Теорія народної сміхової культури

ТИТУЛЬНА

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1.Концепція карнавалізації у сучасному культурологічному дискурсі

1.1. Теорія народної сміхової культури……………………………..5

1.2. Карнавал як феномен культури………………………………..11

РОЗДІЛ 2. Карнавальна традиція: історія і сучасність

2.1. Карнавальне дійство в культурі Європи……………………....14

2.2. Сучасні карнавали: традиції і новації…………………………19

ВИСНОВКИ……………………………………………………….............29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………..……………………..31

ВСТУП

Актуальність цієї роботи в тому, що карнавальний рух в світі переживає ренесанс і на сучасному етапі не розглядається, всі дослідження розглядають карнавал, як феномен культури у діахронному аспекті, а сучасний стан карнавальної культури залишився малодослідженим.

Карнавал з'явився в IX-X ст. До цього часу відносяться найбільш ранні згадки про періодичні міські свята в різних містах Західної Європи. Перші карнавали з'явилися в Італії, де раніше всього з'явилися великі незалежні міста. Потім – у Франції, найпізніше – в Німеччині: Майнц, Дюсельдорф.

Карнавал (від лат. carne vale – «прощай, м'ясо» або лат. car val – «корабель блазнів») – свято, пов'язане з переодяганнями і барвистою ходою. Поширений в католицьких країнах і походить від язичних звичаїв Римської імперії. За часом, зазвичай, передує Великому посту, звідки і відбувається назва. Супроводжується масовими народними гуляннями з вуличною ходою і уявленнями, що театралізуються. Дослідження М.М Бахтіна, Ю. Лотмана та С.С. Аверінцева свідчать про те, що ця проблема актуальна, складна і не має сьогодні остаточного розв’язання.

На підставі вищезазначеного темою курсової роботи обрано: «Карнавальна культура європейського регіону: історія і сучасність».

Метою нашої роботи є дослідження специфіки карнавалу в європейських країнах.

Досягненню поставленої мети служить вирішення наступних завдань:

- розглянути теорію народної сміхової культури;

- проаналізувати карнавал як феномен культури;

- дослідити карнавальне дійство в культурі Європи;

- дати характеристику традиціям і новаціям сучасних карнавалів.

Об'єкт дослідження: сучасна сміхова культура.

Предмет дослідження: феномен карнавалу та його прояви в сучасній культурі.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1

КОНЦЕПЦІЯ КАРНАВАЛІЗАЦІЇ У СУЧАСНОМУ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ

Теорія народної сміхової культури.

Виступаючи як комунікативний засіб, сміх створює простір для діалогу, здійснюваного як між конкретними людьми, так і між культурами (у тому числі культурами, функціонуючими в різні історичні періоди ), що дозволяє різним культурним феноменам існувати в рамках такого роду історичного діалогу. Аналіз цього «сміхового» історичного діалогу дає можливість багато чого усвідомити і зрозуміти в сучасній культурній ситуації та культурній ситуації майбутнього, тому що дозволяє виділити в сучасності ті моменти, які обумовлені проявами сміхового початку, властивого карнавалу.

Існує велика кількість теорій сміху. Всі вони так чи інакше вказують на двоїсту природу сміху, на його негативно-позитивний початок. Водночас сміхові жанри відносили до нижчих жанрів літератури. Теорія сміху і її історична трансформація – це величезний за обсягом матеріал, який неможливо викласти в нашій роботі. Однак є надзвичайно цікава праця, яка містить в собі концептуальний, парадоксальний і претендує на підсумковий погляд на цікавий для нас предмет. Це – трактат М.М. Бахтіна «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу»[12, c.56].

Карнавал, на думку Бахтіна, носить вселенський характер, це особливий стан усього світу, якому всі причетні. Єдине карнавальне світовідчуття народу вороже всьому готовому і завершеному, всяким претензіям на непорушність і вічність. Свідомістю веселою відносності панівних правд і властей пройняті всі форми і символи карнавальної мови. Для нього дуже характерна своєрідна логіка «зворотності», «навпаки», «навиворіт», логіка безперестанних переміщень верху і низу («колесо»), особи і заду. Ця пародія на звичайне, тобто не карнавальне життя, як «світ навиворіт», пише автор сміхової концепції, дуже далека від суто негативної і формальної пародії нового часу: заперечуючи, карнавальна пародія одночасно відроджує і оновлює. Голе заперечення взагалі абсолютно чуже народній культурі [3, c.26].

Автор не приховує присутність чорта в сміховій культурі. «У середньовічних містеріях, – пише Бахтін, – чорт – це веселий амбівалентний носій неофіційних точок зору, святості навиворіт, представник матеріально тілесного низу. У нім немає нічого страшного і чужого. Чорти – славні хлопці і відмінні товариші по чарці. Містерійний чорт – це амбівалентний образ, схожий в цьому відношенні на дурня і блазня».

Поняття «серйозність», «офіційність», «релігійність», «скам'янілість» для автора практично синонімічні. В усякому разі, вони завжди стоять поруч, в одній системі. «Сміх Ренесансу, – пише автор, – має глибоке світоглядне значення, це одна з істотних форм правди про світ в його цілому, про історію, про людину; це особлива універсальна точка зору на світ, що бачить світ інакше, але не менш (якщо не більше) істотно, ніж серйозність» [15, c.39].

Бахтін стверджує, що сам зміст середньовічної ідеології з її аскетизмом, з провідною роллю в ній таких категорій, як гріх, спокутування, страждання, і сам характер освяченого цією ідеологією феодального ладу з його формами крайнього пригноблення і залякування, визначили цю виняткову однобічність тону, його скам'янілу серйозність : «серйозність затверджується як єдина форма для вираження істини, добра і взагалі усього істотного, значного і важливого» [12, c.170].

У житті середньовічної людини святкування карнавального типу відіграють значну роль. Сміхові гуляння тієї епохи крім карнавалів включали в себе ярмарки за участю блазнів, велетнів, карликів, потвор, «учених» звірів; «Свята дурнів», «свято осла», «Різдвяний сміх», «пасхальний сміх»; сценічні постановки містерій, фарсів і соті; міські сільськогосподарські свята, що закінчуються гулянкою і вибором ефемерних королів і королев і т.д. Часовий період проведення святкувань карнавального типу нараховував до трьох місяців на рік. Таке тривале відчуття свята зробило вагомий вплив на світосприйняття людей тієї епохи [17].

З найдавніших часів «ритуальним сміхом» супроводжувалися аграрні обряди і звичаї. «Колись сміху приписувалася здатність не тільки підвищувати життєві сили, а й пробуджувати їх. Сміху приписувалася здатність викликати життя в самому буквальному сенсі цього слова. Це стосувалося як життя людини, так і життя рослинної природи». Сміхові дійства завжди були пов'язані з переломними моментами природного, людського і суспільної життєдіяльності.

Епоха середньовіччя прийняла жорстку систему ієрархічного соціального порядку, державних законів, релігійних заборон. Офіційна культура стверджувала непорушну і вічну правду про світ, Бога і людину. Отже, характер державного свята був урочисто серйозним. Сміховий початок як основний елемент людської святковості відсутнє в офіційній культурі. Однак сміх був незнищенною основою будь-якого народного свята з найдавніших часів [17].

Автор відмічає особливу властивість народного сміху – знищувати страх. «Перемога над страхом, – пише Бахтін, – відчувалася не лише як перемога над містичним страхом ("страхом Божим") і над страхом перед силами природи, – але передусім як перемога над моральним страхом, що сковує, пригноблює свідомість людини: страхом перед усім освяченим і забороненим ("табу"), перед владою божеською і людською, перед авторитарними заповідями і заборонами. Ця перемога, правда, була тільки ефемерною, святковою, за нею знову йшли будні страху і пригноблення, але з цих святкових просвітів людської свідомості складалася інша неофіційна правда про світ і про людину, яка готувала нову ренесансну самосвідомість». «Сміх, – стверджує Бахтін, – звільняє не лише від зовнішньої цензури, але передусім від великого внутрішнього цензора» [3, c.169].

Карнавал для Бахтіна є «реальна форма самого життя», вона ж ідеальна форма життя, саме життя, «гра самого життя», в ній свобода, рівність і братерство. Карнавал – справжня святковість, а святковість там, де сміх. Саме ця категорія ставиться основною задачею, без жодного феноменологічного розгляду ситуації. Без відмінності не лише сміху і гумору, але і іншого: сміху і радості. Саме радість – риса християнського свята [12, c.180].

Автор постійно вказує на зв'язок сміху «із земним безсмертям народу». «Карнавал розігрує безсмертя і незнищуваність народу. У карнавальному світі відчуття народного безсмертя поєднується з відчуттям відносності існуючої влади і пануючої правди. Перемога всенародного достатку матеріальних благ, свободи, рівності, братерства. Ця перемога майбутнього забезпечена народним безсмертям».

Карнавальна культура мала добре розроблену систему обрядово-видовищних і жанрових форм, а також дуже глибоку життєву філософію, основними рисами якої Бахтін вважав універсальність, амбівалентність (тобто – в даному випадку – сприйняття буття в постійній зміні, вічному русі від смерті до народження, від старого до нового, від заперечення до твердження), неофіційність, утопізм, безстрашність. У ряді обрядово-видовищних форм народної середньовічної культури Бахтін називав свята карнавального типу і супроводжуючі їх (а також і звичайні цивільні церемоніали і обряди) сміхові дійства. Народна культура утілювалася також в різних словесних сміхових творах на латинській і на народних мовах. Ці твори як усні, так і письмові, пародіювали і висміювали буквально усі сторони середньовічного життя, включаючи церковні ритуали і релігійне віровчення [8, c.58].

Карнавальні свята породжували різноманітні форми і жанри неофіційної, а найчастіше і непристойної фамільярно-площадкової мови, що значною мірою складається з лайок і клятв. На карнавальній площі завжди наполегливо звучали вигуки балаганних закликальників, які, – разом з іншими «жанрами» вуличної реклами – обігравалися і пародіювалися, стаючи при цьому важливим елементом народної сміхової культури [15, c.98].

Середньовічний сміх інтерпретується в книзі Бахтіна як «універсальний і світоглядний характер, що має, як особливу і притому позитивну точку зору на світ, як особливий аспект світу в цілому і будь-якого його явища». Карнавал (цьому терміну Бахтін надавав розширене значення, розуміючи під ним не лише форми карнавалу у вузькому і точному сенсі, але і усе багате і різноманітне народно-святкове життя середніх віків і Відродження) протиставив серйозній, високій культурі середньовіччя абсолютно інший, підкреслено неофіційний, не церковний і не державний аспект світу, людину і людських відношень [3, c.340].

Карнавал не просто розігрували, це була «як би реальна... форма самого життя», в якому люди середньовіччя жили під час свят, – причому «інша вільна», «ідеальна» форма. Якщо офіційні свята затверджували стабільність, незмінність і вічність існуючого світопорядку, освячували урочистість «правди», що вже перемогла, пануючої, незаперечної, то карнавал був як би тимчасовим призупиненням дії усієї офіційної системи з усіма її заборонами і ієрархічними бар'єрами: в цей час життя на короткий термін виходило зі своєї звичайної колії і вступало «у сферу утопічної свободи».

З естетичної точки зору, карнавальна культура є особливою концепцією буття і особливим типом образності, в основі яких, на думку Бахтіна, «лежить особливе уявлення про тілесне ціле і про межі цього цілого». Це представлення Бахтін визначає як гротескну концепцію тіла, для якої характерне те, що з точки зору «класичної» естетики («естетики готового, завершеного буття») здається жахливим і потворним. Якщо класичні образи індивідуалізовані, відокремлені один від одного, як би очищені «від усіх шлаків народження і розвитку», то гротескні образи, навпаки, показують життя «в її внутрішньо суперечливому процесі», концентруються навколо моментів, що означають зв'язок між різними тілами, динаміку, тимчасову зміну (злягання, вагітність, родовий акт, акт тілесний зростання, старість, розпад тіло і т.д.) [12, c.162].

Сміхові дії знищують будь-яку закостенілість людського буття. Карнавальне торжество святкує розкріпачення, зміну, становлення, свято фіксує момент поновлення колишнього життя:

1. Сміховий початок як основний елемент людської святковості відсутнє в офіційній культурі. Однак сміх був незнищенною основою будь-якого народного свята з найдавніших часів.

2. Сміховий світ – пародія на існуючу дійсність намагається привернути ієрархію, дозволити заборони, скасувати мораль. Звідси карнавальні образи і форми прагнуть до переміщення, перевертання, перевдягання, зниження і т.д. Головне завдання сміху – перемістити ієрархічний верх в низ і навпаки.

3. Заперечення – основний прийом народно-святкового впливу на навколишню дійсність. Воно не носить відстороненого абстрактного характеру; воно образно і результативно впливає на об'єкт.

4. Скасування ієрархічних відносин у період проведення карнавалу мала першочергове значення. Скасування актуального соціального стану робило всіх учасників святкування рівними. «Людина поверталась до себе самої і відчувала себе людиною серед людей». Сміхове рівняння людей не було теоретичним або абстрактним, це – реально діючий закон карнавальної свободи.

5. Сміхові дії знищують будь-яку закостенілість християнського буття. Карнавальне торжество святкує розкріпачення, зміна, становлення; свято фіксує момент поновлення колишнього життя [13].

Поиск по сайту: