Потреба у спілкуванні є тим вихідним пунктом, що пов'язує людину з людьми, котрі її оточують, забезпечує її розвиток як особистості. Дослідження психологів і зостереження за дітьми, які провели перші роки життя серед тварин, показують, що без правильно організованого спілкування страждають не тільки психічний і соціальний розвиток дитини, а й фізичний.
Новонароджена дитина повністю залежить від дорослого, який задовольняє всі її потреби. Сучасні дослідження поведінки немовлят (О.В.Запорожець, М.ІЛісіна, Д.Б.Ельконін, К.Бюлер) показали, що в перші дні після народження діти не виявляють потреби у спілкуванні з дорослими. Це свідчить про те, що потреба у спілкуванні не природжена, а формується в процесі взаємодїї дитини з дорослим.
Широко відомі слова Л.С.Виготського про те, що людське немовля з самого початку є істотою соціальною. Думка містка, але тлумачиться не завжди однозначно Багато хто з дослідників вважає, що ця соціальність зумовлена тим, що дитина, з'явившись на світ у суспільстві, одразу потрапляє до системи соціальних зв'язків, норм і цінностей. Не заперечуючи цього, ми вважаємо, що думка Л.С.Виготського значно глибша. Під соціальністю дитини він розумів насамперед те, що вона (дитина) може задовольняти свої перші органічні потреби (в їжі, теплі тощо) тільки соціальним шляхом, через іншу людину, в першу чергу через матір. Безпорадність дитини перетворює будь-яку її потребу на потребу в іншій людині, і це, звичайно, ще не є суб'єктивною схильністю — вимушена потреба у спілкуванні спричиняє до цього.
Саме суперечність між максимальною соціальністю дитини (потребою в іншій людині) та мінімальною можливістю її задоволення (спілкуванням) є рушійною силою психічного розвитку дитини. Як писав К.Р.Мегре-лідзе, спілкування повинне стати проблемою, щоби виникла в ньому потреба.
Перші потреби дитини для іншої людини (матері) — невизначені, бо дитина ще не має системи виражальних засобів їх демонстрації, окрім плачу. Тому ці потреби задовольняються не одразу. Але, якби вони задовольнялись одразу, не потрібна була б активність дитини (плач, неспокій тощо), отже, не було б і психічного розвитку. Тому дефіцит спілкування в дитячому віці, як і зайва опіка (надмірне спілкування), є гальмом психічного розвитку.
Головним шляхом формування власне людських потреб, зокрема й потреби у спілкуванні, є розподіл предметної дії між дитиною та дорослим під час спільного її виконання. Саме так формуються способи людського використання предметів, закріплення правил поведінки.
Отже, розвиток психічних функцій у дитини починається із взаємодії (спілкування) її з дорослим. У фізично нормальної дитини цей процес багато в чому є стихійним, спеціально не регульованим. Але коли дитина народжується з фізичними вадами (відсутність зору чи слуху), шляхи природного спілкування з дорослим виявляються порушеними. У цьому випадку виникає спеціальне завдання цілеспрямованого перетворення активності дитини, пов'язаної із задоволенням органічних потреб, на форми людської поведінки.
Як переконливо засвідчили спеціальні дослідження додо виховання та навчання сліпоглухонімих дітей, загальна схема психічного розвитку залишається такою самою, як і у фізично здорової дитини. Основою цього є спілкування вихователя з дитиною, тобто їхняспільна і разом із тим розподілена між ними діяльність із задоволення елементарних потреб. Ставлення індивіда до речі, предмета завжди здійснюється через ставлення до іншої людини, а ставлення до інших людей - через предмет, річ.
Виявом дійсної потреби дитини у спілкуванні з дорослим є комплекс пожвавлення. У дослідженнях Д.Б.Ельконіна встановлено, що вже на другому місяці життя, виникає специфічно людська, соціальна за своєю природою потреба — потреба у дорослій людині, у спілкуванні з дорослими, що доглядають дитину. Первинною формою вияву цієї потреби е реакція пожвавлення, виникає при появі дорослого і при його спілкуванні з дитиною.
Комплекс пожвавлення полягає в тому, що дитина зосереджує погляд на обличчі дорослого, який схиляється над нею, посміхається йому, жваво рухає ручками й тихо зойкає. Це вже означає появу потреби у — першої соціальної потреби дитини, на грунті якої виникають усі інші соціальні потреби. У комплексі пожвавлення виявляється позитивне емоційне ставлення дитини до дорослого, явне задоволення від спілкування з ним.
Уже на кінець першого півріччя спілкування з дорослим набуває у дитини вибіркового характеру. Маля починає відрізняти своїх від чужих, знайомому дорослому радіє, незнайома людина може викликати у нього переляк. Потреба в такому спілкуванні не є чимось раз і назавжди даним. Вона постійно розвивається, змінючись за своїм змістом, набирає якісно своєрідних форм, які і складають послідовні генетичні рівні її перетворення.
Експериментальні дослідження, проведені М.ІЛісіною, дають змогу виокремити чотири головні рівні в розвитку змісту потреби у спілкуванні дитини дошкільного віку з дорослою людиною.
Перший рівень спостерігається в першому півріччі життя людей. Характеризується він як потреба в увазі й доброзичливості з боку дорослого, котрий забезпечує фізичний комфорт і розвиток дитини.
Результатом задоволення цієї потреби стають малодиференційований, аморфний образ дорослого і невиразне відчуття самого себе, багато в чому злите з уявленням про когось близького в єдине ціле. Як слушно зазначав Ж.Піаже, образ дорослої людини у дитини молодшого віку ще нерозчленований, розпливчатий, позбавлений константності і стійкої індивідуальності. Спочатку спілкування дитини має безпосередньо емоційний характер і припадає на двомісячний вік, коли в компексі пожвавлення стійко закріплюються посмішка, рухове пожвавлення і вокалізація — ті три дії, які найяскравіше виявляються вже в першому півріччі життя.
За даними Ш.Кельмера, дитина у віці 6 місяців реагує на появу облич, яким довіряє, зверненням до них, на вимову свого імені під час спілкування, розрізняє тон розмови.
Другий рівень спостерігається з другого півріччя життя до 2—2,5 років. Його можна схарактеризувати як потребу в співробітництві з дорослим. Поряд із увагою і доброзичливістю співробітництво дорослого забезпечує дитині задоволення потреб провідної для раннього віку діяльності — гри-маніпуляції.
Зміст спілкування у цьому віці визначається тим, що оволодіння дитиною предметними діями і локомоціями розширює її можливості порівняно з немовлям першого півроку життя. Оформлюється перша самостійна провідна діяльність — предметні дії, а згодом гра-маніпуляція. Але самостійність дитини в цей період обмежена, вона постійно потребує допомоги дорослого, який не тільки подає їй предмети, а й розкриває приховані в них цікаві якості. Дорослий немовби вводить дитину в предметний світ, привертає її увагу до предметів, наочно демонструє всілякі способи дій з ними, часто безпосередньо допомагає дитині виконати дії, спрямовуючи її рухи.
У цей період у дітей переважають ділові мотиви спілкування, які виявляються в наполегливому прагненні до практичного співробітництва з дорослим у конкретній ситуації. Саме тому спілкування має предметно-ситуаційний характер. На цьому грунті у дітей утворюється диференційований образ дорослого, який, щоправда, відрізняється граничною ситуативністю. Дорослий не тільки задовольняє дедалі зростаючі потреби дитини і вчить поводитися з предметами, а й певним чином оцінює поведінку, завдяки чому маля поступово засвоює позитивні звички.
Третій рівень характеризується тим, що на додаток до доброзичливості і співробітництва діти намагаються одержати від дорослого задоволення своєї потреби у повазі. Цей рівень спілкування має не зовсім чітку межу свого виникнення, але найчастіше пов'язується з першими запитаннями дітей («чому?» «для чого?») і датується дошкільним віком.
Потреба у повазі виникає в молодшому дошкільному в процесі «теоретичного» співробітництва дитини з дорослим. Комунікативна ж діяльність розгортається на підставі пізнавальних мотивів. У результаті такого спілкування образ дорослого збагачується новими і стійкими рисами, одночасно збагачується і уява дитини про себе, загострюється її чутливість до оцінки дорослого. А головне, сам образ втрачає ту ситуативність, яка була характерна для образу іншої людини на попередній стадії розвитку дитини.
У цей час формується позаситуативне спілкування, яке з'являється одночасно з виникненням самосвідомості. Провідним засобом спілкування стає мова, яка дає змогу дитині вийти за межі конкретної ситуації й розгорнути взаємодію з приводів, які відсутні в конкретній ситуації.
Четвертий рівень позначений появою у дитини дошкільного віку потреби у розумінні людей, які її оточують, та у співпереживанні їм, що розглядається як соцінний аналог взаєморозуміння. Це дає можливість дітям якоюсь мірою оволодіти нормами соціальної поведінки, засвоїти певні моральні норми суспільства, поводити себе, як дорослі люди. Спілкування на цьому рівні допомагає складати повніше уявлення про індивідуальні якості людей із їхнього оточення і наблизитися до більш-менш правильної самооцінки.
Виникає цей рівень спілкування приблизно тоді ж, коли і третій, хоч деякі дослідники вважають, що чим старші дошкільники, тим більше серед них дітей, котрим притаманні ознаки четвертого рівня спілкування: переважання особистісних мотивів, що відзначаються позаситуативним характером, спрямованість на виявлення тих рис іншої людини, які прямо не стосуються того, чим займаються безпосередньо дитина і дорослий. Зміст спілкування здебільшого зводиться до обговорення дитиною і дорослим переваг і вчинків один одного та інших людей, оцінювання к з точки зору соціальних норм.
Образ дорослої людини на цьому рівні набуває у дитини особливої повноти, чіткості й константності сприймання. Такий рівень спілкування можливий тільки за умов використання мовних засобів, хоч велику роль продовжують відігравати й інші комунікативні акти, зокрема експресивно-мімічні.
Як бачимо, процес «входження» дитини у світ людей, а у загальнішому плані — весь багатогранний процес олюднення людини включає в себе як головний параметр потребу в спілкуванні. і онтогенетичний, і філогенетичний розвиток потреби у спілкуванні веде до кількісного розширення і якісного удосконалення та збагачення зв'язків між людьми.
Розвиток потреби у спілкуванні — складний діалектичний процес. Коли відбувається перехід до вищих рівнів розвитку, ті компоненти потреби у спілкуванні, які характеризували її зміст на попередньому рівні, не відпадають, а повністю зберігаються, але виступають тепер як частини іншого, більш складного цілого, через що їхні зовнішні вияви можуть значно змінюватися. Це і робить можливим припущення, що потреба у спілкуванні — не однорідне явище, а система або ансамбль часткових комунікативних потреб, співвідношення яких змінюється залежно від умов життя і виховання, а також особливостей діяльності, в яку включається людина.
Потреба у спілкуванні — не природжена, а виникає і формується в результаті взаємодії людей один із одним, точніше, дитини з дорослим. У зарубіжній психології немає узагальнюючого поняття «потреба у спілкуванні», яке б об'єднувало групу комунікативних потреб людей. Ця потреба розглядається й уявляється як сукупність окремих, часткових потреб. Сучасний американський психолог Г.Мюррей, вибудовуючи класифікацію людських потреб, ділить їх на дві групи: вісцерогенні і психогенні (соціогенні).
Серед соціогенних більшу частину складають комунікативні потреби, зокрема у співробітництві та спілкуванні.
Польський вчений Р.Ковальчук розглядає соціальні (або соціогенні) потреби як вияв ставлення особистості інших людей і залежності однієї людини від іншої. Серед соціальних потреб він виокремлює потреби: у спільності, компанії (очевидно, це потреба у спілкуванні з іншими людьми); в коханні, бути бажаним; приналежності; в оцінці, повазі, визнанні; в безпеці та надійності. Безперечно, перерахувати всі соціальні потреби неможливо, але заслуговує на увагу саме виокремлення потреби у спілкуванні і те, що соціальні потреби розглядаються по суті як комунікативні потреби особистості.
Однорідна на перший погляд потреба у спілкуванні виявляється складним явищем, що включає в себе дві різноспрямовані тенденції, суть яких полягає у прагненні людини одержати допомогу і допомогти іншим, тобто всередині потреби у спілкуванні виявляються протилежні за знаком комунікативні потреби. До речі, Г.Я.Розен до однієї і тієї ж групи потреб відносить потребу в допомозі боку інших людей і потребу допомагати іншим, потребу справляти враження на інших і протилежну за знаком потребу бути скромним, не виділятися із загальної маси та ін. Суттєвий вплив на процес становлення і розвитку міжособистісних взаємин справляє реалізація двох протилежних начал, двох груп потреб, закладених у потребі спілкування: потреби допомагати, стпівпереживати тощо і потреби одержувати допомогу, співчуття ін.
Співпереживання — один із головних елементів спілкування. Частіше не вміють спілкуватися ті, хто не розуміє і не відчуває інших людей. Уміння співпереживати — набута якість, міра емоційного розвитку особистості. Очевидно, не випадковим є те, що розвиток потреби у спілкуванні в онтогенезі починається саме з потреби в увазі й доброзичливості близького оточення. Співпереживання, співчуття — невід'ємні компоненти потреби у спілкуванні, які справляють суттєвий вплив на стосунки людей. Кожна людина прагне поділитися своїми думками, переживаннями з іншими, але не кожний хоче вислухати і зрозуміти іншого. І від того, наскільки розвинена ця потреба зрозуміти іншого, його стан, залежать успіх спілкування, реалізація потреби у спілкуванні.
Емоційний компонент — не єдиний в структурі потреби у спілкуванні. Людину спонукає до спілкування ще й необхідність пізнати щось нове, і бажання одержати оцінку своїх дій та вчинків, і прагнення завоювати симпатію, повагу, авторитет у інших людей тощо. Таким чином, ми можемо уявити потребу в спілкуванні як складну систему, що містить мінімум п'ять складових елементів: пізнавальний, емоційний, діловий, оцінний і престижний. Причому кожний, із елементів потреби у спілкуванні — це певна група комунікативних потреб, що включає в себе протилежні за знаком потреби, співвідношення яких утворює той чи інший тип спрямованості спілкування.