Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Британський парламентський акт 1919 р



• Передбачав двопалатний законодавчий парламент для всієї Британської Індії

•У провінціях передбачав підготовку індійців до запровадження «відповідального уряду» через систему діархії, згідно з якою в індійських провінціях розмежовувалися владні повноваження між індійськими органами самоуправління і колоніальною владою:

1) сфера фінансів, поліції і суди - під контролем віце-короля;

2) сфера освіти й охорони здоров'я - передавалась індійським міністрам, призначених органами самоврядування під контролем Законодавчої ради.

Покладена в основу акта 1919 p., система діархії проіснувала до 1935 р.

 

Проте урядовий акт, що мав на меті гарантувати громадський спокій в Індії і розглядався як важливий крок на правильному шляху до індійської незалежності, призвів до масових виступів протесту по всій країні. Більше того - у м. Амрітсарі (провінція Пенджаб) - історичному центрі сикхів, де розташований їхній Золотий храм, пролилася кров. У середині квітня 1919 р. у ході акції протесту сикхських націоналістів проти парламентського акта ними було вбито п'ятьох англійців. У відповідь англійські війська вдалися до зброї. Наслідки каральної акції вразили всю Індію - 379 індійців було вбито, 1200 - поранено.

Ця трагедія дала могутній поштовх небаченому раніше піднесенню націоналістичного руху в Індії. Індуси і мусульмани, відклавши на потім з'ясування протиріч між собою, єдиним фронтом виступили в боротьбі за цілковиту державну незалежність від Великої Британії. Настав час значних подій і видатних особистостей.

 

Людиною, якій історією судилося очолити боротьбу свого народу за незалежність і, уникнувши класової війни з її численними невиправданими жертвами, досягти мети, став новий лідер ІНК (з 1920 р.) Махатма Ґанді.

Ще перебуваючи в Південній Африці, Ґанді дійшов висновку, що Індія здобуде незалежність через сатьяграху - ненасильнидький опір колоніальній владі. Власне, невиконання розпоряджень британської колоніальної адміністрації, ухиляння від сплати податків, мирні демонстрації та інше не були для Індії чимось новим. Проте саме М. Ґанді звів ненасильницькі принципи в ранг головного та єдиного засобу досягнення омріяної його народом свободи.

Цей, за висловом У. Черчілля, «бунтівний факір» був настільки органічно споріднений зі своїм народом, як, можливо, не був жодний з політичних лідерів XX ст. У часи, коли слова «політика» і «злочин» багатьма сприймалися як синоніми, М. Ґанді поставив перед собою і нацією надмету - поєднати політику і моральність, зробити вільними і щасливими себе, не зробивши при цьому рабами і знедоленими інших. Навіть своїх ворогів. Незалежність Індії була не кінцевою метою, а кроком на шляху до сарводайї - «суспільства загального благоденства».

 

Соціальний ідеал М. Ґанді Шлях досягнення ідеалу
• Повернення індійців до «золотого віку», коли вони жили в гармонії з природою, коли панувала селянська общинна взаємодопомога • Захист людини як частини природи від руйнівного впливу індустріальної цивілізації • Національне і духовне визволення індійського народу від чужоземного колоніалізму • Соціальна рівність і соціальна справедливість • Відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям • Духовний, культурний і економічний протест проти колоніального статусу Індії у поєднанні з терпінням і терпимістю • Ненасилля як єдиний шлях до незалежності: мітинги, демонстрації, відмова від посад в колоніальних органах влади, бойкоті англійських товарів, неучасть у виборах тощо  

 

У 1920-1921 pp. Індією прокотилася хвиля першої кампанії громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування в Індії.

Упродовж двадцятих років британська політична еліта застосовувала різні форми взаємовідносин з рухом М. Ґанді - від репресій до конференцій «круглого столу». Конференції, що відбулися в Лондоні з питання розробки індійської конституції, проходили на основі так званої Декларації Ірвіна 1924 р. У цьому документі віце-король Індії Ірвін декларував, що індійський конституційний процес спрямований на надання Індії статусу домініону. Але цей статус передбачав, у свою чергу, не державну незалежність країни, а лише її автономію, що задовольняло індійців

 

 

4. Національно-визвольні процеси в Африці.

Після того як у 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, там активізувався націоналістичний опір. У 1922 р. Велика Британія зголосилася надати Єгиптунезалежність за умови збереження в країні британської військової присутності та англійського комісара.

У 1923 р. Єгипет став конституційною монархією й одержав внутрішню автономію, хоча за конституцією зберігалася британська військова присутність. До того ж Лондон зберіг за собою і право вето в єгипетських справах.

Алжир ще наприкінці XIX ст. формально став частиною Франції. Починаючи з 1919 p. представники алжирської національної еліти стали отримувати французьке громадянство за умови відмови від мусульманської віри і звичаїв. Такий крок французької влади був спрямований на інтеграцію країни у французьку культуру і звичаї. Французькі колоністи дістали в Алжирі земельні наділи для ведення сільського господарства, а місцеві селяни за мінімальну плату працювали на їхніх фермах.

Судан перебував під спільним англо-єгипетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. Розвиток національного руху в Єгипті неминуче порушував питання про майбутню адміністрацію Судану. У націоналістичному русі Судану існували дві головні течії. Одна (магдисти) виступала за негайне надання країні незалежності, а більш помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, підготовку національної еліти тощо.

У Тунісі після Першої світової війни сформувалася націоналістична опозиція проти туніської інтелектуальної еліти, що здобула освіту у Франції. Націоналісти вимагали розширення повноважень тунісців у вирішенні їхніх справ.

У південній частині Африки ще в 1910 р. постав британський домініон - Південно-Африканський Союз, населення якого становили нащадки голландських переселенців - бури та місцеві чорношкірі африканці. Попри те, що свого часу у ході війни 1899 -1902 pp. проти Британії бури пізнали ціну свободи, вони, утім, здійснювали політику расової дискримінації щодо африканців, позбавляючи їх землі та виокремлюючи в закриті поселення -резервації. Така політика роздільного, окремого проживання населення однієї країни на підставі раси отримала в Південній Африці мовою африкаанс (мова бурів) назву апархейду, або апартеїду.

У 1923 р. в результаті реорганізації Південно-Африканського Тубільного Національного Конгресу, створеного в 1912 p., постав Африканський Національний Конгрес - організація, що добивалася більшої незалежності Союзу від Великої Британії.

Африканський континент ще тривалий час залишався сировинним додатком до європейських колоніальних імперій і лише на початку 60-х pp. XX ст. розірвав пута колоніалізму.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.