Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 10 страница



Словник кожного з митців-в’язнів індивідуально неповторний. Однак для них усіх характерною була, незважаючи на вкрай несприятливі для цього умови, ретельна робота над збагаченням активу української мови раритетною лексикою, авторськими новотворами, творчо актуалізованими і специфічно забарвленими відповідно до власного задуму. Примітною в цьому сенсі була буквально подвижницька робота І. Світличного над збагаченням синонімічного потенціалу мови, який навіть у табірний період життя замовляв у бібліотеках і книгарнях наукову літературу з питань лексикографії, у своїх приватних листах постійно звертався до адресатів із проханням надсилати всі джерела, що стосуються українського словникарства. А у листі до дружини від 30. 04. 1976 р. писав про те, що «взагалі треба купувати без винятку все, що трапляється з українського словникарства»[434]. Відомий правозахисник В. Овсієнко, який відбував каторгу разом із В. Стусом, розповідав у пресі, як Поет працював над словом. Він перепитав чи не всіх в’язнів-українців (а були там «представлені» вони з усіх куточків України), як у них називають той чи той предмет, явище природи, подію. І все це занотовував. Так В. Стус употужнював свою мову, й уперлинював такими лінгвістичними коштовностями, що вони тепер непогасно освітлюють його поезію. «Читаймо це, вивчаймо в школах, вишах, досліджуймо», – звертається сьогодні до нас однодумець В. Стуса, безпосередній учасник руху опору періоду 70-х років В. Захарченко[435]. Біль за долю рідної мови, рідної землі, що проймає дисидентську лірику, залишаються «свіжою» й сьогодні. Читаючи її рядки, не можна не думати про сучасну ситуацію в державі:

Мов на шлюб – білопінно

Йдуть на страту слова…

Так мовчить Україна,

Тільки болем жива![436].

Спільним типологічним виміром естетичного модусу історіософської доктрини дисидентів є художнє осмислення історичного минулого в метафізичному аспекті. В їхній ліриці «українська душа розчинила свою національну природу в єдиній божественній суті»[437], а «дух історизму» (Є. Маланюк) освятився іменем Творця. За його всеприсутності розгортаються ліричні сюжети багатьох їхніх віршів (М. Руденко: «Небесний Отче! Чи насправді ти / Вкраїні зичив щастя, а не кари…»). Історіософські тексти дисидентів об’єднує Шевченків міленаризм, «підґрунтям якого виступає «постійна присутність Бога, експліцитна й імпліцитна, очікування його втручання, що «виправить» історію, приведе її у відповідність зі святою правдою, без якої поетові не мислилося людське існування»[438]. Художня історіософія в’язнів сумління іманентна національній літературі. Як підкреслює І. Руснак, «так уже склалося історично, що головною рисою української історіософської традиції впродовж тривалого часу було тяжіння до художньої, ірраціонально-інтуїтивної виразності»[439]. Це й зумовило синтез націєтворчого та релігієсофського начал у художній системі поета, міцне світоглядне підґрунтя якої визначив християнський провіденціалізм Кобзаря, його «ієреміївське пророкування» (П. Куліш). Через психологію біблійного образу Пророка вони досліджують глибинні підвалини буття, розуміючи, що «насичене духовне життя – це те єдине й останнє, що лишається народові-невільнику, в якого паралізовано решту соціально-етичних функцій його життєвияву»[440].

Отже, невід’ємний компонент психологічної структури особистості кожного із в’язнів сумління визначала національна самосвідомість, що, як відомо, «є однією із суттєвих складових духовності людини»[441]. Без цієї складової людина неминуче робиться, за словами І. Франка, «неповною», «уломною»: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації»[442]. Цей, перекодований І. Франком шевченківський імператив, став основою для кристалізації етичних, естетичних та філософських узагальнень дисидентів. При цьому, вслід за О. Забужко, «філософією національної ідеї ми називаємо всі форми філософської рефлексії над національною ідеєю – від академічного пуризму логіко-понятійного дискурсу через маргінальні, популяризаторські жанри есеїстки та публіцистики до художньої літератури включно, тобто всі види словесної культури, в яких національна самосвідомість ставить собі питання смисложиттєві чи, за визначенням того-таки М. Бубера, «реальні», такі, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже, є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності. В цій «реальності» – ключ до розуміння, чому всяка національна ідея завше стремить до перетікання в практично-політичну сферу: споконвічно-людське «хто я?», чи, стосовно до спільноти, «хто ми?», необхідно породжує з себе і «що я повинен робити?»[443]. Національне як самобутнє й непроминальне бачилося опозиційно настроєному шістдесятництву «тим фундаментом, на якому можна було зводити «новий світ», наближений до ідеального, де людині гарантовано буде збереження своєї індивідуальності й вільної самореалізації»[444]. Свобода для дисидентів була корелятом України, що в силу обставин за життя «залишалась мисленнєвою константою «в екзині»[445]. Мабуть, саме тому для них особливо важила доля людини, насамперед – її свобода (І. Світличний: «Несу свободу в суд, за ґрати. / Мою від мене не забрати / І здохну, а вона – моя»; І. Сокульський: «тюрма – лише одна умовність, / коли ти сам не є собі тюрма»).

Усе українське шістдесятництво «найперше пов’язується зі свободою вибору – чільним концептом екзистенціальної філософії»[446]. Для екзистенційної поезії дисидентів характерний гуманістичний вимір свободи, далекий від абстрактного філософського схематизму, бішою мірою зумовлений їхніми етичними настановами. Тут, безумовно, прочитується сартрівська світоглядна позиція, зокрема, його переконання в тому, що «людина повинна віднайти себе і впевнитися, що нічого не може її врятувати від самої себе»[447]. Для дисидентів вільною вважалась та людина, до якої, за Е. Муньє, «волає світ і чка відповідає на його поклик»[448]. Відтак модус свободи в їхній ліриці можна окреслити на рівні кількох концептуальних опозицій: побутової / історичної свободи, індивідуальної свободи / несвободи, національної свободи / імперського колоніалізму. Свобода («звільнювальне допущення буття сущого») в їх художньому досвіді висвітлюється як оберігальна сутність індивідуальної та національної істини, як духовна субстанція особистої та національної долі. В цьому синтезі й полягає специфіка творчої репрезентації концепту свободи в ліриці в’язнів сумління.

Відомо, що буттєвою особливістю української нації була й залишається свобода. Ця риса увиразнює національний тип екзистування. Невипадково в українській літературно-мистецькій традиції українець та українці існують як «сутнісно вільні сущі: «козаки», «лицарські сини» Т. Шевченка, внуки чумаків, правнуки січовиків, воїни УНР Є. Маланюка чи козацькі нащадки – «вільні люди вільної землі» – Л. Костенко»[449]. Свобода вкрай важлива й на індивідуально-побутовому, й на колективно-історичному рівнях людського співбуття. В силу тривалого колоніального становища сформувалася українська нація, що стала «пастирем» власного буття, яка екзистує (існує), повернувшись обличчям до власної сутності, осягає власну свободу як основну «суть істини». Для дисидентів особиста свобода вимірювалась самим життям. Промовистим фактом такого творчого потвердження може бути епіграф «Дайте мені свободу / Або дайте мені вмерти» до сонета І. Світличного «Моя свобода»). Збереження свого істинного «Я», тобто особистої свободи, нерідко призводила до «втечі в себе». Екзистенційна проблематика дисидентської лірики вочевидь пов’язана з онтологічною, бо ж ідеться про вольову настанову стоїчно вберегти в собі людське «Я» всупереч неможливому, в умовах жорстокого протистояння. Тому-то у смислове полі дисидентського тексту домінує абсолютизація внутрішньої свободи особистості (нації).

За Кантом, як відомо, свободу як волю вважають категорією етики, а свободу як почуття – естетичною категорією. Основним проявом різниці поміж ними є проблема вибору. Свобода естетична, безумовно, «є значно складніша, ніж свобода фізична. Адже конфлікти цієї свободи розглядатимуться не тільки в рамках вибору поміж свободою та рабством, а й у площині системи цінностей. Більше того, конфлікти базуватимуться властиво на протиставленні систем цінностей кожного індивіда, у яких існуватимуть цілковито протилежні розуміння свободи та вибору добра чи зла»[450]. У художній аксіології дисидентів свобода є екзистенціалом фундаментальним, важливою сутністю істини буття – особистого й національного (синтез онтогенезу та націогенезу). В. Стус в одному з листів писав, що «масштаб людини визначається мірою її волі»[451]. С. Сапеляк, перебуваючи вже на волі, зізнавався: «…я зберіг честь на рівні своєї свободи, На рівні обов’язку перед обличчям мучеників-апостолів, що загинули під колесами каральної машини»[452]. Аксіальний статус свободи в буттєвій парадигмі українського дисидентства – факт очевидний і неспростовний. Проблема індивідуальної свободи (М. Руденко: І до свободи проторую / Пекельний шлях через тюрму») випрозорює індивідуальну стилістичну палітру кожного із в’язнів сумління, в якій спостерігається активізація суб’єктивного начала на тлі нівеляції радянською системою особистості як такої.

Проблема свободи, що визначила тематичну домінанту творчості всіх в’язнів сумління, прийшла у їхні вірші через власний досвід зіткнення зі світом Зла. Цей мотив закономірно модифікувався в дисидентській ліриці в мотив свободи слова (М. Руденко: «Талант – це вогнище Свободи»), прагнення його вільного розвою (В. Стус: «Слово, слово – достиглий смут мій! / Набираючи висоту, порятуй од важкої скрути…»; І. Калинець: «Я цілю із словесних нетрів / не в заводь виплести – в бистрінь / на Слово вольне: хай в тенетах не сходить кров’ю…»; С. Сапеляк: «Убий мене. Неволечко. Убий. / У вольнім слові…»; Т. Мельничук: «І слово моє недаремне: / Слово на те, щоб іскра жила…»; М. Руденко: Тепер ти вільне Слово, вільне Слово – / Для нього ані вишок, ні дротів»; І. Світличний: «Там пісня, витвір висоти, / Свободи й пружного простору, / Шугнула вільним птахом вгору / У вир! У небо! У світи!»).

Лірика дисидентів потверджує тезу М. Гайдеггера, що свобода виражається як «екзистентне, звільнювальне допущення буття сущого», входження людини у сферу виявлення сущого, а істина – як «звільнення сущого»[453]. Це стосується і окремої людини, й колективної присутності, тут-буття народу. Для української нації це насамперед вічна проблема національної волі / неволі. Дисиденти невипадково витлумачують свободу саме в такому онтологічно-екзистенційному ракурсі. Вільнолюбна натура митців-в’язнів виводить на історико-національний характер свободи, на її розуміння як «області долі», де доля – це «сутнісно доля народу»[454]. Для них особливо важила національна свобода, що протистоїть усім формам імперіалізму (колоніалізму, шовінізму). Перефразувавши судження С. Дюрінга, імперіалізм є формою несвободи (неволі), конкретніше – формою національної неволі. Це «сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішенням і в інтересах не своїх, а колонізатора»[455]. Саме такий колоніалізм (імперський тоталітаризм) як тотальну різнорівневу несвободу розмикають раз-у-раз художні образи дисидентської поезії (Т. Мельничука: «І жебраком йде до Москви Суботів»; В. Стус: «Найшли, налетіли, зом’яли, спалили…»; М. Руденко: «Ти є Месія (народ. – Р. Г.), котрий терпить муку / За гріх сусідський, за криваве зло»; І. Калинець: «всі міста наші / з гербами зайд / навіть золоте дерево / і се у саді сусіда…»). На означення антисвободи тут найчастіше зустрічається лексема «тюрма» як символ тотальної неволі (Т. Мельничук: «А се така, мой, держава / Самі тюрми й зони…»).

Творчо актуалізоване дисидентами власне «Я» невіддільне від усвідомлення особистої присутності в історичному контексті національного буття, що бачилось їм ідеальним континуумом для самореалізації – соціальної, інтелектуальної, духовної. Крізь ліричного суб’єкта дисидентського тексту проглядається людина, яка, за словами П. Іванишина, «привідкриває не лише індивідуальну національну присутність, власне чи чуже Я-буття українця, а й колективне Ми-буття народу (загальнонаціональне тут-буття)[456] (В. Стус: «…по Вітчизні довгі страсті / ряхтять, мов рани на чолі»; С. Сапеляк: «Душа у порфірі стоїть над вертепом, / І гетьманський пастор на вольнім коні»; М. Руденко: «Та є ще Бог… / І є ще Україна… / Для них я збережу у грудях свічку»; Т. Мельничук: «Благослови, мати, / за край свій стояти…»).

Відчуття себе вільним (М. Руденко: «…прийшла Свобода Духу / І гордий змах духовних крил»; С. Сапеляк: «Вітаю тебе Сонце / голосом Свободи») засвідчує той рівень самоусвідомлення й життєвого самовираження поетів-дисидентів, при якому національне зливається воєдино з особистісним і загальнолюдським (Т. Мельничук: «Пережив сотні бур і негод / я – людина, я – світ, я – народ»). Отже, субстанційне «Я» в’язнів сумління співвіднесене із самосвідомістю як суб’єктивним і водночас колективним психічним. Така позиція дисидентів ще раз потверджує правомірність націософських ідей І. Франка, який імперативно стверджував, що національна самореалізація абсолютно необхідна, неуникна як шлях розвитку людської цивілізації остільки, оскільки становить невід’ємну, «органічну», «натуральну» складову процесу «емансипації людської одиниці»[457].

Джерелом інтенції в ліричному наративі дисидентської поезії, безумовно, виступає національно свідомий автор. Гранична національна визначеність, поза сумнівом, є тут одним із ключових модусів репрезентації суб’єкта лірики. В цьому переконують біографічні реалії кожного із в’язнів сумління, їхня громадянська позиція, відстоювання національної свободи в численних виступах, зверненнях, листах тощо. Можна було б назвати немало таких прикладів. Наведемо рядки «Пам’ятки для українського борця за волю», написаної В. Стусом ще наприкінці 60-х років: «Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою […] Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі – вільна Україна, з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту…»[458]. Про високу громадянську свідомість і національну самототожність свідчать численні декларації, інформаційні бюлетені, статті М. Руденка, в яких він підкреслює, що в Україні «правозахисний рух асоціюється з національно-визвольним» (стаття «Наші завдання»). У поезії ж дисиденти синхронізували особистісне «Я» з національним. Формальним проявником такого синтезу в їхній ліриці є частотне вживання парадигми особового займенника «я» та присвійного «мій», що конкретизує в тексті особисту причетність ліриного героя до долі своєї землі, органічну злитість із нею (В. Стус: «…О коханий краю, / ти наче посаг мій – у головах…», «Моя тополе, краю мій…», «…рідний край / на белебні ясніє, осіянний. / Почуй мене…»; І. Калинець: «Роде мій, ясновісна свічо на всю Україну!..», «Знов музика Батьківщини мене болить / І не перестане ніколи боліти», «…а воно калина / моя батьківщина / а я її калинець»; Т. Мельничук: «бодай прорости / маками гарячими / на твоїй, Україно, / терновій межі…», «землю батьків / поклав мені Бог на серце», «Земле, цілую твій поділ», «Звари мені Вкраїноньку мати»; М. Руденко: «Я Бога благаю: дозволь хоч на мить / Побачити рідну Вкраїну», «Ви їли яблука з моєї України?..», «Землі чужої не топтавши зроду, / Свою стеріг із косами в руках. / Пишайся цим, мій праведний народе…», «Ми ж, Нене, від природи орачі, / А живемо від битви і до битви…»; С. Сапеляк: «Народе мій, ти знову в ешафоті…», «Моя Вкраїно, мій безрідний хрест…», «Бо єсмь з Вітчизною в колисці…», «Вітчизно моя / ім’я твоє зникає…», «Встань, Україно! – я ще не прощаюсь…»).

Цей, доволі репрезентативний художній матеріал, що є промовистим фактом «злитості» особистісного «Я» та колективного «Ми», засвідчує характерне для бунтівливого покоління шістдесятників акцентування «потреби національної гармонії»[459]. «Модус національної ідентичності» (С. Андрусів) поезії в’язнів сумління – явище поліфункціональне й багатоаспектне. Національно-патріотичний ракурс постає в дисидентському тексті «нерозв’язним вузлом суперечностей» (Е. Соловей). Тут маємо значно ширшу модель національного космосу, ніж традиційний для українського народницького дискурсу «край волі і невпинної боротьби проти чужинської експансії» чи «вічний шлях з «вавилонського» або «єгипетського» полону до «землі обітованої»[460]. Йдеться про іманентну дисидентам еволютивну парадигму, пов’язану з поступовою трансформацією україноцентризму в егоцентризм. Україна як матеріальна й духовна субстанція переходить в «екстатичну часовість існування» (Е. Гуссерль), набуває виразно суб’єктивного, індивідуально-психологічного виміру (В. Стус: «Україна в мені»; М. Руденко: «Вслід за тобою ішла Україна – / Тяжко ішла по мордовськім снігу»; С. Сапеляк: «Це ВИ? Ввійдіть. Оце і є Вітчизна»; Т. Мельничук: «Живу тобою, Україно»). Г. Яструбецька дуже влучно простежує цю трансформацію на прикладі руху авторської свідомості В. Стуса, що її певною мірою можна стосувати й до інших дисидентів. Вона, зокрема, зазначає, що традиційний націософський текст для поета – це «первісний текст, на який послідовно, наполегливо, цілеспрямовано «наносяться» інші трансособисті тексти – і в результаті «трансцендування до трансцендентного» (М. Бердяєв) «край волі» трансформується в універсальний свободопростір; «невпинна боротьба проти чужинецької експансії» стає боротьбою зі своїм «я», в якій не останню роль відіграє чуттєвість (досвідомий біологічний стан) і яку потрібно подолати; вічний шлях з «вавилонського» або «єгипетського» полону до «землі обітованої» перетворюється на шлях до своєї божественної першосутності»[461]. Це й зумовило позірну егоцентричність образного самовираження кожного із поетів-дисидентів, посилення особистісного начала, характерного для творчості всього покоління шістдесятників. В ізольованому локусі в’язничної камери особливо загострилась потреба пошуку ресурсів власного духу задля реалізації свого «Я» у відмежованих у тривіальному сенсі реаліях життя. Тепер тематичну домінанту лірики, її наскрізний мотив визначає «поетове самопочуття, стан його «Я»[462].

Зміна у структурі художньої свідомості поета-в’язня закономірно зумовлює його екзистенційний вибір самоствердження, уявлення про всеприсутність «Я». Таке «доцентрування суб’єкта» (Ж. Дерріда) можна розглядати як «відкритість, так і замкненість на власному «Я», що «тотожна викликові фальшивості людських стосунків у соціокультурному просторі» (Л. Тарнашинська). Це призвело до поглиблення інтровертивності творчого самовияву, певної «герметичності» (Ю. Шерех) тексту. Особистісне начало поезії дисидентів увиразнюється через найчастотнішу суб’єктну форму власне автора, «зовнішнім» маркером якої зазвичай виступає займенник «я» (В. Стус: «Народе мій, до тебе я ще верну…», «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе…», «Я геть подався. Шалом. Навмання / я геть подався…»; І. Світличний: «Я – дисидент. І дула автоматів / У серце зяють…», «Я – декадент. При всіх зрікаюсь віри / В живих богів…»; М. Руденко: «Я – крилатий Дух. / Весь безмір – мій, і я у ньому…», «Я заново цю землю сотворю»; Т. Мельничук: «Я різним був. Несмілим і хоробрим, / Бунтарним і спокійним…», «Певно, я син калини, / Певно, я син пшеничного колоса…»; І. Калинець: «Я знов молюся до пера, / я знов пера покірний в’язень»; С. Сапеляк: «Я у смерті в гостях. Вже простивсь, батьківщино…», «Горюю я. Я знов зека на нарах», «Я емігрант. Тяжка моя печать»). Частотний особовий займенник у віршах цього тематичного плану є не лише формальним проявником тексту. В його вживанні у подібних випадках поети виходять «далеко за межі «займенникового сенсу», вкладаючи в нього «потужну сугестивну силу спадковості, живлену пам’яттю як запорукою тяглості історичних та культурних процесів і традицій, і водночас – потенцію самоусвідомлення як самовирізнення персонального буття […] Актуалізоване «Я», по суті, є носієм концепції оприЯвлення себе у світі й пізнання цього світу через структури «Я» як цілісного, інтегрального поняття-концепту»[463].

Автопсихологічний суб’єкт дисидентської лірики виражає не тільки почуття й настрої поета, але й окреслює параметри його аксіологічного «Я» (Ego Ax), систему цінностей, моральні чесноти (В. Стус: «Що жив, любив і не набрався скверни…»; І. Калинець: «Я був людиною, людино. / Тепер я птахом полетів…»; М. Руденко: «Об Сонце, наче об коло наждачне, / Я вичистив совість і душу свою»; Т. Мельничук: «Я – людина, / Я – світ, / Я – народ»). Настроєві тональності цитованих вище фрагментів віршів дисидентів неоднорідні. В кожному конкретному випадку – своя атмосфера, настроєві регістри, врешті – індивідуальний характер світовідчуття. Однак спільною прикметною рисою віршів усіх в’язнів сумління є висунення на перший план суб’єктивного «Я», введення в художній текст автобіографічного компонента, пов’язаного з драматичним буттям автора. Більшість метафоричних та символічних образних структур тут виростають з індивідуального досвіду поета, його філософії життя.

Сутнісний код світовідчування в’язнів сумління рельєфно увиразнює модус антропоцентризму, що структурує гуманістичний дискурс дисидентського тексту. Він зумовлений, з одного боку, власним больовим досвідом поета-в’язня, вербалізованим лексемами «больової» семантики (В. Стус: «О болю болю болю мій! / Куди мені податися…»; С. Сапеляк: «За болем біль. Не вистачає рук. / За болем біль…», Т. Мельничук: «Хапаються сльози за колючі дроти»; І. Калинець: «Бо уповаючи на біль, / очікуєш нових релігій…»; М. Руденко: «…А я ковтаю київську сльозу»). З іншого ж боку, це невимовний (майже фізичний) біль за Україну, що заполонює чуттєву й духовну ауру тексту (В. Стус: «…по Вітчизні довгі страсті / ряхтять, мов рани на чолі»; С. Сапеляк: «Моя Вкраїно […] / Опухла ти. Пухлина у пухлині»; Т. Мельничук: «…З Софії капле кров…»). Тут слід зауважити, що «людиноцентризм» (ідея «самоцінності людського «Я») характерний для творчості всього покоління шістдесятників. Це було «по-максималістськи загострене відчуття взаємозв’язку «людина-народ»[464]. За словами І. Калинця, його Муза прокинулася, щоб «висвітлити біль українського серця»[465]. Дисидентська ж позиція «національного самозахисту» (Т. Салига) виражалась через зображення «великого болю, породженого втратою неперебутніх цінностей, що містили у собі універсальні смисли буття»[466].

В умовах жорстокості «малої» і «великої» зон імперії зла в’язні сумління зуміли вберегти у собі людське начало. Їх об’єднувала «пристрасно гуманістична» (М. Коцюбинська) естетика. В її епіцентрі – феномен людини як основи літературного задуму та головний постулат філософії життя й творчості (І. Калинець: «тобою зір чудується, людино: / величчям постаті сягаєш зір»; М. Руденко: «Я стверджую, що Всесвіт є Людина»). П. Мовчан у передмові до збірки С. Сапеляка «Тривалий рваний зойк» (К., 1991) зазначає, що в центрі творчості поета – «людина з її соціальними, суспільно-історичними, національними зв’язками»[467]. Надсилаючи авторці цього посібника (своїй краянці, народженій у рідному селі поета на Тернопільщині) до Різдва в дарунок збірку «Журбопис», С. Сапеляк писав: «В полоні рідного Слова вітаю Вас зі святом Великої Віри, з любов’ю до рідних джерел. Зичу вічної людської Любові...». Т. Мельничук, маюче відкрите серце до людей, невипадково назвав свою збірку «Несімо любов планеті». І. Світличний дав своєму поколінню (та й наступникам) незабутні «уроки високої людяності й доброчесності»[468]. У віршах В. Стуса «скрізь мова йде про одне й те ж: про безсенсовність людського існування й конечну потребу за всяку ціну й обставини залишатись собою, бути собою, берегти в собі іскру Божого вогню, дарованого тобі при народженні. Інші теми – боротьба, патріотизм, надмірні емоції – усвідомлюються ним як чужа позавчорашня естетика»[469].

Дисидентів зближувала гуманістична концепція Т. Шевченка, в якій людині було відведено особливе місце – як «критерію, як мірилу, як меті. Вся система поетових оцінок – суспільних, художніх, моральних – співвідноситься з ідеалом цілісної людини. Це своєрідна апологія свідомого морального начала, осмисленого й піднесеного як естетична якість»[470]. Руденкове «Люблю людей», Мельничукове «Хай в серце увійде любов» близьке до Шевченкового імперативу «Людей і Господа любить». Свого роду художнім означенням незрадливої любові побратимів до світу, до людей окреслив І. Світличний у вірші «В. Стусові»: «Крізь всі мордовії й сибіри / Нестимеш гордо світло віри / В свою незраджену любов»[471]. Людинолюбний і людинозахисний аспекти світовідчуття дисидентів, отже, сформували антропологічний простір авторського тексту кожного них, визначивши смислові акценти художнього світу їхньої поезії.

Аналізуючи творчу спадщину в’язнів сумління, варто, думаємо, вирізнити ще один, спільний для них усіх вимір художнього тексту – метафізичний. Він зумовлений, з одного боку, типом світовідчуття, характером світосприйняття й світовідтворення кожного з поетів, а з іншого – їх біографічними реаліями, зокрема, відторгненістю від світу. Саме метафізика, як підкреслює Ж. Рюс, «не має доступу до буття в точному значенні цього терміна. Вона перетворилася водночас на онтологію й на теологію»[472]. Тож закономірно, що в’язні сумління артикулюють «глибоко особистісне переживання присутності сакрального в профанній реальності й у причетності трансцендентних цінностей до фізичного й історичного світу»[473]. Ці слова К. Москальця про В. Стуса вочевидь стосуються й інших дисидентів, як і міркування Дмитра Стуса про те, що поезія батька асоціюється з «метафізичною книгою буття людського духу, приреченого виростати всередину»[474]. Таким чином, можна вести мову про «антропологічну» метафізику дисидентів, основним аспектом якої чеський філософ Ян Паточка визнав «гуманізм, дотепер прихований, її антропоцентризм, вимогу поставити людину чи тільки вирішальну її сторону – суб’єкт, дух – у центр і на вершину універсуму»[475].

В означеному ракурсі відбувається і напрям художнього мислення митців –в’язнів, конструювання ними авторського «Я». Способом індивідуального самоокреслення тут здебільшого виступають духовні «самоздвиги» в ірраціональний простір буття й метафізичне часотривання. На особливу увагу в цьому сенсі заслуговує творча репрезентація таких метафізичних концептів, як «самота», «смерть» і «душа», що є проявом етичного буття й водночас маркером духовної сутності Я-особистості, носієм почуттів і волі суб’єкта лірики, виразником особистих авторефлексій кожного з поетів. Метафізичний дискурс у поезії дисидентів має індивідуальні модуси репрезентації (вони розглядаються нами в наступних структурних частинах), проте очевидними постають характерні для них усіх вузлові метафізичні аспекти поетики.

Так, у проблемному полі художньої антропології дисидентів важливу роль відведено іманентному філософській парадигмі давнього мислителя концепту самоти, що потрактовується ними як вияв особистої та національної ідентичності, як обраність людини (за Д. Чижевським – «благодать»), її апробація Вічністю (В. Стус: «Упізнавай, самотності мене! / Навчи ждання, бездонного, як вічність…»; І. Калинець: «Білогрекого місяця по золотих зарінках / я відвік зустрічаю як палець сам»; І. Світличний: «Ти – сам. Ти – сам, ти сам з собою…»). Як зазначає Т. Рязанцева, «провідною суперечністю теми Самотності в метафізичній поезії ХХ ст. стає конфлікт одного-багатьох (одного-інших), де під «одним» розуміється вже не просто людина взагалі, а саме людина творча, Поет, а в ролі «багатьох» виступає вороже до нього суспільство. Класичний конфлікт метафізичної поезії в авторів ХХ ст. локалізується і набуває конкретніших рис, часто втілюючись у творах відверто біографічного звучання»[476]. Авторські тексти дисидентів «накладаються» на цю інтерпретаційну модель.

Моментом «другого народження», «народження з висот, від духу» в метафізичній поезії дисидентів є «інстинкт смерті» (Танатос), котрий за З. Фройдом така ж фундаментальна сила поведінки, як і «прагнення до життя»[477]. Подібно до представників барокової духовної культури, в’язні сумління осмислюють смерть як початок нового життя (В. Стус: «Через смерть вертай до існування…»; С. Сапеляк: «Я смерть творю. Творю, щоб жити ще…»), «другого народження» (Г. Сковорода) людини, її оновлення (В. Стус: «Оце твоє народження нове – / в онові тіла і в онові духу…»; І. Калинець: «І знов, німу поправши смерть, / увійдемо в нові завіти»; М. Руденко: «Вмирання є, але немає смерті – / є вічне пізнання новим життям), воскресіння (С. Сапеляк: «я мушу / з каменем на серці / смертію воскресіння зіскати…»). Смерть у ліриці в’язнів сумління, отже, є народженням і становленням нового «Я», відкритого для діалогу із власною свідомістю, а також зі світом.

Душа в ліриці дисидентів становить собою своєрідний «автономний комплекс» (К.-Г. Юнг), котрий творить осібне, зазвичай виключене з ієрархії свідомості й профанного буття психічне життя індивіда. Вона переважно існує «окремо / від свого тіла, здавна очужілого, / на відстані смертельній» (В. Стус), саме ж тіло – не що інше, як «тритлінна пелена» (І. Калинець). Водночас тіло, попри його амбівалентність, моделюється дисидентами крізь призму духовно-душевного начала, постулюючи метафізичну субстанцію (М. Руденко: «…із драглистих форм мойого тіла / Астральна сутність вийшла – / І тепер / Вона до невідомих сфер летіла»), донебне прямування (І. Калинець: «Піднесімо очі д’горі, / д’горі душі піднесімо…»; С. Сапеляк: «душа ясніє в нічному небі»). Тут простежується відгомін декартівської ідеї про ототожнення душі зі свідомістю як рефлексією суб’єкта. Для творчої практики в’язнів сумління, отже, характерна дуальність поглядів на природу душі. В їхній ліриці прочитується її ієрархічність відповідно до змістового контексту, переважно драматичного звучання, нерідко спроектованого на біографічні реалії (І. Світличний: «…мудрі муштрою менти / лінчують душі без розбору»; В. Стус: «зорить мені в душу / безсмертний погляд твій»; «то пропікає душу Україна»; М. Руденко: «Натомлена душе моя, не дрімай – / Нікому не дай тебе приспати»; Т. Мельничук: «…не вмирає душа, / Що взяла материнський Євшан у дорогу»; С. Сапеляк: «…душі на цім світі нема»). У віршах дисидентів концепт «душа» експлікується різними емоційно-експресивними маркерами й аналогізується з людиною, її якостями, сферами життя тощо відповідно до світоглядних та естетичних уподобань. Однак активізація цього метафізичного концепту в їхній лірицізумовлена насамперед увагою до проблем людини, її внутрішньої сутності.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.