Cтворення концепції євразійства в 20-х роках ХХ ст

Євразійство – ідейна і суспільно-політична течія першої хвилі російської еміграції, об’єднане концепцією російської культури як неєвропейського феномена, який має в ряді культур світу унікальние сполученням західних і східних рис, а тому одночасно належить Заходу і Сходу [26, c. 114].

Незважаючи на свій явно виражений інтерес до “граничних”, метафізичних проблемам російської та світової культури та історії, представники цієї течії не були абстрактними мислителями і тяжіли не стільки до філософії (культури та історії), скільки до різних областей конкретного гуманітарного знання. Так, засновники євразійства – Н. С. Трубецький (1890 – 1938) – філолог і лінгвіст, фундатор (спільно з P. O. Якобсоном) Празького лінгвістичного гуртка; П. Н. Савицький (1895 – 1965) – географ, економіст; П. П. Сувчинскій (1892 – 1985) – музикознавець, літературний і музичний критик; Г. В. Флоровський (1893 – 1979) – історик культури, богослов і патролог, Г. В. Вернадський (1877 –1973) – історик і геополітик; М. М. Алексєєв – правознавець і політолог, історик товариств, думки; В. Н. Ільїн – історик культури, літературознавець і богослов; історик культури, філолог, літературознавець, Д. Святополк-Мирський – публіцист, Еренжен Хара-Даван – історик [25, с. 47-58]. Кожен із перерахованих представників “класичного” євразійства (1921-29 рр.), відштовхуючись від конкретного культурно-історичного матеріалу і досвіду (культурно-історичного, географічного, політико-правового, філологічного, етнографічного, мистецтвознавчого тощо), посилаючись на нього, аналізуючи і узагальнюючи, зверталися до проблематики філософії культури і водночас – історіософії, пов’язаної з діалектикою Сходу і Заходу в російській та світовій історії та культурі.

Термін “Євразія” було введено В. А. Гумбольдтом. Вчений позначив ним всю територію Старого Світу: Європу і Азію. У російську науку термін ввів географ В. І. Ламанский (1833-1914) [38].

Євразійці закликали боротися з “кошмаром загальної європеїзації”, вимагали “скинути європейське ярмо”. “Ми повинні звикнути до думки, що романно-германський світ зі своєю культурою – наш лютий ворог” [34]. Так, ясно і недвозначно, писав Н. С. Трубецький в 1920 р. в програмнії книзі “Європа та Людство”.

В середині 20-х ХХ ст. рр. один з лідерів євразійців Петро Савицький робить спробу створити на базі євразійської ідеологічної платформи політичну організацію, орієнтовану на підпільну роботу в Радянській Росії.

Н. C. Савицький втягується в організовану ГПУ “Операцію Трест”. (Чекісти створили видимість існування в СРСР розгалуженою конспіративної організації антибільшовицького спрямування, заснованої на євразійських принципах). Він кілька разів відвідує Росію. Крах “Тресту” завдає серйозного удару по ідеї політичної організації євразійства на тривалий час [25, с. 142].

У 1926 році в Парижі починає виходить газета “Євразія”, в якій все ясніше проявляється відверта пробільшовицька спрямованість руху. З іншого боку, Празький гурток, який об’єднує батьків-засновників (зокрема, самого Н. C. Савицького, Н. Н. Алексєєва), все більше тяжіє до консервативних позицій. Головна цінність євразійства полягала в ідеях, одночасно оригінальних і в той же час внутрішньо споріднених глибинних традицій російської історії і державності. Євразійство розглядає російську культуру не просто як частину європейської, але як абсолютно самостійну цивілізацію, яка увібрала в себе досвід не тільки Заходу, але і рівною мірою – Сходу. Російський народ, з цієї точки зору, не можна відносити ні до європейців, ні до азіатів, а він належить до зовсім самобутньої євразійської етнічної спільності.

Подібна оригінальність російської культури та державності (одночасна присутність європейських і азіатських елементів) визначає і особливий історичний шлях Росії, її національно-державну програму, яка не збігається із західноєвропейською традицією. Причому азіатські витоки для Росії внутрішньо ближче західних. Східну орієнтацію Росії євразійці насамперед пов’язували з геополітичної сферою, не поширюючи її на релігію, тому що, як писав П. М. Савицький, вони залишалися глибоко “православними людьми”, для яких “православна церква є той світильник, який їм світить” [29].

Євразійство розколюється, і до середини 30-х років згасає. Ліві євразійці фактично стають слухняним – інструментом Москви, відмовляючись від початкової оригінальності руху, а праві зосереджують свою увагу на вузькоспеціальних областях – історії, геополітиці, економіці.

Щодо основних положеннь класичного євразійства, то варто виділити: цивілізаційний підхід, який виражається у формулі “Захід (Європа) проти Людства” та критиці романно-германської цивілізації; теорія місця розвитку та географічний детермінізм як концептуалізація просторового фактору; неослов’янофільство; туранський фактор; діалектика національної історії; ідеократія як вираженя політичної платформи; євразійський відбір; демотія як євразійська модель управління та ін. [28]. Коротко зупинимося на деяких із них.

Романо-германська цивілізація виробила особливу систему принципів і цінностей, яку вона ототожнила з системою універсальною. Ця система стала нав’язуватися іншим народам і культурам силою і хитрістю. Духовна і матеріальна колонізація Заходом всього іншого людства є негативним явищем. Кожен народ і кожна культура мають внутрішнє право розвиватися за своєю власною логікою. Росія – самобутня цивілізація. Вона покликана не просто чинити опір Заходу, відстоюючи свій шлях, а й стати в авангарді інших народів і країн Землі в справі відстоювання своїх цивілізаційних свобод.

Романо-германська цивілізація на підставі секуляризації західного християнства (католицизм, протестантизм) побудувала особливу пост-християнську систему, яка ставить на перше місце індивідуалізм, егоїзм, конкуренцію, матеріалізм, технічний прогрес, споживчі цінності, економічну експлуатацію сильними слабких. Ця цивілізація прирівняла до “відсталих” культур не тільки культури Сходу і Третього світу, а й незахідні напрями християнського світу, зокрема, Православ’я. Своє право на глобальність романно-германська цивілізація засновує не духовною величчю, але грубо матеріальною силою, хоча й духовність інших народів вона оцінює тільки на підставі своїх уявлень про перевагу “розуму” (“раціоналізм”) [14].

Географічний простір значною мірою (часом є вирішальним) впливає на культуру і національну історію народів. Кожен народ, розвиваючись в певоиу географічному середовищі, виробляє свою національну, етичну, правову, мовну, обрядову, господарську і політичну форми. “Місце”, де відбувається “розвиток” народу чи держави, значною мірою зумовлює траєкторію і сенс цього “розвитку” – аж до того, що вони стають невіддільні. Не можна відривати історію від просторових умов, і аналіз цивілізації повинен проходити не тільки з тимчасової осі (“раніше”, “пізніше”, “розвинені” нації, “нерозвинені” нації тощо), але і по просторовій (“схід”, “захід”, “пустелі”, “гори” і т.д.). Універсальної моделі розвитку не існує, різноманіття ландшафтів Землі породжує різноманіття культур, кожна з яких має свої цикли, свої внутрішні критерії, свою логіку. Жодний місце-розвиток не має права претендувати на те, щоб бути еталоном для інших. Кожний народ має свою модель розвитку, свой “час”, свою “раціональність” і повинен бути зрозумілий і оцінений виходячи з внутрішніх оригінальних критеріїв.

Клімат Європи, мініатюрність її просторів, впливи її ландшафтів породили специфічну європейську цивілізацію, в якій переважають вплив лісу (Північна Європа) і узбережжя (Середземномор’я). Інші ландшафти породили інші типи цивілізацій: степові масиви – кочові імперії (від скіфів до тюрок), пустеля – аравійську (ісламську) цивілізацію, лесові грунти – китайську, острівнв високогір’я – японську, злиття лісу і степу – російсько–євразійську. Відбиток ландшафту лежить на звий історії кожної з цих цивілізацій і не може бути подолана або зжитий [13].

Євразійці успадкували від цієї філософської школи слов’янофілів, оцінки впливів Сходу. У євразійців (Н. C. Савицький) російська самобутність не просто “потребує захисту та ізоляції”, але повинна активно протистояти романно-германській цивілізації і стати оплотом для визвольного руху всього людства [1].

Росія склалася як самостійна цивілізація при поєднанні власне слов’янського почала з туранським. Спадщина монголо-татарського періоду була тим найважливішим елементом російської історії, який перетворив кілька периферійних роздроблених східно-слов’янських князівств в імперію. Ті сектора Київської Русі, які підпали в XIII столітті під європейський вплив, поступово розчинилися в ньому, втративши політичну та культурну самостійність. Ті землі, які увійшли до складу Орди, пізніше стали ядром континентальної імперії. Татари зберегли духовну самобутність Стародавньої Русі, яка воскресла в Московському царстві і вступила в “спадщину Чингізхана”. Євразійці першими серед російських філософів та істориків переосмислили туранский фактор в позитивному ключі, розпізнавши в діалектиці російсько-татарських відносин живої.

Росія-Євразія як вираження лісостеповіої імперії континентального масштабу вимагає особливої моделі управління на підставі особливого “відбору”. Цей “євразійський відбір” здійснюється на підставі особливої етики, відповідної ландшафтним умовам. Це етика колективної відповідальності, безкорисливості, взаємодопомоги, аскетизму, волі, витривалості, беззаперечного підпорядкування керівництву.Тільки такі якості можуть забезпечити збереження контролю над великими слабозаселенних землями євразійської лісостепової зони. Правлячий клас Євразії формувався на основі колективізму, аскетизму, військових чеснот, суворої ієрархії. Формалізація цих принципів лягла в основу зводу законів Чингізхана – “Яса”. Пізніше основні мотиви “євразійського відбору” втілилися в політичному устрої Московської Русі. При будь-яких ідеологічних фасадах реальний механізм управління Росією-Євразією природно тяжіє до логіки “євразійського відбору” [14].

Західна демократія склалася в специфічних умовах древніх Афін і через багато століть острівної Англії. Ця демократія відображає специфічні характеристики європейського “місця розвитку”. Ця “демократія” не є універсальним мірилом. Інші “ місця розвитку ” передбачають інші форми співучасті народів у політичному управлінні, всі вони різняться як за формальними, так і по сутнісним ознаками. Для Росії-Євразії копіювання норм європейської “ліберальної демократії” неприйнятно. Співучасть народу Росії в політичному управлінні повинно називатися іншим терміном – “демотія”, від грецького “демос” – “народ”. Це співучасть не відкидає ієрархії. “Демотія” передбачає систему земських рад, повітових і національних (у випадку малих народів) представництв. “Демотія” розвивається на засадах общинного самоврядування, селянського “світу”. Приклад “демотії” – виборність настоятеля Церкви парафіянами в Московській Русі. [13].

Таким чином євразійство – напрямок російської суспільно-філософської думки, споріднений із московським слов’янофільством, виникло в 20-ті роки ХХ–го століття, після Першої Світової війни й більшовицької революції в середовищі російської еміграції в Західній Європі. Євразійці розглядали території Російської імперії та Радянського Союзу як окремий географічний регіон, котрий має особливі власні риси, що відособлюють його від Європи і Азії. В сфері зовнішньої політики вони робили наголос на необхідність “азіатської” орієнтації. В цілому “євразійці” стверджували, що Росія культурно ближче до Азії ніж до Європи.

Поиск по сайту: