Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Швидкий процес українського національного відродження на Кубані, який знайшов підтримку у Кубанській Краєвій Раді, досяг найбільшого розвитку у 20-ті роки, коли було взято напрям на забезпечення національно-культурних потреб (насамперед тоді така ситуація була в Україні).

Починаючи з 1923 р. в Україні запроваджувалась політика "карен і за ції" або "українізації", яка повинна була надати змогу українцям вчитись рідною мовою, а також перевести державні установи на українську мову — і не тільки в межах України, а й в інших районах з компактними групами проживання українського населення — Кубані, Воронежчині, Донеччині, Сибіру, Казахстані. Головними провідниками цієї політики були наркоми просвіти України — Олександр Якович Шумський, Григорій Федорович Гринько і Микола Олексійович Скрипник.

Микола Олексійович Скрипник визначив загальну кількість українців за межами України в 7 млн. чоловік, у тому числі на Кубанщнні — 2 млн. 273 тисячі чоловік.

Згідно з переписом 1926 р. серед населення Кубанського округу українці становили 66,58 %, тобто 850 тисяч 985 чоловік. А якщо врахувати українців, котрі проживали в інших районах колишнього Кубанського краю, шо з травня 1924 р. втратив адміністративну самостійність І ввійшов до складу ПівнІчно-Кавказького краю з центром у Ростові-на-Дону, то кількість їх становила 1 млн. 412 тисяч 276 чоловік. На терені всього Північного Кавказу проживало З млн. 107 тисяч українців.

У той час зростання національної свідомості українців Кубані досягло досить високого рівня. У станицях швидко зростала кількість українських шкіл, аматорських і просвітницьких гуртків,

У 1924 р. на Кубані вже існувало 148 українських шкіл. Жителі станиці! і колишніх чорноморських районів, у яких українці становили від 75 до 95 %, майже всі виступали за переведення освіти на рідну мову:

"Ст. Полтавська. На засіданні Станради в біжучих справах було поставлено питання про тс, на якій мові вчити дітей в школі. Це питання поставив робітник, котрий недавно прибув до ст. Полтавської. Він указав, що однієї російської школи мало, що треба відкривати ще одну. В станиці 95 % складають українці. Населення — хлібороби заявили, що наші діти вчились по-українськи, то й нехай вчаться. На сцену виліз тоді вчитель, котрий почав доказувати станичникам "превосходетво русского язнка над украинским". Тільки хлібороби припинили "гарячу" промову і попрохали його зійти зі сцени" .

У 1926 р. наркомат просвіти РСФСР звернувся до нарком просу УРСР з проханням забезпечити українські школи Кубані українськими підручниками.

15 травня 1926 р. відбувся з'їзд українських вчителів Північного Кавказу, де було поставлено питання про забезпечення української освіти. На цьому з'їзді були підбиті підсумки щодо проведення українізації на Кубані. До того ж, роком раніше, у 1925 р., пройшла вчительська українська конференція у станиці Слов'янській та окружний з'їзд українських вчителів у Катеринодарі.

"В Краснодаре 1-го апрсля 1925 г. открьілся окружком сідсзл украинских учителей. Зтот сьезд за все врсмя существования не только советской власти на Кубани, но й вообше в жизни украинской школм проводится впервне. Доклади с мест ярко обрисовмвают картинки бьіта украин-цев-хлеборобов. Заведующий педтехникумом в ст. Палтав-ской, член партии с 1917 гола, рассказьіваст, что за ведение работн на украинском язкє, за вьіступления среди масс, в течение года он получил восемь вмговоров й два раза подвергался исключению из партии. Вьіли такие случаи, рассказьшает член РОКОМ, когда учителя, вьіступающего с докладом, масса просит говорить по-украински, а "начальство" приказьівает говорить по-русски, говоря, что "на-до бросить собачий язмк".

Але при цілковитій підтримці населення українізація на Кубані все ж відбувалася надзвичайно швидко.

У своїх листах до газети "Радянський станичник" кубанці писали; "Газета "Радянський станичник" — наша газета, якої ми ждали довго. Не слід її знищувати, бо в ній потреба дуже велика серед хліборобів. Мова, якою вона написана, - мова наша. Ми її розуміємо добре, хоч од деяких слів одвикли, але привикнем, бо вони є наші, утворені нами і нашими батьками". (Хлібороб З.Діброва).

"Признаємось, що перший раз в житті пишемо в газету — та треба... Нахрап і несправедливість статті, котра була поміщена в "Красному знамени" проти нашої мови та "Радянського станичника", глибоко образила нас, кубанців. Може й правда, що ми не дуже "бойко" читаєм, а шо до того, що ми не розуміємо своєї мови, то на це ми заявляємо, що ті брешуть та ще й здорово. Ми, хлібороби ст. Абинської, дуже раді, що "маєм честь" бачить і читать свою рідну газету не тільки по духу, а й по мові... Нам, іногороднім і козакам-кубанцям легше вивчити півсотні не понятннх нам зараз політичних українських термінів, чим вивчити всю російську мову". (Козак Симоненко).

Місцева преса тих часів подає цікаву картину подій на Кубані:

"За останній рік дуже багато писалося в газетах, говорилось на різних зборах про українізацію Кубані. А деякі установи виносили палкі резолюції про те, щоб українізувати в станицях не тільки школи та хати-читальні, а й радянський апарат (станраду, суд і т.п.). Одначе від цього нікому не легше. Постанови залишаються на папері... Станична рада станиці Уманської Кубанської округи ще в лютому місяці прийняла постанову про українізацію. Рада хутора Козаче Мальованого Коронованого району на Кубані і вивіску зняла з ради і написала українською мовою. А українізація так і не проводиться! Районні виконкоми стоять збоку і чекають, що воно з того вийде.

Досить розказувати "теплі" слова про українізацію! Треба взятися за практичну роботу".

У вересні 1926 р. з Ростова в Єйський та Старомінський райони виїжджала спеціальна комісія для вивчення питань українізації.

"Старомінський район мас 84475 душ переважно українського (80 %) населення, поділяється на козаків (519566) та іногородніх (26905), але і ті і другі розмовляють українською мовою. Те ж і в Єйському районі. Наприклад, станиця Довжанська мас !0942 душі населення. Козаки — бувші запорожці, іногородні — переселенці з Чернігівщини, Київщини та Полтавщини. Російська мова тут "не в моді". Комісія скрізь скликала збори станактиву, обговорювала питання з місцевими партосерсдками, з шкільними радами, з профактивом робітників освіти, і скрізь, за малим винятком, зустрічала прихильне ставлення до питань українізації... В ст. Старомінськш вже мається 5 українських шкіл, українські лікнепи, українізована хата-читальня".

Позицію керівників Кубанського округу визначив у своїй доповіді секретар Кубанського комітету партії Базарних: "Населенис Кубани — украпицм, в основу их теперсшнсго язьгка положен украинский язнк (он основний, коренной, а русский язьік — наносной), зтим й определястся вся наша поліітикл по зтому вопросу".

А в постанові бюро Кубанського окружного комітету ВКП(б) від 9 січня 1930 р. зазначалося: "Отмсчая острую потребность в каалифицированньїч прсподавателях-украин-цах ннститутов, техникумов, рабфаков, СПШ й т.д., поднять вопрос перед крайкомом ВКП(б)У о откомандировании на Кубань квалифицированньїх п реп ода вателей-у край н-иев".

Завдяки досить активним діям місцевих органів, активній пілт_римц[ населення до 1932 р. практично всі станиці та

хутори Кубані мали українські школи, яких нараховувалося 746; вчительські кадри готували 12 педагогічних технікумів, у Катеринодарі і станиці Полтавській діяли українські педагогічні інститути.

Починаючи з 1917 р. на Кубані виходило 6 україномовних газет, у 20-ті роки виходила газета "Радянський станичник", яка користувалася надзвичайною популярністю серед населення, мала в станицях близько 100 кореспондентів.

Всі ці заходи сприяли швидкому розвиткові української національної культури. На Кубані з'явилася ціла плеяда талановитих українських письменників. Вже в 1921 р. в станиці Старокорсунській утворилося перше об'єднання українських письменників, яке почало видавати часопис "Зоря". З часом, підтримуючи тісні зв'язки з Україною, кубанські письменники утворили на Кубані філії українських літературних об'єднань. У 1925 р. з'явилося кубанське відділення українських молодих письменників СІМ (село і місто). Відкрилися літературні спілки — Північнокавказька асоціація українських пролетарських та селянських письменників, крайові філії та об'сднання — "Плуг", ЛОЧАФ, ВОКПП, "Гарт". Протягом 1926-1928 рр. розпочалася діяльність українських літературних товариств у станиці Полтавській, товариства "Нова Кубань" у Краснодарі.

З 1927-1929 рр. у Краснодарі почав друкуватися український педагогічний журнал "Новим шляхом". У І930 р. Президія Ради Національностей Центрального виконавчого комітету Союзу РСР своєю постановою від 11 лютого ухвалила: "В найближчий час утворити в центрах Північного Кавказу й округах (районах) з українським населенням осередки української культури, літературні об'сднання пись-мснників-у країн ців".

У тому ж році в Краснодарі вийшли перші номери журналу української секції Кубанської асоціації пролетарських письменників "Ленінським шляхом" і альманаху української секції КАППу "Великим колективом". Розвитку національної культури на Кубані багато сприяв і літсра-турно-художній альманах "Наступ", перший номер якого вийшов у травні 1931 р.

Велику роботу проводило видавництво "Північний Кав каз". У І931 р. для українських шкіл було видано цілу низку підручників. За цей рік на Кубані вийшло 149 українських книг загальним тиражем близько мільйона примірників. На 1932 рік планувалося видати 600 назв загальним тиражем 4 млн. 800 тисяч примірників.¹

На той час виділялися такі кубанські письменники: Гаврило Доброскок (1879-?), Олександр Волик (1900-?), Юхим Литовчснко (1897-?), Олекса Кирій (1898-?), Іван Луценко (1886-?), Павло Оліянчук (1904-?), Омелян Розу-мієнко (1905-?), Микола Михаєвич (1906-?). Знаки запитання, де повинна стояти дата смерті митців, найбільш сурово свідчать про долю цих художників слова -- носіїв кубанської української літератури і про розстріляне відродження національної культури на Кубані.

Один із небагатьох уцілілих літераторів Василь Очеретяний, котрий тривалий час жив і творив на Кубані, ставши всесвітньо відомим письменником під псевдонімом Василь Барка, написав роман "Жовтий князь", у якому першим показав той трагічний кінець, що спіткав національний розквіт української культури на Кубані, і ту моторошну трагедію голодомору 1932-1933 рр.

ГОЛОДОМОР

З одного боку, 20-ті роки відомі нам як часи розвитку
національно-культурного будівництва, переходу до нової
економічної політики, коли селянин отримав нарешті змогу
вільно працювати на своїй землі. Але одночасно це і доба
впертої, безжальної боротьби двох напрямків, двох концеп
цій подальшого розвитку країни і співіснування в ній
народів, що піднялись з руїн імперії Романович. Врешті-
решт, ідея створення вільного союзу незалежних держав
програла перемогли намагання створити тоталітарну

державу, яка б загнала в жорсткі одноманітні межі всі нації і народи.

І ось, спочатку непомітно, але все дужче й дужче почав розкручуватися велетенський маховик терору, який мав винищити всі прояви національної незалежності радянських республік.

Волелюбне козацтво не могло змиритися з новою владою, яка заради примари "комуністичного майбутнього" бездумно руйнувала економіку й традиції Кубані, застосовуючи жахливий терор.20-ті роки минули на Кубані в умовах жорстокої повстанської боротьби, відчайдушної і приреченої. Про її розміри свідчать спогади одного з керівників радянського уряду на Кубані — Чорного: "Будучи уже советской, Кубань долгое время бьіла как бн осажденной крепоетью, со вссх сторон обложенной врагом. Временами волна бандитнзма поднима-лась довольно вьісоко й иногда даже нспосредственно угро-жала Советской власти, принимая организованньїе восннне форми, вьмиваясь в наступлсние на станиць», захват их й подступьі к Краснодару... Органи власти, особенно станич-ной, постоянно нашдясь под угрозой банд, прннимали воонньїй облик, усваивали военньгс присмьі управлення. Чувствуя ссбя подстерєгасммм со вссх сторон, они часто в каждом житсле вндели возможного изменника, не доверяя большинству населення, особенно казачьсго". Інколи кубанські повстанські частини нараховували декількак тисяч чоловік. Вже у лютому 1920 р. Всеросійська надзвичайна комісія кидала постанову по Кубані, згідно з якою влада застосовувала для боротьби з повстанцями нелюдські заходи.

"... І). Станици й селения, которьіс укрьівают бельїх й зелених, будут уничтоженьї. взрослое нассление рзсстреля-но, имушество конфісковано; 2). Все лица, оказмваюшие содействис бандам, будут нсмедленно расстреляньї; 3). У большинства находящпхся в горах зелсньїх остались в се-лениях родственники. Все онн взять! на учст, й в случае наступлсннії банд все взросльїе родственники, сражаюшиеся против нас, будут расстреляньї, а малолстнис вьісланм в Центральную Россию; 4). ...За каждого убитого совстского дсятеля поплатятся сотий, жителей сел й станіт". Але дії повстанців, за деякими свідченнями, продовжувалися до 1939 р. Збереглися спогади в'язнів сталінських концтаборів. Ці люди чули від засуджених горців про останні бої залишків козацьких і черкеських загонів з військами в горах Кавказу. Карателі змогли розправитися л ними тільки за допомогою широкомасштабних газових атак з літаків.

Звісно, що в сталінській державі не було місця ні волелюбним селянам України і Кубані, незалежним господарям, ні вченим і письменникам, які не бажали співати оди "генію всіх часів і народів". Всі вони були приречені, і тому наступ на інтелігенцію і сільських господарів розпочався одночасно.

Разом з початком суцільної колективізації у 1929 р. почалося винищення національної інтелігенції України і Кубані. Досвід щодо цього керівники терору вже мали. Наприкінці 20-х років була сфабрикопана справа "Союзу Кубані й України", у зв'язку з якою по Україні і Кубані прокотилася хвиля арештів українських викладачів і студентів, безпідставно звинувачуваних у "буржуазному націоналізмі".

Але головним ударом по інтелігенції була так звана справа Спілки Визволення України (СВУ). Ще у квітні 1929 р. видатні українські вчені і: письменники були звинувачені у підготовці збройного повстання, в утворенні підпільної контрреволюційної організації СВУ. У липні в Україні у зв'язку із справою СВУ почалися масові арешти, а в грудні вони прокотилися і по Кубані. З 9 березня до 20 квітня 1930 р. в Харкові відбувався процес над звинуваченими, а арешти і ув'язнення ще довго продовжувалися на Кубані і в Україні.

У 1930 р. закінчилася перша стадія примусової колективізації. Небажання селян працювати в колгоспах, постійні повстання в селах і станицях, різке зниження врожайності свідчили, що серед більшості сільського населення Кубані та України продовжується міцний опір намаганням побудувати колгоспну систему.

Селянам ніби й дозволялось залишати колгоспи, і за короткий час більшість селян Кубані та України це зробили. Однак тим, хто виходив з колгоспу, відібрану землю, реманент і худобу не повертали. І працелюбні господарі з останніх сил намагалися відбудувати своє зруйноване господарство.

Але відступ партійного керівництва від проведення суцільної колективізації був лише тимчасовим • - почався другий етап наступу на незалежного селянина, наступ, який призвів до жахливих наслідків, У вересні 1930 р. на селян-одноосібників були покладені надзвичайно високі зернові податки. Якщо зважити, що цілий рік вони не мали змоги вільно господарювати на своїй землі, то можна зрозуміти:такі податки повністю розорювали одноосібників І практично перетворювали незалежних господарів у жебраків.

Знову покотилася безглузда хвиля розкуркулювалня — сотні тисяч родин потяглися під вартою у Сибір па голодну й холодну загибель. Решта селян знову опинилася в колгоспах на ницих трудоднях. За короткий час колгоспи були перетворені на ідеальне знаряддя для вибивання у селян зерна. Селяни й козаки вже майже нічого не мали в особистій власності — всі харчі і збіжжя ретельно контролювали колгоспні керівники. Сталінський уряд нарешті здобув можливість у десятки разів збільшити вивіз хліба за кордон, за що мав отримати величезні кошти. Але доки фермери Канади топили свпс збіжжя, щоб на нього остаточно не впала ціна у країнах Америки та Європи, куди постачався відібраний у селян хліб, серед українців починайся вже голод.

7 серпня 1932 р. вийшов закон "Про охорону державної власності", згідно з яким вся колгоспна власність ставала державною. Пізніше цей закон отримав серед народу назву "закон про колоски" • адже сотні тисяч селян були позбавлені волі, відправлені у сибірські табори або розстріляні тільки за те, що намагалися на колгоспному полі зібрати хоч трохи колосків для своїх голодних дітей.

Переважна більшість населення Кубані вже була поко-лективізованії. Найупертіших козаків-господарін розстріляли або відправили до Сибіру. Але ще мільйони селян України й Кубані продовжували чинити постійний опір колгоспній системі, не могли змиритися з тоталітарним устроєм, що утверджувався. Кубанські козаки, предки яких відстояли свою волю у кривавій боротьбі з польськими панами, царськими вельможами, генералами-диктаторами, не могли стати безправними гвинтиками у механізмі сталінської держави. Але тепер у цій нерівній жорстокій боротьбі Кубань була приречена.

23 липня 1932 р. вийшла постанова політбюро ЦК ВКГК6) про хлібозаготівлю на липень. Збіжжя, яке повинні були здати Україна й Кубань, сягало фантастичної цифри. Враховуючи те, що весною 1932 р. Кубань охопив голод, що врожай значно знизився, ця постанова, в разі її виконання, приречувала населення Кубані й України на голодну смерть.

дарям, ні вченим і письменникам, які не бажали співати оди "генію всіх часів і народів". Всі вони були приречені, і тому наступ на інтелігенцію і сільських господарів розпочався одночасно.

Для виконання хлібозаготівлі на Кубань стягували війська, особливо каральні загони. Проти кубанців почалася війна, справжній геноцид.

По хатах місцеві активісти проводили повальні обшуки, під час яких забирали всі харчі, викачували абсолютно все до останньої зернини. За спробу зберегти хоч трохи продуктів, заарештовували або розстрілювали.

Безпосереднім керівником терору і розправи на Кубані був Лазар Каганович. "В целях усиления хлебозаготовок команд й ровать... т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова", — зазначалося в постанові від 22 жовтня 1931 р.

В цю комісію по проведенню геноциду ввійшли також А.Мікоян, Я.Гамарник, Г.Ягода, М.Шкірятов і О.Косарєв.

Назавжди збереглося в пам'яті вцілілих кубанців перебування Кагановича зі своїми помічниками на Кубані: "Як Мамай пройшов".

Каганович, більшовик з 191! р., взявся за справу рішуче. 2 листопада у крайкомі партії відбулися збори, на яких був розроблений план виконання хлібозаготівель — план нелюдського винищення селян Кубані.

Внаслідок цих зборів 4 листопада 1932 р. вийшла постанова "О ходе хлебозаготовок н ссве по районам Кубаки", яка зобов'язувала владу "сломить саботаж хлебозаготовок й сена, орга низова ними кулацким контрреволюційним опементом, уничтожить сопротивленис частії ссльских ком-мунистов, ставших фактически проводниками саботажа".

На Кубані запроваджувався військовий стан. Вводилася система "чорних дошок". У кожній станиці висіла "чорна дошка" з реєстром станиць, які не виконували план хлібозаготівлі. Ці станиці опинялися у продовольчій блокаді. Повністю припинявся підвіз товарів у кооперативні і державні крамниці, а ті козаки, що дином залишалися живими, виселялись до Сибіру. Так, на "чорну дошку" потрапили станиці Полтавська, Медведівська, Урупська, Уманська, Незамасвська, Темиргосвська, Ладожська, Но-ворождественська, Новодсрев'янківська, Стародсрсв'янків-ська. Старокорсунська, Старощербинівська, Платиирівська, Боковська і Мешковська. Таким чином, близько ЗО районів Кубані — Невинномиський, Слов'янський, Брюховецький, Кушснський, Павловський, Усть-Лабінський, Кропоткінґь-кий, Новоолсксандрівський, Єйський, Краснодарський, Курганський, Кореновський, Отрадненський, Канівський, Тихорецький. Тимошевський, Новопокровський — були приречені на жахливу смерть.У ці райони вводили каральні загони з ветеранів ОДПУ — латишів, мадяр, китайців, які поводили себе як заво
йовники на окупованій території. Тільки у станиці Ти-
хорецькій було розстріляно за три дні близько 600 козаків.Населення багатьох станиць у повному складі вивозили до
Сибіру. За різними даними, з Кубані тоді було депортовано
від 50 до 200 тисяч жителів.

8 станиці Старомінській висів плакат: "Сдадим хлеб й не попадем на черную доску". У жителів станиці були вибрані всі харчі. Навіть жменьки гороху були забрані. Карателі й активісти нишпорили по дахах хат, зазирали у водостічні труби. Штирялн ціпками городи, шукали, де закопане збіжжя. План заготівель станиця виконала, але селяни почали вимирати з голоду. Вимирали родинаіш. Ті, хто пережив голод, згадували: "Приповзаєш в сусідню хату, опухший від голоду, що-нсбудь попросиш поїсти, а там усі мертві. Старі на печі, дитя в колисці, хто де. Ховати було нікому. Закопували на цвинтарі сантиметрів на 20 в глибину. Копать нікому, люди слабі. Взимку заривали мертвих на цвинтарі прямо в сніг. Як ідеш повз цвинтар, зі снігу стирчать чорні ноги померлих від голоду. Ноги трупів гризли голодні собаки... Люди падали і помирали з голоду на ходу... Один козак упав від голоду — до нього хтось підбіг і закричав: "Води, води швидше!", — а чоловік помирав і ледь, ледь казав: "Хліба, хліба". Влада, станичні активісти в цей час мали твердий (закритого продрозподі-'лсння) пайок з білим хлібом, маслом і навіть шампанським".

ЦІЇ розповідь типова для всіх станиць.

Очевидці писали: "Смертність така, що ховають не тільки без домовин (дошок нема), а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і закопують — це в місті, а в станицях просто жах — там вмерлі лежать в хатах, поки смердюче повітря не
приверне чиєїсь уваги. Хліба нема: в тих станицях, в яких
є риба, люди сушать риб'ячі кістки, мелють їх, потім замішують з водою -- роблять коржі -- цс замінює хліб. Ні кішок, ні собак вже давно немає — все цс поїли... Стали зникати діти... їх ріжуть, роблять з них холодні котлети і продають, а топлений жир з них голодні купують... В колодязі знайшли кістки з людськими нігтями. В колишніх склепах знайдено засолене людське м'ясо... У нас тиф сипний, живемо без ліків..."¹

Звісно, що кубанці не корилися. По станицях спалахували повстання, які жорстоко придушувалися. Найбільш непокірною виявилася станиця Полтавська, козаки якої завжди відрізнялися взаємодопомогою, високим рівнем культури і національною свідомістю. З нею влада розправилася найбільш жорстоко. Ще в 1922-1930 рр. з 5600 родин, що заселяли станицю, 300 було вислано, а 250 чоловік розстріляно. У 1930-1932 рр. багато козаків станиці заарештували у зв'язку зі справою СВУ. В грудні 1932 р. в станиці Полтавській доведені до відчаю люди підняли повстання. Тільки великі військові підрозділи після тривалих боїв придушили його.

Особливою постановою ЦК ВКП(бі та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та Західних областях від 14 грудня 1932 р. наказувалося: "В виду того, что... в зн;Ічитсльной части районов контрреволюційнеє злементм-кулакн, бьівшис офицсрьі, пстлюровцм, сторон-ники кубанской ради й пр. сумсли проникнуть в колхозн в качестве предссдателей или влиятсльнмх члснов правлення, счетоводов, кладовщиков, брига диров у молотилки и т.д., су мели проникнуть в сельсоветьі, зсморганьї, коопера-цию... ЦК ВКП{6) и СНК СССР обязьівают ЦК КП(б)У Севсркавкрайон, СНК Украпим и крайисполком Севсркав-края решнтсльно искоренять зти контррсволюционньїс зле-ментьі путем арсстов, заключения в концлагсрь на длитсль-ньій срок, не останавливаясь перед примснением вмсшсй мерьі наказаний к особо злостиьім из них...

Вьісслить в кратчанший срок в севсрньїе области СССР из станиць! Полтавской, как наиболее контррсволюционной, всех жителсй за исключением действитсльно преданньїх Советской власти... и заселить угу станицу добросовестньши колхозниками-красноармсйцами, работающими в условиях малоземслья и на неудобньїх землях в других краях, перє-

дав им все земли и озиммс поссвьі, стросния, инвснтарь и скот вьіселяемьіх".

Та невеличка купка козаків, яким вдалося уникнути виселення, ще деякий час продовжувала збройну боротьбу, але була знищена. Станицю заселили вихідці з Росії, Білорусії і перейменували у Красноармійську. Таки доля спіткала багато станиць. Станиця Уманська перейменована була а Ленінградську. Станиця Брюховсцька до колективізації мала 20 тисяч чоловік, після голоду, повстань і виселення повністю спустіла. Тільки де-ін-де ло хатах лежали мерлі від голоду люди. "У станиці залишився один її житель — голий чоловік з довгим волоссям і бородою. Він бився з котами під акацією за здохлого голуба. Чоловік збожеволів, але солдат дещо зрозумів з його розповіді. Колишній цей божевільний був комуністом і головою сільської Ради. Під час колективізації він розірвав свій партійний квиток і приєднався до повстанців. Майже всі вони загинули, а він заховався у плавнях ріки Кубань, які кишіли комарами. Його дружину і дітей депортували. Якось перебувши зиму, цей нещасний повернувся до своєї хати — останній житель великого колись квітучого поселення".

Втрати населення Кубані були величезні. Дослідники вважають, що під час геноциду голодомору І932-Е933 рр. в Україні' і на Кубані померло від 6 до 10 мли. чоловік. Такого тотального винищення людей історія ще не знас. Про кількість людських витрат на Кубані можна лише здогадуватись. У 1932-1933 рр. тільки в станиці Кавказькій в каменоломні знаходили трупи, які привозили заповнені доверху поїзди з 5-10 вантажних вагонів.

У станиці Лабінській від голоду з 24 тисяч жителів померло 14 тисяч козаків. А в станиці Стчрокорсунській з 14 тисяч населення залишилося менше тисячі.

Відомий англійський історик Робсрт Коннвест наводив враження англійських дипломатів від побаченого на Кубані у 1933 р.: "Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій". Кубань "напівспустошсний край, який треба освоювати з самого початку".

Винищуючи населення Кубані, особливого удару тодішня комуністична влада нанесла національному розвитку краю.

У згаданій постанові від 14 грудня 1932 р. наказувалось: "Немедленно перевести на Северном Кавказе дслопроиз-водство совстских й кооперативних оргаков "украинизиро-ванних" районов, а также все издающиеся газетьі й журнали с украинского язнка на русский язмк как более понятими для кубанцев, а также подготовить й к оссни перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК й СНК обязивают крайком й крайисполком срочно провсрить й улучшить состав работников шкал в "украинизированних" районах".

В станиці Уманській зберігся щоденник вчителя Уманського педтехнікуму Івана Полєжаєва, в якому він описував, як цей наказ проводився в життя:

"20 лютого (1933 р.). Був викликаний до НКВС, де мені запропонували зібрати всі українські підручники, літературу і передати все туди. Сказали, шо моя місія — ліквідувати українізацію технікуму і всі її наслідки.

21 лютого. На залізничну станцію прибув ешелон з Білорусії з переселенцями, які повинні замістити недостачу населення внаслідок чотирьох літ колективізації, саботажу, репресій, голоду і переселень.

Скривів душею і віддавав українські підручники і літературу, залишив собі "Кобзаря" Т.Г.Шевченка".²

Кубанцям, нащадкам запорожців змінювали прізвища на російські — так Грім став Громовим, Малько — Малєвим і т.д. З запровадженням паспортної системи всі корінні українщ'-кубанці отримали в графі національність — росіянин.

Внаслідок такого радикального рішення "кубанської проблеми" офіційна кількість українського населення Кубані катастрофічне зменшилася. Згідно з даними Загальносоюзного перепису населення 1959 р. українців у Краснодарському краю офіційно було ... 3,9 %.

Але ж не могли безслідно щезнути мільйони українців, які населяли Північний Кавказ. Фактично українцям Кубані було заборонено бути українцями.

Слухняно виконуючи сталінську директиву про знищення української культури на Північному Кавказі, президія Пів-нічно-Кавказького крайового виконавчого комітету видала

відповідну постанову від 26 грудня 1932 р. Окремо в цій постанові наказувалося:

"...2. Перевести к 1-му января 1933 г. все делопроизвод-ство созетских организаций в станицах й районах на русский язик.

3. В З-дневный срок перевести все украинизоватшегазета на русский язнк, а также листовки, брошюрки,
стенгазети, многотиражки й прочую литературу, виходившую на украинском язьіке й в дальнейшем издавать их на
русском язьіке.Перевести преподавание на всех работающих краткосрочних курсах (советских, педагогических, колхозннх) на
русский язык.Предложить КрайОНО подготовить необходимие мероприятия для перевода к осени 1933 г. преподавания во всех
школах на русский язик..."

Для виконання цієї драконівської постанови, що разом перекреслювала всі досягнення українського національно-культурного відродження на Північному Кавказі і Кубані, долю десятків тисяч вчителів, студентів, культурних діячів, була створена спецкомісія, яку очолив завідуючий ПККВНО (Північно-Кавказький Крайовий Відділ Народної Освіти) Лизлов. 22 квітня 1933 р. в Наркомос РСФРР прийшов звіт про наслідки діяльності спецкомісії. В ньому зазначалося:

"В конце 1932 г... на Северном Кавказе на украикском язьіке работало 1609 школ І ступени с 221463 учащимися, й с 558 учителями, 259 школ II ступени с 42148 учащимися й с 1552 преподавателями, 12 педагогических техникумов, краткосрочние педагоги ческие курси н сеть политгтросвету-чреждений.

К настоящему времени во исполнение решений директивних организаций по краю проведена следующая работа:

1). Срок окончательного перевода на русский язнк рабо-тн начальной й средней школи установлен 1 сентября 1933 г. С февраля во всех школах края прекращено преподавание украинского язика как спсцнредмета.

2)! ...К 1 марта 1933 г. во всех украинских педагогических тсхникумах преподавание полностью переведено на русский язик...

В Уманском й Полтавском педтсхникумах полностью обновлен преподаватсльский состав, а в других технпкумах частично...

Работа всех краткосрочньїх курсов переведена полностью на русский язьік в декабре 1932 г., тогда же переведена на русский язьік работа всех политлросвстучреждсний..."

Та все ж корінні кубанці-у країн ці не були остаточно знищені. Адже той величезний пласт культури, ставна історія Кубані, що продовжувала жити у розповідях і переказах, ті дивовижні пісні і традиції не могли безслідно зникнути, як не може щезнути і душа народу. Нерідко траплялися випадки, коли переселенці з Росії і Білорусії під впливом корінного населення вивчали українську мову і користувалися нею, співали українські пісні, зберігали старовинні звичаї і традиції.

Так і склався сумний парадокс на Кубані — у багатьох районах і досі більшість населення розмовляє українською мовою, зберігає українські традиції, але не має змоги ні вчитися рідною мовою, ні читати українські книжки, часописи і газети, ні навіть офіційно називатися українцями.

Однак зараз після довгих часів принижень і поневірянь українці Кубані, хоч І повільно, але цілеспрямовано повертаються до своїх духовних цінностей, до свосї історичної культурної спадщини. Цьому сприяють, зокрема, багато •кубанських письменників та вчених, віддані своїй справі ентузіасти-красзнавці, Кубанський Козачий Хор, могутній процес відродження козацтва на Кубані, коли забута спадщина, здавалося б, назавжди знищена, повертається до справжніх кубанських козаків.

З покоління в покоління передаються в кубанських станицях українські пісні, мова, традиції. З дня народження дитина всотує всі звичаї, перенесені з України. І хоча на уроках навчання ведеться російською мовою, але на перервах, вдома і діти і вчителі розмовляють українською. Так, багато було знищено, багато забуто і багато втрачено, але цей процес відродження вже почався, і він не відворотний. "Малиновий клин" — славна і вічна Кубань назавжди залишиться незнищенним козацьким краєм нащадків слав-ної Запорозької Січі.

ТЕРОР

Колективізація, розкуркулення і голодомор 1929-1933 рр. за своїми "масштабами" — ледь не найбільш жахливі злочини в історії людства. Якщо в історії траплялился випадки, коли завойовники, або колонізатори проводили масовий геноцид населення підкорених земель, то в Україні і Кубані його здійснила влада, яка урочисто проголосила себе "робітничо-селянською".

В ці роки українцям Кубані був нанесений тяжкий улар — найкращі господарі вмерли від голоду на найродючіших землях в країні або були виселені на Північ, найбільш непокірні загинули в нерівній повстанській боротьбі, свідомі носії національної культури — вчителі, письменники, вчені, митці — опинилися в еміграції або загинули від кривавих репресій. Все це було спрямовано на те, щоб зламати в кубанцях дух гордої незалежності, перетворити запорозьких нащадків на слухняних виконавців кремлівських вказівок.

Ще нескінченним шляхом тягнулися на Урал ешелони з приреченими на рабську працю і смерть сотнями тисяч кубанців, а в їхні рідні станиці та хутори прямували нові поселенці.

Документи свідчать, що акція, спрямована на знищення корінних мешканців Кубані і заселення їхніх земель вихідцями з центральних і північних районів Росії, була спланована до дрібниць і розроблялася на всіх рівнях влади. Вже за тиждень до трагічного виселення станиці Полтавської, найбільш волелюбної і освіченої на Північному Кавказі, застнаркома з військових і морських справ М,Туха-ченський підписав таємну директиву, згідно з якою до 10 січня 1933 р. серед військових проводився набір "особливо надійних в політичному відношенні" для заселення спустошеної станиці. Особливо підкреслювалося, що "уроженцьі Ссвсрного Кавказа й Украйни вербовко не подлежіїт".

Ця директива розповсюджувалася й на інші станиці та хутори. Переселенців відправляли на Кубань прямо з військових частин, а їхні родини — окремими ешелонами. Таким чином Сталін одночасно вирішив два питання — відновив необхідну кількість трудівників у колгоспах і змінив неслухняних козаків більш лояльним до радянської влади населенням. Так, Полтавська станиця була заселена працівниками ГПУ на 50 %, а Ново-Рождествснська — на 100 %. Новоприбулих забезпечували конфіскованими у виселених хліборобів будівлями, майном, інвентарем. Ті кубанці, котрі врятувалися від голодної смерті, заслання або розстрілів, виселялися на околиці станиць, а нові переселенці поселялися в центрі. В той час, коли кубанці вмирали від голоду, новоприбулі отримували гарантовані панки. Переселенці, яким обіцяли на Кубані райське життя, з перших днів зіштовхнулися з великими труднощами. Вихідці з російських сіл, вони не могли звикнути до іншого клімату, нових умов ведення господарства, життя у традиційних кубанських мазанках. Місцеві жителі попереджали їх: "Тут так годують, що до весни не зможете працювати, повмираєте, як і ми, зберете врожай, а його, як і в нас, у вас заберуть".

Багато хто з нових переселенців утікав з моторошних місць, де все нагадувало про смерть і страждання попередніх господарів. Дехто писав родинам, щоб не їхали на Кубань. Таких судили виїзні сесії військових трибуналів.

Почалися сутички з місцевим населенням. Голодні люди, гіби врятувати свос життя, нападали на переселенців, видирали у них харчі; щоб помстнтися, палили будівлі й майно.

Трагічні обставини, що призвели до сутичок завербованих поселенців і корінних кубанців, поставили між ними на тривалий час помітний психологічний бар'єр.

Голодомор виявився наїїжорстокішим актом у трагедії геноциду українського населення Кубані, але не останнім. Протягом 30-х—початку 50-х років одна за одною накочувалися хвилі репресій на цей багатостраждальний крий, забираючи тисячі й тисячі людей. Раз по раз відбувалися процеси над так званими "троцькистськими", "шпигунськими", "шкідницькими" або "повстанськими" організаціями. За далеко не повними даними, за цей час на Кубані було розстріляно 10824 чоловіки, відправлено у в'язниці і концтабори 21924, виселено 6801. А скільки народу було просто розстріляно без суду і слідства! Про масштаби репресій на Кубані свідчить розмах роботи "трійок НКВС", які тісно співпрацювали з місцевими партійними органами. Так, тільки за один день 20 листопада 1937 р. вони розглянули 1252 справи. З них 307 вироків — смертні. 1 листопада 1938 р. одна з "трійок" винесла 619 смертних вироків.

У ті часи козаки-кубанці склали пісню, яку й досі співають у станицях.

Худобу забрали, добра розтягла — Нещасних козаків в тюрму забрали. Приганяють, саджають, і дихнуть не дають. Наган наставляють, і вопрос задають. А дома сімейство й жінка молода. За що ж такая козацька судьба! На дворі морози ще й люта зима, І ми ми Уралі пиляємо дрова,

Знищували колишніх козацьких старшин, вчителів українських шкіл, письменників, музикантів, знавців народних звичаїв і традицій. Надзвичайно жорстоко знищували будь-які прояви самобутньої української культури Кубані. Нерідко людей репресували за знайдену бандуру чи шевченківський "Кобзар".

Саме тоді трагічно обірвалася доля видатного кубанського музикознавця, фольклориста, колишнього регента Кубанського військового хору Григорія Концевича — у 1921 р. особливою постановою була заборонена діяльність хору як "контрреволюційна". Лише у 1936 р. хор дозволили відродити. Можливо, влада, приймаючи таке рішення, хотіла цим самим підтримати брехливу казку про ідеальний всебічний розвиток народів СРСР.

Так чи інакше, але неймовірними зусиллями Григорія Концевича хор був відроджений. ! того ж року, після тріумфального виступу у Москві. Концевича заарештували. Сила духу, яка попри всі заборони і терор, залунала у піснях кубанців, злякала тих, хто тримав у своїх руках важелі жорстокої і могутньої машини.

Григорія Концевича розстріляли, а його унікальне зібрання кубанських народних пісень, бібліотеку, нотні збірники — все цс, в загальній кількості 12846 одиниць — знищили. Можна тільки здогадуватися, які дорогоцінні твори народної культури українців Кубані назавжди зникли в той час.

Але навіть репресії не змогли до кінця зламати спротив серед кубанського населення, і хоча масові виступи хлі боробів під час колективізації були придушені за допомогою регулярних військових частин, окремі невеличкі групи повстанців все ще деякий час продовжували відчайдушну боротьбу з терористичним сталінським режимом.

Так, один з найбільших загонів козаків, яким пощастило втекти із заслання, діяв у районі станиці Медмелівської у 1933-34 рр. З часом збройний опір перемістився в гірські райони Північного Кавказу і продовжувався, за деякими свідченнями, до 1939 р., доки останні загони повстанців знищили з;І допомогою газових бомбардувань.

Один з останніх передвоєнних процесів відбувся у жовтні 1940 р. над козаками Пашківської станиці, їх звинувачували буцімто у створенні "повстанської організації". Про те, яким чином вибивали показання з арештованих, розказував колишній слідчий НКВС: "...Бшш случаи, когда обвиняемьій отказнвался от своих показаний. Тогда прнходилось докла-дьівать начальнику слсдственного отдсла. Обвиняемого у меня забирали на несколько часов й когда его возвращали, то после зтого он начинал давать показання... По его поведению било видно, что к нему применяли мерьі физи-ческого воздсйствия".

В одному з номерів часопису "Чорноморець", який видавали кубанці-емігранти у Празі, в 1938-39 рр. з'явилася фотографія, що дивом потрапила до редакції. На ній зафіксовано момент розстрілу невідомих кубанських козаків. Кубанський поет Іван Степовий присвятив своїм землякам вірш, який міг би стати своєрідною епітафією на неіснуючому пам'ятнику десяткам тисяч кубанців, котрі загинули в ті роки:

Один за одним, мов сокіл, підбиті.
Все новії жертви відходять у Рай,
Погаслії очі навіки накриті.
Збагнувши в останні, свій край.
О! Як хе нелюдськи і тяжко страждали
Ці душі в пекельнім світськім життю,
Й за те, що Кубань, свою неньку, кохали,
_____ Випили повну чашу сі/о!

ВІЙНА

Той трагічний розкол, який поділив народ на "білих" і "червоних", зламав долі мільйонів людей, суцільною кривавою раною позначив наше сторіччя.

Події Великої Вітчизняної війни 1939-1945 рр. знову поставили українське населення Кубані на різні боки барикад. І слід правильно зрозуміти ті мотиви, що привели одних до Червоної Армії, а інших — до складу "Вермахту". Перші козацькі кавалерійські частини з донців, кубанців і терців у складі Червоної Армії були утворені ще у 1936 р., коли радянський уряд був уже впевнений у цілковитій стабільності своєї влади на козацьких землях. У січнї-квітні 1942 р. на терені Краснодарського краго, перед загрозою німецького прориву на Північний Кавказ, був сформований І7-й Кубанський кавалерійський корпус.

Цей корпус брав участь у багатьох битвах другої світової війни. Більшість його бійців загинула під час військових дій, вражаючи всіх своєю відчайдушною сміливістю. Неодноразово командування кидало козацькі частини на танкові колони німців. Так, наприкінці весни 1942 р. після провалу Барвенковсько-Лозовської операції кавалерійські лави кубанців атакували німецькі танки. В черкесках і бурках, під розгорнутими прапорами летіли кіннотники просто під кулеметний і гарматний вогонь, і коні без вершників ще довго блукали по степах...

Багато тисяч кубанців загинуло, воюючії в Червоній Армії, були розстріляні німцями під час окупації, вивезені на примусову працю в Німеччину. Самовіддано працювали жінки і діти, забезпечуючи радянську країну кубанським хлібом. Сподівалися, що після перемоги все зміниться на краще — припиняться репресії, повернуть хліборобам їхню землю.

Але багато було й тих, які так і не змогли змиритися з радянською владою. Цьому сприяла й політика окупантів, котрі намагалися привернути козацьке населення Кубані на свій бік. Так, в усіх станицях було введено отаманське самоврядування, урочисто повідомлялося про наміри німців повернути кубанцям землю, відродити всі козацькі привілеї. 8 Краснодарі вперше за десять років почала виходити газета російською і українською мовами, почав діяти український театр.

Зараз зрозуміло, що німці навряд чи здійснили б свої обіцянки, але багато козаків повірили, що нарешті настав час відродження козацької волі. Почалося формування козацьких загонів, які співпрацювали з окупаційною владою.

Взимку 1943 року, після перемоги під Сталін градом, радянські війська розпочали наступ иа Північний Кавказ. За ними в населені пункти входили загони СМЕРШу, які жорстоко розправлялися з усіма запідозреними у співпраці з окупантами. Не чекаючи повернення радянської влади, десятки тисяч козаків Дону, Кубані і Тереку разом з родинами залишали рідні місця і відступали з німцями.

Очевидець так описував цей відхід:

"Погода стояла весьма плохая, шли дожди, по временам сменявшиеся снегопадом, почему грунтовме дороги со-всршенно размякли й превратились в сплошное меснво невнлазной грязи, в которой застревали казачьи подводн й ггавозки, растянувшисся на многие километрьс".

Після відходу з Кубані, в березні 1943 р. в Херсоні з біженців був утворений 15-й Козацький кавалерійський корпус, який ввійшов до складу німецької армії. Він складався з більш, ніж 40 тисяч чоловік. Також при ньому знаходився 10-тисячннй Козацький навчальний І резервний полк і "вовча сотня" Андрія Шкуро.

Окрім того, козацькі родини, козаки-емігранти, нерегулярні формування об'єдналися в Козацький Стан з чисельністю в 50-60 тис. чоловік. До складу цих козаків входила велика кількість емігрантів часів громадянської війни. Так, 60 % старшин Козацького Стану (1430 чол.) становили колишні борці з радянською владою 1917-1921 рр. Серед них були такі відомі постаті, як Петро Краснов, Андрій Шкуро, кубанський отаман Вячеслав Науменко.

Зрозуміло, що всі ці козаки прагнули воювати не за інтереси третього рейху, а за визволення своїх земель, які так постраждали від антинародної політики комуністичного режиму.

Козацький Стан пройшов через Білорусію, Польщу. Північну Італію. Його шлях трагічно закінчився в Австрії, в долині ріки Драви, де козаки здалися англійським військам.

У червні 1945 р. англійське командування наказало передати всіх біженців військам НКВС. Цим біженці були приречені на тяжку працю і смерть у північних таборах СРСР, на розстріли у сталінських в'язницях.

Беззбройні козаки, знаючи, що їх чекає на Батьківщині, чинили англійцям шалений опір. Британський солдат, безпосередній свідок тих подій, так описує насильницьке вивезення козаків із їхнього табору у Пігеці 1 червня 1945 р.:

"Как только взвод приблизился к казакам, чтобу начать погрузку, люди сбились в єдиную массу, встав на колени н обхватив руками соседа. Когда стоявших с краю оттащили в сторону, остальние сгрудились еще теснее й, охваченньїе паникой, начали карабкаться друг через друга, пмтзясь уйти подальше от солдат. В результате образовалась груда истерических тел, причем многие оказались р самом низу. Когда, наконец, мн раетащили зтот завал, вияснилось, что двоє — мужчина й женщина — задавленьї. Всю зту группу пришлось сплой по одному тащить в грузовик".

У цей день, за деякими свідченнями, було задавлено, вбито близько 700 чоловік. Деякі покінчили з собою. Подібне відбувалося і в інших місцях, де були розташовані табори біженців.

Сумною звісткою стала також смерть видатного кубанського бандуриста Михайла Тсліги, котрий керував в еміграції у Празі Кубанською капелою бандуристів, та Його дружини, видатної української поетеси Олени Теліги, яких німці розстріляли у Бабиному Яру в Києві.

Кривава історія примусила українців Кубані воювати проти фашистів і водночас проти Сталіна. Історикам ще доведеться зробити багато відкриттів, досліджуючи заплутані сторінки у другій світовій війні. Скажімо, історія Кубанської сотні, бійці якої воювали у складі Української Повстанської Армії і відрізнялись особливою непримиренністю як до фашистів, так і до сталінського режиму...

Минає час. Зникають Ідеї й імперії, що так ламали людські долі, але ніколи не повинна зникнути пам'ять. про людей, які стали жертвами величезної трагедії XX сторіччя.

НЕЗНИЩЕННА ЄДНІСТЬ

Закінчилася війна, помер Сталін. У 1956 р. на XX з'їзді КПРС новий генсек Хрущов завзято розкритикував "культ особи "свого попередника. Невдовзі його самого позбулися колеги по владі — країна повільно йшла до майбутніх соціальних потрясінь. Але які б реформи не планувало московське керівництво, які б володарі не приходили у Кремль, нічого не було зроблено для того, щоб відновити у своїх правах репресовану культуру українців Кубані. Куди б не закручувався генеральний курс "партії і народу", які 6 чергові кампанії не прокочувалися по Кубані, які б нові "історичні" програми не розпочинали партійні ідеологи, — всі вони були сдині в одному — українців на Кубані "не бьіло, нет й не будет". А слухняні історики вже науково обґрунтовували колишні сталінські постанови:

"С 1921 г. по указанию Наркомпроса бьіла начата укра-инизация кубанских школ. В ряде случаев зто встретило противодсйствис, так как в дсйствительности населснис Кубами не бнло украинским... Однако, талько в болсе поздний период бьілії доказана несостоятельность украини-зации Куб;Іни й прекращсно се осущсствление".

Всі прояви української національної свідомості на Кубані продовжували наполегливо переслідувати. Викорінення рідної мови починалося зі школи. У деяких школах, наприклад, серед загальних правил поведінки, особливо підкреслювалося: "В школе запрещается говорить на диалектах".

Мільйони українців Північного Кавказу не мають і досі власних шкіл, газет, видавництв, українського радіомовлення.

Скільки ж було знищено людей, витрачено зусиль і коштів, щоб викоренити яскраву і поетичну, прекрасну мову українців Кубані, їхню історичну пам'ять! Тяжко оцінити той удар, що був завданий національній кубанській культурі, зруйнував безцінний зв'язок поколінь, знищив традиційні духовні та моральні цінності.

Тяжко було й тим, хто намагався зберегти вціліле. Неймовірні перешкоди довелося долати керівникові Кубанського козацького хору Віктору Захарчснку, щоб внести в репертуар українські пісні, які згодом підкорили аудиторії багатьох країн світу!

Кубанцям, прямим нащадкам могутніх українських ко-заків--загюрожців, заборонялась їхня рідна мова, знищува-

лась історична пам'ять, духоиність — навіть правоназиватись українцями! Хіба цього вони заслужили, оберігаючи кордони Російської імперії, проливаючи кров в усіх війнах, які вели Росія і Радянський Союз, віддаючи останні сили, шоб нагодувати своєю тяжкою працею країну?!

І все ж чи вдалося зламати народну душу Кубані? Кубанці стали дивовижним прикладом незнищенності національного духу. Українська мова в усій своїй самобутності живе на Кубані. Вона зберігається в середовищі людей похилого віку, багато з яких закінчували українські школи, передається наступним поколінням. Історична пам'ять дбайливо зберігається у розповідях живих свідків минулого, у численних легендах і переказах про Байду, Морозенка, Хмельницького, Миколу Рябовола, криваве поле під Берестечком, переселення запорожців в ЧорноморІю, Кавказьку війну, голодомор і терор 33-го року. Українська культура живе в колядках і щедрівках, жниварських і чумацьких піснях, в зростаючій зацікавленості до своїх національних витоків. І недаремно в збірнику кубанських народних пісень, який випустив у 1966 р. відомий кубанський краєзнавець Іван Варрава, був і своєрідний кубанський варіант українського національного гімну "Ще не вмерла Україна". Ні, вона на Кубані не вмерла!

І тепер зрозуміло, чому саме, як тільки почав слабнути прес тоталітарної імперської влади, наприкінці 80-х років на Кубані почали з'являтися перші паростки національного відродження. Цей рух ішов у двох напрямках, які, щоправда , часто тісно перепліталися, — козацькому і власне національному.

Цікаво, що козацький рух широко охопив не тільки корінне населення, а й велику частину переселенців. У жовтні )990 р. в Краснодарі відбувся Перший Установчий з'їзд козацьких осередків, який утворив загальнокозацьке об'єднання — Раду. Нині козацький рух на Кубані переживає важкий етап свого становлення: занадто багато традицій загублено, занадто великі втрати понесло козацтво за ці роки; доки не вироблено твердих орієнтирів, різні сили бажали б втягнути його у братовбивче зіткнення. Але, можна сподіватись, що кубанські козаки, повертаючись до своєї історії, духовної спадщини, обов'язково відродять живе джерело своєї національної культури.

Одночасно з появою перших козацьких громад, її іноді й на їхньому грунті почали з'являтися осередки, які ставлять собі за мсту безпосередньо відродити і зберегти українську національну культуру. Серед них — і Товариство Української культури Кубані (офіційно зареєстроване я грудні 1991 р. в Краснодарі. керівник Микола Терновськйй), і "Чорноморська Січ" (голова Олег Голуб), і товариство ".Просвіта" в станиці Старомінській (голова Р.Кухта), українські культурні товариства н Сочі, Новоросійську, Гарячому Ключі.

Силами цих об'єднань, багатьох інших кубанців, яким дорога справа національного відродження, ведеться велика робота по утворенню українських книгарень, підготовці фахівців з українознавства, збереженню пам'яті про діячів української культури Кубані.

В Україні не забули про своїх братів-кубанців. Україна, яка сама відроджується після тяжкої руїни, вже почала відновлювати міцний духовний зв'язок зі своїми братами, котрі опинилися за її межами.

Велику роботу проводить Товариство "Україна". За його допомогою на Кубані вперше за стільки років почали виходити україномовні газети "Козацьке слово" і "Малиновий Клин" (додаток до газети "Куоанские ноеости"), відбуваються поїздки иа Кубань артистів України, налагоджуються культурні зв'язки між окремими містами. Так, нещодавно громадськість м. Донецька відправила велику партію української літератури в Краснодарську бібліотеку. Справжнім святом єднання стало 200-річчя переселення запорожців на Кубань. Надзвичайно урочисто відсвяткували його десятки тисяч кубанців, котрі з хились наприкінці серпня 1992 р. на Тамань, щоб вшанувати пам'ять своїх предків.

У ці дні ше більше зміцніли зв'язки між українськими та кубанськими козаками, започатковані у серпні 1990 р., коли на Хортицю прибули кубанські козаки для святкування 500-річчя Запорозької Січі. В свою чергу, кінний загін українських козаків улітку 1992 р. здійснив перехід з України на Тамань. В усіх кубанських станицях і хуторах українських козаків зустрічали й вітали як найближчих і найдорожчих братів.

...Зуміли кубанці пронести через всі випробування свою духовну єдність з Україною. 1 будемо сподіватися, що ця

єдність зміцнюватиметься.

Додаток

Поиск по сайту: