Розвиток уявлень про предмет психології

1. Предмет психології.Предмет психології не статичний, а постійно змінюється шляхом розширення меж науки, а також через заперечення[71]. За Ф.В.Басіним, предмет психології як науки має враховувати своєрідність історичного періоду, своєрідність проблемної ситуації, в межах якої переважно розгортаються психологічні дослідження, своєрідність кардинальних завдань, що висуваються цією ситуацією, її можливостей і перспектив подальшого розвитку[72].

2. Криза психологічної науки. Н.Н.Ланге писав у 1914 році:«Хто знайомий з сучасною психологічною літературою, з її напрямами і тенденціями, особливо відносно принципових питань, не може, я думаю, сумніватися, що наша наука переживає нині важку, хоча і украй плідну, кризу. Ця криза, або поворот (почало якого можна віднести ще до 70-х рр. минулого сторіччя), характеризується, взагалі кажучи, двома рисами: по-перше, загальною незадоволеністю тією колишньою доктриною або системою, яка може бути названа, взагалі асоціативною і сенсуалістичною психологією, і, по-друге, появою значного числа нових спроб поглибити сенс психологічних досліджень, причому виявилася, проте, величезна розбіжність поглядів різних психологічних напрямів і шкіл»[73].

3. Криза психологічної науки.У 60 — 70-і рр. минулого століття, після публікації робіт І.М.Сєченова («Рефлекси головного мозку», «Кому і як розробляти психологію»), як відомо, розвернулася гостра дискусія між прихильниками «об'єктивної» і «суб'єктивістської» психології, тобто між І.М.Сєченовим і його послідовниками, які розглядали психіку людини (включаючи і найскладніші її форми) як об'єкт наукового пізнання, з одного боку, і тими, хто заперечував подібну можливість, — з іншою.

На рубежі XIX і XX вв. знов загострюється боротьба двох методологій в психології, а саме тієї, яка лежала в основі «пояснюючої» (або номотетичної) психології, прагнучої, як і всяка наука, знайти загальні закономірності психіки, і тієї, на якій базувалася «розуміюча» (або ідеографічна) психологія, що прагне зрозуміти конкретну людину зі всією її своєрідністю і заперечує загальні закони психіки.

На початку 20-х рр. нашого століття знов вибухнула психологічна криза, якій Л.С.Виготський надавав історичне значення і суть якого полягала в боротьбі за нову психологію проти редукціонізму і дуалізму, в спробі Л.С.Виготського і його школи сформулювати нові методологічні основи психології, які випливали з філософії марксизму.

На початку 50-х рр. — під час Павловської сесії — також відбувався перегляд методологічних позицій в психології, їх пристосування до ідеології класичного Павловського вчення — в трактуванні А.Г. Іванова-Смоленського (кінець кінцем — до біхевіоризму).

Зараз, в 90-і рр. намітилася чергова методологічна криза у зв'язку з новою і соціальною, і внутрішньо психологічною ситуацією (зокрема, унаслідок широкого розповсюдження психоаналітичних і гуманістичних ідей).

При всіх кризах зрештою відбувається боротьба двох основних методологій: природничонаукової і гуманітарної. Відповідно центральним у всіх випадках є питання про принцип детермінізму психічних явищ, його роль в психології[74].

4. Криза психологічної науки: 1) відсутній єдиний підхід: немає основи, об'єднуючого початку. «Психологів багато, немає психології». Зараз криза виражається найяскравіше в протистоянні природничонаукового і герменевтичного (гуманістичного) підходів; 2) у зіставленні наукової (академічної) психології і психотехнік (практичної психології) і зараз поглибився, перетворився на глибоке провалля – в першу чергу, унаслідок багатократного збільшення масштабів психологічної практики; 3) у розриві між науковою психологією і концепціями і технікою, орієнтованими на поглиблене самопізнання (від містики і езотеричних учень до сучасної трансперсональної психології і тому подібне); 4) у розриві між психологією західною і східною. Вірно, що східні учення в ХХ сторіччі сталі постійною складовою інтелектуального життя цивілізації[75].

5. Наука про душу = Аристотель (384-322 г. до н.е.).Стародавньо-грецький філософ, учений-енциклопедист. Автор творів «Фізична філософія», «Політика», трактату «Про душу» тощо. Душа – поняття, яке відображає зміст концепції, що пояснює психіку суб'єкта. Згідно Аристотелю, вона підрозділяється на рослинну, тваринну, розумну душу[76].

6. Наука про свідомість = Рене Декарт (1596 – 1650). Французький філософ і математик. В основу філософії їм покладений принцип єдності процесу і носія мислення. Ототожнюючи душу і розум, відзначав, що розумна душа тотожна здатності мислення[77]. Свідомість - вищий рівень психічного віддзеркалення[78] ; перманентне віддзеркалення, рефлексивна сумація досвіду у вигляді образів, знаків, значень, смислів[79]. Згідно Р.Декарту, свідомість є знання суб'єкта про зміст власного внутрішнього світу[80].

7. Ідея поелементного розчленовування свідомості = Вільгельм Вундт (1832 – 1920). Німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець. Автор книг «Основи фізіологічної психології», «Введення у психологію», «Психологія народів»[81]. Ідея по елементного розчленовування свідомості – ідея фізіологічної психології, орієнтованої на використання лабораторного експерименту для розчленовування свідомості на елементи (відчуття, асоціації, увага, сприйняття) і з'ясування закономірних зв'язків між ними[82].

8. Гештальтпсихологія = Макс Вертхаймер (1880 – 1943). Німецький психолог, засновник гештальтпсихології. У роботі «Продуктивне мислення» доводить, що справжнє мислення ґрунтується на схоплюванні цілого (Aha-Erlebniss, insight – инсайт)[83] . Гештальтпсихологія – напрям в німецькій психології, що вважає основними елементами психіки гештальти (образи) як прагнення свідомості утворювати «хороші» фігури[84].

9. Біхевіоризм = Джон Уотсон (1878 – 1958). Американський психолог, засновник біхевіоризму. Автор книг «Психологія як наука про поведінку», «Психологічний догляд за дитиною». Вважав, що свідомість доступна тільки інтроспективно, тоді як поведінка відкрита об'єктивному дослідженню[85]. Біхевіоризм – напрям в американській психології, що вважає психічні явища тотожними поведінковим реакціям організму, одиницею яких є зв'язок стимулу і реакції[86].

10. Психоаналіз = Зігмунд Фройд(1856 – 1939). Австро-еврейський психіатр, засновник психоаналізу. Автор книг, перевиданих російською мовою в 1991-1998 рр.: «Лекції з психоаналізу», «Психологія несвідомого», «Я і Воно», «Нариси з психології сексуальності», «Принцип задоволення»[87]. Психоаналіз – напрям в психології, який вважає несвідоме (потяги, інтенції, лібідо) базальним джерелом мотивації, що знаходиться в опозиції до свідомості. Згідно З.Фрейду, психіка включає сфери свідомого, передсвідомого, несвідомого. Особистість включає три психічні інстанції: Воно, Его, Супер-его. Несвідоме виявляється у вільних асоціаціях, сновидіннях, невротичних симптомах[88].

11. Реактологія = Костянтин Миколайович Корнілов (1879 – 1957). Радянський психолог, творець концепції реактології, яку він протиставив рефлексології (В.М.Бехтєрев) і емпіричній психології[89] . Реактологія – напрям в радянській психології, що вважає основними елементами психіки реакції людини у відповідь на вплив зовнішнього середовища.

12. Психіка і середовище = Михайло Якович Басов (1892 – 1931). Радянський психолог, автор робіт «Воля як предмет функціональної психології», «Загальні основи педології». Концептуально розробив методику психологічного спостереження за дітьми дошкільного віку[90]. Психіка і середовище – історико-культурна детермінація поведінки і діяльності людини як активного суб'єкта в середовищі, формування особистості і її психічних функцій[91].

13. Культурно-історична теорія = Лев Семенович Виготський(1896 – 1934). Радянський психолог. Автор робіт «Розвиток вищих психічних функцій», «Психологія мистецтва», «Мислення і мова». Згідно Л.С.Виготському, в процесі розвитку психіки зливаються два плани поведінки – натуральний (результат еволюції) і культурний (результат історичного розвитку суспільства)[92]. Культурно-історична теорія – концепція психічного розвитку людини, яка вказує на головну закономірність онтогенезу – інтеріоризацію зовнішньої діяльності в ході соціалізації на основі використання мовного знаку [5; 182].

14. Єдність свідомості і діяльності = Сергій Леонідович Рубінштейн (1889 – 1960). радянський психолог. Автор книг «Основи загальної психології», «Буття і свідомість», «Проблеми загальної психології». Згідно С.Л.Рубінштейну, внутрішні умови (свідомість, особистість) формуються і виявляються у практичній діяльності[93]. Єдність свідомості і діяльності – методологічний принцип радянської психології, який вказує на головну закономірність психіки і свідомості.

15. Віддзеркалення– загальна властивість матерії відтворювати відбиваний об'єкт, яке залежить від рівня її організації і виявляється в чутливості, сприйнятті, свідомості, самосвідомості[94]. Свідомість як віддзеркалення – складне, багатопланове (О.Г.Спіркин), контрольоване, суб'єктне віддзеркалення дійсності (Д.І.Дубровський) у діапазоні від елементарних відчуттів до складної інтелектуальної діяльності (О.В.Шорохова), яке виконує функції віддзеркалення і породження (С.Л.Рубінштейн).

16. Рефлекторність психіки – здатність відтворювати відбиваний об'єкт в сукупності властивостей, що мають для суб'єкта життєве значення, як феномен вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність – діяльність центральної нервової системи, особливе значення в якій має кора головного мозку[95].

17. Періодизація загальної вітчизняної психології (А.В.Петровський, 1965; К.К.Платонов, 1984). І період – дорадянський: 1-й етап (ХІ в. – 1862 р.) – досєченовський; 2-й етап (1863 – 1917) – побудова рефлекторної теорії психіки. ІІ період – створення марксистської психології: 1-й етап (1918 – 1924) – боротьба із залишками ідеалістичної психології; 2-й етап (1928 – 1929) – боротьба з «механіцизмом»; 3-й етап (1930 – 1932) – кінець «поведінкової» психології; 4-й етап (1932 – 1940) – зміцнення діалектико-матеріалістичних основ психології; 5-й етап (1941 – 1945) – психологія в роки Великої Вітчизняної війни; 6-й етап (1946 – 1950) – акцентування педагогічної психології; 7-й етап (1951 – 1960) – перебудова психології на основі вчення І.П.Павлова; 8-й етап (з 1961 року) – боротьба з біологізацією і розвиток соціальної психології[96].

18. Етапи розвитку психології:1) допарадигмальний стан психологічних знань в контексті філософської науки (формулювання предмету, апробація методів дослідження, пошук універсального принципу пояснення психічних явищ); 2) класична раціональність в контексті природознавства (дискусії про предмет, методи дослідження, прагнення до точності, перманентна криза); 3) некласична раціональність – вплив теоретичної фізики; контекст вибраної методології; постулат об'єктивності світу; пошук універсальних законів; оволодіння власною поведінкою; об'єктивізм; контекст індустріального суспільства; прихильність дослідницьким парадигмам; перевірка істинності практикою; подолання постулату безпосередності психічного віддзеркалення і пошук опосередковуючої ланки в роботах З.Фройда (несвідоме), К.Левіна (поле), Л.С.Виготського (знак), О.Р.Лурії (нейропсихологія), М.О.Бернштейна (активність), Д.М.Узнадзе (установка), А.А.Ухтомського (міждисциплінарний підхід), О.М.Леонтьєва (діяльнісний підхід), С.Л.Рубінштейна (суб'єктно-діяльнісний підхід); 4) постнекласична раціональність – об'єднання науки про природу і науки про дух; вплив культурології; вибір методології залежно від завдань і переваг; відкритість знання і толерантність; ідея соціального конструювання реальності; внутрішня логіка розвитку, феноменологія долі і покликання; захист людини від експансії влади і ідеології; культурна аналітика; контекст інформаційного суспільства і постмодерністської культури; критичне самоосмислення в змінних дослідницьких контекстах; синхронність ліній розвитку теорії і практики; міждисциплінарність психологічного знання (прагнення до взаємної узгодженості психологічних теорій); 5) постмодерністська раціональність – звільнення від традиції шляхом її переосмислення; зняття дихотомії внутрішньої і зовнішньої реальності; принцип множинності інтерпретацій; зв'язок з психотерапевтичною практикою; мережевий підхід до психіки, принцип «павутини концепцій»; 6) постпозитивізм– залежність наукової істини від перспективи, яка визначається системою комунікацій і людських стосунків; соціальна обумовленість знання; звернення до діалогічних методів пізнання; зв'язок з психотерапевтичною практикою обслуговування індивідуальної людини в неповторному життєвому контексті повсякденності; 7) культурна психологія – постнекласичний синтез досягнень психології і культурології; комунікативність, діалогічність психологічних підходів, принцип додатковості, цілісна картина знання; взаємододатковість практики, культури і психіки; методологічний плюралізм, його реалізація в психологічній антропології; подолання ідеологічних установок, посилення інтеграційних тенденцій пізнання[97].

19. Стан сучасної психології – перегляд методологічних установок і перехід від: а) системної логіки дослідження до мережевої; б) позитивізму до герменевтики; у) класичній, некласичній раціональності до постнекласичної[98].

20. Предмет теоретичної психології– саморефлексія психологічної науки, яка виявляє і досліджує її категоріальний лад. Вона виявляє і досліджує її: 1) категоріальний лад (протопсихічні, базисні, метапсихологічні, екстрапсихологічні категорії); 2) пояснювальні принципи (детермінізм, системність, розвиток); 3) ключові проблеми, що виникають на історичному шляху розвитку психології (психофізична, психофізіологічна, психогностика і ін.); 4) психологічне пізнання як особливий рід діяльності[99].

21. Методологічний плюралізм і предмет психології – результат: 1) методологічного дискурсу відповідно до рівня психологічної теорії; 2) узагальнення конкретно-наукових досліджень; 3) обговорення і формулювання предмету науки у відриві від методу[100].

Виявлення і формулювання предмету психології – це особливий вид діяльності певного шару наукового співтовариства, результати якої мають деякий (як правило, вельми незначний) вплив на конкретні психологічні дослідження «…» Окремим варіантом такого співтовариства може вважатися наукова школа … [101]

22. Парадигмальний статус психології – психологія є: 1) допарадигмальною дисципліною, в якій єдина парадигма, яка здатна інтегрувати різні «психології» в єдину науку, ще не склалася, що і відрізняє її від природничих наук; 2) мультипарадигмальною наукою, яка приречена на співіснування різних парадигм, а значить, і принципово різних варіантів розуміння психічного, підходів до його вивчення, способів виробництва знання, критеріїв його верифікації тощо; 3) позапарадигмальною науковою дисципліною, а уявлення про парадигмальну логіку розвитку науки, напрацьовані на матеріалі вивчення історії природничих наук, до неї не застосовні[102].

Поиск по сайту: