

Ніби на підтвердження цієї думки, з північно-східної частини міста до них докотилися звуки третього жахливого вибуху.

- Але ж... там Логан[7]. - Слова знову застрягали в горлі, та думати Клаєві було ще важче. Здавалося, що все, на що був зараз спроможний його мозок, - це тупий недороблений жарт: “А ви чули про терористів з [вставити улюблену етнічну групу], які вирішили поставити Америку на коліна, підірвавши аеропорт?”

- То й що? - майже агресивно спитав коротун.

- А чому не вежа Хенкока або Пруденшл?

Коротун знітився.

- Не знаю. Знаю тільки, що хочу забратися з цієї вулиці якнайдалі.

Повз них, ніби наочно ілюструючи його думки, спринтерським бігом пронеслося ще чоловік шість молоді. “Бостон - місто молодих, - подумки відзначив Клай, - тут стільки коледжів”. Ці шестеро, троє хлопців і троє дівчат, принаймні бігли без награбованого добра й не сміялися. Біжучи, один із юнаків дістав свого мобільного й приклав його до вуха.

Клай роззирнувся довкола і побачив, що позаду першої чорно-білої поліцейської машини припаркувалася ще одна. Зрештою, тепер немає потреби користуватися мобільним телефоном Бізнес-вумен (це добре, бо він вирішив, що справді не хоче цього робити). Натомість можна просто перейти дорогу і поговорити з поліцейськими. .. от тільки він не був упевнений, що наважиться перетнути Бойлстон-стрит у цю хвилину. І навіть якщо він це зробить, то де гарантія, що вони прийдуть сюди, аби подивитися на одну непритомну, коли в них бозна-скільки жертв там? Поки він розмірковував, пожежники почали пакуватися у свою машину, так, наче збиралися на інший виклик. Цілком імовірно, що до аеропорту Догана або ж...

- О Господи Ісусе, стережіться он того, - сказав вусатий коротун низьким напруженим голосом. Його погляд був спрямований на захід Бойлстон-стрит, у напрямку центру міста, туди, звідки йшов Клай, коли метою його життя було додзвонитися до Шарон. Він навіть знав, як заведе розмову: “Гарні новини, люба. Хай там як усе буде між нами, та наша дитина голодною не залишиться”. У його уяві це звучало легко й весело - як у старі часи.

Але у видовищі, яке зараз постало перед його очима, нічого веселого не було. На них - не бігом, а великими рішучими кроками - насувався чоловік років п’ятдесяти, вдягнений у костюмні штани й те, що залишилося від сорочки та краватки. Штани були сірі; колір сорочки і краватки, поплямованих кров’ю і подертих, годі було розрізнити. У правій руці чоловік тримав предмет, схожий на ніж м’ясника, з лезом завдовжки сорок п’ять сантиметрів. Клай був твердо переконаний, що вже бачив цей ніж у вітрині крамниці, яка називалася “Душа кухні”, коли повертався із зустрічі в готелі “Коплі-сквер”. Ряд ножів, виставлених у вітрині (ШВЕДСЬКА СТАЛЬ!- проголошувала маленька вигравіювана табличка перед ними), сяяв у оманливому світлі прихованих ламп, але це лезо вже добряче - чи зле - попрацювало відтоді, як його вкрали з вітрини, і тепер його поверхня потьмяніла від крові.

Наближаючись до них семимильними кроками, чоловік у подертій сорочці почав розмахувати ножем, розсікаючи повітря вгору і вниз дугоподібними рухами. Він помилився тільки один раз, щоб різонути себе. Крізь новий проріз у подертій сорочці линув свіжий струмок крові. Залишки краватки залопотіли. Долаючи відстань, він, наче проповідник із глушини, на якого зійшов Святий Дух, виголошував у екстазі:

- Ейела! - Ііла - ейела-а-баббала наз! А-баббала чому? А-бун-нало скромний? Каззалах! Каззалах-МОЖУ! Фай! ШАЙ-фай!”

Тепер він підніс ножа до правого стегна, а тоді відвів його, і Клай, з його надзвичайно розвиненим візуальним сприйняттям, одразу ж побачив, що ці дії передують нанесенню стрімкого удару. Удару, яким тельбушать туші, удару, якого він завдасть, ні на мить не припиняючи свій жовтневоденний марш сповненого рішучості бундючного психа, що крокує в нікуди.

- Стережися! - закричав чоловічок із вусами, але сам не стерігся. Вусатий коротун - перша нормальна людина, з якою Клай Ріддел розмовляв відтоді, як почалося все це божевілля, - яка насправді заговорила до нього, що, зважаючи на обставини, коштувало неабиякої хоробрості - закляк на місці, а його очі за скельцями окулярів у золотій оправі неймовірно розширилися. Невже псих обрав його тому, що з двох чоловіків вусань був менший і здавався легшою здобиччю? Якщо так, то, ймовірно, пан Розмовляю-Невідомими-Мовами був не зовсім божевільним. Несподівано Клай разом з переляком відчув страшенну злість. Він би міг так розсердитися, якби крізь шкільний паркан побачив, що хуліган чіпляється до беззахисної малої дитини.

- ОБЕРЕЖНО! - мало не заскиглив чоловічок із вусами, але навіть не поворухнувся, щоб уникнути смерті, яка швидко прямувала до нього, смерті, вкраденої з магазину під назвою “Душа кухні”, де, поза сумнівом, приймали картки “Дайнерс клаб” та “Віза”, а також Персональні Чеки Разом із Вашими Кредитними Картками.

Клай не роздумував. Просто знову взяв свій портфель за подвійні ручки і вставив його між ножем, що невпинно наближався, та новим знайомим у твідовому костюмі. Із глухим звуком так лезо увійшло по саму рукоятку, і його кінчик спинився за десять сантиметрів від живота чоловічка. Коротун нарешті отямився і кинувся убік, до парку, несамовито волаючи про допомогу.

Чоловік у подертій сорочці та краватці - у нього намічалося друге підборіддя і вже обважніла шия, так, наче баланс між спожитою їжею та фізичними вправами було порушено років зо два тому - різко перестав верзти нісенітниці. На його обличчі з’явився вираз абсурдної розгубленості, що межувала зі здивуванням, не кажучи вже про безмежне зачудування.

Клай відчув, як його затоплює хвиля неймовірного гніву. Лезо пройшло крізь усі його картини до “Темного Мандрівника” (він завжди називав їх тільки картинами, ні в якому разі не малюнками чи ілюстраціями), і йому здалося, що звуком так супроводжувалося проникнення леза у особливу камеру його серця. Це було нерозумно, бо ж він мав репродукції до всіх картинок, у тому числі чотириколірних сплеш-сторінок[8], але він усе одно страждав. Лезо психа простромило Чарівника Джона (названого так на честь Клаєвого сина), Чарівника Флака, Френка й Озброєних Хлопців, Соню Джинна, Отруйну Саллі, Лілі Астолет, Синю Відьму і, звичайно ж, Рея Деймона - самого Темного Мандрівника. Божевільний зарізав створених ним фантастичних істот, що жили у печері його уяви і рятували його від нудьги життя провінційного вчителя малювання, який, об’їжджаючи дюжину сільських шкіл штату Мен, долав тисячі миль на місяць і практично жив у машині.

Клай міг поклястися, що чув стогін, коли їх, сонних і невинних, простромила шведська сталь божевільного.

Розлючений, не звертаючи ніякої уваги на ніж (принаймні в цей момент), він стрімко відштовхнув чоловіка у порізаній сорочці, затуляючись портфелем, наче щитом, і дедалі сильніше гніваючись, тому що портфель у тому місці, де в ньому застряг ніж, утинався клином.

- Блет! - заверещав псих і спробував витягти ножа. Та лезо сиділо надто міцно й не піддалося. - Блет кай-йам доу-рам каз-залах а-баббалах!

- Я тобі покажу а-6аббалах і а-каззалах, ти, паскудо! - вигукнув Клай і вдарив божевільного, що відступав, по ногах лівою ногою ззаду. Пізніше йому спаде на думку, що тіло знає, як битися, коли йому це потрібно. Це таємниця, яку воно надійно зберігає так само, як секрети здатності перестрибувати струмок чи займатися сексом, або (дуже схоже на те) як помирати, коли немає іншого вибору. Що у стані надзвичайного стресу тіло просто перебирає на себе керування і робить те, що потрібно робити, а розум стоїть збоку, свистить або колупає носаком землю і дивиться у небо. Або спостерігає за тим, як ніж торує собі шлях крізь портфель, що його подарувала тобі дружина на двадцятивосьмиріччя, якщо вже на те пішло.

Псих спіткнувся об ногу Клая, як і передбачало мудре тіло Клая, і впав спиною на тротуар. Важко дихаючи, Клай стояв над ним, усе ще стискаючи обома руками портфель, наче щит, погнутий у бою. Із нього досі стримів ніж м’ясника - рукоятка з одного боку, лезо з іншого.

Псих спробував підвестися. Але новий друг Клая зреагував швидше: прожогом метнувшись уперед, він досить сильно пнув його в шию. Чоловічок ридав - по його щоках, затуманюючи скельця окулярів, стікали сльози. Псих знову впав на тротуар, висолопивши язика. Вони почули здушені звуки, що нагадували Клаєві попередню його ляпотню мовами.

- Він намагався нас убити! - схлипував чоловічок. - Убити!

- Так, так, - сказав Клай. Він пригадав, що колись так само казав так, так, втішаючи Джонні в ті часи, коли його ще називали Крихітка Джонні й той доріжкою перед будинком прямував до них із подряпаними колінами або ліктями, ниючи: “У мене КРОВ”!

Сильно закривавлений чоловік на тротуарі вже звівся на лікті, знову намагаючись встати. Цього разу честь випала Клаєві: підбивши один з ліктів психа, він поклав його назад на тротуар. Здавалося, що ці стусани - єдино правильний, хоч і не надто приємний, тимчасовий захід із тих, що були у їхньому розпорядженні. Клай ухопив рукоятку ножа, скривився, бо її вкривав слизький шар крові, що вже наполовину згорнулася, - відчуття було таке, наче він тер долоню, вкриту холодним жиром для смаження бекону, - і сильно смикнув за неї. Ніж трохи зрушив з місця, але потім чи то застряг, чи то рука Клая зісковзнула з рукоятки. Він уявив собі, як його персонажі жалібно бурмочуть у темряві портфеля, і сам застогнав. Він не міг нічого вдіяти. І постійно ловив себе на думці, що робитиме з ножем, якщо витягне його. Заріже ним психа? Він подумав, що міг би це зробити під гарячу руку, але, мабуть, зараз уже на таке не здатен.

- Що сталося? - крізь сльози запитав чоловічок. Хоча Клая й самого терзали душевні страждання, він не міг не пройнятися турботою, яка бриніла у цьому голосі. - Він встиг добратися до вас? Ви на кілька секунд заступили його, і я нічого не бачив. Так встиг чи ні? Ви не поранені?

- Ні, - відповів Клай. - Зі мною все га...

На півночі пролунав іще один гігантський вибух, і можна було майже напевно сказати, що це сталося у аеропорту Логан на іншому боці Бостонської затоки. Обидва чоловіки принишкли і поморщилися.

Тим часом божевільному вдалося сісти і він вже спинався на ноги, коли чоловічок у твідовому костюмі завдав йому незграбного, але ефективного удару збоку, заїхавши черевиком прямо посередині порізаної краватки, внаслідок чого псих знову опинився на землі. Він заревів і вхопив чоловічка за ногу. І якби Клай не схопив свого нового знайомого за плече й не відтягнув його на достатню відстань, псих збив би його з ніг, а тоді навалився усім тілом, ламаючи кістки.

- У нього мій черевик! - заволав чоловічок. Позаду них розбилися ще дві машини. Нові крики та ввімкнення сигналізації. Автомобільна, пожежна, сильна та пронизлива охоронна сигналізація. Десь далеко чулося виття сирен. - Ця падлюка забрала мого не...

Зненацька біля них з’явився полісмен. “Один із групи швидкого реагування, що приїхала до готелю”, - припустив Клай. Коли поліцейський опустився на одне коліно біля психа, який щось белькотів, Клай відчув щось на зразок безмежної любові до полісмена. Він знайшов час, щоби прийти сюди! Більше того, він їх помітив!

- Будьте обережні, - нервово сказав чоловічок. - Він...

- Я знаю, що з ним таке, - відповів полісмен, і тут Клай помітив, що в руках у нього табельний автоматичний пістолет. Він не второпав, чи коп витягнув його після того, як став на коліно, чи тримав у руці весь час. Клай подумки був надто захоплений почуттям вдячності до нього, щоб помітити це.

Поліцейський подивився на психа. Потім нахилився до нього. Збоку видавалося, ніби він пропонує свої послуги божевільному.

- Гей, чуваче, як життя? - пробурмотів він. - Ну типу шо чути?

Божевільний кинувся на полісмена й вхопив його обома руками за горло. Щойно він це зробив, як поліцейський підніс дуло пістолета йому до скроні й вистрілив. Крізь сивину, що вже почала пробиватися на іншій скроні божевільного, в усі боки бризнув фонтан крові, й псих знову впав на тротуар, мелодраматично розкинувши руки: Дивися, ма, я мертвий.

Клай і вусатий чоловічок перезирнулися. Тоді вони разом повернули голови до полісмена, що вже вклав зброю в кобуру і виймав із нагрудної кишені своєї уніформи шкіряний футляр. Клай із радістю відзначив, що рука, якою він це робив, трохи тремтіла. Зараз він боявся полісмена, але йому було б ще страшніше, якби в того не тремтіли руки. Те, що сталося щойно, не було поодиноким випадком. Постріл наче якось вплинув на слух Клая, спричинивши розблокування якоїсь лінії зв’язку. Тепер він чув інші постріли - окремі потріскування, що тільки підкреслювали наростання какофонії дня.

Із тонкого шкіряного футляра коп вийняв картку - Клай подумав, що це візитівка, - і поклав футляр назад у нагрудну кишеню. Тепер він тримав картку між двома першими пальцями лівої руки, а права його рука знову лежала на рукоятці табельної зброї. Біля начищених до блиску черевиків з простріленої голови божевільного на тротуарі калюжею розтікалася кров. Неподалік, у такій самій калюжі крові, що вже почала скипатися й набувати бурого відтінку, лежала Бізнес-вумен.

- Ваше ім’я та прізвище, сер? - запитав у Клая полісмен.

- Клайтон Ріддел.

- Хто президент Сполучених Штатів?

Клай відповів.

- Який сьогодні день, сер?

- Перше жовтня. Ви знаєте, що...

Поліцейський подивився на вусатого чоловічка.

- Як ваше ім’я?

- Я Томас Маккурт, 140, Салем-стрит, Молден. Я...

- Хто був опонентом президента на минулих виборах?

Том Маккурт назвав ім’я політика.

- З ким одружений Бред Пітт?

Маккурт підняв руки вгору.

- А я звідки знаю? Мабуть, із якоюсь кінозіркою.

- Добре. - Поліцейський простягнув Клаю картку, яку тримав у руці. - Я офіцер Ульрих Ешленд. Ось моя картка. Вас можуть викликати до суду як свідків того, що тут сталося, панове. А сталося те, що вам потрібна була допомога, я її надав, на мене напали, і я відреагував.

- Ви хотіли його вбити, - сказав Клай.

- Так, сер, ми робимо все можливе для того, щоб якомога швидше звільнити їх від страждань, - погодився офіцер Ешленд. - І якщо ви повідомите суду чи комісії з питань розслідування, що я це сказав, я все заперечуватиму. Але це потрібно було зробити. Ці люди з’являються всюди. Деякі тільки вчиняють самогубство. Багато хто нападає. - Завагавшись на мить, він додав: - Наскільки ми можемо зараз судити, нападають усі інші. - Наче на підтвердження цієї думки через дорогу перед готелем “Пори року”, де зараз із битого скла, понівечених тіл, розбитих машин і пролитої крові утворилося звалище, пролунав інший постріл, пауза, потім швидка черга трьох наступних. - Як у довбаній “Ночі живих мерців”. - Офіцер Ульрих Ешленд рушив назад у напрямку Бойлстон-стрит, все ще тримаючи руку на рукоятці пістолета. - Тільки ці люди не мертві. Поки ми їм не допоможемо такими стати.

- Ріку! - 3 іншого боку вулиці його кликав у нагальній справі інший поліцейський. - Ріку, вирушаймо у Логан! Усі машини! Повертайся!

Офіцер Ешленд подивився в обидва боки вулиці, перевіряючи, чи немає машин, але їх не було. Бойлстон-стрит за якусь мить спорожніла, й на ній залишилися тільки уламки автомобілів. Але з навколишнього району досі лунали звуки вибухів та аварій. Запах диму посилювався. Ешленд почав переходити вулицю, дійшовши до середини, він озирнувся.

- Знайдіть безпечне місце, - сказав він. - Ідіть в укриття. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.

- Офіцере Ешленд, - запитав Клай, - поліцейські не користуються мобільними телефонами, правда ж?

Ешленд уважно дивився на нього, стоячи посеред Бойлстон-стрит - не надто безпечне місце, як на думку Клая (він згадав про амфібію, що втратила керування).

- Ні, сер, - відповів поліцейський. - У наших машинах радіо. І ось це. - Він постукав по рації, яка висіла у нього на поясі, на протилежному боці від кобури. Клаю, який із перших вивчених літер став фанатом коміксів, на мить згадався диво-пояс Бетмена, у якому було багато корисних речей.

- Не користуйтеся ними, - сказав Клай. - Перекажіть це іншим. Не користуйтеся мобільними телефонами.

- Чому ви це кажете?

- Бо вони користувалися. - Він показав жестом на мертву жінку й непритомну дівчину. - Перед тим як з’їхати з глузду І готовий побитися об заклад на що завгодно, що чувак із ножем...

- Ріку! - знову крикнув поліцейський на тому боці вулиці. - Швидше, хай тобі грець!

- Знайдіть укриття, - повторив офіцер Ешленд і поспішив на той бік вулиці, де розташовувався готель “Пори року”. Клай пошкодував, що не встиг повторити застереження щодо мобільних телефонів, але загалом був радий бачити, що поліцейський зійшов з дороги й був поза небезпекою. Однак насправді він не думав, що сьогодні це можна сказати про будь-яку людину в Бостоні.

 

 

 

- Що ви робите? - запитав Клай у Тома Маккурта. - Не торкайтеся його, бо раптом він заразний, чи що.

- Я не збираюся його чіпати, - відповів Том. - Просто хочу забрати свого черевика.

Черевик лежав біля скрючених пальців лівої руки божевільного й принаймні був на віддалі від розбризканої крові. Том обережно ухопив черевика пальцями за задник і підтягнув до себе. Тоді сів на бордюр Бойлстон-стрит саме в тому місці, де раніше припаркувався фургон Містера Софті (але це було ніби в іншому житті, подумав Клай), і взувся.

- Шнурки порвані, - сказав Том. - Той клятий недоумок порвав шнурки. - І він знову заплакав.

- Зробіть усе, що в ваших силах, - сказав Клай. Він заходився виймати різницького ножа з портфеля. Його було засаджено щосили, тож, щоб витягти, Клаю довелося торсати ним угору-вниз. Ніж виходив з великою неохотою, ривками, і це супроводжувалося огидними звуками шкрябання, від яких Клаю мимоволі хотілося зіщулитися. Його не полишала думка про те, кому з персонажів дісталося найбільше. Це були дурниці, мислення у стані стресу, але він нічого не міг з собою вдіяти. - А ви не можете зробити шнурівку коротшою?

- Та думаю, що м...

Клай весь час чув механічний комариний писк, що тепер переріс у гул і невпинно наближався. Том витягнув шию, намагаючись щось розгледіти зі свого місця на бордюрі. Клай повернувся. Маленький караван поліцейських машин із ввімкненими мигалками, що саме від’їжджав від “Пір року”, пригальмував перед “Вогнями міста” та розбитою амфібією. Поліцейські повисовувалися з вікон і спостерігали, як над будівлями, розташованими між Бостонською затокою і Бостон-Коммон, з’явився приватний літак середніх розмірів, може, “Цессна” або “Твін Бонанца” (Клай не надто добре розумівся на літаках), і полетів, швидко втрачаючи висоту. Похитуючись із боку на бік, мов п’яний, літак накренився над парком, мало не чиркаючи нижнім крилом об верхівки по-осінньому яскравих дерев, а тоді взяв курс на каньйон Чарльз-стрит, так, ніби його пілот вирішив, що це злітно-посадкова смута. Коли відстань до землі становила менше шести метрів, літак нахилився вліво і вдарився крилом із того боку об фасад сірого цегляного будинку, можливо, банку, розташованого на розі Чарльз-стрит та Бікон. І в цю саму хвилину будь-яке відчуття того, що літак рухається повільно, майже плавно лине у повітрі, зникло. Він скажено закрутився довкола застряглого крила, наче іграшка йо-йо на гумовій мотузці, з гуркотом врізався у будівлю з червоної цегли, що стояла поряд із банком, і зник у яскравих язиках помаранчево-червоного полум’я. Парком прокотилася ударна хвиля. Качки знялися у повітря ще до неї.

Клай опустив очі й помітив, що стискає різницького ножа в руці. Він витяг його, коли разом із Томом Маккуртом спостерігав за авіакатастрофою. Обережно, щоб не поранитися (тепер його руки тремтіли), він витер ножа об полу сорочки спочатку з одного боку, а потім з іншого. Тоді - дуже обережно - засунув його за ремінь пояса по саму рукоятку. Коли він це робив, йому згадалася одна з його ранніх спроб створити комікс... власне, юнацька спроба.

“Пірат Джоксер до ваших послуг, красуне”, - пробурмотів він.

- Що? - запитав Том. Він уже стояв біля Клая, широко розкритими очима роздивляючись, як пекельне полум’я пожирає літак на дальньому кінці Бостон-Коммон. З вогню стирчав тільки хвіст. На ньому Клай зміг прочитати номер LN6409B. Над номером було щось схоже на емблему спортивної команди.

А тоді й вони зникли.

Шкірою обличчя він відчув, як поволі накочуються перші хвилі жару.

- Нічого, - сказав він чоловічку в твідовому костюмі. - А тепер у ритмі буґі.

- Що?

- Треба звідси забиратися.

- А-а. Ходімо.

Клай рушив уздовж південного боку парку, у тому напрямку, куди він ішов о третій годині вісімнадцять хвилин і цілу вічність тому. Том Маккурт намагався не відставати. Він справді був дуже низьким на зріст.

- Скажіть, - запитав він, - а ви часто говорите нісенітниці?

- Авжеж, - відповів йому Клай. - Запитайте в моєї дружини.

 

 

 

- Куди ми йдемо? - запитав Том. - Я йшов до метро. - Він показав на фарбований у зелений колір павільйон, розташований приблизно за квартал від того місця, де вони зараз знаходилися. Там зібрався невеликий натовп. - Але зараз я не впевнений, що під землею мені буде добре.

- Я теж, - сказав Клай. - У мене є номер у мотельчику “Атлантик-авеню” - до нього звідси десь п’ять кварталів.

Том просяяв.

- Здається, я знаю це місце. На Лоуден, насправді далеко від Атлантики.

- Правильно. Ходімо туди. Подивимося, що кажуть по телевізору. І я зможу зателефонувати дружині.

- З телефону в номері.

- Авжеж, із нього. У мене навіть немає мобільного.

- А в мене є, тільки я залишив його вдома. Він зламався. Раф (мій кіт) скинув його зі столу. Саме сьогодні я збирався купити новий, але... послухайте, пане Ріддел...

- Клай.

- Добре, Клаю. А ти впевнений, що телефоном у твоєму номері безпечно користуватися?

Клай зупинився. Це навіть не спало йому на думку. Але якби й наземні лінії зв’язку були небезпечними, то що 6 тоді взагалі почалося? Він саме збирався сказати про це Томові, коли біля станції метро зненацька почалася бійка. Звідти лунали панічні крики, верески й знову це дике белькотіння - він упізнав його, цей особистий підпис божевілля. Маленький клубок людей, що товклися довкола сірої кам’яної коробки і сходинок, які вели до підземного переходу, розпався. Деякі побігли на дорогу, двоє пішли обійнявшись і потай озираючись через плече. Інші ж (і таких була більшість) розбіглися по парку, і від цього Клаєве серце трохи краялося. Пара, що пішла обійнявшись, турбувала його менше.

Біля станції метро досі стояли двоє чоловіків та дві жінки.

Клай був цілком певний, що це саме вони, вигулькнувши з підземки, розігнали інших. Клай і Том, які перебували приблизно за півкварталу від місця подій, спостерігали, як четверо, що залишилися, почали битися між собою. Це побоїще мало в собі щось істеричне, вбивчу порочність, яку вже доводилося спостерігати раніше, але в ньому не було жодних закономірностей. Ані “троє проти одного”, ані “двоє проти двох”, і, безперечно, не “дівчата проти хлопців”. Насправді, однією з “дівчат” була жінка - на вигляд років шістдесяти п’яти, приземкувата, зі строгою зачіскою, що наводила Клая на думку про кількох знайомих вчительок передпенсійного віку.

Вони лупцювали одне одного ногами, кулаками, дряпали нігтями і гризли зубами, рохкаючи, викрикуючи й кружляючи навколо приблизно півдюжини тіл людей, що вже лежали на землі непритомні, а може, й мертві. Один із чоловіків, що билися, перечепився через чиюсь простягнуту ногу і впав на коліна. Молодша з двох жінок кинулася на нього зверху. Чоловік, стоячи на колінах, підібрав щось із тротуару там, де починалися сходи, - Клай зовсім не здивувався, коли побачив, що це мобільний телефон, - і, замахнувшись, вдарив ним жінку по щоці. Телефон розбився на друзки, розриваючи її щоку. З рани на плече її легкої світлої куртки потік кривавий ручай, але у крику, що пролунав услід за цим, було більше люті, ніж болю. Вона вхопила чоловіка, що стояв навколішках, за вуха, наче глечик за ручки, вперлася колінами у його ноги і потягла його назад у пітьму сходової клітки підземки. Вони зникли з поля зору, щільно зімкнувшись і лупцюючи одне одного, як коти навесні.

- Ходімо, - пробурмотів Том, навдивовижу делікатно смикаючи Клая за сорочку. - Ходімо на той бік вулиці. Ну ж бо, пішли.

Клай дозволив перевести себе через Бойлстон-стрит. Він подумав, що або Том Маккурт був дуже обачним, або був везунчиком, тому що вони без пригод дісталися до іншого боку вулиці. Вони знову зупинилися перед магазином “Книги з колоній” (“Найкраще з класики, найкраще з нового”), спостерігаючи за тим, як сумнівна переможниця битви біля метро попрямувала до парку, туди, де горів літак, а краплі крові стікали їй на комір з кінчиків сивого волосся, вкладеного у зачіску типу “жодних поблажок”. Клая зовсім не здивувало те, що у бійці вистояла саме жінка, схожа на бібліотекарку чи вчительку латини, якій залишалося рік чи два до отримання золотого годинника. У колективах шкіл, де він вчителював, були такі дами, і ті з них, що дотягнули до такого віку, найчастіше були майже непотоплюваними.

Він розтулив рота, щоб сказати щось подібне Томові (сам він вважав це досить дотепним спостереженням), але зміг видобути з себе тільки жалібне квиління. Зір затуманився. Схоже, що Том Маккурт, чоловічок у твідовому костюмі, був не єдиним, хто не міг впоратися зі слізьми. Клай різко тернув рукою по очах, знову спробував заговорити і в черговий раз спромігся тільки на слізне кавкання.

- Нічого, - сказав Том. - Краще поплач.

І, стоячи перед вітриною зі старими книжками, якими була оточена друкарська машинка “Ройал”, що походила з доби, коли ще не було й сліду мобільного зв’язку, Клай заплакав. Він оплакував Бізнес-вумен, Світлу Фею, Темну Фею і себе, тому що Бостон не був його домом, а дім ніколи не здавався йому таким далеким.

 

 

 

За парком Коммон Бойлстон-стрит звужувалася й була так запруджена машинами, розбитими й просто покинутими, що вони вже могли не боятися лімузинів-камікадзе або норовливих амфібій. І від цього ставало легше. Місто довкола них бахкало й билося, наче чорти у пеклі святкували Новий рік. Десь неподалік від них теж було дуже шумно (переважно спрацьовувала автомобільна й охоронна сигналізація), але сама вулиця у цей момент запалу була моторошно безлюдною. Ідіть в укриття, сказав їм офіцер Ульрих Ешленд. Один раз вам поталанило, але вдруге може й не пощастити.

Але за два квартали на схід від крамниці “Книжки з колоній”, коли до не-зовсім-нічліжки, у якій зупинився Клай, залишався Ще один квартал, їм знову ж таки поталанило. Інший божевільний - цього разу молодий чоловік років двадцяти п’яти, з м’язами, що наче були накачані на тренажерах “Наутілус” і “Сайбекс”, - вискочив із алеї просто перед ними і метнувся через дорогу, перестрибнувши через зчеплені бампери двох машин і на ходу вивергаючи з себе нескінченну лаву абракадабри. Він тримав по автомобільній антені у кожній руці й, простуючи своїм смертельним курсом, робив ними різкі випади вперед і назад, наче кинджалами. Він був голий і мав на собі тільки кросівки, схожі на новісінькі “Найкі” з яскраво-червоними галочками. Його член розгойдувався в обидва боки, як прискорений маятник дідусевого годинника. У фантастичному ритмі стискаючи й розслабляючи сідниці, він дістався до тротуару на дальньому кінці вулиці й звернув на захід, назад у напрямку Коммон.

Том Маккурт міцно стиснув руку Клая й повільно ослабив хватку тільки тоді, коли цей останній із тих, що досі траплялися на їхньому шляху, псих зник.

- Якби він нас помітив... - почав він.

- Еге ж, але цього не сталося, - відповів Клай. Він зненацька відчув себе абсурдно щасливим. Знаючи, що це відчуття минеться, він, проте, просто насолоджувався ним у цей момент. Він почувався як людина, що мала успішний розклад для того, щоб зірвати найбільший куш за всю ніч гри у карти.

- Мені шкода тих, кого він помітить, - сказав Том.

- А мені - тих, хто побачить його, - відповів Клай. - Ходімо.

 

 

 

Двері “Атлантик-авеню” були замкнені.

Це так здивувало Клая, що єдине, на що він спромігся у той момент, - просто стояти перед дверима, намагаючись повернути ручку і відчуваючи, як вона ковзає між пальців, та переварювати інформацію: замкнено. Двері його готелю замкнені, щоб він не міг увійти.

Том підійшов, став коло нього, притулився лобом до скла, щоб відблиски не заважали дивитися, і зазирнув усередину. З півночі - з Догана, безумовно, - донісся ще один надзвичайно потужний вибух, але цього разу Клай тільки здригнувся. Він не думав, що Том Маккурт взагалі якось відреагує. Тома занадто поглинуло видовище, яке постало перед його очима.

- На підлозі лежить мертвий, - нарешті сповістив він. - В уніформі, але надто старий, щоб бути коридорним.

- Мені не треба, щоб хтось ніс мій довбаний багаж, - сказав Клай. - Я просто хочу зайти у свій номер.

Том якось дивно схлипнув. Клай подумав, що чоловічок, мабуть, знову збирається розплакатися, але тоді збагнув, що він ледве стримує сміх.

На одній скляній панелі подвійних дверей було надруковано “МОТЕЛЬ “АТЛАНТИК-АВЕНЮ””, а на другій - відверта брехня: “НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА”.Том ляснув долонею по склу лівої панелі, між написом “НАЙКРАЩИЙ ГОТЕЛЬ БОСТОНА”і рядом наклейок з назвами кредитних карток.

Тепер Клай теж зазирав усередину. Хол був не дуже великим. Ліворуч знаходилася стійка адміністратора. Праворуч - два ліфти. На підлозі лежав яскраво-червоний килимок. На ньому обличчям додолу, закинувши одну ногу на диван, лежав старий в уніформі. Його сідниці прикривав антикварний відтиск “Кер’є




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.