Повість Ж.-Ж. Руссо «Сповідь» як автобіографічній філософський твір

Ця книга, безсумнівно, вийшла за рамки біографії. Задумана, як аналіз людської душі, вона в той же час проклала шлях соціально-психологічному роману 19 століття.

Потребу в саме зображенні,Руссо визначив у листах до Мальзерб від січня 1762 року, де зізнається:«я занадто люблю говорити про себе». «Чому виникло у нього загострене почуття говорити про себе?» - Запитує Верцман і дає розлоге пояснення цьому явищу, без якого і не існувало б видатної творчості Руссо. В юності підмайстер, лакей, потім гувернер, вчитель музики, пізніше видатний письменник, філософ, композитор, співробітник Енциклопедії, в останні роки напівзлиденний переписувач нот, відлюдник, новоявлений Діоген, Руссо завжди оповитий хмарою спогадів про свою Батьківщину, про своє дитинство без батьків , про втечу від господаря-гравера, про пригоди новонаверненого католика, про більш ніж десять років життя у жінки,яка його прихистила, в будинку якої він самоучкою придбав великі знання - у філософії, музиці, в політичній теорії, про багатоденні подорожі з ночівлями в селах і лісах, про роздуми, чому стільки неблагополуччя у світі. Рафінована культура салонів, що ховає від очей грубу феодальну експлуатацію, прагнення народних мас до зміни порядку речей, але і недовіра їх на перших порах до визвольної діяльності просвітителів - все торкнулося Жан-Жака, все залишило на ньому сліди. «Що за натуру створило таке життя ? Натуру, яка на перший погляд шокуюче суперечлива, а якщо вдивитися уважніше, дивно цілісна.» Ось, що пише Руссо про себе в «Сповіді». Це коментар душі, тому помилки пам'яті тут не можуть вплинути на викривлення сприйняття. «... Я хочу і не хочу, я відчуваю себе одночасно рабом і вільним, я бачу добро і люблю його, я роблю зло; я активний, коли слухаюсь розуму, пасивний, коли пристрасті захоплюють мене ...» І проте, Занадворова пише: «Жан Жак надзвичайно цілісний ...» Його особа виступає суперечливою тому, що у творі закладено конфлікт між особистістю з народного середовища і світськими, привілейованими колами. Ця зовнішня суперечливість обумовлена його плебейством, його усвідомленим прагненням захистити бідняків і гнівним неприйняттям несправедливості. Але внутрішній світ Руссо цілісний. Моральність утримує внутрішній світ Руссо в цієї цілісності. Руссо глибоко моральна людина. «Тільки забуваючи про себе, працюєш для себе. » У Верцмана також читаємо: «Хаос різнорідних думок і почуттів ... Стало бути ніякої цілісності характеру? А все ж є вона, інакше не могли б говорити «про самобутність, своєрідність» Руссо.» Справа в тому, пояснює він, що зовнішні впливи, яким він піддається, довго на ньому не відображаються, і після всяких «поштовхів» відновлюється його «стійкий стан». Руссо – «найкращий з усіх людей». Він бере на себе зухвалість не тільки заявити про те, що кожна індивідуальна особистість - Всесвіт, Руссо називає себе кращим, бо він повинен бути лідером серед читачів, поки вони супроводжують його на сторінках роману. І гордість, і чеснота - текучі, вони можуть переходити одна в іншу. Та й гордість буває різна - від низької пихи до задоволеності кращими можливостями свого духу. Це і виклик суспільству. Він - людина з народу - кращий.

"Сповідь" призначена була вирішити певні завдання. Що не входило до цього завдання відкидалося. Отже, «Сповідь» розповідає про справжні духовні події Руссо, але з його героєм може відбуватися і те, що насправді з Руссо не було. До того ж, саме старезний автор, а не герой, аналізує свої вчинки. Автор і герой являють собою центральний образ «Сповіді», на якому зосереджена творча пам'ять Руссо, він сам оголосив його образом унікальним - у перших же і настільки знаменитих рядках своїх мемуарів: «Я прикладаю справу безприкладну, яке не знайде наслідувача. Я хочу показати своїм побратимам одну людину у всій правді його природи, - і цією людиною буду я. Я один. Я знаю своє серце і знаю людей. Я створений інакше, ніж будь-хто з бачених мною; наважуюся думати, що я не схожий ні на кого на світі. Якщо я не краще за інших, то принаймні не такий, як вони. Добре чи погано зробила природа, розбивши форму, в яку вона мене відлила, про це можна судити, тільки прочитавши мою сповідь».

Як ми бачимо Руссо здійснює переробку в двох напрямках: по-перше, основні елементи стародавнього комплексу - природа, любов, сім'я і дітородіння, смерть - відокремлюються і сублімує у високому філософському плані як якісь вічні, великі й мудрі сили життя, по-друге, ці елементи даються для відділення індивідуальної свідомості, як лікуючі і заспокійливі його сили, яким він повинен віддатися, повинен підкоритися, з якими він має злитися.

Тут, таким чином, фольклорний час і стародавні засоби дано з точки зору сучасної (сучасної Руссо та іншим представникам цього типу) щаблі розвитку суспільства і свідомості, для якої вони стають втраченим ідеальним станом людського життя. Цьому ідеальному стану потрібно знову долучитися, але вже на новому щаблі розвитку. Що має бути збережене від цієї нової ступені розвитку - це визначається різними авторами по-різному (та й у самого Руссо немає тут єдиної точки зору), але, в усякому разі, зберігається внутрішній аспект життя і - в більшості випадків - індивідуальність (яка, правда, перетвориться).

У зв'язку з філософської сублімацією елементів комплексу їхній вигляд різко змінюється.

У творах руссоістичної лінії головні герої - люди сучасної щаблі розвитку суспільства і свідомості, люди відділених індивідуальних рядів життя, люди внутрішнього аспекту. Вони лікують себе зіткненням з природою, з життям простих людей, вчаться у них мудрому відношенню до життя і смерті, або вони зовсім йдуть з культури, прагнучи долучитися до цілісності.

Все в характері персонажа Жан-Жак Руссо визначає руссоістичну лінію, яка мала глибоко прогресивне значення. Вона позбавлена обмеженості. У «Сповіді» духовний досвід людини постає в багатьох аспектах. Тут немає безнадійного прагнення зберегти залишки патріархальних (провінційних) маленьких світів, як їх називає Бахтін. Руссоістична лінія, даючи філософську сублімацію стародавньої цілісності, робить з неї ідеал для майбутнього і насамперед бачить у ній основу і норму для критики справжнього стану суспільства .. Ця критика в більшості випадків - двостороння: вона спрямована проти феодальної ієрархії, нерівності, абсолютної сваволі, брехливої соціальної умовності (конвенціональності), - але вона спрямована також проти анархізму,корисливості й проти об'єднаного егоїстичного буржуазного індивідуума.

Для Руссо, автора "Сповіді", людина - це складний багатошаровий механізм, який безперервно реагує на найрізноманітніші роздратування ззовні, безперервно пристосовується до середовища і шукає задоволення своїх потреб і бажань. Людина одночасно схильна різним впливам, від суто фізіологічних до чисто духовних, бо ідеали й моральні цінності притаманні людині настільки ж невід'ємно, як бажання їсти і пити. Душевне життя, таким чином, представляє для Руссо синхронне поєднання різних рівнів. Ця концепція людини призвела Руссо до первісного відкриття того психічного механізму, який Достоєвський назвав згодом «подвійними думками».

Поиск по сайту: