Велитченко Л.К. Методологічна сутність категорії підходу у науковому дослідженні // Педагогіка і психологія. Науково-теоретичний та інформаційний журнал АПН України. – 2009. - №1

Дослідження будь-якої наукової проблеми потребує визначення головної вихідної тези, в якій відображається погляд автора на досліджуване явище, що задає напрям наукового пошуку. Проте, необхідність дотримуватися напряму, заданого у відправній тезі, обмежує коло питань, і не забезпечує належної уваги аспектам, які тією чи іншою мірою не вписуються в положення, що доводиться.

Для позначення відправної тези використовується термін «підхід». Кожен з підходів, наприклад, особистісно зорієнтований (І.Д.Бех), психосоціальний (В.А.Журавльов), історико-психологічний (Г.В.Акопов, В.А.Кольцова, В.А.Старовойтенко, В.А.Шкуратов), духовно-зорієнтований (А.А.Гостєв, В.І.Слободчиков) (див. В.А.Кольцова), гуманістично-екзистенціальний (Л.І.Анциферова), полісуб'єктний (І.В.Вачков) і т. ін., указує на деяку універсальну ідею, в якій у найзагальнішому вигляді відтворюється те, що підлягає дослідженню.

Визначення підходу – процес складний і не завжди однозначний. Як ми вважаємо, імпліцитне трактування змісту поняття «підхід», що практикується в науці, дозволяє виявити ознаки, на підставі яких воно може розглядатись як перевага, посилка, головна теза. У цих поняттях певною мірою відбиваються особливості дефініції основного поняття і, отже, виражаються загальні характеристики того, що вивчається. У них також міститься вказівка на об'єкт і предмет дослідження. Вибір підходу як теоретичної процедури і, отже, розуміння його суті, як ми вважаємо, залежить від мети дослідження, наукової ситуації.

Підхід як суб'єктивна перевага. Таке розуміння суті підходу ми бачимо в судженні Карла Поппера про цілі науки. Він пише: «… при формулюванні свого підходу я керувався, в решті решт, міркуваннями, обумовленими ціннісними думками і деякими перевагами (підкреслено нами – Л.В.)»[507]. Його «ціннісні думки» стосуються, як він пише далі, логічної коректності, свободи від догматизму, практичного застосування науки, її «пригодницького духу», відкритості новим проблемам.

Як бачимо, в даному випадку до змісту поняття підходу включено ознаку суб'єктивної переваги. Можна вважати, що неодмінна суб'єктивна упередженість багато в чому зумовлює хід і результати дослідження, в якому основна теза нібито є вже спочатку зрозумілою. Залишається тільки з'ясувати деякі часткові емпіричні деталі, і цим самим додати завершеність апріорному теоретичному конструктові.

Загалом, наведена думка про вибір наукового підходу певною мірою відтворює ситуації, в яких наука завдяки «методологічному анархізму», «методологічному лібералізму» виглядає як «механізм тимчасових угод представників наукової дисципліни» (див. В.А.Кольцова).

Наведене вказує, по-перше, на важливість вихідного положення, по-друге, на залежність подальшого ходу думки дослідника від відправних посилок, і по-третє, на певну частку суб'єктивності при відборі теоретичного і емпіричного матеріалу, що, у свою чергу, свідчить про значущість вихідного методологічно несуперечливого теоретичного базису.

У цьому плані не можна не погодитися з оцінкою евристичної ролі діалектичного матеріалізму як методологічної основи в розкритті соціальної природи особистості, ролі діяльності і спілкування в її формуванні, розвитку суб'єкта (див. В.А.Кольцова). Звідси випливає, що «суб'єктивна перевага» хоча і ґрунтується на «науковій спрямованості» дослідника, але її науковим базисом служать категорії діалектики як вчення про загальні закони розвитку буття і пізнання[508].

Підхід як посилка. За семантикою під поняттям «підхід» мається на увазі шлях, який необхідно подолати, щоби прийти в точку, яка є первинною для подальшого обговорення об'єкту, що відкривається перед суб'єктом, який пізнає його. Стверджуючи свій теоретичний підхід, автори наукових текстів висловлюють зміст основної посилки, яка розкриває суть питання, що вивчається, і впродовж всього дослідження дотримуються її.

У даному випадку зміст поняття «підхід» може бути розкрите через поняття «посилка» в значенні первинних даних[509]. З цього випливає, що формулювання основної тези, яке ґрунтується на деякому загальному теоретичному знанні, є розгорненим змістом вибраного дослідником підходу. Отже, основна теза містить не тільки головні характеристики явища, але також і деяку імпліцитну ознаку, експлікація і позначення якої утворюють назву підходу.

Так, наприклад, І.В. Вачков висловлює «загальне теоретичне знання» про педагогічну взаємодію, яка, на його думку, базується на науково обґрунтованих технологіях, спрямованих на особистісний розвиток учнів у суб'єкт-суб'єктних взаєминахз учителем та іншими учнями. Він указує на основну категорію полісуб'єктного підходу – суб'єктність, яка розуміється ним як інтенційне прагнення проявити і реалізувати себе у світі[510].

Проте виникає питання про вихідні засади у виборі дослідницької парадигми, принципів, постулатів. Щоб відповісти на нього, нам знову необхідно звернутися до деякої загальної основи, яка містить відповідні теоретичні положення.

При такому розумінні ми маємо справу з двома речами. По-перше, це стосується опису того, що відноситься до вихідної позиції. Цей опис можна виконати у феноменологічному плані через звернення до сукупності фактів, що утворюють зміст початкового базису. По-друге, воно може бути представлене у вигляді виділення основних елементів і визначення логічних відношень між поняттями, за допомогою яких позначаються структурні елементи.

Якщо продовжувати міркування в такому аспекті, то ми необхідним чином доходимо того, що вихідна позиція також потребує відповідного тлумачення. Це означає, що ми повинні знайти первинну точку, яка послужила зачином шляху, який привів до актуальної вихідної позиції. Таким чином, ми доходимо висновку про необхідність визначити головну тезу концепції, яку ми маємо намір створити.

Підхід як головна теза. Формулювання головної тези спирається на існуючі судження теорії. Вони слугують основою для виводу нових думок з проблеми дослідження, істинність яких перевіряється емпіричним шляхом.

Наші міркування після формулювання головної тези є її логічним продовженням. Однак без відповіді залишається питання про несуперечливий базис первинної тези. У пошуку відповіді на це питання ми звертаємося до власного минулого досвіду[511], який за своєю суттю є результатом нашої пізнавальної діяльності. Остання підкоряється психологічним законам, які діють згідно з внутрішньою логікою суб'єкта, що пізнає, і відповідно до логіки відображуваного об'єкта.

У даному випадку ми стикаємося з двоякою проблемою. По-перше, закони мислення, яким підпорядкована пізнавальна діяльність, практично завжди не рефлектуються суб'єктом, що пізнає. По-друге, присутня в пізнанні суб'єктивність спонукає нас бачити те, що ми бажаємо побачити, покоряючись власній інтуїції. Ситуація, що виникає в результаті такого зіставлення, підводить нас до висновку не тільки про релятивний і суб'єктивний характер наукового знання, але і про необхідність наукової рефлексії щодо об'єкта і суб'єкта пізнання.

Спробуємо сформулювати визначення поняття «підхід» в його методологічному сенсі. Наші міркування говорять про те, що будь-яка теоретична концепція є текстом, що складається зі складної системи думок, у кожному з яких логічний суб'єкт розкривається за допомогою тих чи інших логічних предикатів. У тексті логічному суб'єктові і предикату відповідають текстові суб'єкт і предикати.

Із сказаного випливає, що поняття «підхід» перетворюється на науковий термін, якщо ми формулюємо теоретичну тезу про явище, що вивчається, указуючи в ньому логічний суб'єкт і логічний предикат. Це дозволяє сформулювати в першому наближенні наступне визначення. Підхід – це апріорна думка про сутність явища, що вивчається, логічний суб'єкт і логічний предикат якого утворюють вихідну посилку в теоретико-емпіричному аналізі.

Наприклад, думка А є N указує на те, що початковою посилкою є логічний предикат N, за допомогою якого визначаються особливості атрибутів, що належать логічному суб'єктові А в термінах традиційної логіки властивостей або сучасного трактування предиката як різновиду функціональної залежності.

У зв'язку з цим виникає досить серйозне питання про підстави у виборі початкового логічного предиката N, який у подальшому ми доводитимемо за допомогою послідовності думок. Перетворення логічного предиката N на систему суджень є побудовою імпліцитної теоретичної моделі явища, що вивчається.

Відповідь на це питання отримують, як правило, шляхом звернення до аналізу літературних джерел з «історії питання», намагаючись через зіставлення наукових фактів, які часто належать до різних наукових парадигм, концепцій, теорій, знайти щось закономірне, що відображає суть предмета дослідження. У даному аспекті дослідник повинен мати можливість піднестися над безліччю фактів і «за деревами побачити ліс».

Такою «оглядовою спорудою» слугує загальне знання, яке полягає в сукупності теоретичних положень про явище, що вивчається (велика посилка). З ними аналітично зіставляється те, що утворює парадигмальну основу дослідження (мала посилка).

Категорія загального знання, в якій відтворюються основні положення тієї чи іншої теорії, концепції, належить до предикативної частини. У ній стверджується сукупність певних ознак, які були виявлені в досліджуваному явищі. Ці ознаки утворюють основний зміст поняття.

Звідси випливає, що побудова теоретичної моделі на початку наукового дослідження ґрунтується на виборі логічного предикату. Це означає, що теоретична модель є текстовою розгорткою з використанням текстових предикатів другого, третього і так далі порядків. Отриманий таким чином текст[512] є експлікацією основної тези, представленої у вигляді суб'єкта і предиката думки. У наведеному вище прикладі логічний предикат N перетворюється на логічний суб'єкт, який має бути експлікованим з використанням відповідних аналітичних процедур.

Із зазначеного видно, що формально між суб'єктом і предикатом існують реціпрокні відношення: А містить загальне знання про N, а N слугує уточненню А.

Підхід як визначення логічного предиката головної тези. Розглядаючи поняття «підхід» як гностичну процедуру у визначенні головної тези дослідження, що містить логічний суб'єкт і логічний предикат, ми тим самим доходимо висновку про логічний предикат як основну системотвірну ознаку підходу. У даному аспекті ми можемо розглядати логічний предикат як вказівку на найближчий рід, який є не тільки імпліцитною характеристикою родовидових відношень, але і відправною основиною її потенційної теоретичної моделі.

Головну тезу в даному аспекті можна розглядати як дедуктивний умовивід, в якому із зіставлення великої і малої посилок випливає висновок. Останній утворює базис у дефініції основного поняття.

Сказаного достатньо для того, щоб вказати на методологічне значення формулювання основного поняття, найближчий рід якого є вказівкою на підхід, а видові відмінності – на структуру явища, що вивчається. При такому розгляді в дефініції завжди присутня ознака логічної супідрядності понять, яка є імпліцитною характеристикою їх системних відношень.

Предикативна частина дефініції, указуючи на видові відмінності, вже містить ознаку логічної супідрядності вхідних в неї понять. Все це з достатньою очевидністю вказує на методологічну важливість визначення основного поняття.

Підхід як предмет дослідження. Сказане вище спонукає нас уважніше ставитися до поняття «підхід», і побачити в ньому важливий методологічний смисл, який стосується у першу чергу проблеми належності об'єкта, що вивчається, до деякої онтологічної сукупності явищ. Така сукупність явищ, будучи описаною в термінах того чи іншого теоретичного конструкту, є об'єктом вивчення, у складі якого є потреба встановити предмет дослідження, щобув аналітично вичленованим. Визначення підходу відкривається в даному випадку як процес виявлення системних відношень між поняттями, що належать до вибраної парадигми.

У такому трактуванні поняття «підхід» містяться ознаки поняття «предмет дослідження»: формулюючи свій новий підхід або декларуючи прихильність до вже існуючого підходу, автор дослідження вказує на певну систему наукових понять, у межах якої він виявив щось, що не тільки заслуговує на вивчення, але і, будучи вивченим, сприяє повнішому пізнанню даної системи.

З цього випливає, що у формулюванні підходу закладено також і кінцеву мету дослідження. Формулюючи предмет вивчення, дослідник виходить з доводжуваної ним тези про суть явища, що вивчається, основні змістові ознаки якого містять імпліцитні характеристики і вимоги до потенційних методів дослідження.

Спробуємо проаналізувати поняття «підхід» у контексті методологічної категорії предмета. Виходячи з принципової зіставності предмета загального і часткового наукового знання, можна припустити наявність спільних ознак у поняттях «підхід» і «предмет». Ці ознаки цілком є виразними в наступній думці: «Предмет дослідження – це свого роду ракурс, точка зору (підкреслено нами – Л.В.), що дозволяє бачити спеціально виділені окремі сторони, зв'язки того, що вивчається»[513].

Формулювання предмета здійснюється шляхом простої вказівки на певний аспект реальності в межах тієї чи іншої теорії з використанням узагальнень конкретних наукових досліджень. Засобом вичленення предмета є проблема. Вона виникає в пізнавальній ситуації. Остання має такі ознаки, як пізнавальна трудність, предмет, вимога до результату і засобів дослідження[514].

Відзначимо, що присутня в дисертаційних роботах «актуальність дослідження» є початковим описом пізнавальної ситуації і містить, отже, імпліцитну вказівку на предмет.

За Е.Г.Юдіним, до предмета дослідження входять: об'єкт дослідження, дослідницьке завдання, система і послідовність засобів дослідження. Об'єкт дослідження утворюють стійкі і необхідні зв'язки в даній галузі, закріплені в системі наукових абстракцій.

Наші міркування про зміст поняття підходу дають можливість отримати наступний алгоритм конструювання початкового концепту наукового дослідження. Для того, щоб оголосити про свій науковий підхід, необхідно представити опис теоретичної моделі деякої об'єктивної даності, вивчення якої повинне дати відповідний результат. Цей результат є необхідною передумовою для поліпшення роботи існуючої системи.

Формулювання завдання дослідження є, на нашу думку, єдністю початкової посилки і відповідних логічних перетворень, які є необхідною умовою для отримання очікуваного результату. Якщо йти зворотним шляхом – від результату до первинної посилки, то ми, реконструюючи процес отримання результату, необхідним чином одержуємо ретроспективні відомості про адекватність процесу реконструкції (утворення) явища, яке досліджується. Інакше кажучи, формулювання завдання є формулюванням дефініції за способом утворення.

Проте, якщо взяти до уваги спосіб формулювання дефініції шляхом вказівки на найближчий рід і видові відмінності, то можна дійти висновку про формулювання завдання як вказівку на видові відмінності саме того теоретичного конструкта, який був спочатку сформульований як теоретична модель. Позначення цієї моделі за допомогою відповідного терміну є, як ми вважаємо, позначенням підходу.

Таким чином, ми доходимо висновку про те, що поняття підходу містить ознаки суб'єктивності, загального теоретичного знання, головної тези, логічного предиката головної тези, предмета дослідження. У судженні про вибір підходу важливе значення має формулювання дефініції, в якій вказівка на найближчий рід утворює основу для формулювання назви підходу. Відношення між найближчим родом і видовими відмінностями виступають як головний критерій підходу. Перескакування через найближчий рід, що вважається помилкою у формулюванні дефініції, при виборі підходу проте вказує на системні відношення між найближчим і віддаленим родовими поняттями, смисловий простір між якими утворює змістове поле теоретичного конструкту.

Поиск по сайту: