Українська поезія в Канаді та роль у її розвитку яра Славутича

Вихідці з України проживають у багатьох країнах світу. «Українського цвіту – по всьому світу... Тепер часто говорять про це в Києві. Майже всі погоджуються, що нашого цвіту поза Україною чи не найбільше в Канаді, де українські поселенці зберігають рідну мову, наші давні звичаї та народну культуру (писанки, вишивки, танці тощо) значно краще, ніж в інших країнах» [14, с. 5]. Українська спільнота в Канаді сформувалась внаслідок чотирьох хвиль еміграції. Перша хвиля, економічного характеру, припадає на рубіж ХІХ-ХХ ст. Друга хвиля – політична – відбулась внаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. До третьої хвилі належали емігранти, які залишили українські землі в часи Другої світової війни. Четверта хвиля спричинена економічними наслідками розпаду Радянського Союзу в 1991 р. Особливістю еміграції до Канади був її масовий характер, який викликав утворення сталої національної спільноти українців у складі поліетнічного населення. «Це забезпечило високий рівень збереження їхньої етнокультурної ідентичності, національної свідомості й тяжіння до зв’язків з Батьківщиною» [2, с. 3]. Однією з особливостей існування української спільноти є збереження мови, народних традицій та розвиток літератури, який має певні етапи, що хронологічно відповідають хвилям еміграції. «Услід за хліборобами їхали на Захід українські письменники та інші культурники, священики та громадські працівники. Спільними зусиллями будували вони церкви, народні доми, читальні, засновували часописи, друкували книжки» [14, с. 5], – так пояснює виникнення українського письменства в Канаді Яр Славутич. Найвищого рівня українська література в цій країні досягла у другій половині ХХ ст., коли прибули письменники, що вже мали певний літературний доробок, серед них – О. Зуєвський, Яр Славутич, Б. Олександрів, С. Кузьменко, О. Гай-Головко, О. Смотрич, Л. Мурович, І. Ковалів та ін. У центрі творчості україномовних поетів Канади другої половини ХХ ст. – тема батьківщини, що неодноразово відзначали літературознавці України (Л. Скорина, І. Руснак, Л. Селіверстова, П. Сорока, І. Немченко та ін.) та Канади (П. Кравчук, Яр Славутич, Д. Струк, Я. Розумний та ін.).

Народився Яр Славутич 11 січня 1918-го року на хуторі Жученки, колишньому козацькому зимівнику, поблизу села Благодатного на північній Херсонщині (кілька кілометрів на захід від села Гурівки). Батько походив із козацької шляхти, мати – проста селянка. Серед предків Славутичевого батька – низка видатних постатей, військовиків, що відзначились у битвах проти татар, і культурних діячів ще з часу гетьманів Б.Хмельницького та І.Мазепи”.

Яр Славутич (Григорій Жученко) – багатогранна особистість. До характеристики його постаті докладають чимало означень, епітетів, образних порівнянь. Масштабну (за рахунок патетики й експресивності) оцінку його діяльності й значення дав Юхим Красноштан такими паралелями й узагальненнями: “Відомо, що Тараса Шевченка влучно називають Кобзарем, Івана Франка Каменярем, Олеся Гончара Прапороносцем. Я назвав би Яра Славутича, без вагання, Правдоносцем України. Його ім’я та інших славетних повинне увійти в Пам’ятну Книгу, що увічнює найзаслуженіших українців, його творчість – у золотий фонд українського письменства, а його підручники – в осяги новітньої української педагогіки”.

У збірці-монографії “Українська література в Канаді” осмислено провідні напрямки розвою українсько-канадської поезії та прози (термін, що його активно вживає Яр Славутич) протягом століття – з кінця ХІХ ст. і аж до українськомовних художніх публікацій початку 90-их років ХХ ст. Назва цієї книжки – суто літературознавча. У ній (назві) позначено основне тематичне поле дослідження, проте діапазон українобачення є значно ширшим.
Ученим розглядається розмаїте коло питань. З-поміж них виділяються такі: організація українського життя в діаспорі (“Про українських поселенців у Канаді”, “Українське життя в Канаді”), входження української культури до світового духовного простору й популяризація класичних творів української літератури на Заході, їх переклади іноземними мовами (“Галицько-волинський літопис англійською мовою”, “Підмогильний англійською мовою”), життя й подвижницька діяльність відомих україністів (“Ювілей визначного мовознавця П.Ковалева”, “Відзначення 80-річчя Б.Антоненка-Давидовича поза Україною”), топоніміка у Північній Америці (“Українські місцеві назви в США”, “Українські місцеві назви в Канаді”), полемічне тлумачення окремих явищ літературного процесу (“Чехов як українець”) тощо.
Відмінна риса Яра Славутича – цілеспрямована фактографічність дослідницької манери. Так, у критичному огляді “Українська поезія в Канаді” він зазначає, що за його підрахунками в Канаді “до 1975 р. … писали й друкували свої
вірші щонайменше 300 поетів чи віршувальників”, і далі сумлінно, за абеткою, перераховує тих із них, кого зміг розшукати й встановити. Перелік авторів поетичних робіт, які були за походженнями українцями й писали у Канаді рідною мовою, розміщено в книжці дрібним шрифтом майже на двох з половиною сторінках.
Окрім цього, у спеціальній примітці Яр Славутич зауважує, що “складено цей список до 1976 р., під час перегляду українсько-канадської преси. До нього треба б додати яких 25 імен із пізніших періодичних видань”, тобто на момент видання монографії науковець мав ще понад два десятки імен українців, які виступали у канадській періодиці з віршами. Але й таке фактичне охоплення проблеми повністю не задовольняє його.
Для всеохоплюючої характеристики української поезії в Канаді вчений уважає за потрібне додати, що “свідомо не включаємо до списку англійськомовних поетів українського походження”. Отже, і цей іменний прошарок опрацьовано, і цю складову українсько-канадської поезії розроблено ним.
Яр Славутич також обстежив і підрахував книжкові поетичні видання, що виходили в Канаді українською мовою. У згаданій статті він пише: “Із загальної кількості понад 300 лише яких 100 поетів (також віршувальників!) мають свої власні друковані книжки (див. мою Анотовану бібліографію української літератури в Канаді: Канадські книжкові видання, 1908 – 1983 (курсив автора – Я.Г.): (перше видання 1984 р., третє доповнене й наново перевірене 1987 р.)”.

Разом з Ю.Лавріненком, Н.Кузякіною, Ю.Шерехом, М.Остриком, В.Ревуцьким його об’єднує те, що всі вони активно зверталися до аналізу динаміки української літератури 20-их років ХХ століття – цього Клондайку самобутніх імен, елітарних творів, оригінальних течій, блискучих письменницьких угруповань, яскравих стилів. Завдяки суб’єктивності власних наукових інтересів і пріоритетів названі дослідники творили по-справжньому об’єктивну панораму художньо-митецького розвою в Україні.
У наведеній низці дослідників Яр Славутич посідає особливе місце. Він чи не першим в українському літературознавстві розпочав системне обстеження й дослідницьке студіювання українського поетичного Ренесансу ХХ століття. Його праця “Розстріляна муза” з’явилася друком понад сорок років потому – у 1955 році. Вона перебувала у витоків традиції дослідження феномену українського мистецтва, культури, літератури 20-х років, тієї наукової традиції, що значно пізніше, переважно на початку 90-х років, знайшла своє продовження у розвідках Олекси Мусієнка, Миколи Жулинського, Юрія Коваліва, Михайлини Коцюбинської, Леся Танюка та ін. “Розстріляна муза” стала однією з центральних книжок у науковому й літературно-критичному доробку доктора філософії Яра Славутича. На аналізі цього дослідження варто детальніше зупинитися.

Яр Славутич у поетичній збірці «Завойовники прерій» структурує образ Канади в історичному вимірі, оспівуючи освоєння земляками прерій Альберти, Манітоби, Саскечевану. Вшановуючи перших поселенців, поет оспівує і принесену з батьківщини культуру на землю Канади, наприклад, у баладі «Троє», де йдеться про історію заселення Канади представниками трьох різних народів, осмислюється психологічні концепти українського емігранта Івана та емігрантів з Англії та Франції. На протиставленні їхніх дій, які подані ретроспективно в їхній розмові, відзначено різницю їхнього менталітету. Двоє з них вихваляються один перед одним жорстокістю завоювання земель Канади: «Поклав я сотню індіян, / Не пожалівши дробу…» [13, с. 193]. Це представники англійського та французького народів – двох домінуючих етнічних груп у Канаді, які шукають вигіднішого життя на сході країни. Українець, непричетний до боротьби з індіанцями, залишається на заході, щоб обробляти цілинні землі «глухомані», «Аби в ланах родючих нив / Пізнати волі далеч…» [13, с. 193], налагоджуючи мирні стосунки з усіма мешканцями країни. Яр Славутич підкреслює спільні риси життя і ментальності індіанців та українців: обидва народи працюють на землі, терплять приниження від імперій. В образі Івана втілено узагальнений образ поселенців, які, приїхавши до Канади, почали освоювати землю. На перший план у характеристиці українського народу поет виносить духовність: чисте сумління та наміри жити з іншими народами у мирі та злагоді, гармонії. Яр Славутич наголошує на вагомому внеску перших українських поселенців у розбудові нової батьківщини, висуваючи в епіцентр їхньої характеристики працьовитість. Образ другої батьківщини у нього образ завойованої землі, але зброєю у цьому завоюванні були рало, плуг, пісні та руки хліборобів – модуси традиційної роботи українців у полі. Праці на полі присвячена ода «Слава ралові». У ній, на думку Д. Хріненка, відчувається «гордість письменника за українців, які, прийшовши на нову, чужу землю, свою працею, своєю щирістю довели своє право жити на цій землі, ростити тут потомство, у жилах якого довіку тектиме українська кров» [18, с. 104]. Працею українців у полі Канада перетворюється для них на «новознайдений" дім: «І, здається, врожайні долини / Зустрічаю – на рідній землі! » [13, с. 201]. Асоціативно простежується взаємозв'язок: українці зробили з Канади аграрну державу, із вдячності вона прийняла їх як своїх синів.

Поиск по сайту: