Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Сучасна українська культура та проекція майбутнього



Постмодернізм – це не лише но­вий етап у розвитку культури, літературо­знавчий напрям, мода, але передусім – філософія, світогляд, побу­дований на глибокому розчаруванні в самій ідеї історичного прогресу. Народження постмодернізму пов’язане з кризою 60-х років (масові молодіжні бунти, протести проти війни у В’єтнамі, наявність ядерної за­грози, та передчуття холодної війни, деперсоніфікація, деіндивідуалізація людини, пов’язані з поширенням масової культури та перемогою НТР). Кризове світовідчуття значно посилювалось екологічними негараздами, котрі супроводжують технічний прогрес. Учені початку XX ст., відкриваючи закони ядерного розщеплення, захоплено вітали науково-тех­нічний прогрес, не передбачаючи, що він може призвести до екологічних катаклізмів на кшталт Чорнобиля, появи атомної бомби та, зрештою, до знищення людства. Але історично їхні зусилля спри­яли виникненню таких можливостей, що є однією з причин розчару­вання в розумі та прогресі. Екологічні катастрофи віддзеркалюють планетарно-космічний ха­рактер діяльності людини і, одночасно, нерозуміння цього люди­ною, низький рівень її моралі, духовності, негармонійні стосунки лю­дини і світу. Чим активнішою є людина, тим більше вона сприяє руй­нуванню світу. Наприклад, руйнування озонового шару відбувається дуже стрімко. Воно вразило величезну площу та набрало набагато швидших темпів, ніж прогнозували вчені. Зростання техноло­гічної могутності суспільства обертається звуженням сфери свободи людського буття, дедалі відчутнішими духовно-ціннісними втратами для людської особистості.

До XX ст. моделі світобачення людини завжди були упорядковані, тобто мали центр, вісь сенсу та розумно влаштовану систему влас­тивостей і предметів. В античні часи таким центром вважали родову людину як міру всіх речей, за середньовіччя – Бога, у гуманістів Відродження – це творча вольова особистість, у просвітників – Ро­зум, у XIX ст. – індивідуальність. Навколо центру групувались цінності у вигляді бінарних опозицій: рай і пекло, розум і неосвіченість, доб­ро і зло, прекрасне і бридке тощо, без яких картина світу, здавалось, не могла існувати. У цій картині світу людина завжди прагнула знайти своє місце, відповісти на запитання: хто я є, що я можу. За традиційними антро­пологічними уявленнями, це місце задане якоюсь людською першосутністю Але в XX ст. стало зрозумілим, що ніхто і ніщо цього місця не гарантує. Одним із структуротворчих елементів постмодернізму стало надан­ня рівного права на висловлювання, яке навіть не потребувало відгуку. Людина не над, а нарівні з усіма. ЇЇ вилучено з ієрархії. Криза антропоцентризму – одна з основних тем XX ст. Витвором цивілізації розуму, що відмовилась від трансцендентного, духовного, стає одномірна людина, конформістський тип особистості, у якої відсутній моральний стрижень. Така людина щиро вірить, але не роздумуючи йде під гаслами дня, що з часом діаметрально змінюються. Тому постмодерністське мислення характеризується плюраліз­мом, еклектизмом, непослідовністю, уривчастістю описів, відсутні­стю єдиної позиції, єдиної контекстуальної мови. Водночас постмо­дернізм наполегливо шукає цілісність у реальному житті, прямуючи до пізнання суті вічного, духовного, здатного захистити унікальне, інди­відуальне. Домінантою світосприйняття постмодернізму є безкомпромісне протиставлення класичним цінностям і в, той же час, актуалізація минулого, „відродження” давніх епох, що виявляється насамперед у циту­ванні, у культурній, стильовій, лінгвістичній багатомовності.

Культура здавна знає прийом цитування, внесення у власний текст чужих фрагментів, що вже само по собі змінює суть первинного висловлення і спонукає до нових смислообразів. Як стверджує Ю. Лотман, "Євгеній Онєгін" О. Пуш­кіна побудований на прихованих цитатах. В. Ван-Гог, оперуючи цитата­ми з японського мистецтва, прийшов до нового стилю „модерн”. Те ж можна простежити й в „Енеїді” І.Котляревського. Однак між попередніми епохами й постмодернізмом можна відшукати принципові відмінності. Річ у тому, що попередні культурні епохи і стилі, такі як Ренесанс, бароко, романтизм та інші будувалися на принципі ієрархії, мали гло­бальний культурний контекст, в якому фрагменти і цитати відіграва­ли вторинну роль і лише давали поштовх для нового прочитання. Традиційні культури користувались фраг­ментами за законами цілісного культурного контексту, мали допоміжне значення. Сьогодні культурний контекст зазнав зрушень. Його окре­мі частини живуть вже не за законами цілого, ієрархії, а за законами демократичності, плюралізму, рівності всіх і всього. У постмодернізмі насмикані цитати чи образи нашаровуються один на одного; змішу­ються сюжети, деконструюється новий сучасний контекст через руй­нування попереднього. Так, наприклад, цикл картин "Фрагменти" І.Чуйкова, який одним з пер­ших серед радянських художників звернувся до принципів постмодерністської естетики, побудований на легко вгадуваних і на маловідомих цитатах культури. Найчастіше це фрагменти орнаменту, ренесансної картини, чорно-білої репродукції, фрагменти витворів А. Матісса, П. Пікассо, П. Гогена, Ж. Енгра, Л. Кранаха, самого І. Чуйкова – і, врешті-решт, фрагменти „реального”, ніби з натури написаного неба, тину. І зав­жди – без будь-якої ієрархії значення і цінностей, без підпорядку­вання якомусь керівному центру. У картинах відомі цитати перероджуються у спогади про пережите, містифікування, що провокує і збуджує уяву. Відтворення свого світу з будь-якого „чужого” матеріалу і є нашим буттям у реальності. Пародіювання як окремий випадок переосмислення має на меті ще й звернення в минуле (вибір творів мистецтва для пародій) і маніпуляцію змістом твору для створювання комічного ефекту. Вартісність пародії визначається ступенем достовірності відтворення формаль­них ознак оригіналу. У постмодернізмі (колажі, цитуванні, пародію­ванні минулих культур) завжди присутня ідея метафізичного, духовно­го, котра визначає суть абсурдності життя. Постмодернізм, розбиваючи попередню цінність витворів мистецтва, яку він вважає хибною і небезпечною, на фрагменти, створює нову цілісність на принципово іншій плюралістичній основі – у цьому його головна цінність.

Численні запозичення, обігрування світів попередніх культур по­в’язані також зі ставленням до художнього тексту як до першої ре­альності: культура, накопичуючись століттями, стала реальнішою за саме життя, вигадані герої та сюжети стають більш дійсними, ніж живі люди. Не текст існує за законами світу, а світ за законами тек­сту. Постійне цитування минулих культур підкреслюється і назвами су­часних течій мистецтва, в котрих є префікси „нео”, „пост”, „транс”, „ультра”, „гіпер”, „над” (трансавангард, неоекспресіонізм, гіперреалізм тощо).

Але постмодернізм також – це не просто якийсь процес повторення, а процес аналізу, переосмислення, переробки всього напрацьованого людством. При цьому єдина реальність наче не існує зовсім; реальність та істина стають множинними. За допомо­гою деяких однобічностей у визначенні фактів можна створити різні, однаково обґрунтовані картини життя. Є засоби і для підміни реальності. Сучасна технологія дозволяє „доку­ментально” відтворювати факти, предмети, процеси, явища, яких ніколи не існувало. Вивчення віртуальної реальності свідчить про те, що згодом людина зможе жити в тій реальності, в якій захоче, тобто „потрібну дійсність” можна буде створити і в свідомості людини.

Саме існування інформаційного суспільства поставило під сумнів протилежність реального та нереального, істинного та хибного. Несправжність, ненормальність, протиприродність, хаотичність, аб­сурдність сучасного життя спровокували підкреслено ігровий стиль постмодернізму. Коли митець розчаровується у суспільному бутті, в людській природі, він починає сприймати та показувати цей світ як низькопробний балаган, театр трагіфарсу. Зрозуміло, при цьому він задля виразності підкреслює гротескну банальність світу у своїх тво­рах. Романи С.Жармен і П.Зюскінда, Лондонський музей кіно і виставка "Метрополіс" у Бермені (1991 р.), каліфорнійські музеї су­часного мистецтва, хепенінги, перформанси у Кускові (1991 р.), ек­сперименти в літературі „Бу-ба-бу” – все це елементарний „дісней-ленд” для освічених, талановитих дорослих „дітей”, які в сучасному світі знають все – враховуючи й те, що від самого цього знання мало користі.

На відміну від авангардистів, які вірили у можливість вибраних творчих індивідуумів упорядкувати хаос буття засобами свого мистецтва, постмодерністи таку віру відкидають і вимагають знищення традиційних естетичних понять, мовних, стилі­стичних та жанрових норм. Маніпулюючи уривками з чужих творів, постмодернізм створює син­тез високого та низького (масового) мистецтва. Поп-мистецтво ста­ло джерелом нової міфології для постмодернізму завдяки своїй при­роді – інфантильній, релігійній, довірливій до казкових див та казко­вих перетворень. Поп-мистецтво – це, так би мовити, фольклорна стихія постмодернізму. „Народні пісні” Гребенщикова, Кіма, „Чижів” тощо створюються в найсучасніших студіях звукозапису. Л.Фідлер у своєму маніфесті завбачив найперспективніші жанри постмодерніз­му: вестерн, фантастика, еротика.

На початку 80-х років відбувається розквіт музичного телебачення, яке створює найбрутальніші формальні експерименти – поєднання авангардного кіно з поп-музикою. Міжнародним бестселером є ро­ман У.Еко „Ім’я троянди”, з якого почалося єднання інтелектуальної прози із широкою читацькою аудиторією. Аналогічні процеси відбуваються в живописі, кіно, балеті. Бінарність постмодернізму вияв­ляється в тому, що твір будується на двох (і більше) рівнях разом: він призначений ніби до елітарного, але в той же час і до масо­вого читача.

Особливість вітчизняного постмодернізму полягає в тому, що роль поп-культури в ньому зіграв соціалістичний реалізм. Твір соцреалізму будувався, як правило, за канонами масової культури: був обме­жено формалізованим, відтворював певні державні міфи, мав силь­ний дидактичний початок, щасливий кінець, прийоми і штампи роз­витку сюжету, виражав пафос соціальної перебудови світу; більшість таких речей мала подвійний зміст: це виглядало як реальне дійство й ідеальний крок до кінцевої мети (комунізму). Всі ці підходи викорис­товували соц-артисти, концептуалісти, постмодерністи в сучасному мистецтві. Соцреалізм, що сприймається таким чином, став для них джерелом прийомів і штампів.

Постмодернізм позбавляє авангард утопічних ілюзій, амбіцій, пре­тензій на універсальність, нормативність. Якщо авангард ототожню­вав принципове новаторство, стилістичну чистоту і єдність, передба­чав постійну зміну образно-пластичних систем, то особливість постмодерну – в його принциповій безстильності, еклектиці, фрагментарності, яка виражає нову цілісність люд­ського буття та самого мистецтва.

Зараз, коли закінчується ера постмодернізму, стає зрозумілим, що головне для нього – це не проголошення кризи самої по собі, а заперечення старого, аналіз деформації самих принципів розуміння людського життя, зміна суті, якою керувався раніше гуманізм, пошук нових моральних регуляторів та їх нове обґрунтування. Сучасне пізнан­ня людини, пошук та розуміння її перспектив, майбутнього пов’язані з розробкою нового духовного синтезу по той бік протистояння ра­ціоналізму й ірраціоналізму, спираючись на які людство здобуде нові, різноманітніші форми самоствердження та доказ цінності власного буття. І сучасний період кризи, хаосу, пародіювання, гри, перепле­тення різних архетипів культури не є виключною перешкодою для розкриття нових людських можливостей, тому що природа людини плинна, багата суперечливими імпульсами і водночас є такою життєтворчістю, що вибудовує порядок із хаосу.

Зовсім іншим, ніж у традиційному мистецтві, є сприйняття творів мистецтва в постмодернізмі. Стирається межа між мистецтвом та людиною, яка немов входить у простір зображуваного. Таким чином створюється особливий змістовий і психологічний простір між твором мистецтва і глядачем. Багато постмодерністських творів реалізуються тільки у сприйнятті глядача. Цю особ­ливість називають „відкритим живо­писом”, коли сама картина являє собою „дурницю”, але є в ній щось таке, що робить надзвичайно активним поле між картиною і глядачем.

Чи, наприклад, сучасний медитативний абстракціонізм, де, як правило, картини зроблені в одному тоні, композиції або цілком аб­страктні, або дуже узагальнені й невизначено фігуративні. Око непідготовленого глядача ковзає ними, як порожньою сторінкою. Не­має кольору, немає рятівної зображальності, що може привести в знайоме русло звичних асоціацій. Перед цими картинами глядач опиняється майже наодинці із со­бою і зісковзує до власної підсвідо­мості й самоспоглядання.

Постмодерністське мистецтво відкрито епатує традиційну мальов­ничість, реалізм, естетичність. Саме поняття мальовничості асоціюється зі стилістикою експресіо­нізму. У відкритій мальовничій манері 80-90-х років не треба шукати лірики й емоційності, свободи самовираження. Реалізм кінця XX ст. – це зовсім інший реалізм, ніж у класичному мис­тецтві: підкреслено різкий, ірраціональний, яскравий, з елементами „нової речовин­ності”, сюрреалізму, гіперреалізму. Один з найвідоміших європейських реалістів Люсіан Фрейд зображує людей, їхні обличчя і тіла крупним планом, пластично, скульптурно, ніби великі пейзажи. Колір шкіри передається теплими фарбами, які переходять у рожевий і коричне­вий тони на згинах, у сині й зелені кольори кровоносних судин і про­жилок, у білі й сірі кольори ковдр. Як підкреслює сам художник, сяюча поверхня тіл є для нього вихідною точкою чутливості. Тіла змодельовані великими мазками, вид подано дещо зверху. Його персонажі лег­ко вразливі, підкреслено незахищені, вони є силовими полями живо­пису, центрами тяжіння Всесвіту. Люсіан Фрейд зображує щирість, справжнє «я» людини, навіть коли вона наглухо застебнута на всі ґуд­зики. Він надзвичайно близько підводить цей світ до глядача, виводячи за межі раціонального і роблячи учасником творчого процесу.

Таким чином, постмодерністське світосприймання аполітичне, антитоталітарне відкриває простір плюралізмові, різноманітності. У той же час пост­модернізм створює осно­ву нового бачення світу, який дає змогу піднятися над повсякденни­ми фактами реальності і побачити цілісність


Всесвіту.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.