Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ШІСТДЕСЯТНИЦТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 3 страница



Шістдесятництво набуло масштабу універсального соціокультурного явища: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Тому в осередді цього руху були поети (Л. Костенко, В. Симоненко, Д. Павличко, І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Стус, І. Калинець), прозаїки (Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал. Шевчук, Р. Іваничук), майстри художнього перекладу (М. Лукаш, Г. Кочур, А. Перепадя, А. Содомора), літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська), маляри й графіки (О. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, І. Марчук, Г. Севрук), кіномитці й театральні діячі (С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, І. Миколайчук), композитори (В. Івасюк, М. Скорик, Леся Дичко), публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, О. Тихий, В. Мороз, брати Горині). Отже, об’єктивно шістдесятництво було рухом української інтелігенції.

Політичний характер шістдесятництва визначила потужна публіцистика, а вслід за нею – поезія. Провісниками цього руху стали збірки «Пролісок» (1956) Т. Коломієць, «Проміння землі» (1957) Л. Костенко, «Правда кличе» (1958) Д. Павличка, громадянська лірика В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча й ін. Справжнім вибухом у літературі в пору «повесніння» (В. Іванисенко) були публікації на сторінках «Літературної газети» в 1961 році добірок молодих авторів: «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» І. Драча, «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», «Вірші лікаря Віталія Коротича», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала та ін. Своєрідним літературним маніфестом шістдесятників-поетів, джерелом їх мистецького та громадянського гарту стала «заарештована» поема Л. Костенко «Зоряний інтеграл» (1962), «виловлена» й знищена пильними радянськими цензорами (активними учасниками «закручування гайок») як надзвичайно небезпечний для системи твір, що мав неабияку, шевченківського рівня «будительну» силу:

Ні остраху,

ні тіні компромісу.

На кожен виклик, совісте, іди!

В історичних льохах

відстояться вина істин,

гірко вибродять кров’ю

правди пекучі меди[131].

Як би не політизували художню творчість шістдесятників, вона залишається насамперед явищем мистецтва слова. Про цю естетичну настанову свідчив у своєму інтерв’ю для чеського журналу «Дукля» І. Світличний: «Шістдесятники зробили поезію поезією. Вони не відмежовувалися від політики і не були прихильниками «мистецтва для мистецтва», але стали брати глибинні моменти суспільного буття і лише ті, які не суперечили природі поезії»[132]. З позицій абсолюту літературні завдання шістдесятників, як підкреслює М. Коцюбинська, були «вельми скромними. Вони по суті обстоювали право здорового глузду, повернення словам і поняттям їхнього питомого смислу, можливість говорити правду про очевидне, про те, що король, вбрання якого підносять до небес, насправді голий, а зневажена замурзана Попелюшка – прекрасна. Що не можна любити людство, зневажаючи власну матір […] Не можна будувати культуру, не знаючи її в усьому багатстві, без лакун і спотворень. Не можна мислити й творити в атмосфері незліченних табу. І ще і ще такі ж абеткові істини…»[133].

Як на теперішній погляд, за цілком слушними міркуваннями В. Іванисенка, нічого неприродного («революційного») для літератури в творчості шістдесятників не було. «Проте читачі звернули увагу на милу і наївну безпосередність, властиву справжній поезії, відсутність офіціозної риторики, на природне чуття, довірливу і щиру розмову з читачем, – все це сприймалося тоді як виклик «основоположним принципам», бо ж щирість художника трактувалася тоді як замах на головний постулат соцреалізму – партійність літератури. Питання про щирість художника мало неминуче перерости в питання про незалежність творчої особистості, про свободу творчості»[134]. Імператив щирості в художній концепції шістдесятників тотожний нефальшивості й істинності. Це як «вслухання митця у свій внутрішній голос, в інтуїцію. Ще – як мистецька совісність, коли пишеться не на догоду кон’юнктурі чи бажанню швидкої слави, а за істинним покликом серця»[135]. Мабуть, саме тому ця риса так дратувала й лякала номенклатурних фарисеїв і сприймалася ними мало «не як скандал у благородному сімействі» (В. Панченко). І це добре видно з життєвої і творчої біографії В. Симоненка, якого цілком справедливо вважають «народною совістю» (М. Жулинський) в українській літературі. Межова щирість поета унікальна й всеохопна. Б. Тихолоз виокремлює такі основні грані цієї особистісної домінанти митця: щирість як правдивість («Я хочу правді бути вічним другом / і ворогом одвічним злу»); щирість як чесність і вірність («Найчистіша душа – незрадлива»); щирість як самовідданість («Живе лиш той, хто не живе для себе, / Хто для других виборює життя»); щирість як золота наївність мрійництва і жага відкриттів («Гей, нові Колумби й Магеллани, / Напнемо вітрила наших мрій! / Кличуть нас у мандри океани…»); щирість як відчайдушна відкритість до світу і космічна привітність («Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжості нив! / Я воскрес, щоб із вами жити…»); щирість як щедрість («Благословенна щедрість! Все від неї. / Від щедрості думок, сердець і рук…»); щирість як любов («Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов»)[136].

У віршах шістдесятників відлунює морально-етична настанова щирості, яку свого часу давав митцям І. Франко («Най будуть щирі, щирі, щирі!»). Цей концепт у нього «набуває статусу імперативу»[137], оскільки, на його переконання, «вся оцінка літературної творчості зводиться кінець кінцем до одного критерію – щирості, з якою талановитий письменник осмислює і висвітлює свої проблеми»[138]. У ранній статті «Най будем щирі» (1964) В. Стус акцентує етичний імператив письменника (а через нього – й естетичний) як здатність залишатися самим собою навіть в умовах «межичасся». Саме він, на переконання поета, постає запорукою «естетичного освоєння світу – як об’єктивного, так і свого власного»[139]. Людське в естетиці поета має всезагальне значення. Саме ця, так би мовити, «високовольтна лінія напруги», зближувала шістдесятників із Т. Шевченком. Її зміст та експресію зумовила домінантна тема людської долі. За образним висловлюванням С. Задорожної, «це пекельний біль, шматування, розчахнення свого серця не лише власною, а й чужою бідою, уболівання за людину, за принижений суспільством свій хліборобський рід, катування себе його долею»[140]. Діалектика особистого й усезагального (національного) визначила основу художньо-естетичних пошуків письменників цього покоління, для яких характерне ототожнення народної рани із особистою бідою. Їх вочевидь зближує тичининське «За всіх скажу, за всіх переболію…».

Як і в Т. Шевченка, у шістдесятників «моральні якості природно й послідовно переходять у план естетичний»[141]. Саме з цієї причини таким потужним є іманентний художній системі шістдесятників «гуманістично-людинознавчий аспект філософсько-естетичних переконань»[142]. Їх усіх єднає вроджене покликання братися за перо й відстоювати людське начало буття, в суспільстві, у якому тотально руйнуються його морвльні основи. Шістдесятники переконливо проілюстрували відому тезу Ван Гога про те, що «немає нічого художнішого за любов до людей»[143]. Їхня творчість акцентована виразним і гострим контроверсом між конструктивним і деконструктивним у житті й літературі. В умовах «дегуманізації людини і суспільства, що втратило правдиві морально-етичні орієнтири, за ситуації сфальсифікованих, дискредитованих ідеалів страдництво за загублену душу, за обдурених і побитих життям несло катарсисне, очищальне відчуття»[144]. Це було утвердження нової якості гуманізму, протиставлення «горезвісної «теорії гвинтиків» самоцінності людського «Я» (В. Панченко). Саме цими ідеями структурована естетична енергетика авторського тексту кожного з шістдесятників, що дає читачеві очевидний гуманістичний урок.

Шістдесятники, «бунтуючи, повалюючи старих божків та їхні скомпрометовані «вартості», чимало зробили для деканонізації соцреалізму й утвердження нової якості гуманізму (кожна «маленька» людина – самоцінна!)»[145]. Авторську свідомість цих поетів кодифікує гуманізм («людиноцентризм»), тобто «ідея самоцінності людського Я», що передбачала характерне для літературного покоління шістдесятників «по-максималістськи загострене відчуття взаємозв’язку «людина-народ»[146]. Шістдесятництво не було політичною чи громадською організацією (хоча його представники гуртувалися в різні громади), навіть не літературною школою, течією (хоча в них були близькі естетичні пріоритети), радше мистецькою плеядою на кшталт київських неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), «товариством високоосвічених і високоталановитих, національно свідомих людей, об’єднаних взаємною повагою і спільністю ідеалів. В їхньому колі завжди панували взаєморозуміння і взаємоповага, своєрідна шляхетність у стосунках…»[147]. Очевидці свідчать, що «багатьох з них, славетних «шістдесятників», збирала енергійна, несамовито жадібна до нового Ірина Стешенко в своїй «садибі», на Пушкінській, 20. Гуртувалися там Василь Стус та Іван Світличний, Григорій Кочур і Микола Лукаш, Лесь Танюк і Євген Попович, Іван Дзюба та Іван Драч, Микола Воробйов і Леонід Череватенко, Алла Горська і Галина Севрук…»[148]. Є. Сверстюк згадує, що дуже часто однодумці-шістдесятники зустрічалися на квартирі А. Горської[149]. М. Коцюбинська свідчила, що товариство шістдесятників збиралося в Б. Антоненка-Давидовича; ці зібрання мали переважно політичний характер. А от часті зустрічі однодумців, котрі відбувалися в помешканні Г. Кочура, були для шістдесятників «справжнім святом поезії, знання, ерудиції»[150].

Розмірковуючи над спонуками виникнення шістдесятництва, його термінологічним означенням, творчим спрямуванням, роллю в суспільно-політичному й культурному житті 60-х років і подальшого часу, І. Жиленко пише: «Шістдесятництво – не течія, і тим паче – не «школа». Це був Рух опору інтелігенції, дух бунтарства, що об’єднував абсолютно різних – і за манерою віршування, і за жанром, і навіть за родом діяльности – людей. Але, безперечно, основою шістдесятництва був пошук нового: нових виражальних засобів і нового світогляду. Шістдесятники – кожен по-своєму – несли нове»[151]. Як свідчив Р. Корогодський, це була «мала «шопта», за виразом Василя Стуса, «дуже різних індивідуальностей. Людей різного особистого досвіду, різних психологічних установок, різного рівня обдарування, культури, об’єднаних єдиним – усвідомленням себе національною інтелігенцією. Ота малочисельна група (не асоціація, не партія) була об’єднана виключно громадянським самоусвідомленням, внутрішнім заангажуванням кожного і дружніми взаєминами, симпатіями всіх до всіх. Були, звичайно, винятки, що лише увиразнювали правило». Усіх їх об’єднувала жага знань і самовираження через активну діяльність, творчість і чітко усвідомлений, як абсолют, вимір моральності. У світі, наскрізь фальшивому, тлінному, деформованому, моральність стала паролем»[152]. Про атмосферу, що панувала в колі шістдесятників, дізнаємось зі спогадів М. Коцюбинської: «Накотилися шістдесятницькі хвилі післякультівського культурного відродження. П’янке відчуття духовної свободи (хай і вельми обмеженої з сьогоднішнього погляду), розкіш спілкування з розумово розкутими людьми, спільнота думання й зростання. Як найсвітлішу і найщасливішу пору життя завжди згадуватиму ті роки у гроні друзів-однодумців. Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба та Іван Драч, Алла Горська, брати Горині, Панас Заливаха, Василь Стус, Євген Сверстюк […] Спілкування з кожним збагачувало, озонувало застійну атмосферу. Все нові імена, нові факти, нові ракурси думання відкривалися мені…»[153]. Як свідчить Є. Сверстюк, у середовищі молодої хвилі творчої молоді вмить стиралася різниця у віці: «Красень Микола Вінграновський зі здивованими очима, Іван Драч у квадратових окулярах, хлопчакуватий, в сільському костюмі Василь Симоненко, спілчанський інтелігент Іван Дзюба, тихий і уважний Іван Світличний – усі одразу були на «ти», і, здається, від першого знайомства довіряли один одному […] Вплив один на одного в цьому мистецькому середовищі був великий. Жодна репліка в напруженій ситуації не пропадає даром, жодна розмова не минає безслідно, жоден вірш чи стаття не пройдуть непоміченими. І навіть усмішка і тон творять атмосферу неповторного «сьогодні»[154].

Шістдесятників-поетів активно підтримувала й захищала плеяда блискучих літературних критиків (І. Світличний, І. Дзюба, Ю. Бадзьо, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін.), котрі розвінчували ренегатство бездарних прислужників системи, а натомість апологетизували вільнолюбну, націєтворчу, естетично зрілу, справжню поезію молодого покоління митців слова. Як підкреслює В. Панченко, вони «брали на себе ризиковану місію літературних сталкерів, які йшли в зону, начинену ідеологічними мінами, щоб утвердити нові ідеали, нові цінності, нову мову спілкування з письменниками й читачами»[155]. І. Жиленко у своїх спогадах про І. Дзюбу писала, що він був «володарем дум і звістовником правди. Він був кришталево чесним і повністю позбавленим честолюбства, пози чи самозамилування […] Він імпонував […] глибокими знаннями, широкою обізнаністю в багатьох сферах життя, аргументованістю кожного твердження»[156]. У трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюба гостро засуджував вчинки влади щодо обмеження творчої свободи щедро обдарованих митців, які подавали неабиякі надії (поетів Л. Костенко, І. Калинця, композитора Л. Грабовського та ін.). І. Дзюбі не простили цієї «крамольної» праці, до того ж – виданої за кордоном (Мюнхен, 1968). На початку 1969 року його викликали до КДБ й змушували виступити офіційно в пресі з відкритим особистим протестом проти публікації його твору за кордоном. Він категорично відмовився це зробити[157]. Тоді влада застосувала вже добре апробовані методи огульних цькувань вільнодумного критика. В одному з номерів «Літературної України» було вміщено розгромну статтю Л. Дмитерка, в якій праця І. Дзюби характеризувалась як «ренегатська писанина», «цинічне блюзнірство», «фальсифікація марксизму-ленінізму», самого ж автора було піддано нищівній критиці за «падіння» та «дезертирство з рядів чесних радянських громадян[158].

Апелюючи до окремих творчих доль, І. Дзюба порушував глобальні питання, пов’язані з трагічною долею всієї національної культури: «Створюється враження, що кожного разу, коли на якійсь ділянці української культури з’являються нові сили і починається якесь пожвавлення, бюрократична машина втрачає сон і спокій, аж поки не придушить це пожвавлення і поверне все до «нормального» художнього рівня»[159]. Такий «нормальний» рівень художнього твору визначали рамки панівного соцреалізму, який панічно боявся життєвої проблематики, а коло допущених і обов’язкових «тем» обмежував кількома чисто пропагандистськими «соцзамовленнями». Перша й головна з цих «тем» – це «присягання у вірності вождю. Всі знали, що без вірша про Сталіна на першій сторінці не могла вийти жодна книжка. Далі у списку йшли: керівна роль партії («честь і совість епохи»), далі – боротьба за мир в усьому світі (із наголосом на тому, що миру не ждуть – його завойовують), дружба народів і вічна любов до великого російського народу, героїчна праця на ланах і заводах, прославлення переможців соцзмагання…»[160]. За свідченнями очевидців, тодішні редакційні відділи (швидше – цензурні апарати) становили собою не що інше, як «агресивну бездарність, помножену на партійність»[161]. За словами Л. Семикіної, тоді від митця вимагалось «самозречення в протиставленні творчості й бюрократії»[162]. Тож риторично звучало зболене риторичне питання І. Бойчака: «Але хай буде дозволено запитати, відколи це прагнення писати не так, як усі, шукання себе як творчої індивідуальності свого стилю, свого голосу стало протизаконним для письменника?..»[163]. Кожному ж із них праглося творити свою «пісню, свою мелодію» (Є. Сверстюк), «своє небо» (І. Жиленко). В. Симоненко закликав бути «схожим завжди на себе». І. Драч, усвідомлюючи приреченість свого покоління, писав, що «перо – то наша чорна доля».

Відчутною підтримкою новонародженого літературного покоління стала редагована П. Загребельним «Літературна газета». Всупереч настановам високих партійних чиновників, він в одному з її номерів здійснив буквально подвижницьку акцію – окрему сторінку надав молодому талановитому поетові М. Вінграновському (вірші «З книги першої, ще не виданої»). Ще одну сторінку було присвячено поемі І. Драча «Ніж у сонці». Тут було вміщено також добірку поезій В. Коротича, М. Сингаївського. «І на додачу – цілий номер, укладений із поезій молодих, антологія одного вірша, де вперше оприлюднено прекрасну «Баладу про соняшник» Івана Драча»[164]. Одразу з боку офіційної критики молоді автори опинились в епіцентрі огульних цькувань. М. Вінграновський згадував: «Отут по нас і всадили з усіх гармат! Не було газети – від «Радянської України» до обласних і районних, які б не стали по нас молотити! Одна з-поперед другої, вони просто-таки почали захлинатися, що ми відщепенці, деструктивісти, штукарі і низькопоклонники-авангардисти!»[165]. Дух тієї атмосфери згадує І. Драч у спогадах «Іван Дзюба очима шістдесятників». Він, зокрема, розповідає, як група молодих київських однодумців (І. Дзюба, М. Вінграновський) на запрошення Д. Павличка та ректора Львівського університету Є. Лазаренка поїхали «будити оспалий Львів». До Львова за ними приїхав представник ЦК КПУ П. Іванов, бо «грішна руська трійця» наробила там багато галасу. Після «вояжу» І. Дзюбу звільнили з роботи, посунули з редактора «Вітчизни» Давида Демидовича Копицю й поставили «вірного» Любомира Дмитерка; І. Драч «втік у Москву на Вищі сценарні курси», М. Вінграновський «з німбом Івана Орлюка дивився на все звисока». «Нам вдалося, – пише І. Драч, – умкнути зі Львова по львів’янці і долю київську певним чином спрямувати на західний вектор»[166].

Незважаючи ні на що, недоброзичлива й нападницька критика «ніяк не могла протистояти тим загальним критичним і читацьким симпатіям, з якими були зустрінуті вірші Василя Симоненка і Миколи Вінграновського»[167]. Усе ж цькування шістдесятників набирало дедалі нових обертів. Свого роду рятівною силою для них ставали визнані митці старшого покоління. Варто зауважити, що однією із специфічних прикмет літературного процесу 50–60-х років була обопільна плідна співтворчість письменників різних поколінь – поетичне слово природно й вагомо звучало у властивому для кожного з них стильовому та емоційно-інтелектуальному ключі[168]. Тож цілком закономірно, що на захист шістдесятників виступив М. Рильський. У Будинку літераторів Спілки письменників він тепло привітав і представив громадськості двох талановитих поетів: В. Симоненка та М. Вінграновського. На шпальтах періодики флагман тодішньої української поезії високо поціновував перші здобутки початківців молодої генерації[169]. Схвальними були й відгуки А. Малишка про творчість речників нової епохи[170]. В умовах жорстоких переслідувань «мислячих інако» він захищав їх у листах-протестах, адресованих найвищим урядовим посадовцям[171]. Хоча не можна не згадати його доповідь «Про сучасну поезію» на нараді молодих поетів 1958 року (згодом вона вийде окремою книжкою «Думки про поезію»), в якій визнаний автор говорив про потребу «єдності літературного слова з ідеями комуністичного будівництва на одній шостій земної кулі». Таких талановитих початківців, як М. Сом, О. Лупій та Л. Костенко, він зарахує до тих, кому «зраджувало почуття міри у вираженні поетичних переживань»[172]. Тут, думаємо, слід віддати данину часові й не трактувати всі події в одноплощинному, звинувачувальному тоні. До того, ж маємо й цілком протилежні думки з цього приводу, базовані на документальних свідченнях очевидців і учасників тих драматичних перипетій. Ось що говорила М. Коцюбинська про схвальну позицію А. Малишка щодо її однодумців і ситуації загалом: «По-перше, він написав цикл віршів «Прозорість», витриманий у дусі шістдесятих років, а по-друге, він дуже активно нас (шістдесятників. – Р. Г.) підтримував»[173]. Незважаючи на критичні зауваження на адресу молодих (це ж закономірно), визнаний метр української літератури, як свідчать очевидці, хвалив Л. Костенко, підносив Д. Павличка за справжню поезію, як «ніхто з інших класиків, докладно і на яскравих прикладах показав, що таке поетична образність»[174].

Неабияка заслуга у мистецькому зростанні покоління шістдесятників належить літературним критикам (В. П’янов, І. Зуб, М. Логвиненко та ін.), багатьом письменникам, які не завжди однозначно ставились до молодих. Так, О. Ющенко активно «пробивав» у різноманітних періодичних виданнях нові імена. Саме з його благословення зійшов на літературну орбіту Є. Гуцало. П. Воронько рекомендував до Спілки письменників В. Симоненка, відкрив читачам М. Воробйова, ввів у літературу обдаровану студентку Н. Кащук, яка згодом засяє неабияким поетичним талантом. «Юну парость особливо щиро підтримував фронтовик-сталінградець – російський письменник Віктор Некрасов»[175]. Про підтримку літературного шістдесятництва свідчить і позиція О. Гончара. З його боку молоді поетичні голоси в умовах дискримінації людської гідності та духовного озлидніння нації відчували неабияку солідарність. Він обороняв їх від численних нагінок, прийняв до Спілки письменників України, яку о тій порі очолював. Досить згадати його публічний захист В. Симоненка, клопотання перед високими посадовцями про встановлення персональних пенсій матері та сину поета після його смерті (фактично – фізичного знищення). І. Драч з погляду прожитих літ переконує, що О. Гончар як митець і громадянин доклав чимало зусиль для того, щоб у літературу влилася молода хвиля письменників: «Якби він не зробив того, що зробив, то яким би чином прийшло молодше покоління?»[176]. Не погоджуючись із закидами «авангардівців» незалежної України щодо звинувачень О. Гончара (як, власне, й багатьох інших його сучасників) у прислужництві режимові, варто назвати його офіційний лист до першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста від 20 січня 1969 року, в якому йдеться про створену ЦК КПУ комісію для політичної оцінки праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) та інших матеріалів, що стосуються «неблагонадійних» письменників. Цей факт нам видається дуже важливим, оскільки, як справедливо зазначає М. Жулинський, за ім’ям Івана Дзюби «стояла ціла епоха в історії України: епоха плеяди «шістдесятників»[177]. В. Панченко слушно зауважує, що «вже на «старті» літературної долі ім’я цього критика асоціювалося з бунтівливим українським «шістдесятництвом», було його синонімом»[178]. А Є. Сверстюк у книзі «На святі надій» (К., 1999) писав про І. Дзюбу: «Не було українського імени, яке б так часто і повсюдно згадувалося, особливо в 60-ті й на початку 70-х»[179]. Для нього неподільну ідейно-естетичну сутність становили (й становлять) ідеї соборної України, свободи та особистості. Він був, «мов Ісайя, був упевнений, що народ, який в темряві ходить, Світло велике побачить»[180]. На зорі шістдесятих І. Дзюба завідував відділом критики журналу «Вітчизна», сміливо «проштовхував» і друкував ті матеріали, які «згори» вимагали «почистити і привести до ладу». Він відкривав громадськості табуйовані сторінки національної історії та культури, сміливо критикував, нерідко кепкуючи, художньо анемічні писання тодішніх літературних «генералів», серед яких були О. Корнійчук, В. Собко, Ю. Збанацький […] По суті, то було «здирання масок» із облич голих королів. Дзюба гостро ставив питання про дефіцит правди в літературі, горезвісне лакування дійсності, штучність конфліктів і ходульність персонажів»[181].

М. Степаненко в ґрунтовній розвідці «Публіцистична спадщина Олеся Гончара» (Полтава, 2008) підкреслює, що «з позиції того часу письменник заслуговує похвали за відмову в шельмуванні талановитого літературознавця (І. Дзюби), за мудре слово про українську інтелігенцію, на захист української культури». Наведемо примітний фрагмент цього листа:

20 січня 1966

Першому секретареві

ЦК Комуністичної партії України

тов. Шелесту П. Ю.

Вельмишановний Петре Юхимовичу!

Я не зможу брати участь в роботі Комісії. Не зможу тому, що смисл її роботи мені неясний. Яке призначення підготовлюваних матеріалів? Чи мають вони якусь стосовність до процесу над Світличним? Я був і залишаюся при тій думці, що репресії не є найкращим способом розв’язання ідеологічних питань. Більше того, вважаю, що проведені арешти завдали шкоди ідейно-виховній роботі партії, посіяли серед інтелігенції, особливо серед молоді, настрої підозрілості, недовіри, пригніченості…»[182]. Тут, мабуть, доречно навести ще один факт біографії О. Гончара й А. Малишка, котрий, з одного боку, свідчить про високу порядність цих метрів літератури, а з іншого – про звільнення української інтелігенції від «держстраху» (Л. Новиченко). 1966 року, в пік найбільш резонансних розправ із шістдесятниками-вільнодумцями, котрі попали під прес заборон та арештів, О. Гончар і А. Малишко, представники шанованого партією істеблішменту, активно прилучилися до створення фонду допомоги в’язням та їх родинам. Знаменним у цьому сенсі був V-й з’їзд СПУ (16–21 листопада 1966 р.), на якому проти молодих авторів (а їх на з’їзді було майже півсотні) гостро виступали письменники старшого покоління (В. Козаченко, І. Вільде та ін.). Тон з’їздові задав перший секретар ЦК КПУ П. Шелест, який від самого початку свого виступу накинувся на молодих поетів і критиків: «Як відомо, буржуазна пропаганда і її прислужники – українські буржуазні націоналісти за кордоном, які давно втратили людську гідність, не раз намагалися використати в своїх підлих антирадянських цілях деякі твори українських письменників, зокрема молодих, які допускали нечіткий і двозначний зміст в окремих поезіях, оповіданнях чи критичних статтях». Він закликав «бути пильнішими, більш гострими, більш непримиренними до ворогів свого народу»[183]. Саме О. Гончар доводив, що конфлікту між «батьками» і «молоддю» немає. А ще до того, на ІІІ Пленумі СПУ він дав високу оцінку творчості молодих поетів. Для переконливості наведемо розлогий фрагмент його виступу: «Про молоду буйну оцю нашу поезію зараз багато суперечок, дискусій. Одні сприймають її беззастережно, як щось нове, незвичайне, чого давно чекала спрагла читацька душа, інші ж схильні вбачати в молодій поезії тільки безплідне штукарство, псевдоноваторство, а декому з молодих за давньою звичкою уже навіть пробують наліпити ярлики. Широкі кола читачів теж помітили це незвичайне явище в нашій поезії, загомоніли, засперечались, і це вже факт сам по собі знаменний […] Молода поезія чимось справді йде від раннього Тичини, коли він чи не перший з наших поетів зазирнув у космос і почув його дивну музику; імпонує молодим і монументальність Довженка, його геніальні кінокадри, кінофрески. Почувається, що такі зразки надихають молодих. Радує нас в їхній поезії і досить висока культура, інтелектуальність, а також вимогливість, уважність до слова, неприхована відраза до шаблону і штампу»[184].

Репресії в середовищі шістдесятників обурювали о тій порі й багатьох інших відомих українських інтелігентів. Писали листи-протести Михайло Стельмах, Григорій Майборода, підписували колективні клопотання, вимагали пояснити характер арештів і долю заарештованих Сергій Параджанов і Олег Антонов, Платон Майборода і Ліна Костенко, Леонід Серпілін і Іван Драч […] Було їх, київських протестантів, 139, серед них 14 письменників, 20 фізиків і математиків, 27 робітників різних спеціальностей[185]. Згадують, що навіть «ляканий Павло Тичина в розмові з одним високим функціонером, коли той вимагав, щоб Тичина вивернув проти нас (шістдесятників. – Р. Г.) кожуха, то навіть тихий, делікатний Тичина не стримався і закричав: «Ви що, нашими руками хочете переломити хребти і цим молодим поетам?»[186]. Особливо охочим «переломити хребти» шістдесятникам виявилось партійне керівництво республіки, яке з «тривогою поглядало на Москву […] Після сумнозвісних виступів тодішнього керівника Компартії СРСР Микити Хрущова на зустрічах з інтелігенцією (грудень 1962 року та березень 1963 року) були дані чіткі інструкції: притискувати, забороняти, розганяти…»[187]. Чатівників більшовицького режиму, безмежно далеких від літератури й ворожих їй, панічно лякали твори шістдесятників, які апологетизували внутрішньо вільного героя, активного, незалежного, національно свідомого громадянина-борця. Заважаючи жити всім тим, хто «жиріє серцем і втрачає талію» (Л. Костенко). На чільне місце вони поставили справу національного відродження, перетворення України в політичну силу. Захищати шістдесятників в умовах репресивних акцій було вкрай небезпечно. Звідси – численні приклади перестрахувальних «відступів» та ідеологічних застережень. Таким прикладом може бути позиція молодого блискучого літературного критика, шевченківського лауреата 1968 року Л. Новиченка, на ту пору вже визнаного неабияким професіоналом-аналітиком. Як згадує М. Наєнко, «заангажованість методологією соціалістичного літературознавства тримала його в дуже очевидній скутості і неприхованій тенденційності. Сказавши, наприклад, у премійованому збірнику про високу поетичну енергію і формотворчі шукання шістдесятників як про позитивну рису («бо застій художньої думки, боязкість шукань були несумісні з великим мистецтвом»), він тут же додав, що йдеться саме про велике мистецтво […] соціалістичного реалізму[188]. Проте це була не стільки тенденційність, скільки, за словами самого ж Л. Новиченка, був «держстрах», у якому влада тримала все суспільство, згубно впливаючи на психіку індивіда. Вже згодом, у 90-і роки, критик зазнає неодноразових «наскоків» із боку бунтівливого покоління нової доби. Безумовно, це доволі прикрі, навіть гіркі речі, проте до них, напевне, сьогодні слід підходити, не «розмахуючи мечем», а з намаганням зрозуміти час і людину в тому моторошному світі. В цьому контексті варта уваги надзвичайно смілива як на 1956 рік праця Л. Новиченка про П. Тичину («Поезія і революція»). Самі ж шістдесятники вдячні йому, «бо він разом із Максимом Рильським, Андрієм Малишком, Олесем Гончарем, Павлом Загребельним підняв свій голос на захист цих бунтівників поетичного слова»[189].

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.