Головні особливості світової валютної кризи (1929 – 1936 рр.)

циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кредитної кризи;

структурний характер, адже основні принципи світової валютної системи, що ґрунтувалися на золотому стандарті, зазнали поразки;

велика тривалість: з 1929 р. до осені 1936 р.;

виключна глибина та гострота: курс деяких валют знизився на 50-84%; міжнародний кредит, особливо довгостроковий, був паралізований у наслідок масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав: Німеччина, Австрія, Туреччина і ін., які припинили зовнішні платежі; створилась маса “гарячих” грошей, що стихійно переміщувались з країни в країну у пошуках спекулятивний прибутків;

значна нерівномірність розвитку: криза вражала то одні то інші країни, в різний час і з різною силою.

У 1943 році було розроблені та опубліковані два плани щодо вдосконалення валютної системи: британський, підготовлений лордом Кейнсом, та американський, складений Генрі Вайтом, який і було взято за основу на Бреттон-Вудській конференції.

Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944 р.), яка базувалась на золотодевізному стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг)

створена на валютно-фінансовій конференції в Бреттон–Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау;

на конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав допомогти стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів - як орган міждержавного валютного регулювання;

засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхнього господарства шляхом полегшення інвестування капіталу.

У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:

функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;

у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом – долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;

резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином:

долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035г золота);

долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);

прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;

ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%.У разі значних відхилень національні банки зобов’язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів. Тобто всі валюти міцно “прив’язувалися” до долара США, а через нього – до золота;

оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн-членів МВФ;

міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось головним чином через МВФ;

з метою пом’якшення кризи окремих валют держави-члени МВФ (149 країн) вдавалися до взаємодопомоги. Вона здійснювалася наданням країнами одна одній через механізм МВФ та іншими шляхами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.

Створена система повинна була відновити порядок у міжнародних валютних відносинах, а також ввести відповідальність країн-членів цієї системи за політику обмінних курсів і валютних обмежень.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи (1967 – 1976).Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їх здійснення національних валют, які схильні до знецінення (переважно долара).

Причини:

нестійкість та протиріччя економіки;

посилення інфляції негативно вплинуло на світові ціни та конкурентну здатність фірм, заохочувало спекулятивні переміщення “гарячих” грошей;

нестабільність платіжних балансів;

невідповідність принципів Бреттон-Вудської валютної системи зміненому співвідношенню сил на світовій арені;

активізація ринку євродолара;

дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК).

Наплив доларів в країни Західної Європи і Японію викликав масовий перехід до плаваючих валютних курсів і тим самим спекулятивну атаку їх валют на долар.

Франція ввела подвійний валютний ринок по прикладу Бельгії, де він функціонував з 1952 р. Країни Західної Європи стали відкрито виступати проти привілейованого стану долара в світовій валютній системі. Пошуки виходу з валютної кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою групи “десяти” 18 грудня 1971 р.

Смітсонівська (Вашингтонська) угода (1971 р.) - між промислово розвиненими країнами (була чинна трохи більш року, нею було покладено початок реформи існуючої світової валютної системи):

переглянуто паритети провідних валют: долар девальвовано на 7,89%; підвищена офіційна ціна золота на 8,57% (з 35 до 38 долара за унцію), ревальвація ряду валют;

пом’якшився принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені з + 1 до + 2,25%;

міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР, яка рішенням сесії МВФ (вересень-жовтень 1969 р.) вводилась в дію з 1 січня 1970 р., розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом;

переплетення валютної кризи з енергетичною та світовою економічною кризами;

пошуки виходу з валютної кризи велися довго спочатку в академічних, а потім в урядових колах та численних комітетах. “Комітет двадцяти” МВФ підготував у 1972-1974 рр. проект реформи світової валютної системи.

Ямайська валютна система (Кінгстонська) - угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) і ратифікована більшістю членів у квітні 1978 р. Прийнято поправки до Статуту МВФ, які нині та визначають порядок світової валютної системи.

Принципи системи:

базою валютної системи було проголошено міжнародну розрахункову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювались курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт;

окрім СДР країнам дозволялось встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденції до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угрупування: США - Західна Європа – Японія;

юридично було завершено демонетизація золота : відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети , золото перестало бути мірою вартості та базою золотих паритетів, США припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних активів з метою придбання резервних валют;

було знято обов’язковість обмежень щодо офіційних валютних резервів;

поняття “оборотна (конвертована) валюта” замінено терміном “валюта, що вільно використовується”(тобто ринкова валюта);

країни отримали право вибору будь-якого режиму валютного курсу;

узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих;

МВФ, який зберігся на уламках Бреттон-Вудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання

Спеціальні права запозичення – СДР ( резервна валюта кошикового типу) - це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ. Складалась до 1 січня 2002 р. з 5-ти валют - США (39%), арка ФРН-21%, ієна –18%, французький франк – 11%, фунт стерлінгів – 11%. Курс розраховується на базі курсу щоденно вищеназваних валют.

СДР – це штучно створені міжнародні резервні кошти для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів, розрахунків з МВФ.

СДР:

не мають реального забезпечення (на відміну від золота вони не мають власної вартості - з 1970 року одиниця СПЗ – одиниця дорівнювалась до 0,888671 г золота, а потім стала розраховуватись як валюта кошикового типу);

безпосередньо не виконують ролі платежу;

у чистому вигляді не використовуються для регулювання державних зобов’язань;

їх наявність у країні дає їй право на придбання вільно конвертованої валюти (право на отримання кредиту);

як ліквідний компонент, збільшує офіційні резерви країни-члена МВФ.

Випуск СДР:

перша емісія СДР 1970-1972 рр. – на суму 9,3 млрд. доларів СДР;

друга 1979-1981 рр. – 12,1 млрд. доларів.

Таблиця 2. Розрахунок курсу СДР до долару США (на 31 серпня 1998 р.)

* Крос – курс в доларах визначається на основі щоденної інформації Банку Англії про середні ринкові курси валют на середину дня для МВФ з метою розрахунку курсу СДР

** З 1999 р. марка ФРН і французький франк замінена на ЄВРО

*** За одиницю прийнятий фунт стерлінгів

**** Графа 2 множиться на графу 3

Із загальної суми 21,4 млрд. СПЗ (34 млрд. доларів):

на рахунки країн – членів – 20,6 млрд. СДР;

на рахунок МВФ – 0,8 млрд. СДР.

Восени 1997 р. було стверджено рішення про новий випуск 21,4 млрд. СДР. Але кінцеві строки наділення країн-членів МВФ додатковими СДР поки що не визначено.

Прийнято рішення за пропозицією Росії зрівняти виплати всім учасникам на рівні біля 30% національної квоти в МВФ.

СДР можна використовувати:

1. для отримання конвертованої валюти, необхідної для регулювання пасиву платіжного балансу;

2. для проведення операцій з МВФ: виплати комісійних, погашення в СДР отриманих раніше в іноземних валютах кредитів в МВФ, викупу у Фонду власної валюти.

3. для визначення операцій за двосторонніми угодами з другою країно-членом МВФ, наприклад для викупу власної валюти (США викупали долари у центральних банків західноєвропейських країн).

Досвід функціонування СДР з 1970 р. показав, що:

СДР використовувались не для Регулювання платіжних балансів, а для погашення заборгованості МВФ, виплати останньому процентів і комісійних, що привело до накопичення СДР на рахунку МВФ, зменшив їх значення як ліквідного активу;

відбувається накопичення СДР на рахунках промислово розвинених країн, що викликає напруження у відносинах як країн з додатним сальдо платіжного балансу, які мусили практично “заморожувати” на суму прийнятих СДР свої валютні активи, так і країн з від’ємним сальдо платіжного балансу, багато з яких, з числа країн третього світу, повністю вичерпали свої ліміти СДР;

система СДР створила новий канал впровадження доларів США у світовий платіжний оборот, тому що основна маса СДР використовується для обміну на американську валюту.

Проблеми Ямайської валютної системи:

втрата доларом монопольної ролі (поява СДР);

проблема багатовалютного стандарту. Але ні один з трьох центрів (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) не має переваги над іншими у валютно-економічній сфері, щоб становити панування своєї валюти у світі;

характерна риса розвитку світової валютної системи – тенденція розвитку до валютного поліцентризму;

проблема золота – зацікавленість країн Західної Європи в збереженні золота як реальних резервних запасів;

режим плаваючих валютних курсів - він не забезпечив вирівнювання платіжних балансів, не перешкодив валютній спекуляції, не вирішив проблему безробіття;

країни віддають перевагу режиму регульованого плавання валютного курсу, підтримуючи його різними методами валютної політики.

Проблеми Ямайської валютної системипороджують об’єктивну необхідність її подальшої реформи. Потрібні пошуки шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно–економічної політики ведучих країн. Суперництво трьох центрів лежить в основі валютних протиріч. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну (регіональну) валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції.

Поиск по сайту: