Типологічні фольклорно-міфологічні мислення народів світу. Наукові школи в світовій фольклористиці

Перші спроби пояснити і дослідити міф припадають ще на античні часи. В той період, з одного боку, міфологічні тексти були основним джерелом сюжетів у мистецтві. Однак, з іншого боку, архаїчна міфологія уже тоді мислилася як щось докультурне і те, що вимагає впорядкування, приведення в систему, вимагає нового прочитання. Розвиток античної філософії почався з раціонального переосмислення міфологічного матеріалу і висунув проблему відношення раціонального знання до міфологічної розповіді. Зокрема, ідеаліст Платон був творцем філософсько-символічної інтерпретації міфів. Арістотель у своїй «Поетиці» говорить про міф здебільшого як про фабулу. Стоїки бачили в богах персоніфікацію їх функцій, а епікурійці вважали, що міфи, створені на основі природних фактів, призначались для відвертої підтримки жерців і правителів. Евгемер бачив у міфічних образах обожнених історичних діячів. Середньовічні християнські теологи, пояснюючи Старий і Новий заповіти буквально і алегорично, дискредитували античну міфологію, або посилаючись на епікурійську й евгемеристичну інтерпретацію, або принижуючи античних богів до бісів. В епоху Відродження прокинувся великий інтерес до античної міфології, котра трактувалась як моральні поетичні алегорії, як вираження почуттів і пристрастей людської особистості, а також як алегоричне вираження деяких релігійних, наукових чи філософських істин. Одна з малопопулярних спроб розкриття мудрості предків за алегоричною завісою античної міфології належала Ф. Бекону. На початку ХVIII ст. майже одночасно були створені «Звичаї американських дикунів порівняно зі звичаями первісних часів» Ж. Ф. Лафіто, «Походження вимислів» Б. Фонтенеля і «Основи нової науки про спільну природу націй» Дж. Віко. Католицький місіонер Лафіто, проживши багато років серед канадських індійців, співставив їх культуру з давньогрецькою і прийшов до висновку про їхню спільну природу. Це були перші кроки еволюційної порівняльно-історичної етнології.

2. Міфологічна школа —напрям у фольклористиці, в основі якого закладено романтичну концепцію про міф як основу мистецтва. Основоположником міфологічної школи був Якоб Ґрімм, який виклав її теорію в праці «Німецька міфологія» (1835). Набула дуже широкої популярності в Європі. Розвивалася у двох напрямках: світоглядному (демонологічному), зумовленому індуктивним методом дослідження міфологічного персонажа в контексті його функцій, та лінгвістичному (етимологічному), викликаному дедуктивним підходом до назви міфологічного персонажа як втілення його функціонального впливу на природне середовище. Завдання першої течії полягало у реконструкції загальної картини давніх народиш: вірувань, другої — в походженні назв головних міфологічних персонажів залежне від їхніх міфологічних функцій. Обидва принципи були закладені братами Ґрімм Проте їхні послідовники, як правило, спеціалізувалися на якомусь одному із спрямувань. Світоглядний напрям розвивали В. Шварц, В. Мангардт, І. Гануш М. Костомаров, І. Срезневський, І. Вагилевич, А. Метлинський, О. Афанасьев А. Кун, О. Котляревський, О. Міллер, лінгвістичний — М. Мюллер, Ф. Буслаєв О. Потебня. У багатьох представників міфологічної школи ці напрямки перепліталися. Представники світоглядного напрямку створили кілька вужчих теорій: метеорологічну або грозову (яка вбачала в давніх міфах боротьбу світла й пітьми, сонця і грози як прямих антиподів) — А. Кун, В. Шварц, О. Афанасьев, солярну (відображення у міфах сонця як верховного божества, якому поклонялися задля досягнення добробуту) — М. Мюллер.

3. Антропологічна школа— напрям у фольклористиці, суть якого полягає в дискретному самозародженні фольклорних мотивів і сюжетів, які базуються на давніх віруваннях, унаслідок ідентичності стадій еволюції, які проходять у своєму розвитку різні народи. Основою для її зародження стало еволюціоністське вчення Дарвіна. Основоположником антропологічної школи вважають Е. Тейлора. 1871 р. автор видав свою знамениту працю «Первісна культура». У ній він утверджує думку, що спільність багатьох основних елементів у побуті, звичаях, релігійних та поетичних уявленнях пояснюється однорідністю людської природи, а наявність примітив­них реліктів архаїчного побуту й культури в одних і наявність вищих матеріальних досягнень і інших — неоднаковими темпами розвитку. Тож усі культурні явища — матеріальні об’єкти, звичаї, вірування і т. ін. — становлять такі самі види, як види рослин чи тварин, і так само, як і вони, розвиваються одні з одних від простішого до більш складного. У науковому світі ця теорія відома як еволюціоністська, хоч за життя автора її ще називали й «теорією самозародження сюжетів». Тейлор доводив, що на примітивних стадіях розвитку людство виробило лише найелементарніші релігійні погляди, котрі основувалися на анімізмі — уявленні про одухотворення всіх об’єктів довкілля. Багато проявів цих давніх поглядів людей на оточуючий світ виявив і описав у своїх книгах Е. Ленг. Значне місце в теорії Тейлора посідає вчення про пережитки в культурі. Антропологічна теорія знайшла чимало послідовників та породила нові напрямки, що не виходили за межі її методологічних засад. Наприкінці XIX ст. в її надрах виник напрям, що дістав назву «психологічної школи» (полягав у вбачанні джерел міфологічних уявлень в особливому стані людської психіки — у стані сну чи хворобливих галюцинацій). В. Вундт. Е. Тейлор і Е. Ленг також пояснювали схожість релігійних і поетичних поглядів різних народів схожістю їхньої психіки, хоч у саму суть психології образотворення не заглиблювалися. Австрійською варіацією «психологічної школи» можна вважати фрейдизм — напрямок, який звів виникнення релігійної і поетичної фантастики до проявів сексуального потягу. Основоположник цього напрямку — 3. Фройд (1856-1939) — вважав, що прагнення, пов’язані зі статевим потягом, які контролюються в активному житті, знаходять свій вихід під час сну чи галюцинацій, а також в процесі безконтрольного фантазування. Вони й об’єктивізуються в поетичних символах, сексуальна основа яких простежується дуже чітко. Фундаментальністю відзначаються й праці відомого фольклориста та етног­рафа Дж. Фрезера (1854-1941). Відмінним у концепції Фрезера було абсолютизування значення магії у первісній культурі. Його положення про те, що магія за походженням давніша від анімізму, дискутується й до сьогодні, оскільки значна частина вчених вважає, що без уявлення про одухотвореність об’єктів природи, котра становить основу анімістичного світогляду, не може бути й мови про виникнення уявлень про можливість цілеспрямованого людського впливу на ці об’єкти. В Україні ж до цієї школи схилявся харківський професор М. Сумцов, який успішно поєднував у своїх працях цю теорію з міфологічною. Висновками цієї ж теорії скористався при побудові власної концепції «історичної поетики» відомий російський вчений О. Веселовський (1837-1906). Ідеї Дарвіна справили великий вплив на О. Веселовського. До антропологічної школи із міфологіч­ної згодом перейшов В. Мангардт. Особливо близькими йому виявилися погляди Е. Тейлора та Е. Ленга. Зокрема, у роз’ясненні деяких міфів він вбачав пережитки культу предків. У Франції найпослідовнішим прихильником антропологічної школи був Ж. Бедьє

4. Історична школа — напрям у фольклористиці, сутність якого полягає в знаходженні в фольклорних текстах відображення історичних подій. Методологію історичної школи сформулював В. Міллер (1848-1913) у своїй тритомній праці «Нариси російської народної словесності» (1897. У них він висловлює думку, що ні висунута раніше теорія міфологічних основ фольклору, ні теорія доісторичного індоєвропейського та загальнослов’янського його походження, ні гіпотеза східного походження та подальшої міграції епічних сюжетів не дали задовільного пояснення билинного епосу. Тому своє завдання він вбачає у знятті верхніх його нашарувань, що мають безпосередній зв’язок з питомо національним історичним минулим, та подальшим простуванням до основ билинного сюжету. Ця методологія стала основою й для досліджень послідовників та учнів Міллера — А. Маркова, С. Шамбінаго, Б. Соколова. Головне завдання її російських представників полягало в спробі пов’язати російську усну поезію з історією російської держави, тому представники історичної школи здебільшого зосереджували свій науковий інтерес на героїчному епосі. За межами Росії історична школа була мало відома, оскільки в країнах Західної Європи її заміняла дещо схожа за методологією культурно-історична школа, яка від історичної відрізнялася покладеним у її основу філософським принципом позитивізму. Його суть полягала в можливості фактологічної достовірності наукових даних, можливістю їхньої перевірки. В Україні історичну школу представляли М. Дашкевич. М. Халанський, В. Перетц, П. Житецький. Павло Житецький (1837-1911) застосував історичний метод до українських народних дум. У своїй монографії «Думки про народні малоруські думи» (1893) він зробив спробу довести, що творцями дум були представники освічених кіл українського народу. Вбачання зв’язку народного епосу з творчістю окремих професіоналів було загальною теоретичною засадою історичної школи.

Поиск по сайту: