Помощничек
Главная | Обратная связь

...

Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЯК можливе чисте природознавство? ЯК можлива чиста математика?

ЯК можлива чиста математика?

Щодо цих наук, оскільки вони справді існують, цілком доречно буде порушувати питання, ЯК вони можливі; а те, що вони мусять

 

бути можливі, доводиться їхньою реальністю[7]. Що ж стосується метафізики, то її дотеперішній кепський розвій і те, що про жодну з запропонованих досі [її систем], з погляду їх істотної мети, не можна сказати, що вона дійсно існує, ― [це] має дозволяти кожному з [достатньою] підставою сумніватися в її можливості.

Але й цей вид знання треба розглядати в певному сенсі як даний, і метафізика є реальною, нехай і не як наука, та бодай як природна схильність (metaphysica naturalis). Адже людський розум, порушуваний власною потребою, а зовсім не зі спонуки самої лише марнославності всезнайства, нестримно доходить до таких питань, на які не можна дати відповідь через ніяке емпіричне вживання розуму і запозичені звідти принципи; тому в усіх людей, щойно тільки їхній розум розширюється до спекуляції, справді в усі часи була й завжди лишатиметься якась метафізика. А тому і щодо неї постає питання: Яким чином можлива метафізика як природна схильність?―тобто як із природи загального людського розуму виникають питання, що їх чистий розум задає собі й спонукається своєю власною потребою, як може, відповісти на них.

Та позаяк у всіх дотеперішніх спробах відповісти на ці природні запитання, наприклад, чи має світ початок, а чи існує одвічно і т. ін., завжди знаходилися неуникненні суперечності, то не можна вдовольнятися лише природною схильністю до метафізики, тобто самою чистою розумовою спроможністю, із якої, щоправда, завжди виростає якась метафізика (хай там яка вже не є), але слід знайти, можливість допровадити її до певності або в знанні, або в незнанні [своїх] предметів, себто винести ухвалу або щодо предметів її проблематики, або щодо спроможності чм неспроможності розуму щось судити про них, отже, або надійно розширити наш чистий розум, або поставити йому окреслені й певні межі. Це останнє питання, що випливає зі сформульованого вище загального завдання, завдання, з правомірністю буде таким: Яким чином можлива метафізика як наука?

Таким чином, критика розуму необхідно проводить зрештою до науки, натомість догматичне вживання його без критики ― до



безпідставних тверджень, яким можна протиставити [інші,] настільки ж позірні, отже, до скептицизму.

Ця наука не може також великого лячного обсягу, бо вона має до діла не з об’єктами розуму, розмаїтість яких нескінченна, а лише з самим розумом, із завданнями, що виникають цілковито з його надр і запропонованими йому не природою речей, відмінних від нього, а його власною; і якщо розум спершу всебічно запізнався зі своєю власною спроможністю відносно предметів, що можуть зустрічатися йому в досвіді, [то тоді] має бути легко визначити повністю й достеменно обсяг і межі випробовуваного вжитку [його] за межами всякого досвіду.

Отже, ми можемо й мусимо вважати всі зроблені дотепер спроби догматично побудувати метафізику не здійсненими; бо те, що є в тій чи іншій із них аналітичного, а саме просте розчленовування понять, притаманне нашому розуму a priori, ще зовсім не є ціллю, лише підготовкою до справжньої метафізики, тобто синтетичного розширення апріорного знання, і [аналіз] не є для цього придатним, бо показує просто, що міститься в цих поняттях, але не [те,] як ми приходимо a priori до таких понять, аби потім могти визначити також їх чинний ужиток стосовно предметів усякого пізнання взагалі. І щоб позбутися всіх цих претензій, потрібно лише трохи самозречення, бо незаперечні і неминучі за догматичного методу суперечності розуму з самим собою давно вже дискредитували кожну дотеперішню метафізику. Більше стійкості потрібно для того, щоб внутрішні труднощі й зовнішня протидія не перешкодили нам сприяти нарешті через інакше трактування, цілком протилежне дотеперішнім, успішному й плідному зростанню доконечної для людського розуму науки, кожний вибуялий стовбур якої можна, звісно, зрубати, але коріння викорчувати не можна.

 

VII. ІДЕЯ ТА ПОДІЛ ОКРЕМОЇ НАУКИ,

ЗВАНОЇ КРИТИКОЮ ЧИСТОГО РОЗУМУ

З усього випливає ідея особливої науки, що може називатися критикою чистого розуму. Розум є спроможність, що дає принципи апріорного знання. Отже, чистий розум є такий [розум], що містить принципи безумовного апріорного знання. Органоном чистого розуму має бути сукупність тих принципів, що за ними можуть бути надбані і дійсно реалізовані всі чисті апріорні знання. Вичерпне застосування такого органону створило б систему чистого розуму. Але позаяк вона є надзвичайно бажаною, а ще невідомо,

чи можливе тут узагалі таке розширення нашого знання, і в яких випадках, то ми можемо розглядати науку, що просто оцінює чистий розум, його джерела й межі як пропедевтику до системи чистого розуму. Така [пропедевтика] мала б називатися доктриною, а тільки критикою чистого розуму, і користь її хз погляду спекуляції справді може бути лише неґативною, вона може слугувати не для розширення, а тільки для очищення нашого розуму та утримання його від помилок, що вже є вельми значним здобутком. Я називаю трансцендентальним усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметів, оскільки вони мають бути можливими a priori. Система таких понять мала б називатися трансцендентальною філософією. Але й цього для початку було б забагато. Така наука мусила б містити повністю як аналітичне, так і апріорне синтетичне знання, тож її обсяг, наскільки вона стосується нашого задуму, був би надто широким, тоді як нам потрібно провадити аналіз лише доти, доки це доконче необхідно, щоб осягнути у всій повноті принципи апріорного синтезу, адже там ідеться тільки про них. Тут ми якраз і займаємося цим дослідженням, що його ми можемо назвати власне не доктриною, а лише трансцендентальною критикою, бо воно має на меті не розширення самих знань, а тільки виправлення їх, і повинне дати пробний камінь вартості або безвартісності всіх апріорних знань. Тому така критика є, наскільки можливо, приготування до органону або, якби це не вдалося, принаймні до його канону, відповідно до якого в усякому разі колись могла б бути викладена як аналітично, так і синтетично довершена система філософії чистого розуму, байдуже, чи буде вона полягати в розширенні, чи тільки в обмеженні його пізнання. Що така система можлива і навіть може мати не надто великий обсяг, даючи надію цілком завершити її, ― розраховувати на це дозволяє вже те, що тут предмет дослідження становить не природа речей, яка є невичерпною, а розсудок, що судить про природу речей, та й то лише стосовно своїх апріорних знань, цей запас розсудку не може сховатися від нас, бо нам не потрібно шукати його потойбіч [себе], і, за всіма припущеннями, є досить невеликим для того, щоб [можна було] цілком охопити його, обговорити його вартість або безвартісність і дати йому правильну оцінку. Ще менш слід очікувати тут критики книг і систем чистого розуму ― тільки [критики] самої спроможності чистого розуму. Лише на підставі цієї критики, можна знайти надійний пробний камінь для оцінки філософського змісту давніх і нових творів на цю тему; у супротивному випадку некомпетентний історик і суддя оцінює

 

безпідставні твердження інших через свої власні, такою ж мірою безпідставні

Трансцендентальна філософія є ідея науки, для якої критика чмстого розуму повинна нашкіцувати архітектонічно, себто [виходячи] з принципів, вичерпний план, із повною ґарантією завершеності й надійності всіх частин цієї споруди. Вона є системою всіх принципів чистого розуму. Сама ця критика ще не називається трансцендентальною філософією виключно через те, що, аби бути завершеною системою, вона мусила б містити також докладний аналіз усього апріорного людського пізнання. Щоправда, наша критика мусить також неодмінно дати повний перелік усіх підставових понять, які витворюють назване чисте знання. Однак вона справедливо утримується від докладного аналізу (Analisis) самих цих понять, як і від вичерпного розгляду їхніх похідних, почисти через те, що такий аналіз (Zergliederung) не був би доцільний, бо він не має [в собі] тих труднощів, що трапляються в синтезі, заради якого, власне, й розпочата вся ця критика, а почасти ще й тому, що було супротивним єдності плану займатися усправедливленням повноти такого аналізу та висновків, що з огляду на задум не є потрібним. Тим часом цієї повноти аналізу, так само як і виведення з апріорних понять, що мають бути викладені [тут], не важко досягти, якщо тільки вони насамперед будуть дані як довершені принципи синтезу, і якщо з погляду цього істотного задуму нічого не бракуватиме.

Таким чином, до критики чистого розуму належить усе, що утворює трансцендентальну філософію, вона є довершена ідея трансцендентальної філософії, але ще не сама ця наука, бо в аналізі вона сягає лише поти, поки це необхідно для вичерпної оцінки апріорного синтетичного знання.

Найголовніше, що треба мати на увазі, встановлюючи підрозділи такої науки, ― це те, що до неї зовсім не мають входити поняття, які містять у собі будь-що емпіричне, унакше кажучи, апріорне знання має бути цілком чистим. Тому, хоча найвищі засади моральності й основні поняття її суть апріорні знання, проте вони не належать до трансценденьальної філософії, бо хоча й не кладуть в основу своїх приписів поняття вдоволення і невдоволення, бажань і схильностей тощо, які поспіль мають емпіричне походження, проте при укладенні системи чистої моральності їх слід неоюхідним чином включати в поняття обов’язку, яе перепони, що мають бути подолані, або як принади, що не повинні стаавти мотивом діяльності. Тим-то трансцендентальна філософія є філософія (Weltweisheit) чмстого, суто спекулятивного розуму. Адже все практичне, оскільки

 

воно містить спонукальні мотиви, перебуває у відношенні з чуттями, що належать до емпіричних джерел пізнання.

Якщо встановлювати підрозділи цієї науки з загального погляду системи взагалі, то те, що ми нині викладаємо, має містити, по-перше, вчення про елементи (Elementarlehre) і, по-друге, методологію чистого розуму. Кожного з цих головних частин повинна мати свої підрозділи, підстави яих тут іще не можуть бути викладені. Як вступ чи попереднє напучування потрібно, здається, зазначити лише те, що існує два стовбури людського пізнання, які виростають, може, із спільного, але невідомого нам кореня, а саме: чуттєвість і розсудок, через першу предмети нам даються, а через другий аони мисляться. Якби чуттєвість містила в собі апріорні уявлення, що творять умову, під якою нам даються предмети, то вона належала б до трансцендентальної філософії. Це трансцендентальне вчення про чуттєвість мало б входити до першої частини науки про елементи, бо умови, що лише під ними предмети даються людському пізнанню тим, під якими вони мисляться…

 


[7] Щодо реальності чистого природознавства дехто може ще мати сумнів. Однак досить лише розглянути різні положення, що виступають на початку властивої (емпіричної) фізики, як от щодо постійності тієї самої кількості матерії, щодо інертності, рівності дії й протидії і т. ін.., щоб відразу ж переконатися, що вони витворюють [чисту, або раціональну, фізику ―] physica puram (або rationalem), яка з певністю заслуговує на те, аби її ставили окремо, як особливу науку, у її вузькому або широкому, та тільки [неодмінно в] повному обсязі.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.