Перші князі Київської Русі їх зовнішня та внутрішня політика

ВСТУП

Початковий етап в історії російської державності пов'язаний з утворенням Давньоруської держави, відомого також під назвою Київської Русі. Це найбільше в середньовічній Європі держава, що проіснувало з кінця IX до середини XII ст., Займало величезну територію від Балтики до Чорного моря і від Західного Бугу до Волги. У східнослов'янських племенах державна влада виростала в умовах територіальних громад. Головне багатство - земля. Однак велика кількість лісів і неродючі землі утруднювали землеробство. Складний рельєф місцевості і безліч боліт робили непрохідними дороги і не сприяли розвитку торгівлі. Тільки сильна влада родових старійшин могла подолати всі ці труднощі. Тут і криються глибокі витоки російського единодержавия, деспотизму і тотальності, життєво необхідних у той далекий час і зберігалися багато століть.
Актуальність теми дослідженняполягає в тому, що в осягненні політики

Київської Русі існує багато проблем.

Друга половина V—VI ст. були періодом військової активізації слов'ян загалом і антського племінного угрупування зокрема. Дослідники вважають, що значною мірою таке пожвавлення спричинили авари, котрі нападаючи на Візантію, втягували у походи залежні від них слов'янські племена, а почасти цьому сприяло саме розселення слов'ян, яких манили землі багатої імперії.

На VI — початок VII ст. припадає процес визволення Середнього Подністров'я, пов'язане з іменем князя Кия. На думку Михайла Брайчевського, Кий був вождем одного з полянських племен, яке під тиском аварів змушене було переселитися в область Срем (античний Сірмій на території сучасної Хорватії). У 30-ті роки VII ст. князь Кий підняв повстання проти аварів і спробував знайти підтримку у візантійців. Від імператора Іраклія (610—641) він отримав землі над Дунаєм, де спробував укріпитися, збудувавши замок-фортецю, названу в літописі "Києвець". Однак надовго утвердитися в цьому регіоні йому не вдалося, чи то через протидію місцевих племен, чи через непорозуміння з візантійською адміністрацією. Це змусило Кия покинути Наддунайщину та перебратися в Середнє Подніпров'я, де він заклав "град" — Київ. У візантійських джерелах Кий виступає під іменем Кувер (і Кий, і Кувер означало приблизно одне й те саме — палиця, молот). Служба візантійцям і особисті контакти з візантійським імператором були серйозним зовнішньополітичним успіхом як самого Кия, так і полянського племінного союзу. До певної міри це був перший вихід майбутньої Русі на зовнішньополітичну арену. Впродовж VII—ст. русичі Середнього Подніпров'я неодноразово брали участь у слов'янських нападах на територію Візантійської імперії. На жаль, період VII—VIII ст., а значною мірою й перша половина IX ст., дуже бідно представлений у джерелах. Єдиним джерелом інформації, яке висвітлює важливий для нас епізод, можна назвати твір "Житіє Св. Стефана Сурожського". Описані у творі події належать до кінця VIII або початку ст. У творі повідомляється, що на Кримське побережжя напало військо, яке привів князь Бравлин (звідки він прибув, не зовсім зрозуміло, і це є темою жвавих дискусій дослідників). Русичі завоювали візантійські володіння від Херсонеса до Керчі і після десятиденної облоги взяли Сурож (нині Судак). Почалося грабування міста, сам Бравлин узяв участь у розграбуванні храму Св. Софії, де перебувала гробниця Стефана Сурожського. Окремі історики припускають, що в результаті походу могла бути укладена мирна угода. Під час цього походу князь Бравлин прийняв християнство.

У VIII — на початку IX ст. руські походи на південь, окрім кримського напрямку, мали ще один — Малоазійське побережжя Чорного моря. Саме сюди в 30-х роках IX ст. був спрямований удар руських дружин на м. Амастриду в провінції Пафлагонія. Про це довідуємося з твору "Житіє Георгія Амастридського". Це було багате торгове місто, розташоване неподалік від столиці. Під час походу було укладено "польовий мир", умови якого невідомі. Сам похід засвідчив могутність русичів та їх зростаючі апетити щодо імперії. Недарма деякі історики зазначають, що це була генеральна репетиція перед походом на саму столицю.

Мета реферативної роботи полягає в дослідженні політики Київської Русі, характеристиці реформ та з якими державами проводились.

Завдання реферативної роботи:

Ø охарактеризувати політику Київської Русі;

Ø дослідити реформи та з якими державами утворювались , причини та передумови якісних змін у зовнішній та внутрішній політики Київської Русі;

Ø Об’єкт дослідження – Зовнішня та внутрішня політика Київської Русі;

Предмет дослідження – Загальне поняття про політику Київської Русі.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з кінця IX до середини XIII століть н.е., тобто період становлення, розквіту та занепаду Киїіської Русі.

Практичне та теоретичне значення реферативної роботи полягає у можливості використання її фактичного матеріалу та висновків у процесі підготовки узагальнюючих праць з історії України.

Структура реферативної роботи зумовлена поставленою метою, завданнями і характером дослідження. Реферативна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1

Перші князі Київської Русі їх зовнішня та внутрішня політика

Пояснюючи виникнення Київської дер­ жави, літописець Нестор пише так: «У рік 6370[862]. Вигнали [чудь, слове­ ни, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володі­ ти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошу­ каємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англа- ми, інші — готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть- но княжити і володіти нами». З приводу літописного епізоду про запро­ шення варягів та самої назви «Русь» про­ тягом кількох століть серед істориків то­ чилися дискусії.

На сьогодні ж встановле­ но, що іноземні хроністи називали нашу землю і народ «руссю» задовго до появи ва­ рязьких дружин у руських князів, тобто назва ця - автохтонна, слов’янська. Після смерті братів Рюрик став прави­ телем північної групи східних слов’ян і ро­ доначальником династії Рюриковичів. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, який був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру і оволо­ дів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда.

Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об’єд­ нані майже всі східні слов’яни, що стало вирішальним кроком на шляху до ство­ рення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася, не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, ради­ мичів, білих хорватів, уличів, на не­ слов’янські племена чудь і мерю. Наприкінці IX - на початку X ст. Русь досягла значних успіхів на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега була спроба захистити державу від напа­ дів варягів. Він домовився з ними, що сплачуватиме щорічно 300 гривень дани­ ни, якщо варяги відмовляться від своїх набігів на Русь. Як говорить літопис, 907 року Олег на чолі великого війська, зібраного з під­ владних земель, і хорватів та дулібів, які приєдналися до нього як союзники, здій­ снив по суші і водою похід на Візантію і на знак перемоги над нею прибив свій щит на воротах Царгорода. Візантія зму­ шена була сплатити київському князеві величезну данину і підписати з ним уго­ ду. За цією угодою руські купці дістали можливість вільно приїжджати в Константинополь і торгувати безмитно.

Руські посли і купці, які перебували в Кон­стантинополі, протягом шести місяців забезпечувалися продовольством, одер­ жували безплатно хліб, вино, м’ясо, овочі, користувалися лазнею. На дорогу додо­ му візантійський уряд повинен був за­ безпечити їх якорями, канатами, вітри­ лами - тобто всім необхідним корабель­ ним спорядженням. Ще чіткіше обумовлено правові норми русько-візантійських відносин у договорі 911 р. Згідно з ним сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини - вбивство, бійки, крадіжки; зобов’язува­ лися надавати допомогу торговельним суд­ нам, які зазнали катастроф, повертати полонених і втікачів. Іншим важливим напрямом міжнарод­ них інтересів Русі наприкінці IX - на по­ чатку X ст. були країни Арабського халі­ фату. Арабський письменник Аль-Масуді розповідає про похід 912-913 рр., коли 500 руських кораблів, що мали по 100 чоловік на кожному, пройшли Волгою й досягли південного узбережжя Каспію. У літописах, художніх творах до нас дійшла легенда про смерть Олега від укусу змії.

За князювання Олега про Київську Русь, як могутню перед воротами державу, заговорив світ. Спричинився до цього Константинополя похід князя 907 року на Візантію. Сушею й мо­рем велике військо Олега підійшло до Константи­ нополя - столиці наймогутнішої на той час Візантійської імперії. Налякані раптовим нападом, обложені не зуміли організувати оборону. На знак перемоги Олег прибив на ворота Константинополя свій щит.

Після смерті Олега київським князем став Ігор. У свідченнях писемних джерел про початок його діяльності є розбіжності. Відомо, що він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та на об’єднання схід­ нослов’янських племен в одній державі.

Початок князювання Ігоря співпав зі значним погіршенням внутрішнього й міжнародного становища Русі. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною, наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь бо­ ровся з уличами, але остаточно підкорити їх йому не вдалося. За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з’явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було пору­ шено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.

Ось що писав візантійський імператор Константан Багрянородний: «Знай, що поки василевс ромеїв буде в мирі з , ні роси, ні турки не можуть нападати на дер­жаву ромеїв за законом війни... побоючись, що василевс застосує силу цього нападу проти них... Пачинакіти зв’язані дружбою з василевсом і, заохочені його грамотами й дарами, можуть легко напа­ дати на землю росів і турок...» Врешті-решт, подвійну гру Візантії було розкрито.

У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Ві­зантія вела війну з арабами, разом із війсь­ ком вирушив на кораблях до Константино­ поля. Поблизу міста русів зустрів добре оз­ броєний візантійський флот, що палив ко­ раблі «грецьким вогнем». Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився пораз­ кою. Проте 944 року Ігор пішов на Констан­ тинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов’язувався не нападати на візантійські землі і не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар. У 944 р. Ігор здійснив також похід на За­ кавказзя. Руські війська взяли міста Дер- бент, Бердаа і з великою здобиччю повер­ нулися додому. Часті воєнні походи відривали від мир­ ної праці багато людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладен­ ня вигідних торгових угод з Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Ки­ єву земель.

У листопаді, коли закінчува­ лися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круго­ вий об’їзд, а саме в землі кривичів, сі­ верян, деревлян, дреговичів та інших слов’ян, які сплачували їм данину. Не­ рідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім’ї. Пробувши в цьому «кормлінні» всю зиму, вони у квітні, коли скресає крига на Дніп­ рі, поверталися до Києва. Трагічно для Ігоря завершилося полюд­ дя 945р. Після завершення традиційного об’їзду деревлянської землі князь вирішив повернутися і збільшити обсяг здобичі. Відправивши дружину до Києва, він з не­ величким загоном воїнів повернувся до де­ ревлян. Почувши про це, вони вирішили: «Якщо внадиться вовк до овець, то вино- сить по одній усе стадо, коли не вб’ють його. Так і сей: якщо не вб’єм його, то він усіх нас погубить». Під Іскоростенем де­ ревляни вбили Ігоря й знищили всю його дружину. Ці події увійшли в історію як повстання деревлян.

Після смерті Ігоря через неповноліття його сина Святослава р.іг стала мати Свя­ тослава княгиня Ольга. Про походження її та життя до того часу, коли вона стала великою княгинею київською, відомо мало. Збереглися напівлегендарні відомості, на підставі яких можна вважати Ольгу доч­ кою псковського володаря, васала київсь­ кого князя. Ольга придушила повстання деревлян, повернула деревлянську землю під владу Києва, обклала її даниною. Щоб запобігти новим заворушенням, вона змуше­ на була провести реформи, в результаті яких було введено фіксовані норми по- винностей. Поширювалася феодальна власність на землю. Виникали нові городи, що були гос­ подарськими осередками. Ольга мала власні села - Ольжичі, Будутине і свій «град», тобто замок, - Вишгород. У Києві розташовувалася офіційна резиденція Ольги. Це був великий двоповерховий кам’яний будинок, прикрашений архі­ тектурними деталями з мармуру та чер­ воного шиферу.

За Ольги виріс міжнародний престиж Русі. Незадовго до смерті велика княги­ ня в супроводі великого почту відвідала Константинополь. її прийняв візантійсь­ кий імператор Костянтин Багрянород- ний, і хоча дипломатичної угоди вони не уклали, але досягли домовленості про тісніші зв’язки Київської Русі з Візантією. Прийом Ольги візантійським імпера­ тором і почесті руській княгині при ві­ зантійському дворі були дипломатичним актом, що засвідчив зростаючу роль Киє­ ва. Ольга багато зробила для підвищен­ ня могутності Київської Русі. Київська Русь підтримувала дипломатичні відно­ сини з іншою великою державою серед­ ньовічного світу - Німецьким королівст­ вом. Країни обмінялися посольствами. 961 року посольство, очолюване єписко­ пом Адальбертом, прибуло до Києва з метою поширення на Русі християнства, але його непривітно зустріли. Його місія не мала успіху. У 957 р. київським князем став Святослав Ігорович. Він уславився передусім своїми походами, в яких провів майже все жит­ тя. Внутрішнє управління країною він полишив спочатку на матір, а потім на синів. Святослав був дуже невибагливим. У походах спав на землі, підклавши під голову сідло. Перед походом Святослав завжди по­ переджав ворогів: «Йду на ви». Князь здійснив значні походи: у 965 р. завдав поразки Хозарському каганату й зруйнував Ітіль - його столицю, воював проти ясів (осетинів) і касогів (адигейських племен) на Північному Кавказі, повернув під владу Києва в’ятичів, які платили данину хозарам, вдало воював з болгарами, котрі жили на Середній Волзі. Усі ці походи мали велике значення для зміцнення Давньоруської держави і розвитку гос­ подарських відносин, бо відкривали куп­ цям волзький торговельний шлях до схід­ них країн, сприяли освоєнню Подоння, Приазов’я, Кубані. На Таманському півос­ трові, зокрема, виникла велика руська колонія - князівство Тмутаракань. Домігшись перемоги на сході, Святослав у 968 р. вирушив у перший дунайсь­ кий похід, на допомогу Візантії у війні з Болгарією.

Розгромивши болгарське війсь­ ко, зупинився у Переяславці на Дунаї, куди збирався перенести свою столицю. Він говорив: «Хочу жити в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться...» У відсутність Святослава до Києва під­ ступили печеніги. Одному хлопчині, який удав із себе глухонімого, вдалося пройти через печенізьке оточення і по­ відомити князя про скрутне становище Києва. Святослав спішно покинув Болга­ рію, щоб врятувати свою столицю. Бояри й мати йому докоряли: «Ти, княже, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою поки­ нув: трохи нас не забрали печеніги - і матір твою, і дітей твоїх». Але Святослав, прогнавши печенігів, знову став збира­ тися на Дунай. Перед новим походом у Болгарію Свя­ тослав реформував систему державного правління. Він замінив племінних вождів у трьох найважливіших центрах на своїх синів: старшого - Ярополка - посадив у Києві, другого - Олега - у Вручому, у деревлян, третього — Володимира - в дале­ кому Новгороді. Впорядкувавши таким чином державу, 970 р. князь вирушив у другий дунайський похід.

Однак ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Візантія, що втягнула Святослава у ці війни, злякалася швидких перемог русів та зміцнення Київської Русі і стала підтримувати болгар. Сили були надто нерівними. Три місяці (971 р.) руські дружини боронилися в Доростолі. Нарешті, у липні Святослав зважився на вирішаль­ ну битву. Він звернувся до воїнів із закли­ ком стояти міцно й дати опір ворогу, на що вони відповіли: «Де, княже, твоя голова впаде, там і ми ляжемо». У битві грекам Київська Русь - у іх - х і ст. було завдано великих втрат, але важкооз броена кіннота імператора переломила хід подій на його користь.’ Русам довелося повернутися до Доростола. Святослав зму­шений був погодитися на переговори і під­писати мир, відмовившись від завойованих земель у Подунав’ї; про виплату Візантією данини Русі, звичайно, в договорі не було й слова. Греки відпустили русів, забезпечивши військо (лишилося близько 22 тис. з 60 тис. воїнів) провіантом. Та навіть переможеного Святослава Візантія боялась. Тому імператор Циміс- хій послав до печенігів свого дипломата, і той за великі гроші найняв одного з ха­ нів, аби той зненацька напав на виснаже­ не руське військо.

Зима застала Свято­ слава з військом у дорозі, і він збирався зимувати на одному з дніпровських остро­ вів. Тут і напав на нього печенізький хан Куря. У бою Святослав загинув. Сталося це у 972 р. Печенізький хан звелів зроби­ ти з черепа князя кубок, з якого пив на бенкетах на честь цієї знаменної для ньо­ го перемоги. Святослав залишився для прийдеш ніх поколінь зразком воїна і полководця, який не шкодував сил для Вітчизни і наклав головою, обороняючи її від ворогів.

Зі смертю Святослава закінчилася ціла доба в історії Київської Русі, коли зовнішнім проблемам приділялося більше уваги і сил, ніж внутрішнім. Наступники Свято­слава, навпаки , більше уваги зосереджували на внутрішніх про­блемах. До цього їх спонукали серйозні зрушення у житті руських земель.

РОЗДІЛ 2

Поиск по сайту: