Система фонем сучасної української літературної мови

ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.

ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Мета вивчення: Ознайомити студентів з основними закономірностями фонетико-орфографічної системи української мови, визначивши фонетичні одиниці, їх взаємозв’язки; з’ясувати принципи української орфографії.

Провіднаідея: Розкрити системний характер мови на фонетичному рівні, взаємозв’язок фонетики з орфографією та орфоепією.

Основні проблеми: Одиниці фонетики. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика та класифікація. Поняття фонеми. Співвідношення звуків і букв. Принципи української орфографії.

Ключові поняття: Фонетика, фонологія, фонема, звук, класифікація звуків, їх зміни в потоці мовлення, орфографія, орфограма, орфоепія, орфоепічна норма.

План

1. Фонетика і фонологія.

2. Система фонем сучасної української літературної мови.

3. Модифікації звуків у потоці мовлення.

4. Орфографія як розділ мовознавства. Поняття про орфограму. Принципи української орфографії. (Cамостійно)

5. Орфоепія, орфоепічна норма. (Cамостійно)

ФОНЕТИКА І ФОНОЛОГІЯ

Мова – цілісна система, яка складається з підсистем (різних рівнів): фонологічного, словотворчого, лексико-семантичного, морфологічного, синтаксичного.

Кожен рівень має свої одиниці і кожен з них вивчається певною галуззю мовознавства. Фонологічний рівень вивчає фонетика і фонологія. Їхнє місце і значення в системі наук про мову визначається тією роллю, яку відіграють у мові звуки. Наша мова звукова: у ній всі мовні значення виражаються звуками (лексичне – сонце (небесне світило), граматичне – дуба(Р.в.)).

Фонетика – розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови й різноманітні звукові зміни, що виникають у потоці мовлення. Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.

Щодо часу виділяють

§ історичну (діахронічну) фонетику, що вивчає становлення й розвиток фонетичної мовної системи (виникнення і занепад низки звуків, еволюцію певних звукових явищ – спрощення, подовження, чергування).

§ описову (синхронічну) фонетику , яка досліджує стан звукової системи на певному етапі, як правило, на сучасному.

Стосовно мов виокремлюють:

§ загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови

§ конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови

§ зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.

Предметом фонетики є звукові засоби мови, які поділяються на лінійні (сегментні) та нелінійні (надсегментні, суперсегментні).

ЛІНІЙНІ йдуть послідовно, нанизуючись у мовному потоці. До них належать:

ЗВУК (найменший елемент усного мовлення; комплекс артикуляційних рухів і їхній певний акустичний ефект, що формує звукову оболонку значущих одиниць мови);

СКЛАД (частина слова (один звук або сполучення звуків), що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря);

ТАКТ, або ФОНЕТИЧНЕ СЛОВО (частина мовного потоку, об’єднана одним наголосом і значенням);

ФРАЗА, або ФОНЕТИЧНЕ РЕЧЕННЯ (інтонаційно завершена частина мовного потоку, співвідносна з реченням).

Хай буде мир на всій землі! - 4 такти, 1 фраза.

НЕЛІНІЙНІ – це звукові одиниці, що нашаровуються на звукові послідовності. Їх не можна вимовити ізольовано. До них належать:

СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС (виділення одного складу у фонетичному слові за допомогою артикуляційних засобів – м’язової напруженості артикуляційного апарату; збільшення сили видиху; зростання тривалості)

ЛОГІЧНИЙ НАГОЛОС (особливе виділення голосом слова в реченні для підкреслення його вагомості у смисловій структурі речення)

ІНТОНАЦІЯ (сукупність фонетичних засобів, які слугують для вираження синтаксичних значень й емоційно-експресивного забарвлення. До інтонації входять: мелодика, фразовий наголос, пауза, ритм, темп, тембр).

Хай буде мир на всій землі! Мир – логічний наголос. Інтонація – оклична.

Звук може вивчатись у кількох аспектах:

АРТИКУЛЯЦІЙНОМУ (фізіологічно-артикуляційному, анатомо-фізіологічому ). Вивчають участь мовних органів у процесі звукоутворення. Артикуляція – це робота мовних органів (губ, язика, м’якого піднебіння, голосових зв’язок), необхідна для вимови певного звука мовлення. Вона складається з 3 етапів – екскурсії, витримки і рекурсії. Отже, з погляду артикуляційного аспекту досліджують умови творення звуків.

АКУСТИЧНОМУ (фізично-акустичному). З акустичного боку звуки розрізняються за силою (інтенсивність звука, вимірюється в децибелах), висотою (частота коливань голосових зв'язок за одиницю часу, вимірюється в герцах; звук буде тим вищим, чим коротші й напруженіші голосові зв’язки), тривалістю (довготою), тембром (характерне забарвлення звука, яке створюється кількісним і якісним складом обертонів, що накладається на основний тон). Людина, залежно від умов спілкування, керує силою звуку та гучністю мовлення. Отже, звуки вивчаються ще й як фізичне явище.

ПЕРЦЕПТИВНОМУ. З цього погляду досліджують сприймання звуків. Варто зауважити, що цей аспект вивчений ще не достатньо.

Але найголовнішою ознакою мовного звука є його суспільний характер, його функціонування як одиниці мови, що служить засобом спілкування. Саме в цьому й полягає ЛІНГВІСТИЧНИЙ (функціональний, фонологічний, соціальний) аспект вивчення звуків. З цього погляду аналізують умови сполучуваності голосних і приголосних фонем, утворення груп приголосних, різні звукові комбінації, місце цих комбінацій у слові. Так, за даними досліджень, в укр. м.

- немає слів, які починалися б з и;

- перед и не вживаються м’які приголосні;

- лише ¾ приголосних можуть стояти в кінці слова;

- не вживаються в цій позиції /р'/ та напівпом’якшені звуки;

- не зафіксовано слів, що закінчуються /дз/;

- поєднання двох голосних фонем в одноморфемних словах буває тільки в запозичених словах;

- поєднання 2-х голосних фонем можливе тільки на морфемному шві (переоблік);

- у словнику зафіксовано 4 поєднання 3-х голосних (е, о, і – неоімпресіонізм; і, а, е – авіаескадрилья; і, о, а - радіоактивний)

Розділ фонетики, який вивчає звуки з погляду їх значення і функцій у людській мові, називається фонологією. Предметом вивчення фонології є фонема– найменша одиниця звукової системи мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться зі звуками людської мови, що використовуються людьми під час спілкування, і реалізуються в них.

Фонема може стояти в сильній позиції і реалізовуватися інваріантом (основним виявом) та в слабкій позиції і реалізовуватися варіантом (позиційним – це звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад вияв в ненаголошеній позиції фонеми /е/ у звуках [е], [е^и] [и], комбінаторним – звуковий вияв фонеми, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад напівпом’якшений вияв фонеми /б/ перед /і/: [б’ік], фонеми /ш/ перед наступним /г/: [вижгород]; факультативним – це необов’язковий, але можливий звуковий вияв фонеми в літературній мові, наприклад перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/, [н'іс], хоч окремі мовляни в деяких словах реалізують її у звукові [н] [ніс]).

Для голосних сильною є позиція: 1) під наголосом; 2) на початку слова (крім у, яка може наближатися до в, та крім і, яка може наближатися до й); 3) позиція між твердим приголосним (крім и, е).

Для приголосних сильною є позиція перед голосними заднього ряду та позиція кінця слова (крім й, в).

Диференційними називають ознаки фонеми, при втраті яких вона перестає існувати і переходить в іншу якість (/д/ → /т/ при втраті дзвінкості). Якщо зміниться хоча б одна з диференційних ознак, відбудеться чергування фонем.

Недиференційними називають ознаки, які не виступають критерієм виділення фонем. Якщо в мовленні зазнає змін недиференційна ознака фонеми, остання не втрачає своєї ідентичності, просто набуває деяких змін, модифікацій. Наприклад, приголосний звук [з] у слові зошит перед губним голосним зазнає огублення, однак така модифікація фонеми /з/ не заважає нам її впізнати.

Отже, кожній фонемі властива сума певних диференційних ознак, за якими вона протиставляється іншим фонемам.

Фонетика і фонологія тісно пов’язані з усіма іншими науками про мову: графікою (графіка позначає звуки мови на письмі спеціальними знаками); орфографією (орфографія визначає унормований запис усного мовлення); лексикологією (слова складаються зі звуків; зміна звукового складу слова призводить до зміни його лексичного значення – вир – мир – сир – жир - тир), морфологією (зміна звуків призводить до зміни морфологічної форми), морфемікою і словотвором (суфікси і префікси складаються зі звуків), синтаксисом (зміст речення часто залежить від його інтонування, а типи інтонації, логічний наголос вивчає фонетика).

Система фонем сучасної української літературної мови

Розрізняють різні підходи до виділення системи фонем. Загалом у фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32 приголосні фонеми. Кожна фонема становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. В основі сучасного поділу на голосні та приголосні покладено триєдиний критерій:

- функціональний (голосні звуки здатні виступати основою складу, є складотворчими, а приголосні в українській мові позбавлені такої функції);

- артикуляційний (при вимові голосних артикуляційний канал відкритий, а під час вимови приголосних – спостерігається звуження ротової порожнини, що призводить до утворення шумів. Для приголосних характерна локалізована артикуляція, фокусоутворення. Голосні – ротовідкривачі, а приголосні – ротозакривачі, оскільки десь має бути локалізація вимови);

- акустичний (виявляється в тому, що для голосних і приголосних характерне різне джерело звуку: голосове джерело, або музикальний тон, лежить в основі творення голосних; голосове і шумове або тільки шумове – в основі творення приголосних).

Голосні звуки – це звуки, в основі яких лежить музичний тон, утворюваний при відкритому мовному каналі внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах. Утворюються музичним тоном, який виникає внаслідок коливань голосових зв'язок під впливом натиску струменя повітря, що видихається. Під час вимови таких звуків мовний канал максимально відкритий, рівномірно напружений, повітря не натрапляє на перешкоди у надгортанних порожнинах. Найвиразніше голосні звучать під наголосом, у наголошеній позиції голосна фонема виявляється в основних своїх ознаках, тому така позиція для голосних вважається сильною. Особливу роль у творенні якісних характеристик голосних виконують губи, язик, м'яке піднебіння. При творенні голосних звуків язик може змінювати своє положення в горизонтальному напрямку (просуватися вперед або відсуватися назад) і у вертикальному напрямку (наближатися або віддалятися від піднебіння внаслідок опускання або підняття нижньої щелепи). За рухом язика по горизонталі визначають ряд голосних. За рухом язика по вертикалі – підняття. Основні ознаки голосних фонем української мови /і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/ можна показати в такій таблиці:

Залежно від участі губ в артикуляції голосні фонеми поділяються на огублені, або лабіалізовані (від лат. labium – губа), і неогублені, або нелабіалізовані. До лабіалізованих належать /у/, /о/, до нелабіалізованих – /і/, /и/, /е/, /а/.

Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі голосу. Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що струмінь видихуваного повітря натрапляє на повну або часткову перепону, створювану мовними органами. У такому разі напруження мовних органів локалізується в місці їх зближення, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1. За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні і шумні.

Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні, які творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних в українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/. Ми винили рій.

Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом за участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12 звуків), дзвінкі (11 звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі приголосні утворюють кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість дзвінких шумних мають співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/ – /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ – /с'/ /, /дз/ - /ц/, /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, /ґ/ - /к/, /г/ - /х/. Дзвінкі: «буде гоже ґедзю у джазі». Глухі: «усе це кафе «Птах і чаша». Непарною глухою в українській мові є фонема /ф/. Пара /г/ - /х/ виділена умовно, бо розрізняється двома артикуляційними ознаками: роботою голосових зв'язок та місцем творення: г – глоткова, х – задньоязикова

3. За місцем творення(або за активним мовним органом) приголосні поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь в їх творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні поділяють на такі загальні групи:

а) губні:

- губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/; - губно-зубна /ф/;

б) язикові:

- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ш/, /ч/, /дж/;

За пасивним мовним органом:

- піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/, /л/, /н/;

- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/; -

- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/;

За Н.І. Тоцькою середньоязиковою є лише /j/;

- задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/;

в) глоткова, або фарингальна: /г/.

4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови поділяються на

а) зімкнені, або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /л/, /л'/, /ґ/, /к/;

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/, /ж/, /ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /j/;

г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;

д) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.

При вимові проривних звуків органи мовлення утворюють тісне зімкнення, яке з силою проривається струменем видихуваного повітря. Коли вимовляються фрикативні звуки, струмінь повітря проходить крізь вузьку щілину (або декілька щілин), утворюючи характерний шум. Під час утворення зімкнених носових звуків [м], [н], [н'] в ротовій порожнині утворюється зімкнення артикуляційних органів, м'яке піднебіння опускається і частина повітря проходить через носову порожнину. При вимові бокового [л], [л'] у ротовій порожнині також утворюється зімкнення, а видихуване повітря проходить завдяки тому, що опускаються бокові краї язика. Коли вимовляється [р] або [р'], кінчик язика вібрує: то притискається до альвеол (ямок у щелепах, де містяться корені зубів), то відходить від них. Африкати утворюються поєднанням проривного й фрикативного приголосного одного і того самого місця творення. Зімкнена і щілинна вимова таких звуків органічно злита: спочатку повітряний струмінь починає проривати перепону мовних органів, а потім це зімкнення поступово переходить у коротку щілину.

5. Шум, який утворюється при вимові фрикативних приголосних та африкат, може нагадувати свист або шипіння. Відповідно за акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/, /дж/ (запам’ятовуємо за виразом «ще їжджу») і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ («сце їздзу») приголосні. Але: шиплячі бувають лише твердими, а свистячі – і твердими, й м’якими.

6. За наявністю палатальності (пом'якшення)(лат. palatum – тверде піднебіння). Палаталізація виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції звука [і]. Коли до основної артикуляції приголосного приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується. Отже, власний тон приголосного підвищується. В укр. м. 22 фонеми тверді і 10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Речення для запам'ятовування (усіх, крім [дз']та [р'] ): «Де ти з'їси ці лини». Із 22 фонем 13 не мають м’яких пар. Це губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий.

Поиск по сайту: