Давньоіранський фольклор та міфологія

Коли ми говоримо про давньоіранський фольклор та міфологію, то маємо на увазі передусім давню культуру іранських племен і народностей, що розселилися близько 2 тисяч до н. е. на величезній території від Гіндукуша до русла Дону і від Уралу до Перської затоки. До початку 1 тис. н. е. давні іранці зосередилися на території частини сучасного Афганістану і до Індії та Китаю. Центрами осідлого східноіранського поселення були Фергана, Хорезм, Согда, Бактрія, Дрангіани, Памір і Хорасан. Західні іранці займали територію теперішнього Ірану, себто області Мідії, Антропатени та Фарсу. Загалом, коли ми говоримо про іранську міфологію, то у ній слід виділити: а) давньо-мідшську; б) давньоперську; в) скіфо-сарматську: г) согдійську та низку менших міфологій. Що стосується скіфо-сарматської міфології (за Геродотом, перша назва цього народу сколоти, а скіфами їх назвали греки), то можемо говорити про неї, оскільки її основні божества схарактеризував Геродот у IV книзі “Історії”, а іншим джерелом є іконографічні матеріали на знайдених скіфських предметах, найзнаменитішою з яких є відома скіфська пектораль.

Загалом міфологія скіфів (зазначу, що деякі вчені заперечують наявність у скіфів такої міфології) - це міфологія іраномовного народу, що населяв у першому тисячолітті до н. е. степи Північного Причорномор’я, а в своїй основі склалася в період прадавньої індоіранської єдності. При цьому пишуть, як правило, про злиття іраномовних етногруп, що прийшли зі Сходу, та кімерійців, котрі, ймовірно, були також іраномовними. За Геродотом, їхній пантеон мав 7 божеств. Головним із них був Табіті (грецькою мовою Гестія), далі Папай (Зевс) та А пі (Гея), нижчими божествами вважалися Ойтосір (Аполлон), Аргімпаса чи Артімпаса (Афродіта Ураніл), Тагімсад (Посейдон). Крім них було й божество, відповідником якого був Арей - лише йому споруджувалися жертовники, а пов’язувалася ця жертва з так званим мечем Арея (див. роман сучасного письменника Івана Білика - не брата Панаса Мирного).

Основні сюжети і образи цієї міфологічної системи (до речі, окремі вчені сумніваються у її існуванні загалом) викристалізувався, очевидному! часи індоіранської єдності. Серед скіфів Геродот виділяв плем’я так званих царських скіфів, що також поклонялися Посейдону, що в них іменувався Тагімасадом. Геродот Табіті називав царицею скіфів, а сучасні вчені її вважали жіночим божеством домашнього чи будь-якого вогню загалом. Вважається, що саме ця богиня зображена на золотих бляшках, знайдених при розкопках Чортомлицької могили, та на деяких інших пам’ятках. Інші божества представлені у чи не єдиному більш-менш добре збереженому скіфо-сарматському міфі про походження скіфів, який навів Геродот. Там йдеться про те, що саме на незаселеній землі, яка згодом і стала називатися Скіфією, від шлюбу Зевса і доньки бога ріки Борисфена чи Борюстенеса, яку дослідники переважно ототожнюють з Дніпром, народилася перша людина Таргітай, сини котрого Ліпоксай, Арпоксай та наймолодший Колаксай у свою чергу стали родоначальниками різних гілок скіфо-сарматського народу - відповідно авхатів, каті арів і траспіїв, а також паралатів.

Цікаво, що саме молодшому братові було надано право верховенства над старшими. Ось як це пояснював Геродот. В час їх царювання «з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира (сагаріс) і чаша», які традиційно вважаються культовими предметами давньоіранських племен. Зрозуміло, що першим побачив ці предмети старший брат, але не зміг їх узяти, бо коли він до них підійшов, вони почали горіти (див. паралель з мотивом Різдва в українській колядці - коли святі сіли вечеряти, то не було між ними Різдва, і Бог попросив Петра привести його. Відомо, що апостол не зміг цього зробити, бо зустрів сніп вогню, на що Господь сказав, що це й було Різдво. Відомо, що саме цю колядку активно використовував як доказ своєї теорії спорідненості українського фольклору з іранським Ксенофонт Сосенко). Це сталося й тоді, коли ці речі хотів забрати молодший брат - лише меншому вдалося їх узяти собі, що було причиною того, що старші брати визнали молодшого своїм царем.

Геродот наводить також міф про Геракла, коні котрого з божої волі десь зникли. Він почав їх шукати і забрів у країну Гілею чи Гілаю (лісисту область біля гирла Борисфена), де побачив істоту, що до половини була дівчиною, а далі - змією. Відтак Геракл мусив з нею жити, щоб вона повернула цих коней. У них народилося троє синів, один з яких, котрий зможе натягнути Гераклів лук та зможе підперезатися його поясом, має стати правителем Гілеї, а інших треба вигнати з країни. Ці три сини - Агатірс, Гелон та Скіф, котрий і виконав це Гераклове завдання. Саме від нього й пішла династія так званих царських скіфів.

Але десь із 4-3 ст. до н. е. скіфів зі сходу стали витісняти сармати чи савромати, які, за Геродотом, походили від союзу юнаків із племені царських скіфів та амазонок, яких скіфи називали ойорпата, що з грецької мови означає чоловіковбивці. Цікаво, що амазонки не мали права доти виходити заміж, поки не вб’ють якогось ворога, а це свідчить, як зазначають дослідники, про високий статус жінки в сарматському суспільстві.

Але повернемося власне до іранців. Відомості про них сягають епохи індо-іранської спільності, а тому в міфологічних системах цих народів так багато спільного. Отже йдеться про арійців котрі населяли Середню Азію, Ірані та Афганістан. Конкретніше йдеться про іраномовні народи періоду від другого тисячоліття до н. є., котрі населяли територію теперішнього Афганістану, Дону й Уралу до Перської затоки, їх містами були Фергана, Хорозмл.

Найдавнішою священною книгою давніх іранців була «Авеста» (назва книжки в перекладі з перської означає «основний текст»), яка складається з кількох частин, найдавнішою з яких є «Гати» або «Піснеспіви» - це зібрання 17 молитов, авторство яких приписується засновникові давньоіранської релігії Заратуштрі (по-грецьки Зороастру). «Авеста» остаточно склалася у першій половині першого тисячоліття до н. е. в межах сучасного Таджикистану, північно-східного Афганістану та північно-східного Ірану так званою авестійською мовою (різновид давньоіранської). Вціліла лише частина так званої сасанідської редакції (у двох варіантах), рукописи яких датуються XIII - XIV століттями. «Авеста» складається з трьох (перший варіант найдавнішого тексту) або чотирьох (другий варіант) частин - «Ясна», «Вісперед», «Відевдат» («Вендідат»), а також так звана «Мала Авеста» - ритуальні тексти, які склалися пізніше уже пехлевійською мовою.

Що собою являють ці книги? «Ясна» - це «Книга ритуалів», крім «Гат», вона містить також народні героїчні пісні, основним змістом яких є прославлення осідлого господарства, прагнення справедливого розподілу багатства та засудження кочівництва, оскільки воно пов’язано з грабіжництвом. Закономірно, що давні іранці засуджували криваві жертви, що, на їх думку, було просто бездумним знищенням худоби, яка тоді складала найбільшу господарську цінність людини. Тому в «Ясній» маємо цілі гімни тваринам чи власне молитви їх душ про захист, звернені до духа худоби Boxy Мана чи Благої Думки.

Як же уявлялися іранські божества? Ахура Мазда (по-іншому, Ормазд) - верховне божество, буквально означає “господь премудрий”, зображувався богом властолюбивим, рішучим, але справедливим, що відповідало тодішнім уявленням про доброго царя. Тому Заратуштра каже про нього: “Я пізнав тебе, Мазда, як першотворця, батька Boxy Мани (себто духу худоби) і творця Арти (духу вогню), володаря у справах життя. На відміну від більшості світових міфологій, головними в яких були переважно боги-воїни, які кидали громи та блискавки (це - Зевс, Індра та Перун), Ахура був божеством, в основі сутності якого були духовність (хоча й його тілом у певних ситуаціях був саме вогонь, а дружинами названі небесні води), а тому світ він творив своєю думкою і вимагав передусім духовного поклоніння. Жертва Ахурі зводилася до виливання суміші соку хаоми (обожнений галюцігенний (мабуть, алкогольний) напій, а тому його назва, можливо, пов’язана з такою рослиною, як хміль) з молоком. Це жертвоприношення гарантувало безсмертя. Ахура вважається батьком нижчих божеств Аші (Аша або Аша Вахішта буквально означає «кращий розпорядок»; поєднує функцію духа вогню та абстрактну сутність ідеального світопорядку; згодом Аша став означати небесний рай та персоніфікацією другого місяця сонячного іранського календаря, що означав весняний розквіт природи - наш квітень), Сраоиіі (божество духа послуху й порядку, близьке до Мітри; священним птахом Сраоші є півень. Завдання божества - відвертати гріховні помисли людей, оберігати їх, а тому він озброєний булавою, списом та бойовою сокирою, має передати таємниці світу рятівникам людства саош’янтам, майбутнім синам Заратуштри; головним супротивником Сраоші є дракон Ажі-Дахакі), Мітри (слово означає «договір, згоду», а тому Мітра стежив за дотримання умов договору - згадаймо, що свій договір з греками Олег підкріплював клятвою, в якій називав Велеса; він був посередником у суперечках, мав викривати зло й неправду, захищати добро і справедливість; божество сонця, а тому є покровителем пасовищ; завдяки йому йдуть дощі і добре пасеться худоба. Давні міфологічні тексти пишуть про зв’язок Мітри з богинею плодороддя Ардвісурою) та й власне самої релігії.

Добрим богам протиставлялися злі божества: Ахурі Мазді протистояв зі своїми помічниками глава злих духів Друдж, але конкретним ворогом був Аша Вахішта (по-іншому Друг, себто дух брехні. Його створив Агріман і спрямував на справу загибелі праведності світів, власне саме за його допомогою і дева Агріман і намагався знищити Заратуштру). Агріман (по-іншому Ангро Майнью, себто зла думка) і Айшма (він нагадував Асмодея і був уособленням духу грабунку). Яким же чином Ахура Мазда та Агріман пов’язані між собою? Вони завджи подаються у тотальному протистоянні один одному. Так, коли Ахура Мазда створює 16 країн добра, то Агріман - 16 країн зла, а на противагу так званим добрим, “чистим” тваринам створює різних гадюк, драконів і всяку іншу нечисть. Коли Ахура Мазда посилає на землю Заратуштру, Агріман хоче його спокусити і згодом знищити, але безуспішно, оскільки того захищають добрі боги. Власне з метою загибелі праведного світу Агріман і створює божество зла Друга.

Таким чином, тріада доброї думки, слова і діла має в іранській міфології свої негативні відповідники: Ангро-Майнью (деякі дослідники пропонують писати Ахо Мана), що уособлює злу думку, Друг (Друдж) - зле слово та Айшма (Асмодей) - зле діло.

Цим злим богам допомагав цілий легіон девів (менш сильних злих духів, завданням яких було шкодити людям). Цих девів було завжди дуже багато, а тому царі Ірану часто постають як девоборці. Головним із цих девоборців, як ви, можливо, знаєте, був Рустам (цікаво, що про нього нічого не сказано в “Авесті”, бо подекуди Рустам постає навіть як противник зороастризму). Що стосується Рустама, то згідно із фрагментами согдійського епосу (нагадаю, що согдійська міфологія є частиною власне іранської), він, за епопеєю “Шахнаме”, є чудесно народженим сином богатиря Заля і Рудаби. У дорослому віці Рустам постає головною опорою іранських царів у боротьбі проти туранців, якими керував Афрасіаб. Загалом Рустам це типовий епічний герой, який здійснює типові подвиги. Рустам виховав Сіявуша, а в Самангані закохався у прекрасну царівну Тахміну, яка згодом народила йому Сухраба. Під час походу в Іран відбувся відомий за “Шахнаме” поєдинок Рустама і Сухраба, у якому Рустам переміг свого сина хитрістю. Крім того, Рустам за волею долі мав зійтися у поєдинку зі своїм найкращим другом Ісфандіяром. Дізнавшись, що єдиним вразливим місцем супротивника було око, Рустам поцілив у нього отруєною стрілою. Рустам загинув, потрапивши у вовчу яму. Є кілька яскравих розповідей про боротьбу Рустама із девами. Одного разу Рустам оточив їх у їхньому місті, і ті, знаходячись у безвихідному становищі, здійснили вилазку у табір Рустама. Ось як це виглядало: “багато з них мчало на колісницях, багато на слонах, багато на свинях, багато на лисицях, багато на собаках, багато на зміях та ящірках, багато ішло пішки, багато йшло літаючи, як шуліки, а також багато йшли, перевернувшись вниз головою і вверх ногами... Зі собою вони підняли дощ, сніг, град і сильний грім; вони голосно кричали, випускали з рота вогонь, полум’я і дим”. Однак Рустам усе ж переміг це військо. Наводиться й інший сюжет. Іранський правитель Кай Кавус, прагнучи знищити девів, відправляється в похід на їхнє царство Мазендеран, але осліплений їхнім чаклунством, потрапляє в полон. Рустам визволяє цього правителя, перемігши у поєдинку шаха Мазендерана Аршанга - той прагнув врятуватися від Рустама, перетворившись у камінь.

Але повернемося до девів. Про них є численні свідчення у фольклорі багатьохсхідних народів. Так, у таджиків деви - це велетні, покриті шерстю з гострими пазурами на ногах і руках, потворними обличчями. Місце їхнього житла - лігвища (по-іншому девлахи) в диких важкодоступних місцях або всередині гір. на дні озер чи в надрах землі, де вони стережуть величезні скарби: дорогоцінні метали і каміння. Цією своєю функцією вони виконують ту ж саму роль, що і наші козаки- невмираки, які, за численними легендами, живуть на дні Дніпра і бережуть козацькі скарби (серед цих невмирак козаки Байда, Самко Мушкет, козак Мамай та інші характерники, про яких написав П. Куліш в оповіданні «Потомки задніпровських гайдамак»), Із цим пов’язані уявлення про девів як ювелірів. Усілякі землетруси і обвали у горах це також справа девів, які у цей час бушують у своїх майстернях. Деви є людиноненависниками, нерідко убивають їх, але найчастіше тримають у своїх темницях і поїдають на вечерю. Деви позбавлені будь-якої чутливості, їхньою прикметною рисою є постійне богохульство, у чому вони нагадують наших хвостатих демонів - чортів. Водночас відомі й добрі деви - таджики мали Деві Сафед (себто добру білу богиню). Деви зустрічаються у міфології вірмен, грузин, різних дагестанських і тюркомовних народів, де виступають як злі істоти.

В “Авесті” є чимало цікавих міфологічних сюжетів. Одним із них є пояснення сутності першого гріха. Ініціатором цього гріха був правитель Йіма Вівахвайт, який дозволив людям їсти яловичину. Відтак ера добра (по-іншому перша ера життя) цим гріхом власне закінчується, а замість неї постає нова ера - ера боротьби добра і зла як на небі, так і на землі. Отже, третя ера має бути епохою повної перемоги добра над злом. Щодо Йіми є й інша версія його гріхопадіння. Йіма зв’язався зі словом брехні і хварно (себто німб, який був над головою Йіми) тричі покинув його, перетворившись у яструба Варгана: “Коли вперше відлетіло хварно від Йімма, сина Вівахванта, в образі птаха Варган, його схопив Мітра (бог сонця, що виконував функцію договору)'’. Але хварно, очевидно, усе ж вернулося до Йіми, наче даючи йому ще один шанс. Однак згодом змушено було відлетіти знову - уже до Траетона чи Третона, яке убило триголового шестиокого дракона Ажі-Дахаку, що був захопив Іран. Але виявилося, що Третон убив цього дракона не зовсім, а прив’язав його вулкана священної гори Демавенд. Цей сюжет власне є іранською інтерпретацією сюжету про третього сива драконоборця. Коли хварно відлетіло уже втретє, його схопив Керсанпа, про якого я скажу трохи далі. До цього гріхопадіння через вживання яловичини до гріхів Йіми Заратуштра додає також гріх гордині. Закономірно, що у пізнішій традиції образ Йіми (він давав людям земні блага і безсмертя) став протиставлятися Заратуштрі, який і тепер сприймається передусім як реформатор віри та провісник духовного безсмертя.

Таким чином, можна на основі уже сказаного вивести основну концепцію зороастризму. Це проблема вибору як для людини, так і для худоби між добром і злом. Для худоби цей вибір полягає у тому, що бути залежним або від людини, що веде осідлий спосіб життя чи від кочівника.

Поиск по сайту: