Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Передумови виникнення державності

Київська Русь (ІХ- 1 пол. ХІV ст.)

Слайд 1

Слайд 2

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

Слайд 3

У процесі розселення східних словян по Східно-Європейській рівнині у них відбувалося розкладання первіснообщинного ладу. У «Повісті временних літ» говориться про племінних князювання, які історики називають племінними союзами. Такий союз включав 100-200 племен, обєднаних навколо найбільш сильного племені, на імя якого одержував назву весь союз. У свою чергу, кожне окреме племя складалося з безлічі пологів і займало значну територію. У літописі називаються десятка півтора таких племінних князівств і місця їх розселення. Так, у середній течії Дніпра жили поляни, в басейні річки Припять - древляни і дреговичі, в басейні річки Сож (ліва притока Дніпра) - радимичі. У басейнах річок Десни, Сейму і Сули селилися сіверяни, в межиріччі Південного Бугу та Дністра - уличі, між річками Дністер і Прут - тиверці.У передгірях Карпат жили «білі» хорвати, а по Західному Бугу - дуліби, волиняни і бужани, у верхівях Західної Двіни і Дніпра - кривичі, в середній течії Західної Двіни при впадінні в неї річки полотен - полочани, на півночі, навколо озера Ільмень і по річці Волхов - ільменські словяни, а в басейні Оки самі східні із словянських племен - вятичі.

Кожне племя керувалося своїм вождем - старійшиною, існував також рада старійшин і загальні збори племені - віче.

Східні слов'яни починаючи з УІ-УІІ ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. "Повість временних літ", складена п'ять століть по тому, малює грандіозне полотно цього розселення:

"Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші - древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов'яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім'ям-словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами".

Слайд 4

Цей процес розселення в цілому завершився у УШ-ІХ ст.

Наприкінці IX ст. на землях, заселених східнослов'янськими племенами, утворюється величезна держава, яка вражала уяву сучасників, - Київська Русь. Її виникненню передувало утворення переддержавних утворень - племінних князівств.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов'ян, як і у всіх інших

народів, було виникнення соціального неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв'язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора - публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою.

Слайд 5

Походження назви «Русь»:

œ поляни перебрали на себе ім'я одного з племен, що проживало уздовж річки Рось, а згодом русами стали йменувати всіх мешканців утвореної за участю полян Київської держави;

œ назва «Русь» скандинавського походження. Так спочатку називали вихідців зі Скандинавії — варягів, а вже потім термін «русичі» став використовуватися стосовно полян.

Існування однокореневих до терміна «Русь» слів у різних мовах значно ускладнює проблему з'ясування походження самоназви східних слов'ян. Відомо, що офіційні назви «Русь», «Руська земля» в X—XI ст. стали загальновживаними на всьому просторі середньовічної східнослов'янської держави.

Слайд 6

Теорії походження:

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій:

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу.

Слайд 8 – 13.

Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий князь зосереджував всю владу в своїх руках (судову, адміністративну, воєнну), вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У залежності від нього перебували місцеві князі й бояри, які володіли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл.

Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, об'єднані у сільські територіальні общини. Основною категорією населення були феодально залежні смерди. Смерди, котрі сплачували данину, належали до общини, на яку поширювалася влада феодала. Існували різні форми залежності — закупи (селяни, які потрапили у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то ставали вільними); рядовичі (селяни, які уклали договір і таким чином потрапили у залежність). Крім залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала у його дворі. До челяді належали раби, або холопи.

 

Періоди розвитку Київської держави

Слайд 14.

В історії Київської держави можна виділити такі основні періоди:

 

1) 882-972рр. (від початку правління князя Олега до смерті князя Святослава) — період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання. Князь Олег підкорив древлян, сіверян, радимичів. Успішно воював з Візантією, хозарами. Ігор продовжив політику свого попередника, підкоряючи своїй владі східнослов'янські племена (підкорив племена уличів та древлян). Воював з перемінним успіхом з Візантією, печенігами, здійснив успішних похід у Закавказзя. Загинув під час збору полюддя (вбито повсталими) у Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня Ольга придушила древлянське повстання, провела перші державні реформи, які впорядкували систему збору і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й Ігоря, надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше полководцем, ніж державним діячем та політиком. Він провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Хозарського каганату, Волзької Болгарії, ясів і касогів. Воював він і на Балканах, проте невдало. Загинув у битві з печенігами.

 

2) 980-1054рр. (охоплює князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого) — доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини політичної могутності, стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду, в цей час переважає внутрішній розвиток. Видатною подією цього періоду було прийняття християнства. Князь Володимир ліквідував владу племінних князів, замінив її практикою посадження у землях Київської держави своїх синів і довірених осіб. Успішно воював проти в'ятичів, радимичів, поляків, Візантії, печенегів. Запровадив державну релігію — християнство. За часів його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря на півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на сході. Ярослав Мудрий запровадив систему ротації для успадкування великокняжого престолу. За його княжіння видано збірник законів «Руська правда» — правовий кодекс держави. У зовнішніх стосунках надавав перевагу дипломатичним стосункам та династичним шлюбам.

3) 1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов'язаний з періодом феодальної роздробленості Київської Русі.

 

Проте роздробленість не призвела до занепаду економічного та культурного життя в країні.

 

За період 1146-1246рр. київські князі мінялися 47 разів, повертаючись час від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу вдалося на певний час припинити князівські усобиці, об'єднати значну частину Русі під своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі.

( Етапи політичної історії

В історії Київської Русі можна виділити три якісно відмінні періоди:

І. За князювання Олега (882-912), Ігоря (912-945) та Святослава (957-972) відбувається об'єднання земель і племен східних слов'ян. У політиці князів переважає зовнішня експансія. Відчутні пережитки родо-племінного ладу.

II. Період найбільшої могутності Київської держави падає на час князювання Володимира Великого (980-1015) і Ярослава Мудрого (1019-1054). Центр ваги князі переносять на внутрішні реформи. Родовий принцип управління остаточно замінюється державним. Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження. Формується вотчина.

III. Початок феодального дроблення Русі: друга половина XI - перша третина XII ст. - час правління Ярославичів і їх нащадків.).

Слайд 15.

Причини феодальної роздробленості:

1) панування натурального господарства;

2) великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин;

3) ріст великого землеволодіння;

4) зростання кількості міст;

5) зміна торгівельних шляхів;

6) міжусобиці та вторгнення кочівників;

7) система ротації, яку запровадив Я. Мудрий.

 

Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств. Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.

Боротьба за київський престол, постійні князівські усобиці призвели до послаблення князівств. Цим скористалися сусідні народи — половці, угорці, поляки, спустошуючи своїми нападками українські землі. Але найжахливішої руйнації Русі завдали монголо-татари, навала яких значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний розвиток. Проте вона не знищила українську державність київської доби. Спадкоємицею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава.

СЛАЙД 16

Значення Київської Русі:

1. Київська держава IX — XIII ст. — це колиска української державності, одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль у долях держав Європи і Азії.

2. Київська Русь стала центром православ'я на Сході Європи.

3. Давньоруська держава стала фактично щитом, який захищав Європу від диких кочових орд. За цим «щитом» інші країни успішно будували свої власні держави.

4. Вийшовши на історичну арену воєнними походами, вона поступово перейшла від збройних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські князі укладали угоди з Візантією, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, вели династичну шлюбну політику.

5. Створивши власну самобутню культуру, населення Київської Русі досить швидко опанувало найкращі здобутки культури Візантії та Західної Європи.

 

 

Слайд 17.

Хрещення Русі.

Слайд 18 -19

Першою правителькою Київської Русі, яка прийняла християнство, була княгиня Ольга. Вона доклала чимало зусиль, щоб у Константинополі отримати навищий державний статус "дочки" імператора. У 955 році Ольга стала християнкою.

Слайд 20 - 21

Вибір віри, зроблений 988-989 року князем Володимиром Святославичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Слайд 22

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра. Фігуру кинули в річку і вона затримала далеко за порогами, в місці, яке пізніше називалося Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали.

Слайд 23

Після офіційного хрещення киян у 988 році християнство стало державною релігією Київської Русі.

Хрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував не тільки моральний престиж, але передусім – офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (принаймні номінальне) недоторканними, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів.

У центрах єпархій створювалися єпископські кафедри. Напередодні монголо-

татарської навали функціонувало 16 єпископських кафедр. Єпископи, на відміну від

митрополитів, були переважно з місцевих.

Релігійним центром країни став Київ. У країні починають будувати чиленні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм та Феодосієм.

Значення цієї події:

? підняло авторитет великого князя

? зміцнило міжнародні зв’язки

? сприяло об’єднанню розрізнених слов’янських племен в єдину державу

? дало поштовх для розвитку культури, науки, моралі Київської Русі.

У 1051 р. Ярослав Мудрий призначив київським митрополитом (русина) Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора.

 

Слайд 24

Господарювання.

Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально-економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Замість вузьколезового наральника частіше застосовувався наральник із широким трикутним лезом. Його використання підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Невеликі жорна для помелу зерна замінювалися масивними. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Слайд 25, 26, 27, 28

Землеробство було провідною галуззю господарювання, застосовувалася 2-3-пільна система. Відбувся перехід від двопільної до парової системи з трипільною сівозміною. Земля ділилася на три частини: на одній сіяли ярові, на другій — озимі, а третя — відпочивала («лежала під паром»), завдяки чому відновлювалась родючість ґрунтів. Щороку ділянки змінювалися. На той час існувала вирубна (лісові місцевості) і перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Основними знаряддями праці були: плуг, борони, заступи, серпи, коси. Вирощувалися пшениця, жито, просо, ячмінь, овес. Крім зернових, вирощували також бобові та технічні культури.

Слайд 29

Значного розвитку досягло скотарство, особливо у степовій смузі. Розводили велику і малу рогату худобу, свиней, коней тощо.

Слайд 30

Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Існувало понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Найважливішою галуззю була чорна металургія. Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне, гончарство, ткацтво та деревообробне виробництво.

Слайд 31

Ювелірне мистецтво. Руські майстри володіли багатьма складними техніками виготовлення прикрас. Як наприклад, скань — вироби з крученого, срібного або золотого дроту, зернь — маленькі золоті чи срібні зерна накладалися на малюнок і припаювалися, перегородчата емаль — склоподібною масою різних кольорів покривали підготовлені ділянки, створюючи красиві й довговічні прикраси, що збереглися і до наших днів, хоча сама техніка втрачена назавжди.

Слайд 32

Колтами називалися старовинні жіночі прикраси у вигляді підвіски, що впліталася жінкам у коси.

Слайд 33

Залізо обробка.Вироби руських ковалів цінувалися на Русі і за її межами. Хитромудрі висячі замки з ключами складної форми мали неабиякий попит у сусідніх країнах, де їх називали “руськими замками “.

 

Слайд 34

Гончарство. Гончарі виготовляли посуд, який у Київській Русі був дерев'яний і глиняний. З ІХ ст. глиняний посуд виготовляли на гончарному крузі. На своїх виробах гончарі ставили клеймо – ромби, зірки, інколи робили написи.

Слайд 35

Бондарство— вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо.

Слайд 36

Не втратили свого значення промисли, особливо мисливство, рибальство і бортництво.

Слайд 37

Значного розвитку набула торгівля. Вироби ремісників обмінювали на сіль, господарську продукцію. Була певна спеціалізація деяких районів: з Прикарпаття везли сіль, з півдня — хліб, худобу, з півночі — хутро. Поступово внутрішня торгівля концентрувалася у містах. Значного розвитку досягла зовнішня торгівля. Експортували хліб, худобу, сіль, хутра, вироби ремісників, Імпортували: тканину, вино, прянощі тощо. Через територію Київської Русі проходило три найважливіші торгівельні шляхи: “із варяг у греки”, “соляний”, “залозний”.

Торгівля:

1. Зовнішня і внутрішня;

2. Валютою була гривня – від голови(гриви) тварини;

3. Торгові шляхи – морські, річкові і сухопутні.

Слайд 38

Торгові шляхи:

ü шлях із варя́гів у гре́ки («Грецький шлях») — назва основного водного торгового шляху Київської Русі, що зв'язував північні райони країни з південними руськими землями і скандинавські країни з Візантійською імперією;

ü « Соляний » - це шлях (згадуваний літописом під 1170 р.), яким привозили сіль з Криму до Києва;

ü «Шовковий» шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм;

ü «Залозний» - цей торговельний шлях проходив з Європи через Кавказ до арабського сходу. Згадується в літописах під 1168 і 1170 рр.

Слайд 39

Першим карбувати власні монети став князь Володимир після прийняття християнства. Проте до початку XI ст. в грошовому обігу Київської Русі переважали арабські срібні монети — диргеми.

Поряд із ними, на думку багатьох дослідників, як засіб обміну використовували хутро дикого звіра — куниці, вивірки тощо. Від тривалого використання диргеми зношувалися, а інколи їхній край обрізали шахраї.

Тому на початку XI ст. з них стали виробляти срібні зливки — гривні. Київська гривна мала шестикутну форму і масу близько 160 г. Назва «гривна» використовується в усіх давньоруських джерелах. Буква «я» наприкінці цього слова з’явилася в XIX ст., імовірно, під впливом західноукраїнського діалекту.

 

Слайд 40

Грошовий обіг. Зі зростанням обсягу торгівлі поширюється гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 г Лише наприкінці XIII ст. виникає карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні.

Слайд 41

Слайд 42

 

 

Широкий вибір сільськогосподарської продукції та вишукані ремісничі вироби приваблювали іноземних купців. Географічне положення Києва, розташованого на перехресті сухопутних і водних шляхів, сприяли тому, що за часів князювання Володимира та Ярослава місто перетворилося на найбільший центр міжнародної торгівлі у Східній Європі. На березі річки Почайни (протоки Дніпра) була велика пристань, куди прибували купці з усієї Русі, а також Європи та Азії. На київських ринках продавали свої вироби греки, болгари, вірмени, євреї. Там вони мали свої склади товарів і проводили широку торгівлю.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.